2009 сочинений(укр)

думку заперечував. Поет вважав, що в екстремальних умовах буття важли вішим є не збережений талант, а жертовна посвята себе народу. Житиме народ — будуть і таланти.

Я вважаю, що це не так. Література, мистецтво, духовність — це ті цінності нації, які не дадуть щезнути українському народу, які об’єдну ють нас, наповнюють гордістю, національною гідністю.

ОСОБЛИВОСТІ ПОЕТИЧНОЇ МОВИ ВАСИЛЯ СТУСА

Василь Стус — один із найбільших українських поетів нашого століття. Це світлий образ людини, що стала символом незламності духу, людської і національної гідності. Це самобутній поет, схильний до філософського заглиблення поетичного слова і водночас — до синтезу глибинних джерел традиційного українського образотворення й поетич ної мови ХХ ст.

Поезія Стуса прийшла до нас не так давно і далі доходить, як світло далекої зірки. Його ім’я увійшло в життя нашої країни на потужній хвилі національного відродження й державного утвердження України. Це час руйнування ідеологічних табу, час відкриття нових знань про минуле й су часне України, час радісного майоріння синьо жовтих знамен… Ця неза бутня сторінка нашої історії освячена іменем Василя Стуса.

Та час спливає, свята змінюються буднями, життя невблаганно ста вить перед нами свої прагматичні завдання. Справедливі гасла від часто го повторення ризикують виродитися у фразу. Стає страшно від думки, що дорога для нас постать поета може перетворитися на новий офіціоз, на штамп. Не можна допустити спекуляцій його іменем, творення нового культу і нового міфу.

Поет виростав і формувався в задушливій атмосфері, де його праг нення бути особистістю видавалося підозрілим. Але Стус виборював пра во «самособоюнаповнення» своєю творчістю.

Ліричний герой Стусової поезії — людина внутрішньо вільна, живе, діє, незважаючи на обставини, всупереч їм. Це дало йому змогу лишити ся Людиною і Поетом, перетворити табірну дійсність на свій «Парнас».

У різних життєвих ситуаціях він залишається вірним своїй долі, яку сам обрав:

…на долонях доль, поміж обачних пальців, потекло,

немов пісок, дощами перемитий, моє життя.

Як я губився в тих долонях доль!

(«Замерехтіло поміж двох світів»)

Але він не хотів та й не міг бути «вільним» від усього — від «пам’яті століть», від своїх зобов’язань перед рідною землею, перед своїм народом.

Стус належить сучасній поезії, поезії ХХ ст. Належить до її «золотого» фонду, до її класики, як Пастернак і Тичина, Незвал і Лорка, та й зрештою зрілий Рільке.

Стус культивує свій словник, активізує певні словоформи. Йому вла стива інтонаційна неповторність, смислове й емоційне переосмислення слова, творення власних «стусівських» неологізмів.

Та не тільки нові слова творить Василь Стус. Значним є його внесок у розвиток української поетики. Він розробляє мотиви і напрямки, яких ще не знала світова література.

У ранньому вірші 1963 р. «Сто років, як сконала Січ» з одного боку постає проблема зв’язку поета з долею України, з іншого — проблема влас ного життєтворення:

…Як вибухнути, щоб горіть? Як прохопитись чорнокриллям Під сонцем божевільно білим? Як бути? Як знебуть? Як жить?

Для людини тоталітарного суспільства навіть просте неприйняття чинних норм є активною вольовою дією.

В. Стус постійно відчував себе в’язнем: чи перебував він на так званій волі, чи за ґратами, але відчуття неволі його ніколи не покидало… Пока зовим може бути мотив 35 го вірша з його «Палімпсестів», де ліричний герой звертається до наглядача:

Я є добро. А ти — труха і тлінь.

А спільне в нас — ще в’язні ми обоє, дверей оба боки. Ти там, я — тут. Нас порізнили мури, як статут.

Структура деяких віршів із «Палімпсестів» — романсова; у світовій мистецькій практиці подібне майже не трапляється, оскільки класичний романс за змістом може бути тільки любовною піснею. В. Стус скорис тався ж цією художньою формою для того, щоб максимально інтимізува ти почуття вітчизни, котре в романсі має змогу розвиватися єдиним і не повторним мелодійним рухом.

— Учися, серденько, колись З нас будуть люде,— ти сказала. А я й послухав, і учивсь, І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люде?..

(Т. Шевченко. «Доля»)

В. Стус скористався цим відомим мотивом з усіма його риса ми чи ознаками, змінивши лише кінцівку на значно похмурішу, ніж у Шевченка: у Кобзаря — поклик іти далі («Ходімо дальше, даль ше слава, а слава — заповідь моя»), а у Стуса — цілковита без вихідь:

…Ніким не став ти. Навколо ґрати, двері, ґрати і ночі тінь — така ж картата, Як доля — марне веселить

твій божевільно вільний спокій.

Можна було б спробувати поміркувати: а може — це наслідування, зви чайне навчання у корифеїв і т. д.? Ні! Василь Стус запозичує у старших лише зовнішню подобу чи схожість, а внутрішньо дає цілком нову поетичну якість, яка витримана в дусі постмодернізму. В «епоху напівсонця — напівтьми», (кажучи його словами), В. Стус писав не для всіх, а для кожного.

ФІЛОСОФІЧНІСТЬ У ТВОРАХ ВАСИЛЯ СТУСА

Василь Стус — поет лірико філософського складу. Філософічність його поезії виявляється не на рівні теоретизування, а є властивістю світо відчування, світобачення. «Один з найкращих друзів — Сковорода»,— так напівжартома написав він у 1969 році. Якщо на початку у віршах часто зустрічається ім’я філософа — поет намагається відтворити якісь біог рафічні моменти («Вмовкали голоси до безгоміння», «Блакитний світ — як блекота»), то пізніше сковородинівське «пізнай самого себе і через себе — світ» глибоко й органічно увійде в Стусову поезію, визначивши певною мірою сенс його «самособоюнаповнення». Дедалі частішими ста ють роздуми над власною долею, над своїм покликанням бути «співцем Всесвіту», над долею свого покоління:

Ми не перші і не останні Під розгойданим небом стали… Ми добою до бурі поставлені Лицями славними.

(«Ми не перші і не останні…»)

Уже в ранній поезії беруть початок характерні для Стуса мотиви смерті і глибокої самотності, тривога за долю народу як провісник «смерт них конань» свого віку. Духом тривоги, подекуди ще не усвідомленої, пройнято всі вірші:

Кому повім свої тривоги ранні? І крик і оклик. Окрик і луна.

(«Надворі сніг. Зима. Побіля тину…»)

Тривожний стан поетової душі проектується й на природу: «схід роз тривожено тремтить», промінь «виграє тривогу», вітер «тривожить віти чорних сосон». Спочатку ця тривога «яснолика» — як передчуття радості, як зазирання в «невідомінь», і тому «так тривожно й хороше на цій землі». Це «тривожний крові шал і перші поривання» людини, що тільки но всту пає в життя. Перед цими незнаними дорогами поета проймає «якась три вога невідома», невиразне передчуття чогось лихого. Те, що пізніше вил лється у гіркий підсумок:

Сховатися од долі не судилось: Ударив грім — і зразу шкереберть Пішло життя…

(«Сховатися од долі не судилось…»)

Та поет не зосереджується тільки на власному стані, він хоче «возве личити тривогу в краї». Свідомо Стус накликає собі труднощі: «Хай сур мач зіграє знов тривогу». Від початкового усвідомлення, що «нема не плинного в житті, неплинна тільки смерть», він приходить до подолання природного страху смерті:

Ізважитись боротися, щоб жити,

Ізважитись померти, аби жить…

(«Не можу я без посмішки Івана…»)

Поезія Василя Стуса — це відкриття, точніше — постійне відкриван ня. Настрої і почуття поет відображає у процесі їх формування. Він «про пускає» світ крізь себе, «помножуючи» себе і тим самим помножуючи світ. «Шлях у себе», на думку Стуса, веде до пізнання світу. І хоч «між світом і душею виріс мур», Василь Стус докладає зусиль, щоб зруйнувати той мур, знайти втрачену гармонію.

ІВАН ДРАЧ

Доповідь про поета

Іван Федорович Драч народився 17 жовтня 1936 року в селі Теліжин цях Тетіївського району на Київщині. Найперший вірш семикласника Іва на Драча було надруковано у районній газеті «Зміна» 8 травня 1951 року. Після закінчення середньої школи в Тетієві викладав російську мову та літературу в семирічці сусіднього села Дзвінячого, працював інструк тором райкому комсомолу. Відбув трирічну службу в армії (1955 — 1958) і став студентом філологічного факультету Київського університету, який йому, вільнодумному студентові, не дали закінчити. П. Загребельний, що був тоді редактором «Літературної газети» (тодішня назва «Літе ратурної України»), взяв його на роботу у відділ поезії.

Великої популярності І. Драч набув поемою «Ніж у сонце» (1961), яка була надрукована у «Літературній газеті» 18 серпня 1961 року з пе редмовою І. Дзюби. Першу збірку поезій видавництво «Радянський пись менник» відхилило. Вона вийшла 1962 року у Держлітвидаві під назвою «Соняшник». У цій збірці поет зробив спробу модернізувати українську поезію, залучивши сучасну термінологію та реалії науково технічного прогресу 1960 х років, і привернути увагу до простої людини з її щоден ними потребами та проблемами.

Пізніше виходили збірки «Протуберанці серця» (1965), «Балади буд нів» (1967), «До джерел» (1972), «Корінь і крона» (1974) (Державна пре мія України ім. Т. Г. Шевченка 1976 року), «Київське небо» (1976), «Дума про вчителя» (1977), «Шабля і хустина» (1981), «Драматичні поеми»

(1982), «Київський оберіг» (1983), «Храм сонця» (1988) та ін. Центральне місце у збірці «Храм сонця» посіла поема «Чорнобильська мадонна», в якій поет відгукнувся на жахливу подію 1986 року, що чорною плямою позна чилася на всьому подальшому житті України. І. Драч, поєднуючи лірику, сатиру та гротеск, спробував осмислити моральні й суспільні причини та наслідки атомної катастрофи.

І. Драч закінчив Вищі сценарні курси в Москві, працював у сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка. Він є автором кіносценаріїв «Криниця для спраглих» (1967) (прем’єра відбулася лише в 1986 році), «Камінний хрест» (1968) (за мотивами творів В. Стефаника), «Іду до тебе» (1970) (про долю Лесі Українки) тощо. За мотивами творів М. Гоголя І. Драч написав два кіносценарії — «Пропала грамота» (1971) та «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1984).

З середини 1980 х років І. Драч обирається до правління Київської організації Спілки письменників України, пізніше — його головою. З 1989 року — голова Народного руху України, з 1990 — депутат Верхов ної Ради, з 1992 — голова товариства «Україна».

ХУДОЖНІЙ СВІТ ІВАНА ДРАЧА

Про Івана Федоровича Драча останнім часом говорять більше як про політика і громадського діяча. В інтерв’ю до шістдесятиріччя поета жур налісти дорікали йому за цей зв’язок, вважаючи, що це шкодить поезії. Але саме свідома громадсько політична позиція автора у поєднанні з могутнім поетичним даром подарували читачеві поему «Чорнобильська мадонна».

Поезія І. Драча завжди відзначалася віддаленою асоціативністю, різким, ніби механічним поєднанням чуттєвої конкретики деталей із їх незвичним метафоричним наповненням, символізацією. Вже у перших частинах по еми зустрічаємо такі образи символи, образи картини: «паморозь сива бузку посивілого», «у рудому лісі, що сонця рудіший», «лічильник Гейгера пищить так потойбічно». Ці штрихи короткі, але точні, бо достатньо місткі, аби окреслити руйнівну силу вибуху, який несе смерть усьому живому. Кожен образ проводить цю думку по своєму. У перших двох висловах тра гічну картину створює повтор слів «сивий» і «рудий», досягаючи худож нього ефекту: у читача складається враження насильства над природою, передчасного її вмирання. Певну роль відіграє і зіставлення рудого лісу і та кого ж рудого сонця. Адже і там і там не може існувати життя. Таким чи ном, художній прийом несе певне смислове навантаження.

Однак не тільки зорові образи створює поет, щоб передати увесь трагізм того, що сталося. Радіація страшна ще й своєю непомітністю, коли тільки спеціальні прилади фіксують небезпеку. Метафорична конструк ція «лічильник Гейгера пищить так потойбічно» максимально наближає реальний світ живих людей до світу мертвих. Поет сміливо вводить у мову вірша наукову лексику, найменування наукових приладів — «лічильник Гейгера», включаючи таким чином конкретну реальність у поетичний світ

людських емоцій, які наділяють реальні риси символічним значенням. Це значення ще й підсилюється словом «потойбічно». Так народжується траг ічний символ загибелі. І подібних символів багато в усій поемі.

Розкриваючи тему екологічної катастрофи, автор звертає увагу на етичну сторону подій. Не випадково в поемі з’являється біблійна симво ліка. Іван Драч подає чорнобильську трагедію через призму особистіс них переживань, однак особистісне тут переходить межі «Я» і сконцент ровує в собі ідею загальнолюдської трагічної долі. Як це вдається автору? За допомогою широкого спектра художніх засобів: метафоричності, по будованої на асоціативних зв’язках, гіперболізації максималістськи загост рених почуттів, побудови фрази. Так, оригінальний рядок «О ноче, но чуй мене! Днюй мене, дню!» побудований із уживанням тавтології та граматично неузгоджених лексем. Цей прийом допомагає зрозуміти ба жання ліричного героя повернутися до нормальних умов існування, пси хічної рівноваги. Але як фатум постає образ вогняного хреста — уособ лення тотальної всеприсутності й невідворотності лиха: хрест — «на всі небеса». Епітети «пекучий», «палючий», «огнений» та метафора «Падає з нього огненна роса» розкривають шоковий стан людей, які опинилися в епіцентрі катастрофи, і навіть їх фізичні страждання.

Експериментуючи над формою, Іван Драч підпорядковує засоби ху дожнього зображення головній думці — показати всесвітність трагедії, яка сталася в Чорнобилі, зрозуміти її як попередження зарозумілому люд ству, що, захоплюючись науково технічним прогресом, забуває про обо в’язок перед матір’ю природою, про відповідальність перед Землею.

ЕКОЛОГІЯ МОРАЛЬНОСТІ ЧИ МОРАЛЬНІСТЬ ЕКОЛОГІЇ?

(Роздуми над твором І. Драча «Чорнобильська мадонна»)

Все упованіє моє На тебе, мій пречистий раю, На милосердіє твоє, Все упованіє моє

На тебе, мати, возлагаю, Святая сило всіх святих,

Пренепорочная, благая!

Т. Шевченко. «Марія»

Україна! Як багато почуттів вкладено в це слово. Яка вона гарна, ве лична і неповторна. Як багато винесла вона на своїх плечах!

Любов до рідного краю дарується дитині з молоком матері, з першим сказаним словом, піснею. А коли дитина зміцніла, вона топче малими но гами землю, яку топтали її діди і прадіди. Ви ніколи не замислювалися над тим, що таке Україна? Невже ніколи серце не затремтіло, не почало

швидко стукати при цьому слові? Блакить неба, повна гарячого сонця, неба — високого, чистого, де коли небудь ви знайдете безліч хмар, а у ясні чорні ночі не зможете перелічити зорі, навіть з усіма вченими світу. Такі зорі і такі ночі можуть бути лише у рідному краї. Рідний край — це місто, де вжилися разом пам’ятки старовини та нові будинки, які, дивлячись на нас своїми скляними очима, не розуміють проблем нашого життя. А навколо нас така дивна краса — природа! А який чудовий ліс та перші квіти на галя вині, останні клаптики сірого снігу, з під якого вибивається перша трава. Як це не любити? Невже всі байдужі до цього? Невже усім однаково, що було у минулому, а що буде далі?

Україно моя! Як можна дозволити знищити тебе? І як кажуть про це твої діти, яких ти оберігала, турбуючись про кожен їх крок у доросле життя. Багато віків стоїш ти над дітьми і захищаєш як людина, ніжна, неспокійна за долю дітей. Як бажали зруйнувати цю країну, а вона, мов крила, простягла теплі долоні. З якою радістю дивилися на страждання народу, ненавиділи садки вишневі, біле цвітіння яблунь, айстри у садоч ку, співочу мову, пісні. Але Україна жива! Зараз над нашою країною на висла велика трагедія — Чорнобиль.

Ось уже десять років сумно звучить над усім світом дзвін Чорнобиля. Він відгукується у серці кожного. Пройдуть роки, але пам’ять про траге дію буде ще довго хвилювати людей. Дуже страшно, коли вмирають до рослі, але коли гинуть діти — це найстрашніше. Наслідки аварії повинні стати «надбанням» людства. На мою думку, ніщо не може зрівнятися з аварією на Чорнобильській електростанції. Аварія призвела до забруд нення біосфери. Три роки приховували наслідки аварії. А потім Україну оголосили зоною екологічного лиха. На території України з’явилася трид цятикілометрова мертва зона. Багато людей загинуло. Наша країна фак тично самотньо продовжує боротися з наслідками катастрофи. На мою думку, тяжкий тягар ліг не тільки на економіку України, а й на мораль ний стан людства.

Про Чорнобиль написано багато творів. Поет Іван Драч із болем у серці переживав цю трагедію. Від самого початку творчої діяльності він проявив себе не тільки вправним майстром ліричного жанру, але й досить успішно реалізував свої можливості в написанні поем. Він створив своєрідну «скор ботну пісню» — поему «Чорнобильська мадонна». У цьому творі злилися біль поета та біль народу. З рядків «Прологу» ми довідуємося, як важко підступити до змалювання задуманого: «Ти намагався писати про Неї, — Вона пише тобою, як недолугою ручкою, як нікчемним пером, як олівцем хапливим і ошалілим». Дуже жахливо стає на душі після того, як перед очима постає образ жінки. Своїм виглядом вона наганяє жах. Народивши мертвого сина тоді, в той квітень, коли її «накрила та нечиста сила», жінка збожеволіла. Автор передає жах аварії через образ матері. Мабуть, тому розділ «Хрещатицька мадонна» — кульмінація, фінал поем. Це крик душі поета. Це його пекучий біль. Скільки розпачу, душевного болю в кожному

поетичному рядку! Основна суть поеми — людина, пошук істини, утвер джен ня правди, болючої і нестерпної. Я тепер уявляю, що ми робимо своїм втру чанням у велику природну лабораторію землі, коли вносимо різні хімікати. Часто ми вбиваємо все живе, своєрідний земний планктон, не кажучи вже про птахів і звірів. Дуже довго людство йшло до цієї краси. І все це можна зруйнувати. Треба берегти свою землю. Я впевнена, що в дитинстві в кожно го має бути своє джерело, звідки беруть витоки найкращі людські якості: доброта, трепетне ставлення до всього живого, любов до рідної землі, батьк івського порога. Це так само необхідно для морального здоров’я, як мате ринське тепло і колискова пісня, надійне батьківське плече і бабусина казка, як посаджене власноруч деревце. Виростуть діти, які бачили жах Чорноби ля. Вони вирушать у самостійне життя. Але якщо в душі посіяне прекрасне і вічне, спогади знову повертатимуть їх до свого дерева, до рідної домівки. Вони зроблять усе можливе, щоб Чорнобиль знову став судовим містом України.

ОБРАЗИ ПОЕМИ І. ДРАЧА «ЧОРНОБИЛЬСЬКА МАДОННА»

Чорнобильська атомна станція — наймогутніша електростанція в Ук раїні. Її спорудили у поліському краї на північ від Києва. Ніхто не думав над тим, яку страшну небезпеку приховує ця споруда. Усі раділи, що вона така велика, така могутня.

І в квітні 1986 року трапилась найстрашніша катастрофа. «Мирний атом» вибухнув. Смертоносна радіаційна хмара розлетілася на півсвіту. Цей вибух збентежив усю планету.

Вісімнадцять років минуло з часу вибуху на Чорнобильській атомній станції, а й досі Україна важко страждає від цього жахливого випадку. Ще й досі помирають люди від його наслідків. Учені з’ясували, що ми відчува тимемо відгуки цієї катастрофи ще близько ста років. І все це — дорога пла та за бездумні адміністративно бюрократичні ігри з «мирним атомом», за його оспівування в репортажах і художніх творах. Отже, виявляється лю дині, царю природи, ще далеко до розуміння справжньої істини буття, і, ма буть, праві були наші предки, котрі жили в злагоді з усім світом і не поспішали втручатися в його таємні процеси. То, можливо, людству слід прислухатися до заклику француза Руссо: «Назад до природи!». Людина має зрозуміти, що вона не володар природи, а її невід’ємна частка. Може, тоді перестануть траплятися екологічні катастрофи такі, як, наприклад, Чорнобильська.

Про Чорнобиль зібрано багато документального матеріалу. Чимало пись менників відтворили трагедію на Прип’яті: Володимир Яворівський, Світла на Йовенко, Борис Олійник та інші. Не залишилось байдужим до лиха і сер це Івана Драча. Він ще у червні 1986 року на з’їзді письменників кинув у вічі найбільшим призвідцям трагедії слова правди і гніву. Його «Чорнобильська мадонна» — відповідь на страшну подію. Це — поема трагедія, скорбна пісня:

Тяжко пишу, зболено розмірковую, Словами гіркими наповнюю аркуш.

«Чорнобильська мадонна» звучить особливо зболено і розпачливо. Поет бідкається, що в нього не вистачає слів, щоб змалювати лихо, свідомість його роздерта на шмаття, тож і сама композиція поеми — фрагментарна, мозаїчна, зі словесних шматків, мовби опромінених ра діацією.

Образ Чорнобильської мадонни — це образ Апокаліпсису, образ світо вої скорботи, в нього поет вводить історичні й літературні паралелі (хри стиянська Марія, «Скорботна мати» П. Тичини). Сама його трагічна ма донна стає багатоликою у своєму жахові атомного розкладу — розкладається на солдатську, хрещатицьку і навіть скіфську…

Вражає до глибини душі образ солдатської мадонни: солдати в зоні налякані видінням: «…знову уранці босий слід той веде в саркофаг»; ли хоманково обшукують, хто ж це? Ніде нічого! І раптом просто перед їхніми нажаханими очима в’ється слід, шлейфом од радіації світиться серед поруділого лісу…

Важко сприймається і образ хрещатицької мадонни: «У юрмищі хре щатицького дня ти боса йшла, ти, сива Катерина… Ти — збожеволіла. З лахміття ляльку несеш — куди? Хіба в психіатричку?!». Перед нами постає образ матері, яка втратила свою дитину. І від цього страшного горя ця жінка збожеволіла. Горе матері настільки велике, що воно вогнем спа лить тих, хто винен у жахливій трагедії:

Чи той, хто винен, сам в собі згорить — З твоїх очей для нього іскри досить?!

Від цієї жінки сахаються люди. Вони бачать її велике горе і не сміють чіпати її:

А хустка збилась так на голові, Що лисиною світиш, Божа Мати… Я босий слід твій бачу у траві, Який боюсь і подихом займати.

Цей розділ — крик душі поета, його пекучий біль.

Воістину Шевченківський біль пронизує поета, перед очима котрого постають пекельні візії, душа його з розпуки заніміла. Іван Драч вболіває за свій народ. Усе це він розкриває у своїй поемі. Але поет показує не тільки страшні картини постчорнобильського пекла, але й тих людей, котрі винні в цій трагедії: тут і горе будівельники розпусники без будь яких мораль них правил, і «Маріїн свистун» — син української матері, який вигадав «станцію і атом»; тут і псевдопатріот пакувальник, котрий клявся у лю бові до Вітчизни, а як вибухнула ЧАЕС, то його, мов вітром змело. Пока зані образи тих керівників, через яких трапилося все це. Гіркий висновок робить поет очевидець:

За безладу безмір, за кар’єри і премії Немов на війні, знову вихід один:

За мудрість всесвітню дурних академій Платим безсмертям — життям молодим…

Ось так поет художньо осмислює велику трагедію. Він показує її лю дям, даючи їй свою оцінку. Іван Драч відтворює образ всесвітньої матері, яка охоплена горем: «…чи впізнав ти цю матір вдову? Із мільярдом поганьблених діток вона долю несе світову».

Чи довго ще буде блукати по Україні і світу породжена страшною тра гедією Чорнобильська мадонна. Чи простить вона нас колись? Будемо вірити в життя.

ВСЕЛЮДСЬКА ТРАГЕДІЯ ТА ЇЇ ОСМИСЛЕННЯ У ПОЕМІ І. ДРАЧА «ЧОРНОБИЛЬСЬКА МАДОННА»

Народжуються, народжуються малюки незрячі, з хворим серцем, пальчиками, що зрослися.

За чорнобильські хмари, за українську нашу слухняність — сплачують…

В. Терен. «Мічені атоми»

Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли він сучасний, коли його творчість іде по самому нерву життя, коли вона зливається з криком його нації. «Чорнобильська мадонна» І. Драча зли лася з відчайдушним криком не лише народу України, а й з відчаєм усьо го людства. Бо дійсність була страшніша за найчорнішу вигадку:

…сосни дощами спалені, Лізуть в очі лихою іржею — У якійсь несусвітній опалині

Денно й нощно блукають душею.

1986 рік. «Від Ради Міністрів СРСР. На Чорнобильській атомній елек тростанції сталася аварія, пошкоджено один з атомних реакторів. Вжи ваються заходи щодо ліквідації наслідків аварії. Потерпілим надається допомога. Створено урядову комісію» («Известия», 1986, 30 квітня).

А моє покоління в 1986 році тільки переступило поріг школи. Про йшло багато років. А хлопців, які зробили крок до подвигу, немає. Не відали вони ще тоді, що вогонь був не найстрашнішим ворогом. Той, інший, невідомий, був підступніший — радіація. А може, не тільки радіація, а й убогість душ наших. Не навчили, не вберегли, повірили без оглядки науковому прогресу. Ми звикли, що коли народ здатен «розв’язувати питання величезної технічної складності, що їх до Чор нобиля ніхто ніколи у світі не розв’язував», а якщо я замість Чорно биля напишу Диканівка, то що зміниться? Чому такі розгнівані сили вибирають саме мою країну, що вони хотіли так страшно сказати цьо му нинішньому віку, від чого хотіли усіх нас застерегти? І хоч у людей є очі — але вони можуть не бачити. Розкрити очі, розбудити серце — таке завдання поеми І. Драча «Чорнобильська мадонна». Бо саме мати, народжуючи дитину, народжує народ, майбутнє.