2009 сочинений(укр)

започаткували французькі поети кінця 70 х років минулого століття П. Вер лен, А. Рембо та інші.

Поетичний символ вважається більш дієвим художнім засобом, ніж образ. Символ — це певний знак, який вказує на зв’язок реального світу й ідеального. Символісти стають поборниками інтуїтивного сприйняття світу через символічні відповідності, наприклад, між формою і кольором, запахом і звуком. Поет має магічну силу, що дає йому змогу осягнути таємниці світу.

Особливість російського символізму полягає в постійній увазі до осо бистості, її ролі в історії, зв’язку з Вічністю.

Засновники символізму в російській літературі — В. Я. Брюсов, К. Д. Бальмонт, В. С. Соловйов, З. М. Гіппіус, Ф. К. Сологуб та Ін. Анненсь кий. Їх творчість характеризується, у першу чергу, увагою до історії і зв’яз ку сучасності з минулим. Ці зв’язки, на їх думку, визначають майбутнє. Мистецтво вони ставлять понад усе. Воно для них важливіше, ніж життя.

Юноша бледный со взором горящим, Ныне даю я тебе три завета.

Первый прими: не живи настоящим, Только грядущее — область поэта. Помни второй: никому не сочувствуй, Сам же себя полюби беспредельно, Третий храни: поклоняйся искусству, Только ему, безраздумно, бесцельно.

Так Брюсов визначив своє поетичне кредо. На естетичні погляди сим волістів мала великий вплив філософія В. Соловйова, який вважав, що існує взаємозв’язок у космічному і земному житті, єдність усіх проявів життя з Богом. У його віршах ця ідея виявилась так:

Милый друг, иль ты не видишь, Что все видимое нами — Только отблеск, только тени От незримого очами?

Особливого значення у творчості символістів набуває музичність вірша, яка сприймається ними як відображення музики космосу. Ось як її відчув К. Д. Бальмонт:

Как живые изваяния, в искрах лунного сияния, Чуть трепещут очертанья сосен, елей и берез;

Вещий лес спокойно дремлет, яркий блеск луны приемлет И роптанью ветерка внемлет, весь исполнен тайных грез.

Найвищого досягнення російський символізм набув у творчості Олек сандра Блока. Його образи символи втрачають узагальненість, але набу вають інтимності і конкретності переживань. У першій збірці «Вірші про Прекрасну Даму» поет створює образи символи, що пройдуть через усю

його творчість: коханої, дружини, батьківщини. Поет протиставляє ідеаль ний світ, світ своєї любові, реальному. Він доводить, що любов може підне сти людину над реальністю, зробити прекрасним потворне. Образ прекрас ної дами — це символ, який Блок використовує, щоб розкрити невидимі іншим прояви прекрасного у реальному житті. У вірші «Незна йомка» Пре красна Дама трансформується в таємничу дівчину, що вразила уяву лірич ного героя. Тільки він бачить у ній загадковий ідеал, інші не спроможні піднятися над реальністю.

Икаждый вечер, в час назначенный (Иль это только снится мне?), Девичий стан, шелками схваченный, В туманном движется окне.

Истранной близостью закованный, Смотрю на темную вуаль,

Ивижу берег очарованный

Иочарованную даль.

В моей душе лежит сокровище, И ключ поручен только мне! Ты право, пьяное чудовище!

Я знаю: истина в вине.

Ці фрагменти з поезії Блока показують, як створюється образ Пре красної Дами. Композиція вірша кільцева, яка підкреслює, що і сам поет не здатен вирватися з реального світу.

Дуже влучну характеристику дав символізму письменник Ходасевич, який відзначив, що символісти прагнули не відокремлювати особистість поета від його творчості, шукали можливості поєднати життя і творчість, намагалися знайти генія, який би зміг підпорядкувати своє життя твор чості. Тому символісти велике значення надавали цикловій композиції тво ру. Життя — це цикл, коло. Художній цикл — це спроба відтворити життя. Усі поети символісти створювали не просто вірші, а цикли віршів, і зміст кожного можна зрозуміти повністю тільки у зв’язку з іншими віршами цик лу. Наприклад, Блок дуже ретельно добирав кожний вірш до циклу, назва якого начебто нічого подібного не вимагала — «Разные стихотворения». Проте і сама назва циклу, і вірші стають зрозумілими тільки у взаємозв’яз ку. Цей цикл об’єднує вірші з 1907 до 1916 року, це був час напружених пошуків поетом нового ідеалу, образ Прекрасної Дами вже не задовольняв його. У віршах він звертається до друзів («Друзьям»), поетів («Поэты»), історичних та літературних героїв («Шаги Командора», «К Музе»). Таким чином, назва циклу відбиває спрямованість пошуків поета.

В історії російської літератури символісти відіграли дуже важливу роль. Вони відкрили нові теми, ідеї у творчості, нові можливості поетич ного слова, повернули поезії її естетичний зміст.

ПОЕТИЧНА СИМВОЛІКА ЛІРИКИ О. БЛОКА

Олександр Блок — одна з найяскравіших постатей російської літерату ри початку XX століття. Його поезія від збірки до збірки відбиває не тільки розвиток його таланту, а й складну еволюцію особистості поета. Сам Блок називав три томи своїх віршів поетичним щоденником, «романом в сти хах», головна тема якого — «история вочеловеченья».

Блок відчував себе нащадком величезної культурної спадщини і, як ніхто інший, відповідав за її долю, бо усвідомлював, що його батьківщи ну чекають страшні потрясіння та випробування. Як кожен справжній поет, він не відокремлював особисте і суспільне.

У першій збірці «Стихи о Прекрасной Даме» виникають провідні образи і символи його творчості. На перший погляд, поет розповідає тільки історію свого кохання до молодої дівчини. Образ коханої чітко не визначений, ідеальний, вона уособлює «вечную женственность».

Вхожу я в темные храмы, Свершаю бедный обряд. Там жду я Прекрасной Дамы В мерцании красных лампад.

Але вже в цій збірці уважний читач помітить, як змінюється сам поет: високе і ідеальне кохання виростає в складну і трагічну земну любов.

Мы встречались с тобой на закате. Ты веслом рассекала залив.

Я любил твое белое платье, Утонченность мечты разлюбив. Ни тоски, ни любви, ни обмана. Все померкло, прошло, отошло… Очертания белого стана.

И твое золотое весло.

Цю трансформацію почуттів поет сприймає як свою зраду високому іде алу, але для нього це важливий крок на шляху «вочеловечивания». Неви падково наступна збірка його творів мала назву «Распутья». Земна любов примушує його звернутися до реальності, побачити у буденному високе, усвідомити свою відповідальність за свій час, за свою країну, її історію і май бутнє. Так з образу символу Прекрасної Дами народжується образ символ Росії, один із найскладніших у своїй символіці і найбільш суперечливий.

Росія для Блока — дружина, з якою навіки зв’язане його життя.

О, Русь моя! Жена моя! До боли Нам ясен долгий путь!

Він відповідає, як чоловік за жінку, за все, що відбувається з його бать ківщиною. Історичні події початку XX століття не могли не викликати відчуття трагізму епохи. Він не приймає бездуховності «пьяниц с глаза ми кроликов». Він певен, що Росія має свій історичний шлях, на якому «невозможное возможно».

Ще один провідний символ Блока — дорога. Це символ мінливості.

Опять, как в годы золотые, Три стертых треплются шлеи,

Ивязнут спицы расписные В расхлябанные колеи…

Иневозможное возможно, Дорога долгая легка, Когда блеснет в дали дорожной

Мгновенный взор из под платка, Когда звенит тоской острожной Глухая песня ямщика!..

Уцьому вірші дуже виразно проявляється поетична символіка Бло ка. Початок вірша викликає асоціацію з відомим образом «трійки» з пое ми Гоголя «Мертві душі». За допомогою цієї асоціації поет з’єднує мину ле і сучасне, вводить один із найважливіших для нього символів — символ дороги, шляху, яким ідуть і країна, і поет. Так виникає тема спільності долі народу і поета, Росія для нього, як «слезы первые любви». Він знає, що її чекають страшні випробування, але вірить в її історичну місію: «Не пропадешь, не сгинешь ты, И лишь забота затуманит твои прекрасные черты».

Символічні образи Олександра Блока допомагають поету встанови ти зв’язок між минулим, сучасним, майбутнім, між внутрішнім світом, інтимним переживанням і громадським, суспільним життям, між ідеаль ним, космічним і реальним, земним.

ЛІРИЗМ ПРОЗИ І ПОЕЗІЇ І. О. БУНІНА

Спроможність автора розкривати свій внутрішній світ, емоційний стан залежно від тих чи інших подій або явищ життя, називають ліриз мом. В цьому розумінні творчість І. О. Буніна напрочуд лірична. Це не дивно, коли йдеться про поезію. Лірика і виникла, і існує з потреби роз крити свій внутрішній світ. Але у прозі зазвичай увагу зосереджують на подіях, розмірковують над ними, і думка, а не емоції, веде читача у прозі. Бунін ламає традицію. Його твори збуджують у першу чергу почуття. У читача виникає враження, ніби він — німий і незримий свідок подій, конфліктів, які потребують його, читачевої, емоційної оцінки.

Як і в ліриці, у прозі Буніна тем небагато: життя і смерть, любов, при рода. Й у розкритті цих тем автор дуже відвертий і почуттєвий. Природа збуджує у ліричного героя творів Буніна не просто переживання краси, вона дає поштовх для розвитку його внутрішнього світу. Наприклад, в оповіданні «Антонівські яблука» автор зображує картину занепаду дво рянського маєтку, який для автора символізує цілу епоху в житті його батьківщини. Автор розуміє, що прогрес неминуче веде до занепаду дворянської культури. Але туга, смуток, які охоплюють його героя,— це не почуття, яке викликає втрата чогось конкретного, це філософський

смуток від плинності часу, від неминучості старіння і вмирання усього пре красного і, разом із тим, сподівання, що життя безсмертне. Бунін створює саме почуттєві картини. Читач не тільки бачить кольори осіннього саду, чує шум падіння листя, а й відчуває запах антонівських яблук. Усе це народжує в душі читача той же смуток, ту ж печаль і ті ж сподіван ня, що й у ліричного героя.

УБуніна була своя філософія кохання. Це почуття він сприймав як чудову мить, що веде до трагічного фіналу. Саме так трактується кохан ня в ліричному циклі новел «Темні алеї». Сама назва циклу створює по етичний образ, який розкривається протягом усього циклу. Кохання — це темні алеї, де багато несподіваного, таємничого, що не піддається тлу маченню. Воно може змінити все життя, може його осяяти, інколи тільки наприкінці життя людина розуміє, що випало їй на долю справжнє ко хання, але вона ним знехтувала. Саме так сталося з героєм новели, яка дала назву всьому циклу. Новела починається описом осінньої дороги, якою їде немолодий, втомлений життям поважний чоловік. На одній станції він зупиняється, щоб змінити коней. У господині заїжджого дво ру він упізнає дівчину, яку колись кохав. Життя героя склалося зовніш ньо вдало, але старість він зустрічає внутрішньо спустошеним: жінка зра дила йому, не виправдав сподівань і син. Надія, господиня заїжджого двору, на все життя зберегла вірність юнацькому коханню. Нова зустріч героїв розкриває їх ставлення до кохання і свого життя. Героїня вірна коханню, але ніколи не зможе простити зради. Герой тільки тепер усвідомив, що за все життя він кохав тільки один раз — її, Надію. Але це усвідомлення при ходить надто пізно, коли нічого виправити не можна.

Ця новела за своєю будовою нагадує сюжет балади про двох закоха них, яким не судилося щастя, які запізно зрозуміли, що таке справжнє кохання, які не можуть простити один одного. Читач відчуває цю поетич ну будову, відображену навіть в описах природи, яка ніби співчуває геро ям. У фіналі новели читача охоплюють почуття, які, певне, переживає

ігерой: образу на героя за його неспроможність досягти кохання, смуток, що не склалося щастя.

Ліризм прози Буніна полягає й у створенні особливої атмосфери, що народжує кохання, молодість. В оповіданні «Легке дихання» саме ця ат мосфера стає предметом дослідження автора. Героїня Оля Мещерська сприймається читачами як втілення юної жіночості, жаги життя, кохан ня, що робить людину щасливою, дає відчуття тієї самої «легкості поди ху». Бунін показує, що все це мало сумісне з реальним життям. Після смерті Олі її класна наставниця, яка живе більше мріями, ніж реальні стю, ходить на її могилу, щоб відчути цей «легкий подих», якого їй так бракує в житті.

Упоезії і прозі Бунін виявив себе тонким ліриком, який передає ши року палітру людських переживань, почуттів, відтворює в образах най тонші емоції своїх героїв.

ОСНОВНІ МОТИВИ ЛІРИКИ А. АХМАТОВОЇ

Пусть когда нибудь имя мое Прочитают в учебниках дети.

А. Ахматова

Чим живе людина? Напевне, любов’ю. Любов’ю до людей, вірою в майбутнє, надією на краще. Можливо, саме тому, що всі ці супутники любові Анна Ахматова завжди несла в своєму серці, вона і прожила дов ге життя, людське і творче. Ця чудова талановита жінка донесла до нас літературні досягнення своєї епохи, що постала на перетині двох століть. Тому поетеса увібрала у свою творчість і розвинула надбання і своїх по передників, і своїх сучасників. І нинішнє покоління захоплюється твор чістю Анни Ахматової, її вірші дійшли до серця кожного читача.

«Есть три эпохи у воспоминаний»,— сказала Ахматова в одному з віршів. Можливо, це випадковість, але і доля її теж розподіляється на три періоди.

Перший — юний, початковий позначився «Вечором», «Чітками», «Білою зграєю» — творами, такими близькими до надбань поетичної кла сики XIX століття.

Поезія А. Ахматової виникла в лоні так званого «срібного віку». У час виходу друком її першої поетичної збірки, авторка опинилась серед ве ликих і яскравих поетів, серед яких були Брюсов і Бальмонт, Бєлий і Со логуб, Гумільов і Іванов, а згодом — Маяковський, Мандельштам, Цвєтає ва і Єсенін. Вона черпала з надбань «срібного віку» надзвичайну словесну культуру і дух новаторства.

Лірика Ахматової цього періоду — це лірика кохання. Але тема ко хання в її творах значно глибша і значиміша за традиційні уявлення, адже не слабкістю особистості позначена вона, а надзвичайною силою волі. Її лірична душа виступає бунтівною і незалежною, а не пригніченою і по кірною. Тому тінь внутрішнього благородства позначається навіть на стражданнях. Почуття поетеси звернені до різних героїв, злитих в єди ний образ великого справжнього кохання, не тимчасового і миттєвого, а всеосяжного і внутрішньо необхідного.

Ты, росой окропляющий травы, Вестью душу мою оживи,— Не для страсти, не для забавы, Для великой земной любви.

(«Эта встреча никем не воспета…»)

Є ще одна неповторна риса інтимної лірики Ахматової цього періо ду — устами поетеси заговорила жінка, яка з об’єкта поетичного почуття перетворилась на ліричного героя. До того ж інтимна лірика увібрала і риси громадянської поезії. Найбільш популярним в роки Першої світо вої війни став вірш «Утіха».

Але особисте горе не роз’єднало її з власним народом у роки Великої Вітчизняної. Період евакуації був глибоко філософським. Кінець війни сповнився сонячною радістю і піднесенням.

Пізня поезія стала поезією переосмислення і прощання з минулим. Розвиток ахматовської поезії впродовж усього життя авторки прохо

див на підґрунті вітчизняної культури. Титулована колись званням «Сафо ХХ століття», Анна Ахматова вписала у Книгу Любові нові сторінки, відзначені найглибшим психологізмом і влучністю.

Поезія Ахматової — невід’ємна частина сучасної російської і світової культури.

ПІЗНЯ ПОЕЗІЯ АННИ АХМАТОВОЇ — ВІДОБРАЖЕННЯ ТРАГЕДІЇ ЧАСУ

У літературу молода Ахматова увійшла як інтимно психологічний поет, що може не просто розповісти про найсповідальніше, але й дати можливість читачеві пережити разом із нею ці почуття. Пізня поезія поетеси зберігає цю рису, але наповнюється новим змістом, усвідомленням тісного зв’язку своєї долі з долею народу, своєї відповідальності перед історією і культу рою за все, що відбувається у країні. Це виявилось у поемі «Реквієм».

За жанром поему можна визначити як ліро епічну, бо в ній особиста трагедія усвідомлюється як трагедія всенародна, а всенародна — як осо биста.

Частини поеми були написані протягом 1935—1940 років під впли вом страшних подій особистого життя: арешт чоловіка, потім сина. Але очевидно, що склалася поема як цілісний твір набагато пізніше. Про це свідчить і епіграф, датований 1961 роком:

Нет, и не под чуждым небосводом, И не под защитой чуждых крыл,— Я была тогда с моим народом,

Там, где мой народ, к несчастью, был.

Цей епіграф розкриває глибоке усвідомлення зв’язку своєї долі з на родною, як через роки особисте відступало перед трагедією історії. Назва поеми «Реквієм 1935—1940» сприймається не як жалобна мелодія у па м’ять про окремих людей, а як реквієм усім тим страшним рокам історії.

Не випадкова і частина поеми «Замість передмови», датована квітнем 1957 р., саме з цього часу починається «відлига», відмова керівництва країни від крайніх проявів тоталітаризму. На запитання однієї з жінок у черзі біля тюрми, чи зможе Ахматова описати «це», поетеса відповідає: «Можу». Читач сприймає цю відповідь у контексті своєї попередньої інформації: тепер, у 1957 році, «можу» розповісти не тільки про себе, а й про народ, що вистраждав, вистояв, переміг ці роки. Частини поеми «Посвята» і «Вступ» створюють не тільки емоційний настрій для сприй няття тексту поеми. Вони створюють картину всенародного страждання. Поетеса уникає особового займенника «я», натомість виходить «ми»:

Звезды смерти стояли над нами,

Ибезвинная корчилась Русь Под кровавыми сапогами

Ипод шинами черных марусь.

Далі з першої до десятої частини перед читачем постає трагедія Людини, Жінки, Матері, яку поетеса розкриває через власну, особисту. Безліч вражаю чих деталей, відтінків почуття втрати близьких примушують читача пережи ти разом із героїнею ці страшні події. Частини поеми створювались саме у ці жахливі роки — 1935—1940. Можливо, саме вірші і допомогли поетесі висто яти, давали надію, бо вірші ці розкривають безмежну самотність героїні.

В останній, десятій частині поеми виникає образ Богоматері, образ вічного материнського страждання. Цей образ не виникає зненацька. Тема безвинно страчених, засуджених є наскрізною: «На губах твоих холод иконки» (ч. І), «И звон кадильный, и следы куда то в никуда» (ч. V), «О твоем кресте высоком и о смерти говорят» (ч. VI).

Образ Богоматері, епіграф до останньої частини надають поемі не тільки широкого узагальнення. Вони наповнюють поему новим змістом. Епіграф «Не рыдай мне, Мати, во гробе зрящи» допомагає зрозуміти й те, що засуджені, закатовані в сталінських таборах і тюрмах, були і носіями «нової віри», віри в добро і справедливість, любов і людяність. Втрата їх — страшна трагедія, але, як і смерть Христа, повинна збудити людську совість, бо зло можна перебороти, бо явиться нове розуміння людини. Ахматова в це вірить. Інакше, як би могли з’явитись рядки епілога:

А если когда нибудь в этой стране Воздвигнуть задумают памятник мне…

Її п’ятнадцять років не друкували, заарештували чоловіка і сина, вона мала зламатися, але не тільки не зламалась, але всупереч власній долі вірить в перемогу добра, в торжество справедливості.

Життя і творчість А. Ахматової — приклад великої мужності поета, на долю якого випав страшний час. Поема «Реквієм» — яскравий цьому доказ. Усе життя Ахматова відчувала себе поетом, покликаним розповіс ти нащадкам про трагічну долю свого народу. Свій поетичний обов’язок А. Ахматова виконала.

СВОЄРІДНІСТЬ ПОЕТИЧНОГО БАЧЕННЯ Б. ПАСТЕРНАКА

Щаслива доля судилася Б. Пастернаку. Дружна сім’я професійної піа ністки та оригінального талановитого художника з самого дитинства плекала майбутнього поета ніжними мелодійними звуками, багатством барв і кольорів. У домі художника Л. Пастернака збиралася російська богема, яка також впливала на вразливу душу поета.

Навчання його було продуманим, цілеспрямованим: заняття музи кою, композицією, заняття філологією, філософією. Що ж вибрати з цього, тим більше, що тобі все подобається.

Особливу роль у долі юнака зіграв австрійський поет Р. М. Рільке, який бував у домі Пастернаків. Захоплення його поезією спрямувало подальший шлях Б. Пастернака.

Формування його йшло і під впливом В. Маяковського; шукав себе в літературних групах «Лірика», «Центрифуга», але талант, вимогливість

івелика працездатність спрямували поета на свій оригінальний шлях.

Б.Пастернак захоплювався і прозою, і поезією, і перекладами… Все це не розпорошувало його талант, а доповнювало, збагачувало. Його ставлення до природи, думки про всесвіт і про людину як часточку цього всесвіту було основою стилю його поезій.

Прекрасна ґрунтовна освіта та багата уява поета змушують читача звикати, зживатися з поезією Б. Пастернака.

«Быть знаменитым некрасиво!» — і зразу з’являється запитання: чому? Поет нам допомагає знайти відповідь: «Позорно, ничего не знача, быть притчей на устах у всех». Його розуміння — бути знаменитим — це «так жить, чтобы в конце концов привлечь к себе любовь пространства, услышать будущего зов».

…Вдивляюся в портрет поета, в його очі. Здається, що цілий світ го рить у тих очах, і та свічка з моєї улюбленої поезії Б. Пастернака також відбивається в болючому погляді поета, висвічує рани його душі:

Мело, мело по всей земле, Во все пределы.

Свеча горела на столе, Свеча горела…

Це поезія справжнього художника, бо в нашій уяві вимальовуються картини долі людської, її самотності, її зіткнень.

Багата метафоричність поезій Б. Пастернака оригінальна тим, що пе реносне значення в образі ніби міняється місцями з прямим, стає над ним. Так, у поезії «Гефсиманський сад» спочатку уявляємо біблійний сюжет про Ісуса Христа, згадуємо молитву пророка на Оливній горі, а потім якось забуваємо про те, думаємо про Гефсиманію, де кожен доп’є свою чашу страждань до кінця. І тільки Богові під силу пронести повз мене чашу або…

Як вдалося поетові перенести мене на дві тисячі літ назад і блиска вично повернути назад?!

Дійсність бачиться поетові завжди в динаміці, в постійній мінливості та активності:

Действительность, как выспавшийся зверь, Потягиваясь, поднялась спросонок.

Це також уміння одночасно бачити різні світи, співставляти їх, аналізувати, робити висновки.

Я тепер розумію, чому така горда, вимоглива Марина Цвєтаєва не просто була закохана в цього Поета, вона цінувала його талант, його ви соку духовність, порядність; вона чекала завжди оцінки своїх творів саме від людини з таким своєрідним поетичним баченням.