2009 сочинений(укр)

Адже повість «Бела» є своєрідною розповіддю Максима Максимовича про те, як Печорін викрав Белу. Ця повість вийшла незадовго до висилки Лермонтова на Кавказ у журналі «Современник», де до нотаток подорожнього офіцера і було включено розповідь Максима Максимови ча. Повість «Бела» перегукується з пушкінським «Кавказьким полоне ником», але оповідь ведеться побутовою, зниженою мовою самим Мак симом Максимовичем.

Уповісті «Максим Максимович» оповідач перетворюється на дійову особу. Розповідь продовжується від імені автора роману. Саме тут, єди ний раз за всю книгу, автор зустрічається віч на віч із Печоріним. Зустріч автора з героєм була необхідною для реалістичного зображення героя. Повість «Максим Максимович» є своєрідною підготовкою для сприйнят тя другої частини роману. Адже з уст автора ми дізнаємося про смерть Печоріна, після чого автором обґрунтовується право на публікацію «Жур налу Печоріна».

Утрьох повістях «Журналу Печоріна» з’являється третій оповідач — сам Печорін, що постає перед читачами розумною і проникливою люди ною, що вміє правдиво і відверто визначити і свій внутрішній стан, і стан усіх оточуючих його людей.

Сила і слабкість характеру Печоріна — у здатності до самоаналізу.

Уцьому ж полягає і причина його скептицизму і розчарувань.

Не дивлячись на всю єдність «Журналу Печоріна», повісті, що уві йшли до нього, дуже різняться. «Тамань» можна розглядати як про довження традицій романтичних розбійницьких повістей. «Княжна Мері» являє собою роман із сучасного життя і перегукується з пушкін ським «Євгенієм Онєгіним». А «Фаталіст» продовжує тему гравців. Отже, композиція роману М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу» не тільки по новому розкриває образ головного героя, а й надає творові небувалої художньої довершеності.

ОБРАЗ УКРАЇНИ У ТВОРЧОСТІ М. В. ГОГОЛЯ

Микола Гоголь — геніальний російський письменник, але витоки його творчості — в українській культурі. Українець за походженням, він із ди тинства добре знав українські казки, пісні, бувальщини. Саме вони наси чували його уяву, що створила прекрасні «Вечори на хуторі поблизу Ди каньки», «Миргород».

Гоголь створює не просто народні характери, а саме образ України, своє рідний материк на карті всесвіту, де центром є Диканька. Він відкриває цей материк для усього людства. Як справжній дослідник, знайомить читача з мовою, якою говорять «поблизу Диканьки», навіть подає словничок найбільш уживаних слів. Описує природу, розповідає про людей, їхні зви чаї, вірування, їхні радощі і скорботи. І все це пройняте такою великою любов’ю, таким захопленням, таким замилуванням, що неможливо лиши тися байдужим: «…Полдень блещет в тишине и зное,

и голубой неизмеримый океан, сладострастным куполом нагнувшийся над землею, кажется, заснул, весь потонувши в неге, обнимая и сжимая пре красную в воздушных объятьях своих» («Сорочинський ярмарок»).

Неможливо лишитися байдужим і до людей, про яких розповідає ав тор. Коваль Вакула з повісті «Ніч перед Різдвом» щиро і віддано кохає красуню Оксану і ладен на все заради неї, навіть дістати черевички, що носить цариця. І горда красуня розуміє, що немає кращого хлопця, ніж Вакула, і не треба їй вже царициних черевичків.

Гоголь ніби збирає голоси своїх героїв і говорить разом із ними мо вою, що схожа на пісню. І разом зі своїми героями він створює чудову книгу, сповнену любові до людей, живих почуттів, яскравого світла

істрашної темряви.

Т.Шевченко був палким шанувальником «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки». Саме він відзначив, що фантастичні, майже казкові повісті роз кривають глибокий, самобутній розум автора і його ніжну любов до людей.

І все ж образ, що створює Гоголь, не ідеальний. Автор бачить одвічну боротьбу добра і зла в різних проявах. Людям протистоять темні сили, що псують людські стосунки, визначають протистояння людей.

У повісті «Тарас Бульба» Гоголь зображує гордих, сміливих людей, для яких свобода і честь — найдорожчий скарб. Сама природа породжує такі характери: безкраї степи, широкі ріки, небесний простір.

Образ України у Гоголя романтичний. Україна вражає читача своїми людьми, сильними і пристрасними, своєю природою, яскравою і барвис тою. Це край, де можливо все, де боротьба добра і зла одвічна, але люди стають на бік добра і тому перемагають зло.

ПАНОРАМНЕ ЗОБРАЖЕННЯ ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА У ПОЕМІ М. В. ГОГОЛЯ «МЕРТВІ ДУШІ»

Кожний митець прагне створити таку перлину, яка б знайшла гідне місце у його творчості. Вінцем творчості Миколи Васильовича Гоголя вважається поема «Мертві душі».

Темою твору стало зображення дійсності кріпосницької Росії, а дійсність ця неймовірна, бо з точки зору здорового глузду там можуть відбуватись найнеймовірніші події.

Миколаївська Росія показана автором через страшні образи її хазяїв. М. В. Гоголь створив портрет поміщицького класу, який складається з п’я них офіцерів, гравців, псарів або просто манілових, собакевичів, коробо чок і плюшкіних.

Велике узагальнююче значення мають сатиричні образи Гоголя. Вони сягають далеко за межі викриття феодально кріпосницького суспільства.

У Плюшкіна гниє хліб, пропадає даремно все те, що могло б забезпе чити життя помираючим з голоду селянам.

Усі інші поміщики: і Манілов, і Коробочка, і Ноздрьов, і Собакевич — сприймаються начебто подвійним зором: по перше, ми бачимо їх

такими, якими вони здаються собі, і, по друге, такими, якими вони є на справді. Порівнювати образи поміщиків не варто. Адже вони суто індив ідуальні, хоча є одна ознака, за якою ці образи поєднуються в ланцюжок: протягом твору згущається їх антилюдська сутність.

Але картина російського життя не може бути повною без показу жит тя кріпосного семейства під владою поміщиків. Це картина голоду, злиднів, гноблення: «Попадались вытянутые по снурку деревни, построй кою похожие на старые складенные дрова, покрытые серыми крышами с резными деревянными под ними украшениями в виде висячих шитых узорами утиральников». Зрозуміло, чому кріпаки мруть від лихоманки, адже: «…у Плюшкина для всей дворни, сколько ни было ее в доме, были одни только сапоги, которые должны были всегда находиться в сенях. Всякий призываемый в барские покои обыкновенно отплясывал через весь двор босиком, но, входя в сени, надевал сапоги и таким уже образом являлся в комнату». Зрозуміло, як жили дворові селяни восени і взимку, не говорячи вже про голод. І хоча люди «низького походження» показані автором не крупним планом, а загалом, проте показ народного життя в творі є дуже важливим. Але все ж є у поемі образи селян, які вражають влучністю свого показу. Це і дівчинка Пелагея, яка не знає, де праворуч, де ліворуч, і хлопчик Прошка у великих чоботях, і ті трударі — стельма хи, плотники, мулярі, що увійшли до списків померлих селян.

Безумовно, образ Павла Івановича Чичикова уособлює внутрішній конфлікт між пристойною зовнішністю і внутрішньою підлістю, проте у творі він є лише засобом дослідження корінних проблем тогочасної дійсності. Адже у композиційному плані головне місце у поемі займає зображення поміщицького і чиновницького світу, без якого панорамне життя суспільства неможливе.

Навіть у протиставленні показу сонного життя поміщиків і жвавого побуту губернського міста є щось разюче. Спочатку здається, що потрап ляєш в інший світ — світ пристрастей і життя, а виявляється, що місто так само мертвенно існує, як і маєтки. І хоча чиновників М. В. Гоголь зоб ражує менш детально, ніж поміщиків, проте саме вони створюють колек тивний портрет губернської влади. Письменник розкриває ставлення представників цієї влади до своїх службових і державних обов’язків, які сприймаються як засіб для розбещеного ситого життя: «Он видел, каки ми щегольскими заграничными вещицами заводились таможенные чи новники, какие фарфоры и батисты пересылали кумушкам, тетушкам и сестрам. Не раз давно уже он говорил со вздохом: «Вот бы куда пере браться: и граница близко, и просвещенные люди, а какими тонкими гол ландскими рубашками можно обзавестись!». Надобно прибавить, что при этом он подумывал еще об особенном сорте французского мыла…» Ось він, ще один прояв мертвої душі!

Отже, тема мертвих душ у поемі М. В. Гоголя виникає у найважливі шому і найглибшому значенні: суспільство миколаївської Росії не

сприймало живу людську душу і людські стосунки, підносячи мертву душу грошей і всіх проявів збагачення.

ЄДНІСТЬ САТИРИЧНОГО І ЛІРИЧНОГО У ПОЕМІ М. В. ГОГОЛЯ «МЕРТВІ ДУШІ»

Скарбниця творчості Миколи Васильовича Гоголя збиралася на народ ному підґрунті. Саме тому його твори сповнені водночас і гніву, і любові. Гніву — до тих, хто нівечить людські долі, любові — до народу.

Ці парадоксальні суперечності простежуються протягом усього тво ру. Адже суперечливим є вже те, що поема має назву «Мертві душі», те, що сатиричне і ліричне в ній виступає в єдності.

Проте з кожною главою твору наростає викривально сатиричний пафос. Якщо звернутись до образів твору, то можна побачити низку са тиричних персонажів, серед яких і центральний образ, і декілька його оточуючих. Наприклад, Манілов разом із дружиною презентують Чичи кову список померлих селян, перев’язаний рожевою стрічечкою. Яке ж огидне відчуття викликає цей штрих! А сам Чичиков? Авантюрист, заці кавлений у нещасті інших людей заради своєї вигоди: «А теперь же вре мя удобное, недавно была эпидемия, народу вымерло, слава Богу, нема ло». Двуликий добродій дякує Богові за людське горе!

Та хіба тільки він… Герої гоголівської сатири — люди обмежені, не здатні на душевні пориви. А їх захоплення не виходять за межі супу та котлет. Отже, предмети домашнього побуту важать в їхньому житті значно більше, ніж високі почуття.

Блискуче, гостросатирично письменник розкриває ту істину, що у то гочасному суспільстві людина не здатна відчувати симпатію, дружбу, по вагу, любов.

Із найглибшою сатирою звучить тема столиці у «Повісті про капіта на Копєйкіна, де відверто протиставляються державні мужі простій лю дині. А символом державної влади якраз і виступає Петербург — пиха тий, розкошуючий, розбещений і ситий.

Зображення ж простих людей пройняте поезією. Та й сама авторська оповідь містить безліч ліричних відступів, авторських монологів і роз думів про життя, мистецтво, про Батьківщину. А спогади про Батьківщи ну доводять автора до глибокого трепету: «Не так ли и ты, Русь, что бой кая необгонимая тройка несешься! Дымом дымится под тобою дорога, гремят мосты, все отстает и остается позади. Остановился пораженный божьим чудом созерцатель: не молния ли это, сброшенная с неба? что значит это наводящее ужас движение? и что за неведомая сила заключе на в сих неведомых светом конях? эх, кони, кони, что за кони!».

І ще більш контрастним стає цей авторський ліризм сатиричному по казові співаючого Чичикова. Здавалось би, що тут дивного? Адже з пра давніх часів пісня супроводжує людину протягом усього життя. Але ж то людину! А Чичиков? Нелюдь, що придбав майно у вигляді мертвих душ.

Читаючи цей епізод твору, намагаєшся зрозуміти і почуття автора, і прихо ваний зміст слів, вкладених в уста візниці Селіфана: «Вишь ты, как барин поет!».

Геніальність самої теми «Мертвих душ» виявляється у багатстві різних значень і протиставлень понять мертвих і живих душ, коли починаєш ро зуміти глибину і важливість для поеми того ліричного відступу, де мова йде про те, що «…на свете дивно устроено: веселое мигом обратится в пе чальное, если только долго застоишься перед ним…».

Отже, М. В. Гоголь довів, що характер людини формується під впли вом суспільного середовища. Тому можна стверджувати, що предметом сатири письменника були не окремі особистості, а громадські пороки суспільства.

10КЛАС

Удесятому класі вдосконалюються навички критичного аналізу про грамових творів, їх проблематики, сюжету, системи образів, виражально зображувальних засобів. Учні вчаться аналізувати поведінку і вчинки ге роїв твору, їхні уявлення про сенс життя, розкривати етико психологічні колізії, виявляти авторську оцінку героїв і подій твору, характеризувати концепцію та найважливіші особливості поетики художнього твору. На рівні окремих образів, сюжетів, тем, проблематики, поетики, літератур но естетичних систем учні порівнюють твори, які належать до різних національно культурних традицій. Особлива увага приділяється напи санню робіт, різних за обсягом, характером і жанром.

ТЕМА ДИТИНСТВА У ТВОРАХ Ч. ДІККЕНСА

Дослідники англійської літератури стверджують, що жоден з англій ських письменників не користувався такою славою за життя, як Чарльз Діккенс. Визнання прийшло до Діккенса вже після першого оповідання й не залишало до останніх днів, хоча сам письменник, його погляди

ітворчість змінювалися. Секрет його популярності у сучасників у тому, що Діккенс гостро відчував зміни в житті Англії, був виразником споді вань і прагнень тисяч людей. Після смерті письменника його твори поча ли піддавати гострій критиці, і лише в XX столітті стало цілком очевид ним значення творчості Діккенса. Його біографія знайшла відображення

іу сюжетах його романів, і у творчій манері. Батько був бідний службо вець і за борги потрапив у тюрму. Діккенс змалечку самостійно заробляв гроші, працював на фабриці, клерком, репортером у суді і парламенті. Як репортер він відображає сучасні події і намагається порозумітися у при чинах, що їх викликали. Провідну тему творчості письменника можна визначити як тему боротьби добра і зла, вона розкривається в кожному його творі. Діккенс вважав, що ставлення суспільства до дитини відбиває боротьбу добра і зла у ньому. Тому тема дитинства — одна з головних у його творчості.

Роман «Пригоди Олівера Твіста» — перший «роман виховання», жанр, до якого Діккенс неодноразово звертається. Структура цих творів схожа: дитина, яку кинули напризволяще батьки, переслідується родичами, що полюють за спадщиною й хочуть використати беззахисність дитини; зав дяки дивному збігу обставин герой виривається з тенет злиднів, отримує спадщину, а разом із нею і визнання у суспільстві. На початку творчості,

іце відобразилося в «Олівері Твісті», Діккенс вважає, що матеріальна на города, достаток — мета, до якої варто йти, яка робить людину щасливою. Зло в «Олівері Твісті» має подвійну природу: це суспільне зло, виражене в «роботних домах», де утримуються знедолені діти; але Діккенс змальо вує зло, пояснити яке ні письменник, ні читач не можуть, воно уособлюється в конкретному герої, який ставить собі за мету знищити Олівера. Образ

Олівера ідеальний, його характер не змінюється протягом роману, він не підпа дає під вплив обставин, навіть перебуваючи серед шахраїв.

У наступних романах тема дитинства поглиблюється. Діккенс усві домлює зв’язок між характером героя й обставинами, в яких він діє. Май же всі романи Діккенса мають щасливий кінець, за що автору немало до коряли і за життя, а особливо після смерті. Але «щасливі кінці» — це одна

зрис філософії письменника. Він вважав, що література має сильне ви ховне значення, впливає на свідомість і що щасливий кінець утверджує оптимізм, радощі життя, гармонію, дає надію, що людина ніколи не буде самотня. Але як письменник реаліст Діккенс бачив, що в житті «щасливі кінці» бувають не завжди, він змінює своє ставлення і до проблеми мате ріальної нагороди героя, показуючи, що досягнення певного матеріаль ного рівня не забезпечує людині щастя.

Найбільш характерний у цьому відношенні роман «Девід Копперфілд». Герой цього твору, на відміну від Олівера Твіста, проходить довгий шлях духовного розвитку. Нещасливе дитинство, сирітство, пошуки рідних лю дей змінюють характер Девіда, дають йому життєвий досвід. Цей роман має автобіографічні риси й відбиває не тільки розвиток героя, а й шляхи, якими йшов сам автор. У цьому романі межа між злом і добром не така чітка: героїв важко поділити на суто позитивних і суто негативних, для автора важливо, в першу чергу, як духовно збагачується герой. У багатьох своїх романах Діккенс використовує прийом смерті персонажів, що допо магає розв’язати чимало конфліктів. У «Девіді Копперфілді» цей прийом має зовсім інший зміст: смерть не вирішує конфлікт, а стає для героя тяж ким випробуванням, з якого він набуває життєвий досвід. Уже дорослий, Девід Копперфілд закохується в дочку власника фірми, де він навчається, Дору, і, коли обставини дозволяють, Девід одружується з нею. Та пройдуть роки, перш ніж він зрозуміє, що все життя поруч із ним була по справж ньому близька людина, Агнес. Смерть Дори не просто дає змогу Девіду одружитися з Агнес, а заставляє переосмислити своє життя, стосунки

злюдьми, зрозуміти, що таке справжнє кохання.

Тема дитинства у творчості Діккенса розкриває гуманістичне спря мування таланту письменника, утверджує добро і справедливість, засу джує байдужість суспільства у ставленні до дітей.

СУЧАСНА СТЕНДАЛЮ ФРАНЦІЯ В РОМАНІ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Роман Стендаля «Червоне і чорне», що є одним із перших визначних зразків реалізму XIX століття і приніс письменникові всесвітню славу,— дзеркало, не затьмарене часом, із яким письменник ішов великим шля хом сучасного йому життя.

А яким же було це життя? Якою була Франція в 20 х роках минулого століття, про які розповів нам автор? Хто керував країною, яким було суспільство, як жив народ?

20 ті роки — це роки панування Карла Х (1824—1830), який здавна мріяв про відновлення французького середньовіччя, про часи, коли трон володаря оточували лицарі. І він це здійснив, коли прийшов до влади. Придворні свята та розваги, виїзди Карла Х до різних міст Франції ви значалися великою кількістю придворних, духівництва, прислужників, що імітували старовину. Короля не цікавило, скільки все це коштувало і хто за все розплачувався. Головними для нього були авторитет, престиж, схилення перед його ім’ям, отримання від життя задоволень і насолоди. Стендаль дуже яскраво про це розповів у своєму романі, особливо коли описав відвідування королем містечка Вер’єра й абатства Бре ле О.

«З раннього ранку в неділю тисячі селян з навколишніх гір заполо нили вулиці Вер’єра. При наближенні короля гримнули дзвони, почала стріляти старенька іспанська гармата. Почесна варта рушила назустріч процесії. Усі захоплювалися розкішними небесно блакитними мундира ми зі срібними еполетами — формою, у якій почесні вартові красувалися ще сім років тому». «В Бре ле О священики влаштували цілий хресний хід. У маленькій капличці для короля тільки на вівтарі палало ледве не тисяча свічок. Увечері в місті Вер’єрі було влаштовано ілюмінацію, а се лянам роздали десять тисяч пляшок вина. Одна тільки церемонія в Бре ле О коштувала три тисячі вісімсот франків».

На які ж соціальні класи, сили спирався Карл Х за свого правління? Здебільшого на дворян і духівництво. Було відновлено таємну організацію єзуїтів, яка скрізь допомагала римо католицькій церкві. Але після Вели кої французької революції, в роки Директорії та Імперії, виріс і зміцнів ще один клас — клас буржуазії, не рахуватися з яким король не міг. Тому в країні виникла палата депутатів, куди ввійшли і представники буржу азії. Селянство і дрібний люд міст після революції отримав назву четвер того стану.

Що ж собою являли ці класи? Яку роль вони відігравали у прогре сивному розвитку країни? Чим займалися, чим захоплювалися?

Хочеться відразу ж підкреслити, що за часів Стендаля французи не гласно ще поділялися на «порядних» і «знехтуваних». Порядний, шанов ний означало багатий. Якщо ти бідний, виходить, ти ніщо, непорядний.

Щоб читач міг краще розібратися в усій цій складній соціально по літичній системі, Стендаль розгорнув події роману в трьох містах — у Вер’єрі, Безансоні й Парижі, тобто в провінції, семінарії та столиці.

Познайомимося спочатку з поважними, порядними людьми цих ви щеназваних міст.

Управляє Вер’єром пан де Реналь, самовдоволений і зарозумілий дво рянин, для якого головне — родовитість, тобто походження, і гроші. Усі таланти цієї людини зводяться до того, щоб змушувати всякого, хто йому винний, платити собі з найбільшою акуратністю, а самому зі своїми бор гами тягти якомога довше. Він уважав, що всі йому заздрять. Звичайно, не без підстави. Він прекрасно оздобив свій розкішний міський будинок,

під дахом якого провів ніч король. Дуже непогано підновив мер міста й свій замок у Вержі.

Як же жив народ у місті? Чи добре управляв містом пан де Реналь? У романі згадуються в’язниця, лікарня й притулок для бідних, які було соромно показати перевіряючому чиновнику з Парижа пану Апперу.

Зате під владою пана де Реналя процвітали такі, як Вально, що уособ лював клас буржуазії. Пан Вально, директор притулку для бідних, на хабний і безсоромний від природи, нажив собі багатство, нічим не нехту ючи, не рахуючись ні з якими приниженнями. Він царює в місті «вкупі із завзятими дурнями із середовища крамарів, з першокласними невігласа ми із середовища суддівських людей, із запеклими шарлатанами із сере довища лікарів».

Поважні жителі були здебільшого роялістами, прихильниками мо нархії, але підтримували відносини і з лібералами. І ті, й інші мали по требу одне в одному — одним потрібні були вигідні місця, посади, іншим потрібні були голоси на виборах. Гроші, прибуток — ось мета життя поважних людей міста. «Від їхнього багатства пахло крадени ми грошима», у їхніх взаєминах «було щось мерзенне». І ось ці люди, «ці дурні, яким випало щастя народитися знатними, багатими і по мірними», створювали громадську думку. Горе тому, хто від них відрізнявся!»

Можливо, ліберали були ближче до народу й піклувалися про ньо го? Звернемося до тексту. Знову зустріч короля з мешканцями Вер’єра. «І раптом у почесній варті всі помітили Жульєна, сина теслі». Обурен ню «порядних» людей не було межі. Особливо обурювалися ліберали, які, з ранку до вечора сидячи в кафе, говорили про рівність і волю.

«У Вер’єрському суспільстві,— робить висновок Стендаль,— процві тали лицемірство, заздрість, злоба, протекціонізм, користолюбство, праг нення до збагачення, марнославство. «А щоб якось утриматися на місці, всі ці шахраї (про яких згадувалося вище) змушені були шукати союз із конгрегацією».

Що ж собою являло французьке духівництво? Адже воно було і є по середником між Богом і людьми, повинно вчити добру, любові, безкорис ливості, честі. Вирушимо разом із Стендалем до Безансона, у духовну семінарію, яку Жульєн, головний герой роману, назвав «пеклом земним, в’язницею».

«Із часів Вольтера французька церква зрозуміла, що справжні її воро ги — це книги. Покірність — вища за все в її очах». Священики викорі нювали будь яку живу думку. Люди, на їхній погляд, повинні не розмір ковувати, а сліпо виконувати те, що вимагає церква й держава. За часів правління Карла Х набирає чинності закон про святотатство, що засу джував на смерть за атеїзм.

Не цуралася церква й грошей. Що більше людина жертвувала на різні церковні потреби, то більше почесною і благонадійною вона вважалася.

Наприкінці роману пан де Реналь через невеликі підношення церкві став уважатися якобінцем і втратив посаду мера, а пан Вально, щедрий на руку, став бароном і мером міста Вер’єра.

Церква заохочувала доноси, наклепи. У семінарії за всіма сте жили «фіскали» абата Кастанеда, майбутніх пасторів народу вчи ли «продавати місця в раю» і домагатися парафії з багатими підношеннями.

Ісеред духівництва процвітали лицемірство й низькопоклонни цтво. Так, наймогутніший у Безансоні абат де Фрілер, що міг «висвячувати й скидати префектів», розбагатів і домігся посади стар шого вікарія завдяки тому, що вмів забавляти безансонського єпис копа. У єпископа був дуже слабкий зір, а він жагуче любив рибу. Абат де Фрілер вибирав кісточки з риби, що подавали його високопрео священству.

Іось Париж, «центр різних інтриг і лицемірства!». Світське су спільство, суспільство обраних людей подано родиною маркіза де Ла Моля і його салоном. Зовні холодних, шанобливих, люб’язних, вихова них людей Стендаль назвав суспільством «безмовних сановників і всіляких інтриганів із сумнівною репутацією».

Для маркізи де Ла Моль, наприклад, головне в людині, гідне пова ги,— це «мати у своєму роді предків, що брали участь у хрестових похо дах», тобто родовите походження.

Розумний, передбачливий маркіз де Ла Моль у першу чергу думає про свої розваги, а вже потім про справи, що зводилися в нього до збільшення прибутків і до одержання посади міністра.

Для цього суспільства найхарактернішим є зарозумілість, пихатість, марнославство, пересиченість життям, презирство до тих, хто не такий, як вони. «Заради розваги вони могли принижувати людей, тому їм не доводилося розраховувати на справжніх друзів». «У розмовах не при пускалося ніяких жартів тільки над Господом Богом, над духівництвом, над поважними людьми... Не припускалося ніяких схвальних відгуків про Беранже, Вольтера, Руссо...», про те, що хоч трохи нагадувало вільно думство. «Найменша жива думка здавалася брутальністю». Це було не життя, а «існування, наскрізь пройняте честолюбством, бажанням спра

вити враження в суспільстві». Тобто в Парижі було те ж саме, що й у Вер’єрі та Безансоні. Сучасна письменникові дійсність була буден на, сіра й зовсім не героїчна. Усе купувалось і продавалось — «титул ба рона, титул віконта...»

Які ж люди в минулому були небажаними в суспільстві «порядних людей»? Чесні й віддані своїй справі абати Шелан і Пірар, лісоторговець Фуке, якобінець граф Альтаміра, простолюдин Жульєн — мислячі, сміливі люди з почуттям власної гідності, «мужні й благородні».

Така була сучасна Стендалю Франція. А свій час письменник назвав «звироднілим, нудним століттям, пройнятим підлістю і страхом».