2009 сочинений(укр)

МОРАЛЬНІ ЦІННОСТІ, ІДЕАЛИ НАШИХ ПРЕДКІВ

(За драмою І. Кочерги «Ярослав Мудрий»)

Ярослав Мудрий... Цікава й складна, дуже суперечлива постать. Жор стокий войовник і мудрий книголюб; творець першого зведення руських законів — «Руської правди», і князь, що залізною рукою скарав у міжу собній боротьбі навіть найближчих родичів; лукавий політик і натхнен ний будівничий...

У своїй п’єсі «Ярослав Мудрий» І. А. Кочерга відкрив нам завісу на моральні цінності наших далеких предків, їхні ідеали. Перш за все ми можемо говорити про їхню безмірну, всеосяжну любов героїв до батьків щини.

Заради неї, її спокою і розквіту, князь Ярослав веде свої полки проти Чюді, проти печенігів. А вже вставши — хоч не на довгий час — з бойо вого сідла, береться будувати храми, бо для нього «мир і труд» — це бла го основне». Ярослав твердо переконаний, що благо на своїй землі можна утвердити лише твердими законами:

Раніш закон, а потім благодать...

Свою любов до рідної землі князь зумів передати і своїм дочкам — Анні та Єлизаветі. Скільки любові, тепла, щастя в словах Єлизавети, коли вона говорить про Київ:

Коли сюди приїхали ми в маї, І солов’ї співали над Дніпром, Що миготів на сонці серебром,

Зтого часу я Київ полюбила.

ІАнна, і Єлизавета з сумом діляться про те, що їм доведеться розлу чатися з рідною землею, коли їх батько видасть заміж — Анну за фран цузького короля, Єлизавету — за норвезького витязя Гаральда.

Але ще більш виразно драматург передає силу любові до батьківщи ни у представників простого народу: Свічкогаса, Милуші, Журейка.

Веселий монах Свічкогас, любитель випити й пожартувати, тікає з ва рягами, подорожує, плаває морями, але не може втопити у вині, заглу шити дзвоном золота любові до рідного краю і повертається до Києва:

Стужився я за цвітом рути м’яти, За Києвом знудився у сльозах...

Ладен я свині пасти в цих ярах, Ладен свічки гасити по церквах, Ніж рицарем вельможним і багатим Розкошувати по чужих краях.

Це й не дивно, як каже Сильвестр:

Хто вип’є раз дніпрової води, Тому ніколи Київ не забути.

Ідеали справедливості були священними для наших предків.

Микита — син новгородського посадника Косянтина, скривдженого Ярославом, живе прагненням відплатити за батька і весь Новгород. Влас не, і в Київ у палати князя прийшов він, щоб помститися.

Але коли Микита переконується в правоті Ярослава, що той мріє про могутній Київ, найпрекраснішу державу, тамує свій гнів, глибоко ховає на дно душі жадобу помсти.

Уміли наші предки любити і ненавидіти, прощати і ставити на пер ший план загальнодержавні інтереси!

Мені здається, що автор п’єси діями своїх героїв возвеличує також ідеал вірності: рідній землі, коханій, князю і т.д. Каменщик Журейко, засуджений на смерть, дізнавшись, що «за Доном збирається орда», мчить у Новгород, зби рає рать, а потім прибуває до Києва і оповіщає про все Ярослава. Після смерті Милуші їде в далеку Тмутаракань, щоб там служити князеві. Милуша вияв ляє велику мужність, голосно оповіщаючи про заколоти проти князя:

Не змовкну! Ні!

Верни Журейка! Ви на князя в злобі Підняли руку!

Це, як відомо, коштувало їй життя.

Мене дуже вражає, скільки в поведінці Милуші скромності, поряд ності, відвертості, делікатності. Це ознаки високої вихованості, які пере давалися від покоління до покоління як високі моральні цінності народу.

Отже, читаючи п’єсу, ми маємо змогу прослідкувати моральні висоти наших предків: безкорисливу любов до батьківщини і ненависть до її во рогів, працьовитість, доброзичливість, щирість, вірність у коханні, убо лівання за рідними і друзями.

«ЯРОСЛАВ МУДРИЙ» І. КОЧЕРГИ — ХУДОЖНЄ ВТІЛЕННЯ ІДЕЇ НЕЗЛАМНОСТІ НАРОДНОГО ДУХУ,

ЛЮБОВІ Й ВІДДАНОСТІ СВОЇЙ ВІТЧИЗНІ

План

І.Драматична поема «Ярослав Мудрий» — найвищий вияв талан ту й історичного мислення І. Кочерги.

ІІ.Нелегке болісне шукання правди й мудрості життя разом із на родом на користь вітчизні.

1.Перевага будівничого напряму творчої енергії Ярослава Муд рого над бойовим:

а) щира любов до книги, створення бібліотеки; б) будівництво шкіл і храмів;

в) зміцнення миру між країнами через віддання дочок заміж за королів сусідніх держав.

2.Інтереси держави — вищі за особисті: «Раніш закон, а потім благодать».

ІІІ.«...Вищих я не відаю скарбів, ніж мирний труд і щастя в мирнім домі» (І. Кочерга).

«ВИЩИХ Я НЕ ВІДАЮ СКАРБІВ, НІЖ МИРНИЙ ТРУД І ЩАСТЯ В МИРНІМ ДОМІ»

(За драмою І. Кочерги «Ярослав Мудрий»)

Іван Антонович Кочерга постійно шукав нові напрямки в своїй твор чості. Він працював над драматичними поемами, історичними драмами, комедіями, водевілями. Він стояв на чолі драматичної поеми, особливос тями якої є домінування внутрішнього конфлікту, реорганізація образів та осмислення вічних проблем.

Його п’єса «Ярослав Мудрий» — це історична драматична поема романтичного плану. В її основу покладені реальні історичні факти. Кочерга змальовує епоху боротьби з внутрішніми та зовнішніми во рогами за єдність Київської Русі і її процвітання. Головною дійовою особою п’єси є князь Ярослав Мудрий. Разом із змалюванням історич них подій драматург передає увесь спектр політичної і громадської діяльності князя. Його дійсно можна назвати видатною історичною особою. Це була людина, яка поставила собі за мету з’єднати всі руські землі в єдину могутню державу, зробити цю державу процвітаючою. Це була нелегка справа, бо в ті часи було багато ворогів, як внутрішніх, так і зовнішніх. Дуже важко було з’єднати землі, які ворогували між собою. Також доводилося захищатися від печенігів, напади яких зав давали величезних фізичних і матеріальних втрат. Усвідомлюючи все це, Ярослав розумів, що людям потрібна сильна людина, яка поведе їх за собою, яка примусить їх забути про особисті інтереси і дбати про інтереси загальнодержавні.

Мудрий лад Не насадити кроткими руками.

Немов троянд і лілій пишний сад. Як дикий ліс мотиками, роками Державне поле треба корчувать. Щоб виросла на ньому благодать.

Ярослав вже й так багато зробив для своєї держави. За це його народ і назвав Мудрим. На жаліючи самого себе, він боронив кордони Київ ської Русі. Своєю діяльністю він значно збільшив авторитет Києва в світі.

Бо крепок князь і власть його міцна, Бо Ярослав залізними полками Всім ворогам дороги заградив, І божий мир, як сонце над полями Над Києвом і Руссю заяснів.

Ще однією його великою заслугою перед батьківщиною є перша на Русі збірка законів «Руська правда».

Прославлений за це навіки ти, Що мудрий суд і громадянське право Ти записав у книзі Ярослава

І «Руську правду» людям дарував, Щоб мир і труд в народі панував.

Ярослав пройнятий щирою любов’ю до культури та освіти:

І добрій книзі більше я радію, Ніж золоту в коморі.

Перебуваючи на найвищій державній посаді, він не відцурався від свого народу.

З усіх небесних благ Найвищим благом кров я цю вважаю,

Що є з народом вірний мій зв’язок.

Звичайно, у князюванні Ярослава було багато помилок, бо він є зви чайною людиною.

Лилася кров братів — новогородців, Яку забув так скоро Ярослав…

Він сам розуміє свої помилки і не намагається їх приховати:

Береться мудрість на із заповітів, А із шукань і помилок гірких.

Ці спогади про минуле не дають йому спокою і в годину смутку він починає сумніватися в тому, чи все правильно зробив, чи не забагато жертв було заради його мети.

Але всі ці думки він відкидає геть.

Ні брехня! Здолав Я ворогів не для своєї слави,

А щоб з’єднати Руськую державу І запровести спокій на землі.

Ця ситуація змальовує князя як справді сильну і вольову людину. Коли на Київ вкотре пішла орда печенігів, Ярослав сміливо йде у бій

разом з іншими воїнами.

Що ж, бій — так бій! Скликати зараз рать! Не в перший раз нам ворога стрічать.

Військо печенігів було того разу остаточно знищене під Києвом, і це теж є великою заслугою Ярослава перед державою і народом.

Водночас Ярослав Мудрий — це лагідний та ніжний батько. Він дуже турбується про свою доньку Єлізавету, яку віддав заміж за варяга Гароль да в Норвегію. І ці турботи не були безпідставними: Єлізавета, сумуючи за Києвом, гине на чужині. Це завдає Ярославові великого болю. Отже, Ярослав Мудрий — дуже суперечлива особистість. У ньому поєднують ся такі несхожі між собою риси як честолюбство і любов до культури та освіти, великодушність і лукавство, щедрість і скупість.

І двох царів жига пече:

Як цар Давид, люблю я мирні гуслі, Як цар Саул, вражаю їх мечем!

Діяльність Ярослава Мудрого як політика була спрямована на побуду вання миру і спокою на Русі, що було так важливо в ті часи. Вищою цінністю для нього були «мирний труд і щастя в мирнім домі». Звичайно, не все, що він робив, було правильним, адже в нього було багато ворогів, які заважали його діяльності, та й нелегко було стояти на чолі такої величезної держави. Позитивно чи негативно вплинув Ярослав на подальший розвиток її історії — це залишимо історикам. Незаперечним є те, що Ярослав Мудрий був справжнім патріотом своєї батьківщини і зробив все, що було в його силах, для неї. Проблеми, які порушив Іван Кочерга в цьому творі акту альні і для наших часів. Отже, непогано було б і нашим політикам звернути увагу на діяльність князя Ярослава, бо народ, який не пам’ятає свого мину лого, не має майбутнього.

П’єса «Ярослав Мудрий» — разом із зображенням історичних подій — осмислює загальнолюдські цінності. Цей твір можна назвати одним із най кращих творів української літератури ХХ століття.

ОБРАЗ ЯРОСЛАВА МУДРОГО В ОДНОЙМЕННІЙ П’ЄСІ І. КОЧЕРГИ

Образ Ярослава Мудрого привабив Івана Кочергу передусім як об раз суперечливий, у якому поєдналися, з одного боку, лицарська відвага, державний розум, підтримка науки, знань, щедрість, а з іншого — често любство, лукавство, лякливість. В уяві драматурга постала трагічна по стать людини енергійної, запальної, активної, яка шукала істину і поми лялася, дбала про добробут вітчизни і забувала про деяких гідних її синів.

Ця постать і стала центром п’єси. Уже в першій частині драматург май стерно визначає ті лінії, якими буде розгортатися дія. Він знайомить нас з ченцями — переписувачами книг Сильвестром, Микитою, Свічкогасом, родиною київського князя — його дружиною і дочками, майбутнім зятем Гаральдом. Читач довідується, що Ярослав має не тільки однодумців,

ай ворогів.

У«списателя» книг Микити, сина новгородського боярина, давня образа на Ярослава, що стратив за непокору його батька. Душевна рана його тим пекучіша, що він добре знає, як Коснятин, інші новгородці не

раз виручали київського князя у скрутну хвилину. Але жадоба помсти і гнів на кривдника змінюються в серці Микити розумінням державо творчої, патріотичної діяльності Ярослава, хай і не позбавленої помилок:

…пізнав так близько розум дивний Мудрішого з усіх земних царів, Пізнав того, хто не лише в добрі, А навіть в злі і хибах все ж нехибний, Немов насправді вишнього рука Його веде до правди в помилках!

Це усвідомлення правоти князя як захисника інтересів держави, як пал кого патріота змінює ставлення Микити до нього, перемагає образи: він

привозить Ярославу останній дарунок від дочки Єлизавети, яка згасла у да лекій Норвегії, сумуючи за рідною домівкою, батьківським теплим словом.

Ця сюжетна колізія перегукується за своєю напругою і внутрішнім дра матизмом із стосунками великого князя і Журейка. Журейко — будівни чий, він зводить храми. Його душа така само висока, як і творіння його рук. Чистою і палкою є любов Журейка до Милуші, простої дівчини ки янки. Захищаючи її родину, парубок потрапляє у немилість до князя і зму шений переховуватися. Проте він знаходить в собі сили піднятися над осо бистою образою, бо розуміє прагнення Ярослава до єдності Руської землі.

Ярослав — люблячий батько, ніжний і лагідний у ставленні до дочок. Але, дбаючи про інтереси держави, він одружує їх з іноземцями, хоч сам гірко переживає розлуку з дітьми. Складні стосунки Ярослава з дружи ною Інгігердою, шведською принцесою. Її зрада боляче ранить князя, так само як і смерть Єлизавети, перед якою він відчуває свою провину.

Ярослав керується принципом «Раніш закон, а потім благодать». І цей принцип не завжди виправдовує себе, що розуміє і сам герой.

Складна роздвоєність між державним обов’язком і людським почут тям не виправдовує князя, хоч І. Кочерга і подекуди ідеалізує свого героя.

Романтична поема «Ярослав Мудрий» — то гімн рідному народові, його незнищенним моральним якостям, серед яких любов до батьківської землі займає чільне місце.

ЛИСТ ДО КНЯЗЯ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

Вельмишановний великий княже Ярославе!

Звертаюсь до тебе з далекого ХХ століття. Я живу на твоїй і моїй рідній землі, але тепер вона називається не Київська Русь, а Україна. Про читала недавно п’єсу Івана Кочерги «Ярослав Мудрий», де розповідається про важкий період твого життя і правління. Іван Кочерга відкрив нам завісу на моральні цінності наших далеких предків, їхні ідеали. Твій об раз змальовано з великою повагою, яскравістю й любов’ю так, що він не може не збентежити душу читача. Я була дуже вражена тим, що в історії бувають такі далекоглядні, вольові, розважливі і мудрі особистості.

Тобі довелося покласти багато сил, щоб зберегти єдність країни, зла году серед народу. Був ти, княже, жорстоким і добрим, мудрим і терпля чим у досягненні своєї мети. Мені у серце запали такі твої слова:

Да буде мир! І Богом я клянусь, Що кожного вразить моя сокира, Хто збаламутить Київ наш і Русь,

Хто осквернить насильством справу миру. Зараз нам не вистачає таких державних діячів, тому в країні панує роз

лад, занепад економіки, науки і культури. Для тебе, великий княже, «...в житті ясніше всіх скарбів людини честь і мужа вірність сяє...». О, якби зараз у лю дей були такі великі і чисті серця, то, може, й життя було б більш радісним і щасливим. У важкі часи розкривається душа людини, тоді видно, які

ідеали вона сповідує. За честь вважаєш ти, що в жилах твоїх тече кров ра бині — то кров твого народу. Ти наш батько. Ми вчимося на прикладі твого життя бути чесними, здатними на самопожертву ради Батьківщини, як ти нам заповів: «І, поки жив, стояти я клянусь за руську правду і єдину Русь!» Ми побачили, що «береться мудрість... із шукань і помилок гірких».

Навколо тебе були люди добрі і злі. Учений монах Сильвестр теж зробив велику справу для нашої держави, переклавши і переписавши ба гато рукописів. Молодь він виховував на ученні Христа: «Тільки Бог царів

іцарства судить. Лиш він один далеку бачить путь, якою йдуть царі

іпрості люди». Пригадуєш, як ти казав?

І добрій книзі більше я радію, Ніж золоту в коморі.

Мені боляче за наш народ, бо зараз мало хто шанує науку і культуру, книжки, за які ви платили золотими монетами, в які вкладали багато сил. Образ Микити підтверджує, що ви, наші предки, були людьми чесними, порядними, шляхетними. У розмові з Сильвестром Микита каже:

З пергаменту недовго зчистить ваду, Лиш з совісті не зчистити її.

Спочатку Микита ненавидів тебе, Ярославе, за смерть свого батька. Але коли він зрозумів твою мету створення єдиної могутньої держави, то пробачив тебе. Із ворога Микита став твоїм вірним помічником і другом.

Ми, твої нащадки, дуже вдячні за мудрий життєвий досвід, який до летів до нас крізь віки. І ще не раз зустрінеться нам твій образ на сто рінках історичних романів.

Із великою повагою до тебе, Ярославе, учениця 11 класу Ч. Н.

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО

Доповідь про письменника

Олександр Петрович Довженко народився 10 вересня 1894 р. в місті Сосниця на Чернігівщині в селянській родині. Навчався в Сосницькій початковій школі, пізніше — в Глухівському вчительському інституті.

У серпні 1917 р. прибув до Києва на посаду вчителя Київської вище початкової школи та водночас подав документи на право бути вільним слухачем економічного відділу київського комерційного інституту. Тим часом почалася громадянська війна, у якій О. Довженко брав найактив нішу участь на боці Центральної Ради та УНР.

Від кінця 1917 року до повернення О. Довженка з за кордону до Харкова 1923 року — багато темних місць у біографії митця. Є свідчення, що О. Довжен ко в складі куреня чорних гайдамаків під проводом С. Петлюри брав участь у штурмі київського заводу «Арсенал» у січні 1918 року. Відступивши до Кам’ янця Подільського, після поразки військ УНР О. Довженко потрапив до кон центраційного табору, і наприкінці 1919 року його справу розглядала ЧК. Відо мо, що він вступив до партії есерів боротьбістів, яка згодом влилася до лав

КП(б)У. 1920 року О. Довженко вже перебуває на посаді комісара з питань освіти й культури. Потім майбутній кінодраматург перебував на дипломатичній роботіуВаршавітаБерліні,девідвідувавлекціїв БерлінськійАкадемічнійвищій школіобразотворчогомистецтва.

1923 року О. Довженко повернувся до Харкова і почав працювати ху дожником ілюстратором газети «Вісті». 1926 р. переїздить до Одеси, де разом з Юрієм Яновським працює на Одеській кіностудії ВУФКУ. Там ви ходять перші фільми О. Довженка — сатиричні комедії «Вася реформа тор» (1926) та «Ягідка кохання» (1926). За сценарієм М. Йогансена та Ю. Тютюнника він зняв фільм «Звенигора» (1927), який навічно уславив ім’я молодого режисера як органічно українського митця

Кожний наступний фільм О. Довженка ставав подією — «Арсенал» (1929), «Земля» (1930), «Іван» (1932). Кожний фільм викликав при страсті. Наприклад, відомий революційний поет Дем’ян Бєдний відгук нувся на появу «Землі» фейлетоном «Філософи» у газеті «Известия», в якому висміяв твір як просякнутий куркульською ідеологією. А 1958 року на Всесвітній виставці в Брюсселі 117 відомих кінознавців

ікінокритиків із 20 країн назвали «Землю» в числі 12 найкращих фільмів усіх часів і народів. Після критичних нападок фільм «Іван» було знято з прокату, а О. Довженко з дружиною Ю. Солнцевою їде на Далекий Схід, де знімає фільм «Аероград». Епізод авіаційного параду з цього фільму по кілька разів полюбляли переглядати як Сталін, так і Гітлер.

Пізніше О. Довженко поставив такі фільми, як «Щорс» (1939; Ста лінська премія 1941), «Мічурин» (1948; Сталінська премія 1949), що ви вели його на перші місця серед радянських кіномитців. З початком війни О. Довженко створив кілька оповідань, два документальних фільми

і«Україну в огні», яку розкритикував та заборонив особисто Сталін, зви нувативши автора в українському націоналізмі.

Майже до кінця життя художник був позбавлений права вільно тво рити та права повернутися в Україну. Як страждав від цього О. Довженко, можна побачити, переглянувши його «Щоденники».

Вісторію української культури О. Довженко увійшов не лише як ви значний кінорежисер, а також як творець нового літературного жанру — кіноповісті. «Земля», «Україна в огні», «Зачарована Десна» стали шедев рами української літератури.

Помер О. Довженко 25 листопада 1956 року.

МОРАЛЬНА КРАСА І ДУХОВНА ВЕЛИЧ ЛЮДИНИ У КІНОПОВІСТІ О. ДОВЖЕНКА «ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА»

Мабуть, природа вклала в Олександра Довженка ще змалку стільки оптимізму, що він бачив у світі тільки неповторну красу, а все потворне, зле відкидав від себе. Дитинство його проходило серед «неладу, плачу, темряви і жалю», тяжкої праці рідних, постійних нестатків. Але хлопець умів знаходити прості життєві радощі, радіти їм і самому життю.

Великими ласощами Сашкові здавалися «мед з тютюнових квітів

із квітів гарбузових», він смакував зеленими калачиками, вишневим клеєм та іншими нехитрими дарами природи, а найбільше любив моркву.

Вчитаймось уважно в рядки кіноповісті. Письменник не прикрашає життя, не «лакує» його під впливом дорогих для нього дитячих спогадів.

Ось батько. Довженко пише про нього: «Багато бачив я гарних лю дей, ну такого, як батько, не бачив. ...Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий». Разом із тим пив горілку і бив матір, мав негарний одяг. Письменник розумів, що це не від гарного життя, і батько, напевне, сам розумів ганебність такого стану, адже в очах його «завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьмен ності і несвободи». «І все одно був красивий,— стільки крилося в ньому багатства. Косив він чи сіяв, гукав на матір чи діда, чи посміхався до дітей, чи бив коня, чи самого нещадно били поліцаї,— однаково. Коли стояв він на майданах безпритульний у фашистській неволі, і люди вже за старця його приймали, подаючи йому копійки, він і тоді був прекрасний».

Мати Довженка — невсипуща трудівниця, над усе любила «саджати що небудь у землю, щоб проізростало». Любила співати, була ніжною

ітурботливою матір’ю. Але теж не безгрішною змальовує її письменник: вона ворогувала з дідом і бабою, вважала себе ворожкою, спалила дідів Псалтир. Та не це головне було в неї, якщо згадати, скільки роботи було на її плечах (родина була великою), скільки горя їй довелося пережити. За словами Сашка, у них «уже вмерло п’ять хлопчиків і дві дівчинки».

Дід Семен, який «більш за все на світі любив сонце», «гарну бесіду

ідобре слово», був добрим духом «лугу і риби». Він умів так добре розпо відати про «казкові нетрі старовини», що діти забували про все, вслухаю чись у дідові слова. Але цей же дід Семен був войовничим та запальним, особливо у бійках за сіно. Та хіба можна не замилуватися його могутньою столітньою постаттю, читаючи, як він найкраще за всіх збирав у лісі гри би і ягоди, «розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, із старою грушею

ідубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо».

Теплим словом згадує О. Довженко не лише своїх рідних, а й одно сельців. Причому робить він це з об’єктивних позицій, вважаючи, що у кожної, навіть скромної за здібностями й непомітної людини є свій та лант. Наприклад, Самійлу косареві нічого більше так не вдавалося доб ре, як косити сіно: «Орудував він косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою,— легко і вправно. Коли б його пустити з косою просто, він об косив би всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша». В усьому ж іншому він був зовсім «нездатний», але користувався пова гою селян за свій косарський талант і невтомну працю.

Читаючи Довженкові рядки про людей, про чарівну Десну та інші прина ди природи, не перестаєш дивуватися, скільки любові вкладено в них пись менником, скільки доброти, прихованого гумору! Думаю, це тому, що Олек сандр Петрович — вірний син свого народу і увібрав у себе кращі риси

його національного характеру: пошану до людей, працьовитість, потяг до кра си, природжений гумор, оптимістичне світовідчуття, терплячість.

Не закриває письменник очі й на вади: «Дивно й жалісно часом дума ти, що нема у нас сили і ясності духу пройнятися щоденним розумінням щастя життя, мінливого в постійній драмі і радості, і що так багато краси марно проходить мимо наших очей».

Хіба ці слова не звернені прямо до нашого покоління? Якщо погля нути ширше, то кіноповість «Зачарована Десна» — не лише автобіогра фія великого митця, а й біографія нашого прекрасного трудового народу на чудовій зачарованій землі. І палкий заповіт прийдешнім поколінням — любити життя, творити добро.

СПОВІДЬ ДУШІ МИТЦЯ У КІНОПОВІСТІ

О.ДОВЖЕНКА «ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА»

Укожної людини, мабуть, настає така пора, коли виринають у па м’яті найпривабливіші образи дитинства, згадуються дорогі, але далекі тепер люди, і вона намагається «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел».

Для О. П. Довженка це кіноповість «Зачарована Десна» — щира лірич на сповідь, каяття у своїх та людських зроблених і незроблених гріхах. Читаючи цей твір, ми глибше проникаємо в духовний світ митця, в його творчу лабораторію і вчимося так любити життя, усе прекрасне в ньому, як любив його письменник. У кіноповісті переплітаються два плани роз повіді — від імені малого Сашка і від імені зрілого митця. Тож і «гріхи» переплітаються малі й великі — від вирваної потай недозрілої моркви до покинутого у фашистській неволі старого батька.

Письменник переживає біль усього народу, сприймає його як свій власний. Розповідаючи про те, як зникло з лиця землі у ворожому вогні

його прекрасне село, він описує свій стан як крик душі: «Горів і я тоді у тім вогні, загибав усіма смертями людськими, звірячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдався на шибеницях, розлітався прахом і димом од вибухів катастрофічних. З м’язів моїх і потрощених кісток варили мило в Західній Європі в середині двадцятого століття. Шкіра моя йшла на палітурки і абажури для ламп, валялась на дорогах війни, ви утюжена танками останньої війни людства». Роздумуючи над сенсом буття, Довженко приходить до висновку, що «життя прекрасне, що само по собі воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих благ». Вбачає своє покликання як митця в тому, щоб показати народові саме це, піднести його над щоденним мінливим «в постійній драмі і радості» життям і допо могти осягти вищі істини.

Письменник досліджує в «Зачарованій Десні» риси національного ха рактеру свого народу. І дивується безмірній любові до праці свого бать ка, матері, діда, односельців, милується їхніми талантами, красою. Дід Семен, наприклад, як «китайський фокусник» ловив рибу руками,