2009 сочинений(укр)

життя, він прагне повернути той загублений рай (ідеальний світ), в якому творець жив у дитинстві:

Мій раю зелений, кохання дитяче, Квітки й поцілунки, забави й пісні,

Іскрипка, що в сутінні тужить і плаче…

Аможе рай ідеал — у далеких екзотичних країнах («Moesta et errabunda»). У поезії «Подорож» дійсність постає

На сходинах життя, на всіх шаблях фатальних — Одвічного гріха видовище нудне…

Це і тиран, і народ, «закоханий у панівний батіг», декілька релігій, «що пнуться до небес і всі простерті ниць», «усе наркозне зілля, «що світу на шого докладний інвентар». І поет робить висновок:

Цей світ, затиснутий у тоскні береги, Являє образ наш — сьогодні, завтра, завше. Оазиси жахів серед пустель нудьги.

Поезія «Подорож» — це своєрідна духовна подорож людства до бе зодні, від якої не може врятувати «жменька мудреців», що «одбігли До лею гуртованих отар».

Але, «блукаючи духом по місцині суворій», поет зустрічає лебедя («Лебідь»), «що утік із клітки». Він зранений, це величний «вигнанець страдник», який мріє «про чисту гладь ставів». Це сам поет, що прагне ідеалу. У поезії «Альбатрос» він постає в образі повітряного мандрівни ка альбатроса:

Поет подібний теж до владаря блакиті, Що серед хмар летить мов блискавка в імлі. Але, мов у тюрмі, в юрбі несамовитій Він крила велетня волочить по землі.

«Юрба несамовита» — це дійсність, і велетенський птах поет може жити тільки «серед хмар». Отже, Бодлер збирає пізні квіти романтизму, протиставляючи дійсність ідеалу, визнаючи велику місію поета — вряту вати світ своїм стражданням і величчю душі.

Але неможливість досягти ідеалу на землі викликає у Бодлера гостре розчарування, і він впадає у відчай. Звідси також розуміння призначен ня поезії як засобу вирощування квітів (тобто Прекрасного) зі зла, а та кож його чорна меланхолія і тотальний нігілізм. Поет не тільки не звер тається до Бога за допомогою — він демонстративно нехтує ним і обожнює Сатану. Водночас деякі риси стилю Бодлера суперечать романтизмові: ретельно виважена композиція і бездоганна форма поезії. Не сприймає поет і романтичного розуміння природи як джерела оновлення почуттів або засобу захисту від цивілізації. Природа постає у Бодлера ворогом людини. Він шукає натхнення в «іншій природі» — штучній: у витворах мистецтва і людської праці.

ПОЕТ — БЕЗДОМНИЙ КОРАБЕЛЬ В ОКЕАНІ ЖИТТЯ

(Вірш «П’яний корабель» Артюра Рембо)

Артюр Рембо жив наприкінці ХІХ століття — в епоху значних зрушень у світі, коли на зміну гуманізму ХІХ століття приходить нове покоління — діти технічної, механізованої цивілізації.

Логічному розуму і прагматичному відношенню до дійсності А. Рем бо протиставляє інше сприйняття світу, засноване на тонких напівсвідо мих відчуттях. Завдяки цьому поет глибше проникає у тканину дійсності і здатен захоплюватися красою світу, вільно витати у його просторах. Але це робить його самотнім і вразливим. Почуття своєї самотності, бездом ності у нескінченному світі Артюр Рембо передав у своєму вірші «П’я ний корабель».

Уже на початку вірша перед нами постає образ корабля, на якому став ся страйк — раби перемагають своїх погоничів. Якщо розглядати цей сюжет у символічному річищі, то можно співвіднести його із внутрішнім бунтом особистості проти свого жорстокого «господаря» — розуму. Але подолання розуму призводить до розгнуздання підсвідомих сил людини, знищення волі — так П’яний корабель «несе вниз за течією» до бурхли вих вод моря — долі.

Змальований у вірші образ моря нелюдський у своїй грізній красі, але водночас «олюднений» у поетичному тексті Рембо, як і образ п’яного ко рабля: ліричний герой вірша «втрачає розум» у бурях і «пливе навман ня, занурений у час». Численні хвилі океану часу дарують поету тисячу вражень, але П’яний корабель порожній і хисткий.

Часом морська стихія виявляється людянішою, ніж покинений по етом штучний світ людей, адже у русі океану він знаходить відображен ня власних почуттів.

Поет уподібнює море прекрасному і безмежному художньому твору: воно подібне до «грізної поеми»; гул океанських валів звучить, як «роз в’язка античних трагедій».

Людина, ніби порожній корабель, від самого народження кинута у без межні простори всесвіту. Щоб побачити красу світу, вона повинна скину ти з себе пута буденності. Але, спромігшись на це, вона стає беззахисною, як повітря, і бездомною, як Летючий Голландець. Такою є доля Поета. І Поет — це П’яний корабель, кинений у лоно стихій,— зникає у безмірі широт, у безперервному бігові хвиль і мінливості берегів.

Поет сумує за Європою, своєю давньою батьківщиною, яка здається йому міцним островом спокою у бурхливому морі. Але для П’яного ко рабля, що втратив свій дім, навіть його батьківщина — «як брудна й мілка калюжа.»

«П’яний корабель» — це пісня бездомної, втомленої юності. Поета захоплює краса і розмаїття світу, зміна бурі і штилю, світанків і сутінків, південних рифів і північної криги. Але, втомлений «зоряними архіпела гами», він прагне спокою.

У вірші «П’яний корабель» Рембо передає відчуття людини, яку ніби випадково закинули в життя, позбавили «керма і вітрил». У цьому вірші, як і в інших ліричних творах французького поета, передбачені відчуття людей межі століть і ХХ століття, для яких життя перетворилося на не скінченний біг навмання крізь простір і час. Саме завдяки цьому лірика Рембо справила такий значний вплив на світову літературу ХХ століття.

ПРОБЛЕМАТИКА РОМАНУ О. ВАЙЛЬДА «ПОРТРЕТ ДОРІАНА ГРЕЯ»

Англійський письменник, поет, драматург Оскар Вайльд прожив не довге і трагічне життя. Його творчість найбільш повно й талановито відби ває художньо філософську течію — естетизм, яка виникла в Англії в 70— 90 роках XIX століття. Поборники естетизму відстоювали принципи «мистецтва для мистецтва» і вважали, що література не повинна викону вати моральну місію, вчити добру, справедливості, що вона байдужа до про блем добра і зла. Мистецтво має служити красі, яка є вищою за життя.

Теоретичні принципи естетизму відобразилися в романі Вайльда «Портрет Доріана Грея». У центрі уваги автора — три персонажі: худож ник Базіл Холлуорд, який понад усе цінує мистецтво, його друг лорд Генрі, порочний і цинічний аристократ, «король парадоксів» (у цьому образі сучасники вбачали багато спільних рис із самим автором), і молодий, дуже вродливий юнак Доріан Грей. Дія роману починається з того, що лорд Генрі приходить у майстерню Базіла Холлуорда, де художник працює над портретом юного красеня. Незабаром з’являється і сам натурник Доріан Грей. Він із захопленням слухає цинічні розмови лорда Генрі. Любов до себе — це єдиний роман, який триває все життя. Так визначає своє жит тєве кредо «король парадоксу». Роботу над портретом закінчено, він вра жає всіх своєю досконалістю. Із захопленням дивиться на нього Доріан Грей і говорить: «Якби портрет змінювався, а я міг залишатися таким, як я є». Розчулений художник дарує портрет натурнику. Лорда ж Генрі вра жає краса самого юнака, і він пропонує Доріану взяти участь у розвагах разом із ним. Художник намагається застерегти юнака, але марно, Доріан удається до світського життя. Він закоханий у молоду актрису Сібілу Вейн, яка натхненно грає ролі у видатних п’єсах, але в бідному театрі. Доріан і Сібіла вирішують побратися. Юнак запрошує на виставу з учас тю нареченої своїх друзів. Дівчина у захваті від свого почуття, і їй здаєть ся, що грати кохання на сцені марно. Роль Джульєти у виставі, яку при йшли дивитися Холлуорд і лорд Генрі, вона провалює. Художник співчуває юнакові, лорд цинічно жартує. Доріан кидає в обличчя своїй нареченій: «Ви вбили моє кохання!». Йому здавалося, що мистецтво і реальність ма ють нерозривний зв’язок. Усю ніч блукає він Лондоном

іна ранок вирішує примиритися з Сібілою, але довідується, що його сло ва призвели до самогубства Сібіли. Доріан дивиться на свій портрет

із жахом помічає, що на змальованому обличчі з’явилася перша різка

зморшка. Далі Вайльд в одній главі розповідає про 20 років життя героя. Це історія закоханості у свою красу і занепаду душі. Доріан давно вже сховав портрет, бо з часом прекрасне лице перетворилося на потворне обличчя сла столюбного старця. Доріан звинувачує художника в тому, що сталося з його душею, і в припадку ярості вбиває Базіла Холлуорда, а свого компаньйона, шантажуючи страшною таємницею, примушує роз чинити тіло художника в азотній кислоті. На портреті відбивається і цей страшний злочин. Доріан Грей заздрить усім, навіть своєму компаньйо ну, який знайшов у собі сили покінчити життя самогубством, навіть лор ду Генрі, циніку, потопаючому в пороках, але який вважає, що будь який злочин — вульгарність. Доріан кидається на портрет, прагнучи знищити його. Слуги знаходять тіло потворного старця, одягненого в одяг Доріа на, поруч із портретом, на якому зображений прекрасний юнак.

Вайльд відстоює вищу, надреальну силу мистецтва. Реальне життя може бути огидним, мистецтво ж відтворює красу, зберігає її, воно не підвладне ні часу, ні моральним законам.

ТЕМА ПОШУКУ У П’ЄСІ М. МЕТЕРЛІНКА «СИНІЙ ПТАХ»

Моріс Метерлінк та Еміль Верхарн — перші серед бельгійських пись менників, котрі стали класиками світової літератури. Будучи бельгійця ми, ці автори писали французькою мовою. Французька мова і вся фран цузька література відіграли дуже важливу роль у формуванні літератури бельгійської. Саме завдяки цьому бельгійські письменники змогли до сягти високого рівня світових літературних стандартів, не втрачаючи при цьому своєї самобутності. Це ж дозволило бельгійській літературі вли тися в потік літератури світової, посісти в ній своє дуже важливе місце. Моріс Метерлінк увійшов в історію літератури як символіст. Цьому спри яла і особлива атмосфера дитинства, яка прищепила йому особливий «містичний» погляд на життя.

Символізм — мистецтво, що натякає на ірраціональну сутність буття. Метерлінк створив цикл символістських п’єс, що одержали узагальнену назву «театр смерті». Для цих п’єс є характерною присутність Невідомо го — воно й є «головним героєм» «театру смерті». Невідомий керує всім, його наміри таємничі — це фатумна сила, котра владарює над людиною. Метерлінк досягає вражаючого ефекту присутності Невідомого на сцені свого театру. Дія в його п’єсах майже завжди відбувається в умовному місці — це може бути ліс або кімната старого замку. Людина в «театрі смерті» лишається сам на сам із Невідомим, вона відчуває жах перед ним.

Усимволістському циклі творів Метерлінка, до якого належать п’єси «Принцеса Мален», «Непрошена», «Сліпі», саме образ Невідомого є на скрізним.

Усвоїх пізніх драмах Метерлінк пішов далі: символізм тут пере плітається з романтизмом, як у п’єсі «Синій птах» (1905). Тут персонажі

і місце дії теж умовні, але основа п’єси — романтичний сюжет про пошуки Синього птаха. Метерлінк уводить у свій твір навіть соціальні ноти: діти селян дроворубів напередодні Різдва дивляться на свято у багатому бу динку навпроти, вони не можуть собі дозволити таких веселощів. У ході розвитку сценічної дії з’являється дуже важливий мотив «подолання сліпоти»: необхідно просто подивитися на все іншими очима — і жалюгід на хатка дроворуба видається прекрасним палацом. Тому що справжнє свято — це не вбрання, не іграшки, не дорогі подарунки, справжнє свя то — це здатність відчувати свято всередині себе. Важливим персонажем п’єси є казкова Фея — саме вона повинна «зняти» пелену невідання з очей головних героїв, Тільтіля і Мітіля, вона ж відправляє їх на пошуки чарівного Синього птаха. Пошуки ці важливі самі по собі, незалежно від їх результату. Шлях, який проходять діти, змінює їх. Шлях цей лежить через символічні місця: «Країну спогадів», де герої зустрічають своїх по мерлих родичів; «Палац ночі», де вони зустрічаються з повелителькою тьми; «Ліс», де діти спілкуються з різними духами дерев. Кінцевим пунк том їхньої мандрівки є та сама хижка дроворуба, яка, щоправда, дуже змінилася — усе навколо стало новим, радісним, веселим. Це перетворен ня пов’язане передусім із внутрішніми змінами самих героїв, які сталися завдяки мандрівці. Символічним синім птахом стає тепер проста горли ця Тільтіля, котра жила у клітці у хижі дроворуба. Тільтіль дарує її хворій дівчинці, яка тепер не внучка казкової Феї, а внучка звичайної сусідки. В останній момент птах відлітає, і п’єса закінчується обіцянкою Тільтіля знайти його. Отже, пошуки Синього птаха будуть продовжені, бо стан пошуку — це нормальний стан душі людини.

Таким чином, тема пошуку і пов’язана з нею тема мандрівки — основні у п’єсі М. Метерлінка «Синій птах». У результаті пошуку душа людини змінюється, пошук є головною метою мандрівки. Внутрішнє очищення — найбільша нагорода за цей пошук.

«ОДУХОТВОРЕННЯ» СВІТУ У П’ЄСІ МОРІСА МЕТЕРЛІНКА «СИНІЙ ПТАХ»

Бельгійський письменник символіст Моріс Метерлінк — один із дра матургів, які на межі століть створювали нову європейську драму.

Герої філософської п’єси казки «Синій птах» — це образи символи, які втілюють панівні на землі сили. Це людина, рослини, тварини, стихії Світла, Вогню і Води, Душі, Хліба, Молока, Годин — усе те, з чого складається людсь кий світ. Виявляється, людина живе на землі, не помічаючи навколо нікого і нічого, крім таких, як сама. Їй здається, що лише вона наділена душею, і всі таємниці світу нею розгадані. Але це не так. За допомогою чарівного каменя, який відкриває істинний зір, Тільтіль і Мітіль, герої п’єси, бачать світ та ким, яким він є насправді — одухотвореним, прекрасним (а інколи — страш ним), сповненим таємниць, ще незвіданих людством. У цьому світі минуле, сучасне і майбутнє перебувають поряд

і пронизують одне одне: Тільтіль і Мітіль зустрічають і своїх давно по мерлих рідних, і ще не народженого брата. Виявляється, людина відпо відає не лише за себе, але й за усіх своїх предків і нащадків, тому що увесь її рід — єдине ціле, одна нескінченна лінія.

Драматург робить своїми героями саме дітей, адже їх свідомість ще гнучка, вони найбільш сприйнятливі до таємниць світу, близькі до при роди. Вони вміють щиро любити і тішитися, їх ще не заторкнули нещас тя і пороки, які постають у п’єсі в образах Товстих Блаженств (наприк лад, Блаженство Бути Багатим, Блаженство Нічого Не Робити та ін.)

Створена Метерлінком космогонія об’єднує усі сили і закони землі: від нічних жахів і війн до найсвітлішої сутності землі — Материнської любові, Справедливості, Радості Розуміти; діти потрапляють до своїх предків і на щадків, у підземне царство Ночі і на вершини світу, зустрічають Душі рос лин і тварин. Вони дізнаються, що у світі існує велика кількість сил, які допомагають їм, або навпаки — ображені на людей і прагнуть помститися їм (як, наприклад, душі тих дерев і тварин, яких людина знищує).

Метерлінк дає у п’єсі оптимістичну картину майбутнього: ті діти, котрі чекають у Царстві Майбутнього свого народження, незабаром принесуть на землю прекрасні машини, квіти і плоди, переможуть хвороби, неспра ведливість і навіть саму смерть. Однак і перед тими, що живуть на землі, постало дуже важливе завдання: Тільтіль і Мітіль повинні знайти Синього птаха — птаха щастя — і принести його на землю. Для цього вони пізнають світ. Але цей світ і душі, що населяють його,— всередині самих людей.

Дія п’єси починається і завершується в рідному домі дітей. Мандрівка всередину себе відбувалася уві сні, але, прокинувшись, Тільтіль і Мітіль не забувають усього, що з ними сталося, і тепер по новому дивляться на навколишній світ: як передбачала Душа Світла, їхній погляд на речі змінився, і тепер їм здається, що лише вони прокинулися, а решта лю дей — сплять, не бачачи усієї краси і благодаті світі.

«Одухотворяючи» у п’єсі оточуючий людину світ, Метерлінк пока зує, що людям необхідно «прокинутися», подивитися навколо і побачи ти усю красу землі, цінність людського кохання і доброти, необхідність жити в мирі зі своїми сусідами по землі і пізнавати світ, не руйнуючи його.

НОВАТОРСТВО ДРАМАТУРГІЇ Г. ІБСЕНА

Кінець ХІХ — початок ХХ століття характеризується цікавими твор чими пошуками у світовій літературі. Ці пошуки обумовили виникнен ня нових жанрів і форм творів. Драматургія не була винятком.

Норвезький драматург Генрік Ібсен не тільки посідав одне з пер ших місць у літературі нашого століття. І справа не тільки в тому, що він поставив питання, які хвилювали його сучасників. Талант і нова торство Ібсена драматурга полягали в тому, що глядач змушений був шукати відповіді на ці питання. Ібсен розкрив складність і супереч ливість життя, примусив своїх глядачів відмовитися від традиційного

поділу героїв на позитивних і негативних, сприймати їх цілісно, з усіма їхніми суперечностями.

Найяскравіше новаторство Ібсена виявилось у будові його п’єс. Ібсен використовував композицію, яку прийнято називати аналітичною. У такій композиції важливу роль відіграє таємниця, події, що відбувалися задовго до поданих на сцені, але саме ці події спричинили ситуації, в яких опини лися герої. Ця композиція була відома ще в Стародавній Греції і викорис товувалася, щоб створити сюжетну напругу. Аналітичність у Ібсена має зовсім іншу мету, змістом такої композиції стає не розкриття таємниці, а ос мислення всіх подій. У Ібсена аналітичність не стільки сюжетна, скільки інтелектуальна. Адже розв’язка приносить із собою і розкриття внутріш ньої суті всіх подій, саме їх справжнє розуміння. Тому така композиція вимагала внутрішнього розвитку героїв. Під впливом подій, що відбува ються на сцені, осмислення цих подій, відкриття таємниці, що впливає на ці події, змінює героїв. І ці зміни стають вирішальними в розвитку сюжету.

У п’єсі «Ляльковий дім» остаточне розчарування Нори у своєму шлюбі, усвідомлення необхідності почати нове життя, щоб стати повноцінною особистістю, підготоване всім розвитком дії.

Новаторство Ібсена у цій п’єсі полягало в тому, що не випадковий збіг обставин, а саме осмислення всього, що сталося, вирішують конфлікт. Роз в’язкою драми є бесіда між Норою і Хельмером — перша за все їх по дружнє життя, в якій Нора робить справжній аналіз їхніх стосунків. І Нора, і Хельмер, і все їхнє життя постають у цій бесіді зовсім по новому — і саме цей новий погляд надає такого драматизму заключній сцені «Лялькового дому», яку сучасники звинувачували як надто холодну і розмірковану. Але новатор Ібсен лише переносить зростаючу сюжетну напругу на напругу інте лектуальну, напругу думки, з якої виростає рішуча сюжетна зміна — рішен ня Нори залишити сім’ю, яке завершує розвиток дії у п’єсі.

Проте герої Ібсена — не втілення лише певних ідей автора. Їм властиві всі людські пристрасті, притаманне все, що робить людину людиною. Цим Ібсен відрізнявся від багатьох письменників кінця ХІХ століття, які не віри ли в можливості людського розуму, в його здатність контролювати пове дінку людини. У п’єсах Ібсена саме розум, здатність осмислити дійсність дають герою можливість змінити свою долю. А коли людина не знаходить у собі сили перетворити думку, вона жорстоко розплачується за це. «Ляль ковий дім», в якому живуть Хельмер і Нора, зруйнувався, тому що герой не зміг піднестися над власним егоїзмом, не зміг подолати забобони су спільства.

Новаторство Ібсена полягає в тому, що драматург розкрив нові можли вості аналітичної композиції, наповнив їх новим змістом. Важливу роль відігравала в цьому мова автора. Кожна фраза, що подається в тексті, по дається лише тому, що вона дійсно необхідна — для здійснення одного чи навіть кількох художніх завдань. Інколи в окремих епізодах з’являються персонажі наче надмірно багатослівні, говіркі. Наприклад, героїня

«Лялькового дому» Нора у другій дії п’єси говорить набагато більше, ніж завжди. Але цей потік слів, інколи і справді зайвий, приховує внутрішню занепокоєність героїні, її напруження.

Інтелектуальні п’єси Ібсена вимагали від глядача особливої уваги до того, що і як говорять герої. Він використовує багатозначні можливості слова. У п’єсі «Ляльковий дім» в окремих відрізках тексту містяться при ховані вказівки на те, що вже сталося, або що має статися, хоча це ще незрозуміло навіть самим героям. Інколи здається, що герої просто гово рять, а щось примушує дуже уважно вслуховуватися в кожне слово, а з кожною фразою напруження зростає.

Ці творчі здобутки Г. Ібсена знайшли свій розвиток у творчості інших майстрів слова, заклали підвалини нової драматургії нового театру ХХ століття.

АНАЛІТИЧНА КОМПОЗИЦІЯ У П’ЄСАХ Г. ІБСЕНА

Ще за життя драматурга п’єси Г. Ібсена визнавалися новаторськими, а їх автора цілком справедливо називали творцем аналітичної драми ХІХ століття, що відроджувала традиції античної драматургії.

Композиція п’єс Ібсена пов’язувалася з будовою трагедії Софокла «Цар Едіп», уся дія якої підкорена розкриттю таємниці — з’ясуванню подій, що відбувалися колись. Поступове наближення до таємниці ство рює сюжетну напругу, а остаточне розкриття — розв’язку, яка визначає подальшу долю героїв. Така будова дає можливість створити дуже на пружений сюжет. Глядач (або читач), якому подається певна життєва ситуація, повинен думати не тільки над тим, що буде далі, але й над тим, що було в минулому, що спричинило цю ситуацію. Така композиція одер жала назву аналітичної.

Г. Ібсен використовує аналітичну композицію, щоб показати не відповідність між зовнішніми проявами життя і його справжньою сутні стю. Він добре знав проблеми, що постають перед людиною в житті, ро зумів, що зовнішнє благополуччя приховує чимало трагедій. Аналітична композиція, за Ібсеном, означала розкриття внутрішнього трагізму, що приховується за зовнішньо спокійною дійсністю.

Так побудована п’єса «Ляльковий дім», в якій розкривається сутність зовнішньо спокійного сімейного життя адвоката Хельмера, насправді ж побудованого на обмані й егоїзмі. Аналітична композиція визначається і тим, яку роль у долі героїв відіграють події, що відбулися задовго до початку дії. У п’єсі «Ляльковий дім» ці сюжетні таємниці стають рушій ними силами у розгортанні дії, в розвитку характерів героїв.

На початку п’єси головна героїня Нора, дружина адвоката Хельмера, справляє враження жінки, не спроможної приймати самостійні, сміливі рішення, що вона підкорилася авторитету свого чоловіка, якого вважає взірцем усіх чеснот. Здається, що всі її життєві інтереси, всі сили віддані сім’ї, чоловіку, дітям. Але поступово читач розуміє, що таке враження

оманливе. З’ясовується, що Нора приховує від свого чоловіка щось дуже важливе для неї і їхнього подружнього життя, щось, що Хельмер не виба чить їй, що сприйме як ганьбу. Зовнішню дію п’єси організує наближення до цієї таємниці: Нора постійно під загрозою викриття, вона робить спро би, щоб відтягнути момент, коли її чоловік прочитає лист від лихваря, що лежить у поштовій скринці. Уже в зовнішній дії читач знаходить певні ав торські натяки, що сутність Нори і Хельмера, а тому і їхнього шлюбу, зовсім не така, якою здається. Ця сутність, внутрішнє неблагополуччя, окреслю ються в деталях, в окремих, на перший погляд, випадкових висловах. Та читача чомусь наче дратують монологи Хельмера, трохи демагогічні і за довгі, в яких він ніби милується своїми чеснотами. Насторожує його зверхнє ставлення до дружини, нерозуміння її внутрішнього стану. Нора, навпаки, вражає влучністю деяких висловів, умінням володіти собою. Поступово розкривається таємниця, яку приховувала Нора. Вона підробила підпис свого батька, щоб добути грошей. Хельмер сприймає це як ганебний вчи нок, не хоче навіть задуматись, які причини цього вчинку. Нора вражена, як Хельмер думає тільки про те, які наслідки цей вчинок Нори матиме для нього, як усі його чесноти обертаються просто егоїзмом. Ні те, що Нора не мала іншого шляху добути грошей для лікування саме його, Хельмера, ні те, що своїм вчинком вона нікому не зашкодила, не беруться ним до уваги. Кілька років тому Хельмер важко захворів, лікування вимагало чималих грошей. Нора не мала, до кого звернутися, бо єдина, крім чоловіка, близька для неї людина — батько, був на порозі смерті і вже не міг підписувати будь які документи. Нора була єдиною спадкоємицею. Вона підробила підпис батька і врятувала свого чоловіка.

Розкриття таємниці — розв’язка п’єси — остаточно розвіює ілюзії про благополуччя і щастя Хельмерів, зриває маски з героїв. Нора постає як силь на, цілісна натура, яка може сама вирішувати свою долю. Її розрив із чоло віком, в якому вона зневірилась, її небажання залишатися «лялькою» — яскравий доказ цьому. Аналітична композиція п’єси дала змогу автору по ставити питання про становище жінки в сім’ї, про відповідальність особи стості перед собою і світом і суспільства перед особистістю.

НОРА ХЕЛЬМЕР — ОСОБИСТІСТЬ ЧИ «ЛЯЛЬКА»?

(На матеріалі «реалістичної драми» Г. Ібсена «Ляльковий дім»)

Ще за життя драматурга п’єси Генріка Ібсена були визнані новаторсь кими, а їх автора називали творцем справжньої реалістичної драми, яка у своїй основі завжди трагічна. Ібсен, створюючи аналітичну драму, роз криває глибинну трагічність і жорстокість дійсності, приховану під зовнішнім благополуччям, а також здатність вольової людини протисто яти обставинам. У драмах Ібсена перед читачем і глядачем постають не виняткові люди і події і не ті персонажі, які виступають «рупором ідеї автора», а звичайні люди зі своїми проблемами і пристрастями,

достоїнствами і вадами, які живуть в характерних для своєї епохи умовах. Саме завдяки цьому драматургія Ібсена мала такий відгомін як у Норвегії, так і в усьому світі.

У п’єсі «Ляльковий дім», написаній 1879 року, відбувається повний перехід драматурга до нової, реалістичної драми. Ця п’єса була сприйня та передусім як твір, написаний на захист жіночої емансипації. Але для самого Ібсена суть його п’єси полягає не лише в цьому: у «Ляльковому домі» порушує центральне для нього питання про звільнення людини взагалі, про створення особистості.

На перший погляд, Нора, героїня «Лялькового дому», — лише лялеч ка, життєрадісна «білочка», господиня тихого й охайного будиночка, що нагадує ляльковий. Чоловік Нори, Торвальд Хельмер, сприймає її не як рівну собі особистість, а як іграшку «жайворонка», «лялечку». За вісім років, прожитих разом, Торвальд жодного разу не говорив із Норою сер йозно. Уставленні Торвальда до дружини показовим є також епізод, коли він веде Нору з маскараду відразу після тарантели, щоб «зберегти ефект», створений нею. Головне для Торвальда — щоб Нора «грала» за його пра вилами. Нора не виховує дітей, а грає з ними, ніби продовжуючи гратися ляльками; вона оточена майже іграшковими предметами (не випадково у першій дії п’єси Нора прикрашає різдвяну ялинку).

Але за цим зовнішнім благополуччям і безтурботністю відкриваєть ся інший глибинний бік життя Нори і незвичайні риси її особистості. Ге роїня п’єси виявляється не такою простою і поверхневою, як могло б зда тися спочатку; вона знає, що життя складається не лише з радощів. Вона може бути і дорослою і серйозною, хитрувати і таємно працювати, щоб повернути гроші, від яких колись залежало життя чоловіка.

Нора багато робить для того, щоб її родина була по справжньому щас ливою, а дім — затишним. Коли на минуле Різдво у сім’ї Хельмерів не було грошей на святкові прикраси для ялини, Нора майже місяць сама робила прикраси, щоб утішити чоловіка і дітей. Заради виплати боргу, ця моло да, вродлива і життєрадісна жінка повинна постійно економити, багато в чому собі відмовляти.

Сила характеру Нори розкривається в епізоді, коли вона танцює таран телу, знаючи, що в поштовій скриньці лежить лист Крогстада до її чоловіка.

Звичайно, Нора дуже недосвідчена в тих справах, що стосуються гро шей і законів суспільства: вона говорить своїй подрузі Фру Лінні, що навіть не знає, яку частину боргу вже виплатила Крогстаду. І в світі, де орудують такі ділки, як Крогстад, їй доведеться дуже нелегко. Але про те, що вона — особистість, говорить уже те, що вона відважилася на свої вчинки.

Нора усвідомлює, що завжди була іграшкою у чужих руках. Але бути веселою і розважати когось — це не означає бути щасливою. Щоб вихо вати в собі дійсно вільну людину, яка поважає себе, їй потрібно скинути маску «ляльки», стати самостійною, і для цього вона вирішує піти із дому Хельмера.