2009 сочинений(укр)

моє щастя, занапастила все моє майбутнє», а коли боргове зобов’язання повертається, ми знову чуємо його солоденькі слова: «…тут я буду голуби ти тебе, як загнану горличку, яку врятував неушкодженою з пазурів ястру ба». Але настає прозріння. І Нора хоче скинути маскарадний костюм. Вона не може більше жити в цьому духовно порожньому домі, і йде, щоб відшукати себе як людину. «Я гадаю, що передусім я людина, так само як і ти — або принаймні повинна стати людиною». Бо тільки людина, а не іграшка має право на шлюб, виховання дітей.

Отже, у творі «Ляльковий дім» — зображений увесь наш людський дім фальшивих цінностей, за якими криються егоїзм, духовна порожнеча. Ця проблема і прихована у самій назві твору.

11КЛАС

Водинадцятому класі вдосконалюються навички критичного оціню вання художнього твору з точки зору єдності змісту і форми. Учні вчать ся розгорнуто пояснювати внутрішній світ героя в єдності його світо глядних та ціннісних чинників, обґрунтовувати свою оцінку прочитаних творів, порівнювати твори, які належать до різних національно культур них традицій.

ГУМАНІСТИЧНА ПОЗИЦІЯ АВТОРА В РОЗКРИТТІ ОБРАЗУ ГЕРОЯ В ОПОВІДАННІ

О. І. КУПРІНА «ГРАНАТОВИЙ БРАСЛЕТ»

«Гранатовий браслет» — одне з найкращих оповідань видатного росій ського письменника О. І. Купріна, в якому автор засуджує буржуазну мо раль, бездуховність, лицемірство сучасного йому суспільства.

Позиція автора розкривається читачем поступово. Композиція опо відання досить складна, а його назва має символічний характер. Дія опо відання починається з загадкового випадку: на день народження княгині Вірі невідомий прихильник дарує браслет із гранатами, один з яких не звичайного зеленого кольору. Навколо подарунка точаться суперечки. Брат Віри наполягає на тому, щоб знайти невідомого дарителя й повер нути подарунок, він вважає, що цей дарунок шкодить честі його сестри,

ібезжалісно висміює сам подарунок і почуття, що спонукали невідомого надіслати його Вірі. Брат і чоловік княгині знаходять її таємничого при хильника, молодого службовця Желткова. Вони повертають йому дару нок і вимагають, щоб він більше ніколи не турбував княгиню Віру. Желт ков намагається пояснити, що його кохання самовіддане, яке не потребує для себе нічого, та його не розуміють. Він просить дозволу подзвонити княгині Вірі, щоб переконатися, що вона не потребує його кохання. Віра просить його «закінчити цю історію» якомога швидше. Через кілька днів Віра випадково читає в газеті про самогубство молодого службовця, ім’я якого не називають, та вона розуміє, про кого йдеться. Віра приходить у дім, де останнім часом жив той, хто кохав її безмежним коханням, про яке вона завжди мріяла, але якого не спізнала. Господиня квартири віддає княгині Вірі останнього листа Желткова з проханням після його смерті послухати його улюблений музичний твір — «Апасіонату» Бетховена. Це зовнішні події оповідання. Позицію автора можна зрозуміти, лише коли зіставити ці події з розмовами персонажів, розповідями про героїв.

На день народження Віри збираються гості. Серед них сестра княгині

іїх хрещений батько, старий генерал, який розповідає історію свого кохан ня до молодої румунки. Сама розповідь трохи жартівлива, але висновок, який робить генерал, примушує Віру задуматись: тільки тепер, уже в дуже похилому віці її хрещений батько усвідомлює, що це було єдине справжнє кохання за все його життя. Автор натякає читачеві, що люди не

завжди розуміють не тільки почуття один одного, але й свої власні. Стосун ки між княгинею Вірою і її чоловіком швидше можна назвати друж німи. Вони звикли, поважають один одного. Отримавши подарунок, героїня відчуває прикрість, він бентежить її спокій. Коли брат пропонує знайти Желткова і покласти край його листам і дарункам, княгиня Віра не заперечує, покладаючись в усьому на чоловіка. Тільки після розмови з Желтковим по телефону вона відчуває, що відбувається щось жахливе і неприродне, тому вона відчуває відповідальність за самогубство героя.

Желтков — «маленька людина», його почуття нікого не цікавлять, він ніби не має права на високе і світле почуття. Купрін змальовує проти річчя між духовним світом героя і його соціальним станом. Кохання — єдине, заради чого живе герой. Це не хвороба, не «маніакальна ідея», а самовіддане, безмежне почуття. Трагедія героя в тому, що він зрозумів: Віра не здатна осягнути безмежність його кохання. Її прохання «закін чити цю історію» означає вмерти, тому що перестати кохати її він не може. Желтков вірить, що його смерть розкриє коханій силу його по чуттів: він передбачає, що горда княгиня здогадається про причини його самогубства і прийде попрощатися з ним. У своєму останньому листі до Віри Желтков прощає її, прощає саме тому, що вона відчула силу його кохання.

Гуманістична позиція автора полягає, в першу чергу, у протиставленні благородних людських почуттів банальності. Купрін показує, що благо родство почуттів не дається людині від народження, самовідданість — таке ж рідкісне явище серед людей, як зелений гранат серед червоних.

РЕАЛЬНІСТЬ І МІФОТВОРЧІСТЬ ЯК СТИЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ НОВЕЛИ

Ф. КАФКИ «ПЕРЕВТІЛЕННЯ»

Ранок. Людина прокидається й не знаходить себе. Ще є думки, але вони здебільшого «вчорашні»: «треба не спізнитися на роботу», «чи дзво нить годинник». А людини вже немає. Натомість у ліжку лежить на спині величезна дивна комаха, безпорадно смикає комашиними ніжками, на магаючись підвестися, але важкий панцир тягне долу.

Що це? Нічні жахи? Тяжка психічна хвороба? Ні, це реальність. Реальність, в якій житимуть герої новели «Перевтілення». Реальність, в яку повірить читач. Особлива реальність Ф. Кафки.

Колись давні люди не могли пояснити багатьох природних сил, шляхів людської долі. Їхня фантазія створила міфи про богів і надприродні істоти, що правлять світом, керують долями і вчинками людей. Реальність і фанта стика в таких міфах тісно переплітались, відбиваючи неспроможність лю дини логічно осмислити світ, в якому вона жила. Багато стародавніх міфів розповідали про перевтілення людини у квітку, дерево, тварину. Здебільшо го герої давніх міфів каралися перевтіленням за вади характеру, погані вчин ки. І таке перевтілення сприймалося як попередження, пересторога людям.

Ф. Кафка творить свій міф. Реальність і фантастика поєднуються, щоб створити образну картину сучасного автору світу, безжалісного й аб сурдного, де нічого не піддається логічному тлумаченню, де людина при речена на самотність, де почувається вона лише комахою.

За що доля карає головного героя новели Грегора Замзу? Він звичайна молода людина. Усі його зусилля і турботи були підкорені сім’ї. Він напо легливо працював, щоб утримувати збанкрутілого батька, хвору матір, мо лодшу сестру. Роботу свою він не любив і мріяв колись покинути її, але не тепер, а колись. Коли сім’я буде забезпечена, коли сестра буде навчатися в консерваторії, про яку мріє. Саме про це дозволяє собі помріяти Грегор, лежачи у ліжку і відчуваючи в собі якісь дивні зміни, але ще не усвідомлю ючи їх. Він лише відчуває, що йому важко перевернутися на правий бік, на якому він звик спати. Такі подробиці, що ними насичує розповідь Кафка, тільки посилюють враження вірогідності всього, що відбувається. Нарешті герой переконався, що він перетворився на комаху, що це не сон, не марен ня, як здалося йому спочатку. І, переконавшись, герой жахнувся. Але зовсім не самого перевтілення. Жахнувся, що запізнився на поїзд і тепер не має навіть надії бути на роботі вчасно. Жахнувся, що в новому вигляді йому важко буде працювати з клієнтами і сім’я залишиться без коштів. Жахнувся, коли почув лагідний голос матері і у відповідь свій комашиний писк, йому соромно за перевтілення перед рідними.

Цікаво, що Грегор нікого з близьких не кличе на допомогу, хоча це була б нормальна реакція. Він майже відразу сприймає своє перевтілен ня без внутрішньої боротьби. А всі свої зусилля зосереджує на пристосу ванні до нового тіла, до нових умов життя. І навіть знаходить дещо при ємне у своєму новому становищі. Наприклад, він з’ясував, що може лазити по стелі, і навіть полюбив подовгу там висіти. Його мучать сором і без вихідь, гидотливе ставлення найдорожчих йому людей, але він навіть собі не ставить запитання, чому з ним це сталося, за що він карається пере втіленням. Можливо, тому, що внутрішньо, ще в образі людини, Грегор почував себе комахою, яка нічого не може змінити в житті? Можливо, тому, що у своїй родині він був самотній і його любили доти, доки він приносив користь? На ці питання автор не дає відповіді. Його стиль, на сичений побутовими подробицями, навпаки, ніби примушує читача зо середитись на подіях, а не розмірковувати над причинами. І цей стильо вий прийом знову нагадує давні міфи, в яких подавалася лише розповідь про події, і кожен мав право тлумачити їх. До того ж міфи були витвором колективної творчості, позиція автора не мала ніякого значення. Об’єктив ний, або як його називають, «протокольний стиль» Кафки має, можливо, таку саму мету. І «міф Кафки» теж кожен має право тлумачити відповід но до своїх життєвих цінностей.

Напевне, події, описані в новелі, невипадково починаються вранці. Ранок. Людина прокидається. Можливо, щоб розпочати новий день. Ба гато в чому схожий на попередній, але новий. Можливо, щоб розпочати

нове життя, щось докорінно змінити в собі. Тому що вона людина і прагне відчувати свою значимість, свою спроможність змінити світ.

ТЕМА ВІЧНОЇ ПАМ’ЯТІ У ВІРШАХ ГІЙОМА АПОЛЛІНЕРА «МІСТ МІРАБО» ТА «ЗАРІЗАНА ГОЛУБКА І ВОДОГРАЙ»

Французький поет Гійом Аполлінер, творчість якого нині стала кла сикою, жив на межі дев’ятнадцятого, «залізного» століття (за словами

О.Блока), і століття двадцятого, насиченого катастрофами і війнами. Вірші Гійома Аполлінера являють собою дивне поєднання емоційного

ліризму і внутрішньої трагічності. Аполлінер — один із перших поетів, кот рий заторкнув у своїх творах найзвичайнісінькі, на перший погляд, теми

іпорушив проблеми нового часу. «Складність» аполлінерівської творчості пояснюється не замуреням у туман дійсності, а навпаки — тісним зв’язком із навколишнім, прагненням реагувати на мінливе життя межі століть.

Увіршах «Міст Мірабо» та «Зарізана голубка і водограй» поет звер тається до теми людини і її буття у сучасному світі. У першому творі — це зображення внутрішнього світу людини, її відчуття невмолимого пли ну часу, і водночас — неугасної надії на вічність кохання, навіть якщо це кохання — спогад. Тема пам’яті звучить і у вірші «Зарізана голубка й во дограй», але вже не в мінорі, з трагічним забарвленням. Поет згадує своїх друзів і подруг, життя яких забрала війна. Устрашній дійсності війни людина залишається самотньою перед бездонним «кривавим морем»,

ієдине, що може підтримати її — вічна пам’ять про близьких людей. Море перетворюється на нетлінний фонтан пам’яті.

Книга Аполлінера «Алкогом» була опублікована у 1913 році після трива лого періоду мовчання поета й об’єднує твори 1898—1913 років. Спочатку Аполлінер замислював свою збірку як «революційний календар у віршах», але цей задум не був втілений. Проте назва книги нагадує про те, що життя ХХстоліття,сповненогореволюціямиі війнами,пекуче,якнапійвогненногозмія.

Поезія «Міст Мірабо», написана приблизно у 1912 році,— одна із знако вих у збірці. У цьому вірші яскраво виявилося ліричне начало: твір оповідає нам про кохання, яке йде безповоротно, як Сена під паризькими мостами, а також про кохання і надію, що так само безмежні і непоборні, як бурхливі води Сени. У «Мості Мірабо» прості слова й образи в єдності з непристой ним ритмом, що нагадує ритм народних пісень, справляють потужний лірич ний вплив. У цьому вірші Аполлінер сприйняв і передав сам дух народних пісень, котрий виявився і в образах, і в поетиці, і в композиції твору. Так, по вторювані рядки в поезії нагадують приспів у фольклорній пісні:

Хай б’є годинник ніч настає Минають дні, а я ще є

Образ над рікою ненастанно плинного часу, що забирає і радості, і пе чалі, протиставляється іншому образові — образу сплетених рук, моста кохання над вічністю:

Рука в руці постіймо очі в очі Під мостом рук Вода тече хлюпоче

Од вічних поглядів спочити хоче Хоча ліричний герой вірша самотній, його пам’ять про кохання стає

джерелом життя і надії:

Любов сплива як та вода бігуча Любов сплива Життя хода тягуча

Надія ж невгамовано жагуча Друга велика поетична збірка Аполлінера — «Каліграми. Вірші Миру

іВійни». Переважна частина віршів, що увійшли до збірки, була написана під час війни, тому поет назвав свій витвір «книгою воєнного часу». Частина віршів збірки була набрана у вигляді «каліграм», тобто так, щоб їх текст утворював малюнок будинок, зірку, скісні лінії дощу... «Каліграми» (чи «іде ограми») добре «вписувалися» у вірш плакат, як, наприклад, антивоєнна по езія «Зарізана голубка і водограй». Потужні струмені фонтана, зображені

іпоетично, і графічно, символізують скорботу за друзями, які гинуть на фронті, і фонтан крові, що проливається на війні. Як скорботний фонтан, «спогади в небо летять», імена загиблих друзів чути у плюскоті води.

Дівчата голубки теж знищені війною — і лише у пам’яті поета зали шились їх «ніжні образи»... Але в каліграмі Аполлінера голубка усе ж злітає у височінь над фонтаном жалоби, над морем крові і сліз. «Зарізана голубка» Аполлінера стала прототипом голубки Пікассо, який створив образ символ миру.

Вірш «Міст Мірабо» та «Зарізана голубка й водограй» — це не прос то поетичні спогади, а данина вічній пам’яті, яка може зберегти людське в людині, незважаючи на її самотність у страшній дійсності. Пам’ять про коханих і друзів протистоїть і нестримному часу, і всім руйнівним силам, що прагнуть розірвати зв’язки людини зі світом.

Незважаючи на відлуння печалі і світової скорботи, поезії Аполліне ра пройняті вірою у світле, незаймане, вічне...

ДУХОВНА І ОБРАЗНА СИЛА ПОЕЗІЇ РІЛЬКЕ

Іноді стає важко зрозуміти, здавалося б, прості слова, неначебто їх сенс сягає за межі досяжного. І не треба навіть напружувати свій мозок, намагаючись второпати, яке призначення вони несуть у собі чи спробу вати відкрити для себе щось нове зі сказаного. І саме в тому й полягає безмежна сила цих слів, бо вони назавжди залишатимуться вічними.

Вже, познайомившись з поезією Райнер Марією Рільке, було б, ма буть, трохи дивно, якби з такою міцною й глибокою вірою у вічні понят тя його вірші не мали б філософського спрямування:

По всьому — це. І це кінець надходить. Та я повинен і осліпши йти.

Чому мене примушуєш доводить, Що Ти єси, хоч зник для мене Ти?

В його поезії вражає сприйняття ліриком життя, яке настає після смерті, неначе смерть не є реальним кінцем, не є фіналом. Ця думка про стежується майже в кожному його вірші. Отже, беручи до уваги його став лення до людського буття, можна з впевненістю стверджувати, що по етична тематика Рільке доволі насичена питаннями про місце, роль та долю людини в цьому жорстокому світі, де «пітьма горує над усім». Зав дяки саме такому гострому світосприйняттю поет у змозі відчути та зро зуміти цей світ екзистенційно:

Ах, чи хто небудь ще нам потрібен?..

…почуваєм себе ми не зовсім, як вдома, в усвідомленім світі…

Цим і доводиться той факт, що дуже багато уваги приділяється внутрішньому буттю людини, її душевним переживанням та онтологіч ним проблемам, проблемам життя й смерті. І на перший план висуваєть ся фатальна, не здатна щезнути самотність кожної окремої людини в цьому абсурдному світі:

Бездомному вже дому не знайти, Самотній — самоти вже не здолає, Не спатиме, читатиме, листи Писатиме чи вийде в парк брести Алеями, де листя опадає.

Не раптово автора привабили саме такі, на перший погляд, дещо не звичні образи в його ліриці. І далеко не кожен спроможний такими прос тими та повсякденними словами відобразити на папері те, що вимальову валося в його уявленні, спробувати розкрити сенс питань, недосяжних і віддалених для людини, яка жодного разу не цікавилася ними, змусити людину тріпотіти й хвилюватися через те, що ми не маємо ні сили, ні будь якої можливості, щоб розпоряджатися своєю долею, не маємо змоги її зміни ти. І тут можна навіть провести паралелі, вказати на зв’язок між деякими головними і часто вжитими термінами в поезії Рільке. Слово та Бог. Нада ючи слову таку владу й силу над людським станом, коли воно може як підви щити його моральну та духовну красу, так і змусити людину боятися тих слів, що можуть образити, принизити і навіть вбити:

Слова убогі і щоденно вжиті,— я їх люблю, непишні ці слова.

Або:

Я так боюсь всіляких людських слів. На все у них є ясний рішенець.

Іноді сум за Слова, бо втрачають вони цінність для багатьох:

Давно зужиті всі слова.

Так і влада Бога над людськими долями то лагідна, то жорстоко караю ча, повна «страшної» справедливості:

Волай, волай!

Можливо, крик долине й приведе Спасителя сюди… О Господи, дай кожному його єдину смерть.

Вмирання з кожного життя іде, тут він кохав, творив і горя мав ущерть.

Так само поняття життя та смерті, які в жодному разі не відокремлю ються одне від одного, а навпаки, наповнюють і немов продовжують одне іншого.

Важко точно визначити, що саме приваблює в поезії Рільке. Мабуть, і цінуємо ми його за те, за що раніше таких поетів знищував тоталітар ний режим: за «їхню вищість, обраність, духовну аристократичність» та вселюдськість. Такі митці завжди були самотніми в цьому світі, вони най краще розуміли й космічну самотність кожного з нас.

«ПІСНЯ НАД ПІСНЯМИ» ШОЛОМ)АЛЕЙХЕМА — ЛІРИЧНИЙ І СИМВОЛІЧНИЙ РОМАН ПРО КОХАННЯ

Розмірковуючи про свої твори, Шолом Алейхем писав, що сприймає слово «роман» і як художній твір, і як історію кохання. У «Пісні над пісня ми», як у жодному з інших творів письменника, передане це розуміння роману, адже це оповідь про чаклунство, таїну зародження кохання і про його втрату. Роман Шолом Алейхема нагадує поему про кохання, багату метафорами і символами. Кожна глава схожа на строфу ліричного вірша. «Юнацький роман» Шолом Алейхема ліричний, сповнений світлого суму, посмішки, чарівності.

Перед нами — початок юного життя, коли найчарівніші мрії можуть здійснитися — і вже здійснюються у коханні Шимека і Бузі. Але закони світу не збігаються із внутрішніми законами людини, і мрійник Шимек виявляється надто слабким, щоб протистояти їм. Батько Шимека вва жає, що син його зрадив заповіти давнини, але сам юнак розуміє, що тра гедія його життя полягає у тому, що він не зміг втримати кохання, котре ще тільки зароджувалося, не звільнив свою царівну.

Твір Шолом Алейхема має підзаголовок «юнацький роман», адже тема юнацтва, втілена у цьому романі, хвилювала письменника протягом усьо го його творчого шляху. У «Пісні над піснями» Шолом Алейхем просте жує долю своїх головних героїв від їхніх дитячих чарівних ігор і казок, коли почуття кохання лише зароджується, до дорослого життя, прощання з ди тинством. У фіналі Шолом Алейхем називає свій твір «істинним, скорбот ним романом»: кохання чарівність — то лише останній сонячний промінь дитинства, порівняно з яким усе життя — призахідні сутінки.

Отже, твір Шолом Алейхема — це роман про роман: ліричний роман про трагічний роман, про нездійсненне кохання.