2009 сочинений(укр)

дізнаємося, що героєві близько п’ятдесяти років, але не знаємо, звідки він родом, хто його батьки, чим займався досі. Але на наших очах герой пе ревтілюється у безрозсудного лицаря.

Начитавшись лицарських романів, Алонсо Кіхано уявив себе одним із них, назвавшись Дон Кіхотом. Але йому до вподоби не лише лицарські пригоди, а висока мета боротьби зі злом. І тоді він намагається підкори ти своїй вигадці повсякденність. Світ реальний витісняється світом фан тастичним. У його уяві кобила стає бойовим конем, а сам він — бідний дворянин — мандрівним лицарем, захисником знедолених.

Перша пригода Дон Кіхота виглядає дуже комічною, коли він веде бій з вітряками, вбачаючи в них велетнів. Іноді цей дорослий чоловік здається дитиною в своєму розумінні дійсності. Він вірить у людську порядність там, де її немає. В епізоді з побитим хлопчиком пастушком Дон Кіхот, як і хлопчик, виглядає трагічним. Хлопчик — від побоїв бага тія, який не платить йому грошей за роботу, Дон Кіхот — від своєї сліпої віри в людину.

Смішним виявляється і героїзм лицаря, адже господар постоялого двору не потребує покарання своїх образників, він вимагає від Дон Кіхо та грошей за ночівлю.

Під час протиставлення автором Дон Кіхота дону Дієго виявляються високі пориви одного і дрібне благополуччя іншого.

І хоча поєдинок із левом теж виглядає комічно, герой постає перед нами людиною дуже сміливою, проте він живе у фантастичному вигада ному світі.

Кульмінаційним моментом зіткнення його з дійсністю стає пере бування у герцогському замку. Вельможі зрозуміли безумство Дон Кіхота, як розуміли його всі, крім хіба що Санчо Панси та розбійника Роне Гинарі, які не завдавали йому ні морального, ні фізичного болю. А освічені і витончені вельможі знущаються з лицаря. У словесних по єдинках і лицар, і зброєносець виходять переможцями, але підлість па нівного класу таки перемогла. Герцог і герцогиня виставили гостей блазнями, а згодом завдали і фізичного болю, нацькувавши роз’яре них кішок, і побили.

Але розчарування лицаря з’явилося значно пізніше, навіть не тоді, коли він зрозумів, що не може звільнитися від чар своєї Дульсінеї, а тоді, коли зрозумів, що люди не боряться зі злом (це видно і в епізодах із вигнанням народу морисків) і не намагаються його викорінити.

Дон Кіхот помирає, але його благородні пориви залишаються жити в віках. А ще залишається з нами його добра мудрість:

«Свобода, Санчо, є однією з найдорожчих щедрот, які небо вили ває на людей; з нею не можуть рівнятися ніякі скарби… Заради свобо ди, так само, як і заради честі, можна і треба ризикувати життям, і, на впаки, неволя є найбільшим з нещасть, які тільки можуть трапитися з людиною».

530 ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

ДОН КІХОТ І САНЧО ПАНСА ЯК УОСОБЛЕННЯ ДВОХ ЖИТТЄВИХ ПОЗИЦІЙ

Великий Ґете вважав, що життя, прожите без користі, подібне до смерті. Подібної точки зору дотримувалася більшість геніїв XIX століття.

А що думали про зміст життя попередники Ґете, представники літе ратурних кіл епохи Відродження? Адже вони стояли біля витоків нових уявлень про людину, нового погляду на навколишній світ.

Кожний із титанів Відродження зробив свій внесок у розвиток цієї епохи.

Величні образи Дон Кіхота і його зброєносця Санчо Панси втілили складні протиріччя іспанської дійсності ХVI—XVII століть, трагедію ве ликої епохи Відродження в історії людства.

І Дон Кіхот, і Санчо Панса являють собою авторське розуміння люд ської сутності — благородної, прекрасної, внутрішньо вільної, гідної за хоплення. Дон Кіхот і Санчо — представники різних суспільних верств. Але обидва вони вільні від зовнішніх авторитетів і заборон.

Дон Кіхот сміливо пориває зі своїм класом, зі звичним способом життя в ім’я великої мети служіння людству. Він сміливо береться захищати зне долених, бо розуміє, що Бог створив усіх людей вільними.

Навіть служіння уявній Дульсінеї, уособленням якої стала вульгарна Альдонса, для героя теж є частиною служіння людству.

Санчо Панса є своєрідним доповненням образу Дон Кіхота. По перше, він представник народу. По друге, він їде за Дон Кіхотом

не заради високої мети. У нього є сім’я, і якщо він не отримає від свого пана обіцяний острів, то, принаймні, заробить грошей.

Спільним для обох персонажів Сервантеса є почуття власної гідності. Ось як про це говорить Санчо: «Я хоч і злидень, але християнин чисто кровний і нікому нічого не винний. І я мрію про острів, а інші мріють про дещо гірше, і все від людини залежить, виходить, якщо я людина, то можу стати папою, а не тільки губернатором острова».

Але Санчо Панса у своїй подорожі з Дон Кіхотом не забуває і про наживу: прихоплює дещо з речей похоронної процесії, забирає сідло з осла цирюльника.

Санчо реально дивиться на речі, розуміє дивакуватість свого госпо даря і підігрує йому. А іноді він і сам проймається вірою у нісенітниці. Так, Санчо вірить брехні священика, що Доротея є принцесою, й умов ляє Дон Кіхота захистити її від велетня.

Але Санчо — селянин, і його повсякчас тягне до землі і до сім’ї. Навіть під час утопічного правління островом Санчо виявляє себе

мудрою і некористолюбною людиною. Закони, які він видає, сповнені людяного ставлення до підлеглих.

Хоча мандрівний лицар живе ілюзіями, а його зброєносець реальни ми потребами, вони схожі ставленням до людей. Дон Кіхот і Санчо Пан са співчувають не тільки односельцю мориску Рикоте і його доньці Ані

Феліс, яких з іншими співвітчизниками виселяють з рідної землі. А сцена зустрічі з Рикоте розвінчує церковну брехню про нетерпимість між іспан цями і морисками. Можливо, не випадково Дон Кіхот вбачає у ченцях ди яволів.

Наприкінці твору герої різняться і думками, і поведінкою. Дон Кіхот перестає бути активним там, де виявляє активність Санчо.

Але протягом усього твору ми не перестаємо дивуватися великому гуманізму двох героїв і гуманістові письменнику, який їх створив.

«ВІЧНІ ОБРАЗИ» У СВІТОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Історія літератури знає чимало випадків, коли твори письменника були дуже популярні за його життя, але минав час, і їх забували майже назавжди. Є й інші приклади: письменника не визнавали сучасники, а справжню цінність його творів відкривали наступні покоління.

Але в літературі є дуже небагато творів, значення яких неможливо пе ребільшити, тому що в них створені образи, які хвилюють кожне поколі ння людей, образи, які надихають на творчі пошуки митців різних часів. Такі образи мають назву «вічних», бо вони носії рис, що завжди прита манні людині.

У злиднях і самотності доживав свій вік Міґель Сервантес де Сааведра, хоча за життя він був відомий як автор талановитого, яскравого роману «Дон Кіхот». Ні сам письменник, ні його сучасники не знали, що мине кілька століть, а його герої не тільки не будуть забуті, але стануть «най популярнішими іспанцями», і співвітчизники поставлять їм пам’ятник. Що вони вийдуть із роману і заживуть своїм самостійним життям у тво рах прозаїків і драматургів, поетів, художників, композиторів. Сьогодні навіть важко перелічити, скільки творів мистецтва створено під впливом образів Дон Кіхота і Санчо Панси: до них зверталися Гойя і Пікассо, Масс не і Мінкус.

Безсмертна книга народилась із задуму написати пародію й висміяти лицарські романи, такі популярні в Європі XVI століття, коли жив і тво рив Сервантес. Та задум письменника ширився, і на сторінках книги ожи вала сучасна йому Іспанія, змінювався й сам герой: із пародійного лица ря він виростає у фігуру смішну і трагічну. Конфлікт роману водночас історично конкретний (він відбиває сучасну письменнику Іспанію) й універсальний (бо існує в будь якій країні в усі часи). Суть конфлікту: зіткнення ідеальних норм і уявлень про дійсність із самою дійсністю — не ідеальною, «земною».

Образ Дон Кіхота став вічним теж завдяки своїй універсальності: зав жди і всюди є благородні ідеалісти, захисники добра і справедливості, які відстоюють свої ідеали, але не в змозі реально оцінити дійсність. Виник ло навіть поняття «донкіхотство». Воно поєднує гуманістичне прагнен ня до ідеалу, ентузіазм, бескорисливість, з одного боку, та наївність, ди вацтво, прихильність до мрій та ілюзій — з іншого. Внутрішня шляхетність

Дон Кіхота поєднується з комізмом її зовнішніх проявів (він здатен поко хати просту селянську дівчину, але бачить в ній тільки шляхетну Прекрас ну даму).

Другий важливий вічний образ роману — дотепний і земний Санчо Панса. Він повна протилежність Дон Кіхоту, але герої нерозривно пов’я зані, вони схожі один на одного в своїх надіях і розчаруваннях. Серван тес показує своїми героями, що дійсність без ідеалів неможлива, але вони повинні ґрунтуватися на реальності.

Зовсім інший вічний образ постає перед нами в трагедії Шекспіра «Гам лет». Це глибоко трагічний образ. Гамлет добре розуміє дійсність, тверезо оцінює все, що відбувається навколо нього, твердо стоїть на боці добра проти зла. Але його трагедія полягає в тому, що він не може перейти до рішучих дій і покарати зло. Його нерішучість не є проявом боягузтва, він смілива, відверта людина. Його вагання — наслідок глибоких роздумів про приро ду зла. Обставини вимагають від нього вбити вбивцю свого батька. Він вагається, бо сприймає цю помсту як прояв зла: вбивство завжди залишить ся вбивством, навіть коли вбивають негідника. Образ Гамлета — це образ людини, яка розуміє свою відповідальність у вирішенні конфлікту добра і зла, яка стоїть на стороні добра, але її внутрішні моральні закони не до зволяють перейти до рішучих дій. Невипадково цей образ набув особли вого звучання у XX столітті — добі соціальних потрясінь, коли кожна лю дина вирішувала для себе вічне «гамлетівське питання».

Можна навести ще кілька прикладів «вічних» образів: Фауст, Мефі стофель, Отелло, Ромео і Джульєтта — усі вони розкривають вічні людські почуття й прагнення. І кожен читач вчиться на цих образах розуміти не тільки минуле, але й сучасне.

ВІРНІСТЬ ІДЕАЛАМ СПРАВЕДЛИВОСТІ ТА ГУМАНІЗМУ У ТВОРАХ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

(М. Сервантес «Дон Кіхот» і В. Шекспір «Ромео і Джульєтта») Епоха Відродження у більшості європейських країн охоплює ХV і ХVI

століття. Це був час, коли народ почав виступати проти феодалів, прагну чи здобути свободу, час зростання великих міст і зародження буржуазії, час пожвавлення торгівлі й далеких мандрівок, що вимагали від людей сміливості та дерзань. Склалися нові погляди на сенс буття: з’явилося пе реконання, що найбільшу цінність на Землі становить людина. Гуманісти — письменники і художники — вивчали людину і прагнули правдиво її зоб разити. Підтвердження своїм ідеям вони знайшли в античному мистецтві, що зображувало сильну і прекрасну людину. Таким чином, гуманісти відро дили античні традиції. Звідси й назва епохи — Відродження.

Пам’ятаю, ще до знайомства з «Дон Кіхотом» М. Сервантеса, до мене випадково потрапила стаття російського художника Сави Бродського, який ілюстрував відомий роман іспанського письменника, «Сторінки

іспанського зошита», а в ній — вірш, зрозуміти смисл якого я змогла тільки після прочитання самого твору Сервантеса:

Мигеля мать щедра была; С ним вместе двойню родила. Один такой худой, худой,

Костлявый, с острой бородой. Открытый взгляд безумных глаз, А на макушке медный таз. Другой родился карапузом,

Румяный, толстый, с круглым пузом. Сметлив, хитер, картошкой нос, Курчавой бородой оброс.

Один в доспехах и в седле, Другой с котомкой на осле. Один бесстрашно рвется в бой, Дрожит от трусости другой.

Звичайно ж, це — про героїв романа М. Сервантеса: Дон Кіхота і Санчо Пансу. Портрети й риси їх характерів неможливо сплутати ні з якими іншими персонажами. Твір славетного іспанця наповнено духом епохи Відродження: «Друже, Санчо! Нехай буде тобі відомо, що волею неба я на родився в нашу жорстоку добу, аби воскресити золоту»,— розкриває го ловний герой роману слузі смисл своїх вчинків. Під словом «золотий» він має на увазі лицарські, по справжньому гідні людини часи. Дон Кіхот утілює справедливість, людяність, справжнє лицарство — але живе в епо ху, коли всі ці гуманістичні цінності зазнають осміяння. Життя виявляєть ся зовсім не таким, яким воно уявляється Дон Кіхоту, тому то багато які благородні прагнення героя допомогти страждальцям призводять до пря мо протилежних результатів. Але яке ж привабливе це його прагнення до виправлення світу! Дон Кіхот бореться не за власні інтереси — він захоп лений ідеєю виправлення понівеченої дійсності. І в цьому служінні Доб ру він завжди активний, мужній і безкорисливий.

Санчо Панса — так само, як і зовні — цілковита протилежність своє му пану: він реально дивиться на життя, досить меркантильний. Сите, вільготне життя — ось його ідеал (на відміну від «лицаря сумного обра зу», який, за словами С. Бродського, «не зміг дихати повітрям ситої нудь ги»). Але, читаючи роман, ми бачимо, як Санчо Панса поступово перей мається («З ким поведешся, від того й наберешся?») прагненнями, ентузіазмом і благородством свого пана. І хоча Санчо темний, забобон ний, головне, чим приваблює його постать — це чуйність, людяність, ба жання служити добру:

Один витает в облаках,

Ишар земной в его руках. Другой — тот ходит по земле

Имыслит только о себе.

Но им дана одна судьба — Одна мечта, одна борьба. За правду вечные борцы, Бессмертны эти близнецы.

Діяч англійського Відродження, В. Шекспір, теж змальовував людську особистість, що ступає до боротьби з феодальним світом. Його «Ромео і Джульєтта» — найвизначніший гімн коханню. Юнак і дівчина із ворогую чих багатих італійських родин Монтеккі й Капулетті покохали одне одного. Їхнє кохання — це не тільки пристрасне почуття, яке не визнає ніяких пере шкод, але й, як усяка висока любов,— почуття, що нескінченно збагачує душу.

Гуманісти Відродження стверджували, що реальність — сама люди на, а не ії прізвисько чи якийсь штучно наклеєний ярлик (відповідно до походження або місця у суспільстві). Якраз у самій людині — її позитивні якості і вади, усе ж інше, включаючи сімейні перекази і родинні обов’яз ки,— другорядне. «Що є Монтеккі?» — міркує тринадцятирічна Джульє тта, яка завдяки своєму почуттю, піднялася до розуміння важливих, не минущих істин.— Хіба так зовуть//Лице і плечі, ноги, грудь і руки?».

Кохання Ромео і Джульєтти — нестримне, чисте й героїчне — триває лише декілька днів. Влада і сила не на боці закоханих, а на боці старих форм життя, де долю людини обумовлюють не почуття, а гроші, стан, фальшиві поняття про честь родини. Але, незважаючи на те, що герої ги нуть, у трагедії торжествують світло і правда, добро і кохання.

Угероях творів М. Сервантеса і В. Шекспіра ми вбачаємо риси, при таманні епосі Відродження. Герої діють у повній відповідності до влас них уявлень про істину, відповідаючи за кожний свій вчинок, відповід ним чином реагуючи на протидію ворожого їм світу.

Уборотьбі за утвердження ідеалу життя примушує їх долати безліч перешкод. Це люди діяльні й активні, що мають гуманне мислення, а це вже риси нової, порівняно з попередньою епохою, людини — істинного героя Відродження.

ПРИРОДА У ХОКУ ЯПОНСЬКОГО ПОЕТА МАЦУО БАСЬО

Змалку Мацуо Басьо віддано любив природу, милувався засніжени ми гірськими вершинами, слухав шум водоспадів, вдивлявся у морську далечінь, дихав ароматом квітів, дивувався нескінченній фантазії солов’їв.

Задивиться поет на маленьку співучу цяточку в небесній блакиті —

із’являється чарівний тривіршик:

Іцілого дня

твоїм пісням не вистачає, Жайворонку!

Замилується квіткою, що так і проситься прикрасити нею одяг, але не порушить краси природи: хай вона чарує ароматом інших людей. Поет краще уславить її в ось такому хоку:

Віршам Мацуо Басьо вже понад триста років, але вони не старіють, дивують світ щирістю й таємничістю, проникливістю й добротою, відвер тістю і спостережливістю.

Хоку в письменника бувають і захопленими:

Під час квітування сакур горам краси не додасть навіть ранкова зоря.

і здивованими:

Шеретує бабуся рис. Старезна, а все ж радіє, що хризантеми розквітли!

і веселими:

Перед цією розквітлою сливою, здається, й бик би замукав першу пісню весни.

і сумними:

Квіти зів’яли.

Вкриває землю печаль — насіння трав.

Але вони ніколи не бувають байдужими ні до природи, ні до людей. Видатний японський письменник вважав, що природа — натхнення, природа — незрівнянна ні з чим краса, це — сама досконалість. Треба вчи тися в неї, треба прислухатися до її звуків, вдивлятися в її картини, розу міти її порухи, і, головне, намагатися жити в гармонії з нею, берегти ото

чуючий нас світ.

ЛІТЕРАТУРНА БАЛАДА У ТВОРЧОСТІ ПОЕТІВ)РОМАНТИКІВ СВІТУ XVIII—XIX СТОЛІТЬ

Жанр балади виник у середні віки як танцювальна пісня з драматур гічною дією. Розвиток літературної балади пов’язаний із творчістю по етів романтиків та їх попередників Ґете і Шиллера. Уже у XVIII столітті баладу визначають як вірш, в якому розповідається про якусь незвичай

ну подію. Автор виступає тільки як оповідач, його власні почуття прихову ються, авторська мова майже відсутня, вона тільки пояснює читачеві об ставини дії. За своєю будовою балада швидше нагадує драматичний, ніж ліричний твір, в ній обов’язкова драматична кульмінація, що часто співпадає з розв’язкою — несподіваним фіналом.

Сюжети балад автори брали з народної творчості, історичних легенд, які давали поетам можливість відійти від реального життя, порушити складні філософські чи моральні проблеми. Наприклад, відома балада Ґете «Вільшаний король», відома у майстерному перекладі В. Жуковсь кого «Лесной царь». У ній три персонажі: батько, дитина і лісовий ко роль. Дитина боїться таємничого лісу, і її страх або народжує в уяві лісо вого короля, або, якщо повірити в існування таємничих істот, дає королю владу над дитиною. Батько заспокоює сина, намагаючись дати прості й зрозумілі пояснення того, що його лякає. Дитина не може зрозуміти батька, її душа живе своїм власним життям. Балада будить уяву читача, примушує уважно прислуховуватися до своїх почуттів.

Ф. Шиллер обирав для своїх балад історичні сюжети, звертаючись не до уяви, а до моральних почуттів читачів. Балада «Полікратів перстень» розкриває проблеми людської долі. Сюжет розповідає про царя Самоси Полікрата, якому довго в усьому таланить: і у військових походах, і в особистому житті. Цар Єгипту попереджає його, що за дарунки долі треба платити, що боги не завжди будуть допомагати йому, коли він дба тиме тільки про себе. Полікрат за порадою царя Єгипту кидає в море свій найдорожчий перстень, даруючи його богам, але на другий день царю Самоса приносять величезну рибу, в шлунку якої знайшли цей перстень. Із жахом дивиться на повернутий богами дарунок цар Єгипту, він віщує Полікрату страшне майбутнє й залишає його. Композиція балади побу дована драматично: чим більше таланить Полікрату, тим більшу небез пеку відчуває цар Єгипту. Підступне вбивство Полікрата, яке відоме із за гальної історії, лежить за межами балади, але читач здогадується, що доля Полікрата справді у небезпеці.

Балада «Рукавичка» розповідає про випадок, описаний у французьких літописах: одного разу Франциск I зібрався дивитися диких звірів, одна з дам впустила рукавичку, яка впала між звірами, дама наказує закоханому в неї лицарю дістати рукавичку, лицар сміливо підходить до звірів, бере рукавич ку, повертається до дами й кидає їй рукавичку в обличчя. Балада складаєть ся з двох частин: у першій, більшій за розміром, Шиллер описує звірів (лева, тигра, двох барсів), усі чекають на страшне криваве видовище, бійку звірів; друга частина балади майже дослівно розповідає випадок із літопису. Автор пропонує читачам самим оцінити вчинок примхливої дами, яка через дрібни цю наражає смертельний ризик життя лицаря.

Жанр балади розвинувся у творчості поетів романтиків, які виявля ли неабиякий інтерес до народного мистецтва. У народних творах вони бачили відбиття самобутності і неповторності кожної людини. Польський

поет романтик Адам Міцкевич звертається до фольклору, щоб відтворити художнє мислення народу, показати моральні проблеми, що його цікавлять. Фантастичний світ, а не реальний, на його думку, втілює народний ідеал: невинність знаходить захист, погані вчинки — кару від надприродних сил. Найбільш повно вони втілились у баладі «Рибка».

Як літературний жанр балада відіграла важливу роль у розвитку літе ратури, вона дала можливість широкому колу читачів звернутися до на родної творчості, її образів, ідей та естетичних цінностей.

УТВЕРДЖЕННЯ ЦІННОСТІ ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ В БАЛАДІ Ф. ШИЛЛЕРА «РУКАВИЧКА»

Балада відомого німецького поета Ф. Шиллера «Рукавичка» перено сить нас в епоху благородних лицарів і прекрасних дам.

У палаці короля Франції розважаються, спостерігаючи бій звірів на арені. Виходить «лев страшний із гривою густою у всій красі». Потім сміливо вистрибнув тигр, але побоявся зачепити короля звірів. Два лео парди прудкі «в буянні мужнього палу» напали на тигра. Той б’є їх лапою тяжкою. Підводиться лев — і чути його могутній рев. «Прогримів — і став спокій; і, не давши волі злобі рвучкій, люті лягли по короткім бою».

А гості очікують видовища. І раптом із балкона впала вниз до звірів рукавичка дами. Юна красуня Кунігунда звертається до свого лицаря Делоржа з велінням принести їй рукавичку на знак його вірності й лю бові. Мужній лицар іде й бере рукавичку і звірі не кидаються на нього. Молодий витязь повертається і кидає рукавичку своїй обраниці в лице, замість того, щоб піднести її зі словами любові.

Здається, рукавичка опинилася на арені не випадково. Юна красуня вирішила так жорстоко пожартувати, забувши, що піддає лицаря без глуздій смертельній небезпеці. Делорж не міг не прийняти виклик, це піддало б сумніву його сміливість. Але він зрозумів, що Кунігунда не лю бить його по справжньому, і його життя для неї — ніщо. Тому й покинув її, показавши привселюдно свою зневагу.

Хоча в основу сюжету балади покладено конкретний історичний факт, який змалював письменник Сенфуа, ідея твору набуває широкого уза гальнення — ніщо не може бути ціннішим за людське життя. І легкова жити цим не можна ні за яких обставин.

КОНТРАСТ ПОТВОРНОГО І ПРЕКРАСНОГО У ТВОРІ ГОФМАНА «МАЛЮК ЦАХЕС»

Кожна сторінка творчості великого німецького романтика — це при страсна боротьба прекрасної душі поета з ницим, потворним світом. Свою особисту долю Гофман бачив як частину загальної долі «маленьких лю дей», що стояли на порозі подвійного буття: між мізерними ділами і ве ликими ілюзіями. Оточуюче хронічне убогство, атмосфера філістер ства приводили до неприйняття дійсності. Порятунок від духовно

обмеженого, порожнього, сірого життя автор знаходить у романтичних мріях, у мистецтві, що є єдиною суверенною частиною людського духу.

У казці новелі «Малюк Цахес» перед нами дійсніть постає в образі країни, де введено «просвітництво». Гофман викриває за допомогою все владної іронії химерну велич великих князів, гофмаршалів, широко ви користовуючи засоби фантастичного гротеску. Це лялькова держава, де все схоже на безглуздий маскарад, усі ниточки якого тримає потвора — карлик Цахес. Народившись потворою, він завдяки милості феї має три магічні волосинки, які роблять його в очах інших людей мудрим і пре красним. Присвоївши собі чужий труд, славу, кохання, він стає першою особою у країні. Це всевладний міністр, кавалер ордена зеленого тигра з двадцятьма ґудзиками. Отже, духовна і фізична потвора Цахес є серце виною філістерського світу. Гофман і подає його в карикатурно комічно му, зниженому плані.

Філістерство в науці символізує комічна постать професора Моша Терпіна, «апостола механізації життя», що вивчає «птахів і тварин у смаженому вигляді».

Ляльковому механічному світу протистоїть романтичний мрійник Бальтазар, який шукає порятунок від порожнечі філістерського існуван ня у поезії, в радісній симфонії природи. Це ідеальний світ, де живуть гар монія, свобода. Бальтазар уособлює митця, а не філістера, на яких по ділив світ Гофман. І саме йому відкриває таємницю влади жахливої по твори Цахеса мудрий Проспер Альпанус. Тільки Бальтазар може звільни ти світ від ницості, бо він «обдарований внутрішньою музикою». Саме він розповідає світові про кохання солов’я та червоної троянди, бо здатен бачити таємниці природи.

Як у справжній казці, тут перемагає Добро. Цахес гине, опинившись у срібному горщику. У чому ж загадка його долі?

Фея жорстоко помилилася, вважаючи, що «зовнішний прекрасний дар проросте і в твоїй душі. Але внутрішній голос не прокинувся. Твій косний, життєво неспроможний дух не зміг піднестися, ти не відділявся від ницості».

Отже, життєтворчий дух — це дух митця, а філістерство є лише по творність справжнього життя. Саме це доводить нам казка новела вели кого романтика, який став одним із провідників людства в його духов них блуканнях.

КОНФЛІКТ ЛІРИЧНОГО ГЕРОЯ З РЕАЛЬНІСТЮ В ЛІРИЦІ Г. ГАЙНЕ

Уся творча діяльність великого німецького поета Генріха Гайне пов’я зана з його боротьбою за світле майбутнє Німеччини, за свободу і щастя німецького народу.

Творча спадщина Гайне пройнята гуманістичними ідеалами свободи людської особистості. Висока майстерність поета, блискучий полемічний