2009 сочинений(укр)

талант публіциста зробили ідеї Гайне зрозумілими для людей, які живуть у різних куточках земної кулі.

Але творча особистість Гайне розвивалась у той період, коли в літе ратурі Німеччини, як і багатьох європейських країн, поширювався ро мантичний напрямок, який вплинув на становлення молодого поета. Навчаючись у Бонні, Гайне із захопленням слухав блискучі за формою й багаті фактами лекції Августа Вільгельма Шлегеля, одного з теоретиків реакційного романтизму. Але не був сліпим послідовником свого учите ля, про що свідчать і його вірші, і стаття «Романтика», надрукована в 1820 році. Порушуючи ідейно естетичні закони німецької романтичної шко ли видавати бажане за дійсність, Гайне висловив у статті думку про те, що Німеччина вільна і «…ні один піп не може заточити у в’язницю німецькі уми; ні один благородний дворянчик не має більше права батогом гнати на панщину німецькі тіла, і тому німецька муза також має стати вільною, квітучою, простою, чесною німецькою дівчиною, а не мліючою черницею чи пихатою лицарською дівою».

А у своїй поетичній творчості Генріх Гайне пішов значно далі за німецьких романтиків. Найвагомішими творами двадцятих років, які поставили Гайне в передові лави тодішньої літератури, стали «Книга пісень» і «Шляхові картини».

Збірка «Книга пісень» посіла важливе місце не лише у творчій спад щині Генріха Гайне, а й відіграла важливу роль у розвиткові всієї німець кої лірики. Продовжуючи кращі традиції національної поезії, Гайне про клав своєю збіркою нові шляхи розвитку німецького ліричного віршованого жанру.

«Книга пісень» являє собою ліричну повість, об’єднану однією спільною темою — темою кохання. Але велич Гайне поета полягає в то му, що в інтимно ліричній тематиці збірки він зумів відбити дійсні риси свого сучасника — молодої людини десятих двадцятих років XIX століття, яка опозиційно ставиться до дійсності. На це вплинула і особиста драма Гайне: а його кохана вбачала в поеті лише бідного родича. Але в збірці ця тема набула соціального звучання. Історія кохання у творах Гайне стала вираженням протесту проти дворянсько бюргерської моралі, про що свідчить вірш «Ліричне інтермеццо».

Гайне розумів, що його страждання — це важка суспільна хвороба, ви снажуюча багатьох людей Німеччини, пригнічених своїм політичним без прав’ям, і, звертаючись до своєї коханої, говорив:

Я поэт немецкий, Известный в немецкой стране,

Где вспомнят о лучших людях, Там вспомнят и обо мне.

А что со мной, малютка,— То у многих немецких людей.

Где вспомнят о худших напастях, Там вспомнят и о моей.

Вірші, що увійшли в «Книгу пісень», створювалися протягом близько десяти років. Вони є наочним прикладом розвитку світобачення й удо сконалення художньої майстерності Гайне. Все гостріше і глибше звучать у його творах опозиційні соціально політичні мотиви. Зі зміною світо гляду автора змінюються й риси ліричного героя. Він живе в реальному світі, але почуття його овіяні світлим і радісним колоритом.

Автор неначе переконує і себе, і ліричного героя своїх творів у тому, що за будь яких соціальних умов людина прагне щастя. В інтимній ліриці поета з’являються інші відтінки. Легкий смуток нерозділеного кохання не має нічого спільного з хворобливою тугою ранніх віршів.

Ліричний герой циклів «Ліричне інтермеццо» та «Повернення на бать ківщину» не поетизує містичне, потойбічне кохання, а утверджує ідеал земного кохання в усій його життєвій красі:

Дорогая, что же это:

Не пустой ли призрак ты, Что возник в мозгу поэта В пору летней духоты?

Нет! Такой улыбки чистой, Глаз, такой струящих свет, Красоты такой лучистой Не придумает поэт.

Недаремно вірші цих двох збірок зрілого майстра привернули увагу багатьох композиторів і стали всесвітньовідомими романсами.

Подальша творчість митця спирається на метод іронії, властивий більшості романтиків, для яких іронія служила засобом примирення з дійсністю, вводила у світ ілюзій і буденності.

Гайне ж звертається до іронії, щоб, навпаки, розвіяти безплідні ро мантичні ілюзії, показати їх безпомічність у зіткненні з дійсністю.

Часто в уста ліричного героя автор вкладає гостру політичну сатиру, яка у подальшій творчості стала невід’ємною рисою його прози. На по чатку тридцятих років основним жанром творчості Генріха Гайне стає публіцістика. І тільки могутній революційний поштовх років сорокових, який вимагав від літераторів агітаційних функцій, повернув Генріха Гай не до лірики, з якою він більше не поривав до останніх днів свого життя.

Але останній період творчості майстра вже не став періодом пошуків. Його можна назвати періодом сумнівів. Реакція на невдале завершення революції 1848 року знайшла свій відбиток у збірці віршів «Романсеро». Ліричний герой цієї збірки висловлює зневіру у боротьбі. Як особисту трагедію він сприймає загибель істинних героїв і торжество проходимців:

Гей! От смерти бесполезно В панцирь прятаться железный;

Весь в крови падет герой. Одолеет добрых злой.

Але конфлікт ліричного героя з реальністю якраз і полягає в тому, що він вступив у суперечку сам із собою, але в нього збереглись і воля до бо ротьби, і віра в перемогу над силами реакції.

Забытый часовой в войне свободы, Я тридцать лет свой пост не покидал, Победы я не ждал, сражаясь годы; Что не вернусь, не уцелею — знал.

Где ж смена? Кровь течет, слабеет тело… Один упал,— другие подходи!

Но я не побежден: оружье цело, Лишь сердце порвалось в моей груди.

Ось таким і постає переді мною ліричний герой творів Генріха Гайне. А митець, який створив всесвітньовідомі шедеври лірики, прози і публіцистики, зумів відтворити найтонші відтінки настроїв людської душі, живе і буде жити у віках. Адже зліт людської думки не має меж. Ось у цьому, на мою думку, і полягає безсмертя.

ТЕМА КОХАННЯ У ПОЕЗІЯХ ГАЙНЕ

Осінніми вечорами, коли плачуть небеса й зорі падають на похилені трави, далекими стежками, серед незвіданих всесвітів блукає кохання. Мов та пісня, неосяжна й незбагненна, блукає воно. І як його знайти, як його покликати серед цих невідомих шляхів? Бо так і полине від тебе, не торкнеться твого серця, заблукавши десь там, у далеких степах, не зали шивши тобі навіть споминів, а лише гіркі сподівання.

Змінюються часи і влада, змінюються життя і людський світогляд. Але незмінними лишаються найвищі істини, незмінною лишається людська потреба любити. Нерозгаданою залишається таємниця душі, в якій нез гасним вогнем горить священне і нездоланне почуття любові.

Поповнив скарбницю поетичних освідчень у коханні й відомий німець кий письменник Генріх Гайне в книзі поезій, що принесла йому світову славу. Численні вірші збірки «Книга пісень» були навіяні нерозділеним коханням поета до кузини Амалії, а згодом до її молодшої сестри Терези. Цій темі при свячені перші розділи циклу «Страждання юності», «Сновидіння» і «Пісні».

Поет живе у світі дивних сновидінь. Кожний вірш розділу — це опис тяжкого сну, видінь, що відвідують поета. Усні він бачить «її» — невірну кохану, втрачену назавжди. Буває на її весіллі з іншим:

…бачу я подружжя молоде — Мою любов із церкви гном веде.

Поет продає душу пекельним силам за радість побачення з нею:

Хоч раз її міцно обняти, До серця свого пригорнуть,

До болю в уста цілувати,

Атам уже будь що будь!

Усні він бачить її — бліду і холодну, як мармур. Поет заплатив дия волу страшенну ціну за неї, і ось з’являється вона в супроводі самого ди явола, який і поєднує поета з його коханою. Повертаючись до неї, поет проходить цвинтарем — із могил виходять привиди, кожний із них — жертва нещасного кохання.

Дійсність і сон, примари і реальність поєднуються в цих віршах. Поет цілком поринув у свій відчай, але це не скорботна, безнадійна

примиреність, а бурхливе почуття. Ніде поет не бачить світлого почи нання, скрізь безпросвітна темрява.

Кохання в Гайне — сила, що несе неминучу загибель. Сам поет — нещас ний закоханий, що болісно переживає «її» невірність, одна з численних жертв.

Усвіті, де живе поет, здається, немає живих справжніх людей. Це при види і брехливі маски, що приховують підлість і нікчемність. Брехливе, обманливе видіння і сама кохана поета.

Розповідь про гірке нерозділене кохання продовжується у «Піснях».

Вранці я встаю і питаю: «З’явиться вона?» А надвечір нарікаю — не прийшла вона.

Марно я в нічній задумі Сон до тебе зву,— В забутті, у мрійнім сумі Цілий день живу.

Ці два розподіли циклу «Страждання юності» мають внутрішню єдність, бо вони варіюють одну й ту ж тему. Ми обертаємося в зачарова ному колі одних і тих же почуттів і переживань, мотивів і образів.

У циклах «Ліричне інтермеццо» та «Повернення» Гайне знову роз повів про своє нещасливе кохання, але по іншому. У цих циклах — істо рія кохання поета.

Перший вірш «Ліричного інтермеццо» — зав’язка — говорить про те, що в «травні місяці» поет закохався й освідчився «їй» у коханні:

Як в травні місяці сади Розвинулися зрання, Тоді в моєму серці Прокинулось кохання. Як в травні місяці в садах Зачулось щебетання, Я їй своє бажання Освідчив без вагання.

Поет описує блаженний стан закоханості. На все у світі поет дивить ся закоханими очима,— він навіть починає розуміти мову зірок, а Мадонна в Кельнському соборі здається йому схожою на його кохану.

…Єсть образ у тій святині На шкірі золотій, В мого життя пустині

Він промінь найкращий мій. Між ангелами й квітками Мадонну там бачив я, Вона ж очима й устами Достоту — любка моя.

Як не полонили поета його любовні переживання, він все ж може по жартувати: він більше не кохає лілію, троянду, голубку і сонце, він кохає тільки «її».

Тепер не люблю їх — люблю до загину Єдину, безвинну дитину, перлину…

Поет говорить із нею про те, як він повезе її в блаженну країну, де вони будуть насолоджуватися своїм щастям.

…Я бачив уві сні, Що ніч в твоєму серці, в глибині,

І що його згриза страждань змія, Яка ти нещаслива, бачив я!

Незабаром настає катастрофа — вона не кохає його, вона — наречена іншого:

Іпоки я довго літав, і блукав,

Іщастя свого по чужинах шукав Коханій моїй урвався терпець,

Івона пішла собі під вінець.

Поета мучать її зрада, спогади, він впадає у відчай, намагається іро нізувати над своїм обманутим почуттям, віддається владі видінь, пере живає все знову в жахливих снах, намагається знайти пояснення тому, що відбулося. Вся ця складна гамма почуттів розгорається перед чита чем, аж до останнього вірша, в якому поет намагається назавжди забути своє минуле.

Чому труна велика? Скажу вам до ладу: Я в ній своє кохання І біль я покладу.

Герой цього ліричного роману — людина з багатим душевним жит тям, здатна віддатися пристрасті, але разом із тим позбавлений безпосе редності й наївності, уміє аналізувати свої почуття.

Її образ описується менше. Зовнішні риси настільки умовні, що не створюють живого образу. Внутрішній образ визначений ще менше — вона невірна кохана — це все, що можна сказати.

У другому ліричному романі поет вводить нас у свою любовну катас трофу. Твір побудований менш драматично. Під час подорожі поет не сподівано зустрічається з сім’єю своєї коханої.

Вісімнадцять сонетів увійшли до кримського циклу Адама Міцкевича. Усі вони уособлюють внутрішній порив автора до рідної землі, від

якої він був силоміць відірваний царською поліцією:

О мисле! Спогадів є гідра мовчазна, Що спить на дні твоїм під зливами дощами, А в супокійну мить рве серце пазурами.

(«На верховині Тарханкут»)

У супроводі своїх п’яти супутників Адам Міцкевич був самотнім, бо двоє з них були служаками вищих щаблів царської таємної поліції, єдина присутня там жінка, Кароліна Собанська — коханка одного з цих посіпак, ще двоє — багаті одеські вельможі. Сонет про яструба — це твір, який відбиває почуття автора під час перебування в такому ворожому гурті. Цей твір не було закінчено Міцкевичем. Але він є ключем до розуміння того ганебного середовища, в якому опинився польський поет. Автор не просто порівнює себе з підбитим птахом, він неначе зливається з ястру бом, відчуває страшну загрозу від перебування у ворожому середовищі. Становище яструба — це становище висланого з рідної землі Міцкевича:

Нещасний яструб! Бурі його збили З небес, в чужі закинувши краї; Він мокрі пера розгорнув свої,

На щогли сівши, зморений, безсилий.

(«Яструб»)

У всіх сонетах Міцкевича кримського періоду висновок — в останніх двох трьох рядках. В останньому сонеті висновок не завершено, неначе автор дає змогу читачеві домислити його.

Мені здається, що сонет «Руїни замка в Балаклаві» перегукується з твором Лесі Українки «Царі». Певно, в душі кожного генія є нотка єдності з народом і відповідальності за його долю.

Адам Міцкевич прагнув побувати в Криму. Перша поїздка була не тривалою і ніяк не позначилася на творчості поета. А друга подорож по дарувала світові чудовий цикл «Кримських сонетів»:

Чорніє пасмо гір, долину ніч проймає, Шепочуть, мов крізь сон, потоки у гаях, І — квітів музика — солодкий ллється пах,

Що для ушей мовчить, до серця промовляє.

(«Алушта вночі»)

Як яскраво й образно розповідає поет про красу кримської ночі! Читаючи ці рядки, проймаєшся єдністю людини і чаруючої природи, вловлюєш навіть звуки і запахи, прагнеш дихати одним із поетом по вітрям і відчувати те, що відчув він, проте Міцкевич невіддільний від своєї рідної землі. І тому чари Криму тмяніють, коли автор згадує свою батьківщину:

546 ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

Далекої Литви природа непочата — Грузька драговина, незаймані ліси… Мені любіший тут шум сосон, дзвін коси,

Ніж солов’ї Байдар, салгірських лук дівчата.

(«Мандрівник»)

А у сонеті «Аю Даг» порівнює почуття молодого поета з чорними і грізними спіненими валами хвиль, то ясними, як сніг, то мінливими, як веселка. Але призначення поета в тому, щоб служити людям і не ламати ся від бурі.

«Кримські сонети» Адам Міцкевич присвятив Пушкіну, якого вва жав найвизначнішим поетом того часу. Проте ці твори молодого на той час поета вплели найкращу квітку в вінець його безсмертя:

Та лютню ти взяв,— і віхор враз одбіг, Пісні зоставивши, що пам’ять людська з них Вінок безсмертності зів’є тобі на скроні.

(«Аю Даг»)

КРАСА ПРИРОДИ В ЛІРИЦІ С. ЄСЕНІНА

Тема природи традиційна в російській літературі. Чимало поетів при святили свої твори її красі, поділились роздумами, що навіяли її картини. Але голос Сергія Єсеніна не тільки не губиться серед багатьох творів на цю тему, але й виділяється в цьому хорі своєю самобутністю, його впізнаєш відра зу, він зрозумілий і дуже близький. Мабуть, жоден із російських поетів XX століття не користувався і не користується популярністю такого широ кого кола читачів, таких різних за віком, освітою, життєвим досвідом. Сек рет його популярності, напевне, в тому, що поету вдалося відтворити націо нальне сприйняття світу, або, як кажуть сьогодні, російський менталітет.

Картини природи у його поезіях зворушують і зачаровують читача. Він ніби висловлює те, що відчуває, але не може висловити читач. І ра зом із поетом його читачі переживають почуття своєї єдності з приро дою. Лірика природи Єсеніна дуже інтимна: берізка для нього — і сестра, і наречена, і дружина; старий клен — друг, з яким давно не бачилися; навіть його власне волосся — це жито його рідного поля.

Явища природи у поета подібні до людей: вони розмовляють, співчу вають, засуджують:

Отговорила роща золотая Березовым веселым языком, И журавли, печально пролетая,

Уж не жалеют больше ни о чем.

Краса рідного краю, впевнений поет, не в пишності та екзотичності,

ав тих почуттях, які вона викликає:

Опашни, пашни, пашни, Коломенская грусть,

На сердце день вчерашний, А в сердце светит Русь.

О край разливов грозных И тихих вешних сил, Здесь по заре и звездам Я школу проходил.

Поезія Єсеніна напрочуд земна і, разом із тим, космічна. Вона прой нята й осяяна почуттям любові до всього живого:

Милые березовые чащи!

Ты, земля! И вы, равнин пески! Перед этим сонмом уходящих Я не в силах скрыть моей тоски.

Много дум я в тишине продумал, Много песен про себя сложил И на этой на земле угрюмой

Счастлив тем, что я дышал и жил.

Природа рідного краю дає поету можливість розмірковувати про сенс життя, своє призначення і долю. Він відчуває свою особисту відпові дальність за все, що його оточує. У природі він черпає сили і натхнення. Читач на все життя запам’ятовує яскраві образи, створені поетом: «кос тер рябины красной», «осень — рыжая кобыла», «голубые двери дня», «белых яблонь дым», «страна березового ситца», «душа яблоня», «весен няя гулкая рань», «кленовая листьев медь».

Тема природи відображає й еволюцію поета, його світогляду. Рання лірика поета захоплює читача гармонійністю світосприйняття, передає закоханість поета в життя, в усе, що його оточує. Коли поет набуває жит тєвого досвіду, змінюється його сприйняття природи: саме вона, приро да, символізує світ краси, гармонії, мудрості, а люди, їхні стосунки не рідко протистоять гармонії природи:

Знать, у нас у всех такая участь, И, пожалуй, всякого спроси — Радуясь, свирепствуя и мучась, Хорошо живется на Руси.

Свет луны, таинственный и длинный, Плачут вербы, шепчут тополя.

Но никто под окрик журавлиный Не разлюбит отчие поля.

Далі ця тема набуває справжнього філософського змісту, поет замис люється над такими проблемами, як прогрес і природа, сучасність на тлі історії, вічне і минаюче.

Поезія Єсеніна близька і зрозуміла не тільки російським читачам. Вона розкриває багатий духовний світ поета, його закоханість у природу рідно го краю, передає найтонші переживання, різноманітні відтінки почуттів.

ЧИМ МЕНЕ ПРИВАБЛЮЮТЬ ТАНКА ІСІКАВИ ТАКУБОКУ?

Танка, або «коротка пісня» — це одна з найулюбленіших поетичних форм у Японії. А найславетнішим майстром танка XX століття вважаєть ся Ісікава Такубоку.

Його танка вражають простотою і разом із тим глибиною думок, спосте режень. Вони ніби відкривають світ по новому. Такубоку пише про кохання, про плинність часу, красу природи, душевний стан людини, про любов до батьків і рідного дому, про все те, що хвилювало і хвилює кожного.

Ось, наприклад, такі вірші:

На рідні гори дивлюсь — і слів не знаходжу.

Дякую вам за красу, рідні гори.

Або:

Ах! Моя туга за рідним селом засяяла в серці, як золото, чисто і рясно.

Ці поетичні мініатюри розкривають глибоку любов ліричного героя до рідної землі. Навіть удалині від неї він чує уві сні зозулю зі свого села. А «як солодко спить, у весняну дрімоту поринувши, молода травичка в са ду! М’якесенька — очі вбирає».

Поезія Ісікави Такубоку цікава, неповторна за змістом та формою, вчить цінувати всі кращі прояви життя і радіти кожній його миті.

«НАЙГОЛОВНІШОГО ОЧИМА НЕ ПОБАЧИШ»

(За філософською казкою Антуана де Сент Екзюпері «Маленький принц»)

Великий французький письменник А. де Сент Екзюпері говорив, що для нього «існує лише одна проблема, одна єдина у світі — по вернути людям духовну сутність, духовні турботи». Із цією метою він пише філософську казку притчу «Маленький принц». Чому саме казку, адже цей жанр призначено здебільшого для дітей? Сам автор відповідає: «Всі дорослі спочатку були дітьми...». Крім того, на його думку, дитина — це душа світу, її бачення — природніше, людяніше, отже, правильніше, ніж у дорослих. Дитина більше відчуває серцем, ніж розумом. Її журба — ознака того, що в небезпеці не тільки су часність, а й майбутнє.

«Дорослі» й «діти» протиставляються у казці «Маленький принц» не за віковими ознаками, а за системою цінностей, важливою для них. Для дорослих важливі багатства, влада, честолюбство. А «дитяча» душа (вона