2009 сочинений(укр)

Українська мадонна! Яка ти? Поет хоче змалювати тебе такою, як ма лювали «богове мистецтво протягом тисячоліть — від Рубльова до Лео нардо да Вінчі, від Вишгородської Мадонни і до Сікстинської, від Марії Оранти і до Атомної Японки…» Цей образ — не бутафорія, не прикраса у канві сюжету. Зболено розмірковує митець, і на аркушах з’являються гіркі, пекучі слова. Із них він творить свою поему, думки тісно зв’язують ся з конкретними подіями, переплітаються і створюють образ «святої сили всіх святих» — образ української жінки — Чорнобильської Мадонни:

Ти намагався писати про Неї — Вона пише тобою, Як недолугою ручкою, нікчемним пером, як олівцем Хапливим і ошалілим, покручем олівцем… Ти намагався її змалювати — вона вмочила тебе в сльози і пекло, в кров і жахіття: фарби такі

ти подужаєш? Розпачу вистачить? Віри достане?

Абезнадії? А проституйованого лахміття достатку?

Арозпачу з того, як ти колег своїх вішальників збивав мовчанням своїм?

Уже з перших рядків поеми відчуваєш, що душа поета «впіймала» образ Мадонни на тлі атомної епохи. Він підбирає такі точні слова, що, здається, тільки вони здатні донести в собі суть думки:

Я заздрю всім, у кого є слова.

Немає в мене слів. Розстріляли до слова. Мовчання тяжко душу залива. Ославленість — дурна і випадкова.

…

Я випалив до чорноти жури Свою прокляту одчайдушну душу І жестами, німий, возговорив… Хай жестами. Але сказати мушу.

Один із центральних образів у світовій поезії — образ жінки. Іван Драч послідовно розвиває традицію нашої літератури, зокрема традицію шев ченківську. Усвоїх творах поет не раз звертався до теми сучасної жіночої долі (вірш «Прання», «Балада про дядька Гордія», «Троє яблук циганок», «Балада про бляху» та інші), і завжди образ жінки у його творчості бага толикий і ніколи не скращений. Правда, у кожному конкретному випад ку поет знайомився з життям конкретної героїні.

У своїй скорботній пісні поет створив образ узагальнення, образ сим вол. Тут було що узагальнювати. І розповідь солдата з будівельного ба тальйону, й осмислення літературних сюжетів на тему Чорнобиля, і роз думи під час відкритого чорнобильського суду в закритій зоні, і сучасні проблеми з «трагедіями фізиків ліриків…» Це саме ті центри, з яких скла дається твір. Саме з них тягнуться, перегукуючись, лінії драматичних, етичних, екологічних, соціальних, ліричних та інших подій, в яких так чи інакше відкривається образ Матері.

Згадаймо назви розділів з їхніми героїнями: «Солдатська мадонна», «Трактористка», «Хрещатицька мадонна», «Скіфська мадонна», «Баба в целофані — наша мати», «Невмируща мати»… У кожній іпостасі мати проживає свою велику драму, драму реального життя. Не можу не навес ти уривок із розділу «Хрещатицька мадонна»:

Який напій ти в квітень той пила, Коли, заквітла сином, ти казала, Від Ірода себе не вберегла — Тебе накрила та нечиста сила?! А хустка збилась так на голові,

Що лисиною світиш, Божа Мати… Я Божий слід твій бачу у траві, Який боюсь і подихом займати.

Після «проклятого року» в Чорнобильській зоні солдати вирізують і «хоронять» ліс. Щоранку виходячи на роботу, на піску вони бачать слід босої жіночої ноги. Генерал думає, що це сліди його матері, яка тричі тікала від сина з міста в село. Та Іван Драч пропонує нам свою версію:

Бігли босі сліди,

Апісок тільки спалено вився, Шепотів, шурхотів, В стежку шлейфом світився,

Ами німо дивилися —

От проява непевна яка! Може, мати пішла в саркофаг До Валерія Ходемчука?

Так, це сліди великих провин перед матерями, це сліди пам’яті, сліди зв’язків із батьківською землею і могилами свого роду.

Скільки стареньких, гордих, безпровинних бабусь залишилося дожи вати віку в зоні — у своїх хатах, наповнених радіацією. Це вже не художній вимисел поета, а гірка правда, реальність:

Ізнов стара до хати Чимдуж чимчикувала, Де бусол і криниця, Де кіт її й корова,

Іде усе, що сниться Без слова, лихослова.

«Палаюча, мов смолоскип, впала вона на третину річок та на джерела вод… А ймення звізди — Полин…» Звідки вона явилась, ця «звізда По лин» — із ночей біблейських чи вже з ночей прийдешніх? Іван Драч дає нам свою відповідь. Недбальство людське, жорстока їхня невдячність, глумління над Матір’ю природою, яка завжди була така добра до нас у своїй вічній, безмежно терплячій любові, сучасна наука з її фантастич ною, не завжди контрольованою і, можливо, не до кінця пізнаною могут ністю призвели до катастрофи ХХ століття:

…ось фізик прибіг. Дивна для мене ця мить. Яка ж я йому солом’яна оборона?!

Шепоче він болісно: — Вона мене не простить… Не простить… Чорнобильська мадонна…

Як художник Іван Драч оригінальний і неповторний. Як влучно він використовує виражальні можливості бурлеску, коли пише про «бабу в це лофані — нашу матір»:

«Чого це Ви, бабо, корову узули? — А що радіація, Ви, мабуть, не чули?! — В синових чоботах взута корова — Нехай же пасеться і буде здорова.

І бабі ще дасть до відра молока. Така замашна і молочна така.

—Чого це Ви, бабо, уся в целофані?

—Хіба ж я газет не читаю, чи як? Корову видою на світанні, Взую, одягну й веду за рівчак…

Звучать у поемі і ліричні інтонації, які вміщюють цілу гаму почуттів та думок. Автор вдало вплітає в поетичні вирази термінологічну та нау кову лексику:

Було все мов на лезі, Якому все стинати —

Іквітку прямо в цезій Поцілувала Мати. Все плакало на сонце, Не хтіло помирати

Іквітку прямо в стронцій Поцілувала Мати.

Чорнобильська катастрофа оголила пекучі проблеми, які ми прихо вували самі від себе. Вона рентгеном просвітила мій народ і винесла на поверхню виразки, які не менше руйнують людину, ніж сама радіація.

Це ненаситництво, апетит, якого не погамувати навіть у найчорніші хвилини людського страждання.

Знаходились і мародери, для яких всенародне горе було «щасливою» нагодою, щоб нагодувати свою ненаситну пельку:

Аж раптом рипнули двері. Щось сунуло вже до хати, Ліхтарем її шмагонуло, Матір Божу стало здіймати, Скриню стару одчинило, сорочку взяло з поликами, Дихало перегаром, збиткувалося над віками…

Так описав І. Драч цих нелюдів у своїй поемі. А зараз що змінилося? А нічого.

Закінчився суд, де на лаві підсудних були людці, що займали державні посади. Моя пам’ять зафіксувала лише деякі прізвища: О. Озеров, В. Пан тейлюк, Якушевський… Вони набивали кишені «зеленими», продаючи

«липові» довідки про участь у ліквідації катастрофи століття. Говорять, що такі гроші не приносять щастя! Коли ж це для нас стане аксіомою?

Не лише Іван Драч у своїй творчості звернувся до чорнобильської тра гедії, але так її осмислити і зуміти відтворити словами з сучасних поетів, мабуть, не зміг би ніхто. Бо він — художник, якому «немає скутих норм. Він — норма сам, він сам у своєму стилі».

Скорботна пісня нашого поета допоможе зупинитися, поглянути на вкруги і відповісти хоча б собі на його риторичні запитання:

Оце ми дожились, нема де правди діти: На людські душі впала вже напасть. Іти нема куди і ніде рвати квіти — Начастувалися святих причасть.

(Н. Замулко)

Вчимося всебічно осмислювати, перевіряти на надійність, людяність, на моральність чи безморальність данайські дари ХХ століття, бо при йшла наша черга.

«Я ЗЕМЛІ НАЛЕЖУ. ВЕСЬ. ДО ДНА»

(І. Драч)

Шістдесяті роки були дивною епохою. Суспільство визволялося від жорстких, а часом і жорстоких регламентів сталінських часів, належне місце посідала віра і довіра між людей, демократизувалися відносини між посадовцями і підлеглими…

Коли ж зважити, що всі ці суспільно політичні зрушення щасливо збігалися з небаченим до цього ривком наукової думки, яка вивела на орбіту в досі недоторканий космос Юрія Гагаріна, заглянула в ядро ще недавно не розщепленого атома, більше того — розшифрувала навіть ге нетичний код, то воістину шістдесяті роки — крутозламні.

Саме такі періоди виписують людей рішучих, з особливо розвинутим відчуттям свіжого, новаторського складу. І саме такий Іван Драч.

Кредо його як поета, як людини на той час можна записати чотирма такими рядками:

Я ж приходжу: мені до рук Варто знати кожнісіньку ваду, Але я вже скоріш помру, Ніж з ракети в авто пересяду!

Сказано: оригінальний поет не той, кого наслідують, а той кого не можна наслідувати. Іван Драч відповідає цій парадоксальній формулі.

Справжня вартість поета визначається не тільки тим, що він тво рить сьогодні, а й живучістю його минулих набутків. Поема І. Драча «Ніж у сонці» сьогодні звучить, може, навіть актуальніше, ніж у 60 х, коли вона творилася.

«Сонце — це втілення людських прагнень до правди, до краси, до сміливості, до справедливості, до ніжності тощо. Як виникло Сонце?

Сонце виникло у фокусі людських поглядів, звернених у небо, бо ж люди на звикла дивитись у небо, якщо вона не тварина».

Сонце в контексті Драчевої поеми — то не тільки небесне світило, дже рело енергії і життя. То, скоріше, морально етична категорія, символ чи стих начал, що є в кожній людині. У кожного, твердить Драч, мусить бути своє сонце, своя заповітна вершина, ідучи до якої ми очищаємося від ви падкового, від вічної «суєти суєт», стаємо вищими і красивішими…

Та чи не найсучасніше звучить інше спрямування поеми. За останні де сятиліття, що минули від часу її публікації, людство стало на порозі страш ної катастрофи. І ті жахи, що в часи появи «Ножа в сонці» трактувалися як апокаліптичні гіперболи поета, стали реальністю. І страшною реальністю є «Чорнобильська мадонна» — крик одчаю, застереження людству…

Певне, тривожнішого дзвону, ніж у цих поемах І. Драча, які заклика ють до пильності, не пролунало в жодній літературі.

Поет писав:

Яземлі належу. Весь. До дна. А до сонця золота струна

Тчеться вітром, тчеться від землі —

Япливу до сонця на крилі.

Душу носять по світах вітри. Сонце мчить крилато догори. Я ж землі належу. До кісток. До майбутніх буйних пелюсток.

І ці вісім рядків найкраще показують нам, читачам, відношення поета до своєї творчості, що йде від землі, як сила стародавніх героїв.

БОРИС ОЛІЙНИК Доповідь про поета

Борис Ілліч Олійник народився 22 жовтня 1935 року в селі Зачепи лівка на Полтавщині. Батько поета — Ілля Іванович — працював шахта рем, інструктором райкому та редактором районної газети. Добровольцем пішов на фронт у 1941 і загинув у 1943 році. Перший вірш п’ятикласника Бориса Олійника був надрукований у районній газеті 1948 року, де він і почав працювати з восьмого класу. 1953 року вступив на факультет журна лістики Київського університету. Першою книгою майбутнього поета стала документальна повість «За Сіверським Дінцем» (1959). Першу поетичну книжку Б. Олійника «Б’ють у крицю ковалі», яка вийшла 1962 року, помітили й підтримали А. Малишко та П. Тичина.

Після закінчення університету він працює в редакціях республікансь ких газет і журналів («Молодь України», «Дніпро», «Вітчизна»), у ви давництвах «Радянський письменник та «Дніпро», згодом — у керівному апараті Спілки письменників України.

1964 року друга збірка Б. Олійника «Двадцятий вал» була удостоєна республіканської комсомольської премії ім. М. Островського. Пізніше

виходили збірки «Вибір» (1965), «Коло» (1968), «Відлуння» (1970), «Рух» (1973) та інші.

1975 року за книгу вибраних поезій «Стою на земле», яка вийшла в Москві в перекладі російською мовою, Б. Олійник удостоєний звання лауреата Державної премії СРСР; 1983 року йому присуджена Державна премія України ім. Т. Г. Шевченка. Справжнім художнім досягненням поета стала цикл поема «Сиве серце моє».

Нині Б. Олійник — депутат Верховної Ради України, член ЦК Ком партії України. Останні твори Б. Олійника — збірка «Шлях» (1995) та поема «Трубить Трубіж» (1997), у яких автор висловив своє незадово лення сучасним станом речей у державі та суспільстві.

Творчість Б. Олійника позначена високою ідейністю та обстоюван ням моральних ідеалів. Для його поезії характерні відсутність стилістич ної ускладненості й вірність українським народнопісенним традиціям.

КРЕВНИЙ ЗВ’ЯЗОК ЛЮДИНИ З ПРИРОДОЮ У ПОЕМІ Б. ОЛІЙНИКА «КРИЛО»

Творчий доробок Б. Олійника позначений такими визначальними ри сами, як громадянськість, посилена увага до морально етичних проблем нашого часу, точність слова. Він поєднав у своїх творах кращі традиції попередників та елементи асоціативно метафоричного мислення, потуж ний струмінь фольклорності.

Б. Олійник проповідує високі загальнолюдські цінності, зокрема він глибоко переконаний, що кожен повинен жити напруженим духовним життям, бути щирим і щедрим, розуміти красу, неповторність світу, кож ної миті власного існування на землі, бо це відповідає природі самої лю дини.

Упоемі «Крило» Олійник використовує казковий сюжет: маленький хлопчик приносить додому і доглядає птаха з перебитим крилом, який стає йому добрим товаришем і братом, «олюднюється» зовні — має ви шиту сорочку, кеди. Видужавши, журавлик щовесни повертається до свого рятівника, вчить його літати, розповідає про свої мандри, про Африку, Ніл і піраміди, схвалює його шлюб.

Коли хлопчина рятує пораненого птаха, він сам стає крилатим, тобто благородним, щасливим від гарного вчинку, через який розкривається його душа. Між хлопцем і птахом виникає взаємозв’язок: «щовесни при літатиму, брате, бо крилом я до тебе приріс».

Устосунках «олюдненого» птаха і хлопчика напівптаха головне — духовне спілкування, дружня підтримка й розуміння один одного:

А потім над селом вони злітали,

Ізорі їм ховалися під крила,

Ітак обом їм хороше було!

Людина живе в гармонії з природою, у ладу з власним сумлінням і тому її земне буття сповнене злагоди і добра. Проте ця ідилія порушується.

Загребущий і зажерливий сусід, щоб приховати крадіжку, свідком якої мимоволі став довірливий птах, убиває журавля ціпком. І з його смертю юнак втрачає здатність літати, він раптово старіє.

Страшна, неприродна картина старіння: «Одна по одній зморшки просту пали, кришилися зуби, западали щоки». Але ще жахливіше духовне спусто шення героя від втрати морального осердя, високих життєвих ідеалів.

Замість руки у юнака з’являється закривавлене «надламане крило». Ге рой бере на себе смертельний біль крилатого побратима, загубленого звіром у людській подобі. Із загибеллю Журавлика рвуться гармонійні стосунки людини з природою, гине сама душа, яка не вміє боронитися від зла.

Сусід злочинець порушив нормальний плин життя, тому все живе відштовхує його від себе. Кара злочинця — не в муках сумління, бо у таких людей його просто немає, а у вічному страху за себе, за свою персону, яка злочинними діями поставила себе поза законами людського існування.

Треба берегти «небо» — каже Олійник — людина мусить жити висо кими помислами, і хоч немає кари за вбивство людської мрії, душі,— це найстрашніший злочин.

ЄВГЕН МАЛАНЮК

Доповідь про поета

Євген Филимонович Маланюк народився 2 лютого 1897 року в Ново архангельську на Кіровоградщині. Батько походив із козацько чумацького роду, а мати, Гликерія, була дочкою чорногорця Якова Стоянова.

1914 року Є. Маланюк закінчив земське реальне училище в Єлисавет граді і вступив до Петербурзького політехнічного інституту. Але з почат ку світової війни став слухачем військової школи в Києві. У січні 1916 року Є. Маланюк потрапив на Південно Західний фронт, де до пізньої осені 1917 року очолював кулеметну роту. Невдовзі він став старшиною української армії, брав активну участь у визвольних змаганнях 1917–1920 рр. Є. Маланюк був ад’ютантом генерала В. Тютюнника, служив сотни ком у 5 й Херсонській дивізії. Однак після падіння УНР разом з іншими потрапив до Польщі, де в таборі інтернованих у Каліші почав писати перші вірші. Тут же в Каліші Є. Маланюк взяв участь у збірці «Озимина» (1923).

З 1923 року він студент гідротехнічного відділу інженерного факуль тету Господарської академії у чеському місті Подєбрадах, яку закінчив 1928 року. 1925 року Є. Маланюк побрався з молодою студенткою меди цини Зоєю Равич із Полтавщини, але 1929 року вони розлучилися.

1925 року в Подєбрадах виходить перша збірка Є. Маланюка «Стилет і стилос», а 1926 року в Гамбурзі — друга — «Гербарій». Пізніші збірки по ета — «Земля й залізо» (1930), «Земна Мадонна» (1934), «Перстень Полі крата» (1939). У грудні 1926 року в «Літературно науковому віснику» з’я вилося довге «Посланіє» Є. Маланюка до Максима Рильського, в якому він докоряв поетові, що той байдуже ставиться до подій

в Україні. Ні П. Тичина, ні М. Рильський на це «Посланіє» не зреагували, а відповідь написав В. Сосюра.

3 1929 року Є. Маланюк переїхав до Варшави, де працював інжене ром і брав найактивнішу участь у літературному процесі (був одним

зфундаторів літературної групи «Танк»). 1930 року він одружився

зчешкою Богумилою Савицькою, яка померла 1963 року. У них є син Богдан.

1944 року Є. Маланюк емігрував до Західної Німеччини, де працю вав учителем математики, брав участь у літературному процесі, зокрема був членом «МУРу». 1949 року він виїхав до США, де працював інжене ром. У післявоєнний період Є. Маланюк видав кілька збірок поезій («Вла да», 1951, «Проща», 1954, «Остання весна», 1959, «Серпень», 1964) та літе ратурно критичних статей («Книга спостережень», 1962, 1966; «Нариси

зісторії нашої культури», 1954) тощо.

16 лютого 1968 року Євген Маланюк помер від серцевого нападу в Нью Йорку. Вже посмертно вийшла збірка поезій «Перстень і посох» (1972).

Головними мотивами творчості Є. Маланюка є втрачена батьківщи на і розбите особисте життя. Мотив «втраченої батьківщини» поет роз виває у багатьох своїх віршах, аналізуючи причини та наслідки цієї втра ти. Другий ґрунтується на особистісних почуттях поета, що випливають із мотивів розлуки з рідним краєм. Для стилю Є. Маланюка характерне протиставлення протилежних властивостей якогось явища задля досяг нення більшої точності й виразності провідного мотиву.

ПИТАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ ТА НАЦІОНАЛЬНОЇ ГІДНОСТІ У ТВОРЧОСТІ ЄВГЕНА МАЛАНЮКА

І будемо ми Дратувати залізом звіра,

Руйнувати логово тьми.

Є. Маланюк. «З варязької весни»

Відомо, що великі поети в різні епохи знаходять своїх читачів. Так було з Т. Шевченком, О. Пушкіним, Дж. Байроном та іншими. Поет ніби народжується заново, бо творить не тільки для своїх сучасників. Щось подібне відбувається тепер і з творчістю Євгена Маланюка, ім’я якого впродовж багатьох десятиліть було під забороною. Книжки поета лежа ли в закритих спецфондах, і читач не знав його творчості, але це не зава жало деяким митцям і критикам лити на Маланюка бруд. Як його тільки не незивали: і «українським фашистом», і «духовним Квазімодо», і «по етом апокаліптичних літ», і «поетом волюнтаризму». А Володимир Со сюра навіть оголосив поетові війну:

Шановний пане Маланюче, Ми ще зустрінемось в бою.

Зустрічі, звісно, не відбулося, а Сосюра до останніх днів не міг собі вибачити того випаду.

Ставлення до Маланюка було неоднозначним не тільки серед митців соціалістичного табору. Не шкодували для нього похмурих фарб і поети емігранти: О. Ольжич, Ю. Липа, Ю. Клен.

Чому ж так войовниче, а іноді й вороже ставилися до поета товариші по перу? Скоріше за все, вони не розуміли і не могли пробачити Євгену Маланюку його поглядів на роль митця у суспільстві. Він уважав, що поет повинен бути вихователем, поводирем народу, який не має своїх вождів, і тому лаяв українців за слабкодухість і «малоросійство». Але Маланюк вірив у нову людину, у відродження нації:

Крізь зойк заліз, крізь звіра рик, Крізь дим руїни — Україну Новий узріє чоловік.

Ідеї національного відродження, ідеї служіння інтелігенції народу, її обов’язку перед народом «витали в повітрі», вони жили попри всі пере слідування. Ці ідеї долали заборони, цькування, вони пережили злети й нищення, вони стали домінантою, нервом творчості Євгена Маланюка, його найсвятішою, найголовнішою справою. Він кидає виклик усьому тому бездуховному, рабському, що виробила в українців довга «ніч без державності», він закликає знищити невільницьке тавро:

Бо вороги не згинуть, як роса, Раби не можуть взріти сонця волі.

Поет вважає, що у своєму історичному розвитку Україна повинна орієнтуватися не на культурні цінності Еллади, а на державність і порядок Риму:

Хай згине скіфсько елінська краса На тучнім припонтійськім суходолі, Щоб власний Рим кордоном вперезав І поруч Лаври станув Капітолій.

Маланюк свідомий того, що наша держава великою мірою сама прини зила себе, у рядках його поезій ми відчуваємо гнів і сором за батьківщину, за людей, які занедбали рідну мову, культуру, а їхні колишні поривання до бою за вільну Україну перетворилися на «цвинтар», на «острів мертвих бажань»:

Московлять, польщать, труять рід, Ворожать, напускають чари, Здається, знищено вже слід,— Лиш потурнаки й яничари.

Твори Євгена Маланюка — це гостре лезо, це дошкульний сміх над м’я кодухістю і слабкістю співвітчизників, це свіжий струмінь іронії, нещадної не від злості, а від болю за долю України, від прагнення бачити українців нацією вільною, освідченою, гідною поваги. Поет вірив

у майбутнє свого народу, у те, що нове покоління розіб’є тюрми і тьму, підніме прапор національної свідомості і національної гідності на нову висоту.

Бачу їх — високих і русявих, Зовсім інших, не таких, як ми,— Пристрасників висоти і слави, Ненависників тюрми і тьми…

Ще й ще раз перечитуючи останні рядки, тішу себе думкою, що ці слова — про наше покоління. Може, ми й не такі вже «високі й русяві», але нам не байдужа доля України. На нас покладена відповідальність за те, щоб стала наша батьківщина справді вільною і незалежною.

СВОЄРІДНІСТЬ ХУДОЖНЬОЇ АНТИТЕЗИ У ЗБІРЦІ ЄВГЕНА МАЛАНЮКА

«СТИЛЕТ І СТИЛОС»

Свого часу Марина Цвєтаєва поділила поетів на визначних, великих і високих. Останні в її класифікації посідали особливе місце. Вони існу вали в четвертому вимірі, де дійсність не має фальші, а в житті і твор чості важить одне — воля, характер, найглибша природа людського «я».

В українській літературі таким високим поетом був Євген Маланюк. Його особистість важко убгати в стисло окреслені рамки, бо він творив власний космос, жив відразу в кількох добах і розвивався в кількох напрям ках. Уважно вчитуючись у його твори, розумієш, що за залізними рядками ховається глибокий лірик, що ця поезія виростає з землі й губиться в небі. Нова доба, «жорстока, як вовчиця», змушувала поета бути «гладіатором нещадних рим», виховувала дисципліну духу, випробовувала його міць.

Збірка «Стилет і стилос» була видана у 1925 році. Молодий поет повен пошуків свого шляху у літературі. Що стане визначальним у його творчості — краса чи служіння суспільним інтересам? Назва цієї збірки символічна: сти лос — це паличка для писання на вощаній дощечці, стилет — невеликий кин джал із тонким тригранним лезом. Та в назві збірки ці сімволи не протистав ляються один одному, а стоять поряд, бо для поета вони поки що рівновеликі:

От: розуму уважний стилос І серця вогняний стилет.

Ліричний струмінь у поезії Євгена Маланюка ледь відчутний, але в цій першій збірці тема кохання представлена достатньо широко.

Поруч стоять два вірші: «І час настав…» та «Як перший пелюсток». Один із них — зразок освідчення, інший — відгук закоханого серця на дівочий лист:

Який же ангел зореокий З нічних небес на нас вказав,

ІБог забув про синій спокій,

Ів вічність нас заколихав!

За рядками цих поезій прихована цікава сторінка особистого життя Євгена Маланюка. Він був палко закоханий у поетесу Наталю