- •Лекція №1. Історія виникнення струнно-смичкових інструментів
- •Лекція №2. Розвиток жанрів скрипкової музики в XVI – XVII століттях
- •Лекція №3. Італійське скрипкове мистецтво
- •XVI – XVII століть
- •Лекція №4. Італійське скрипкове мистецтво періоду творчого розквіту (кінець хvii – XVIII століття) Арканджело Кореллі
- •Антоніо Вівальді
- •Джузеппе Тартіні
- •Лекція №5. Французьке скрипкове мистецтво хvi – XVIII століть
- •Лекція № 6. Німецьке скрипкове мистецтво хvi – XVIII століть
- •Лекція №7. Англійське скрипкове мистецтво хvi – XVIII століть
- •Лекція №8. Австрійське скрипкове мистецтво хvi-XVIII століть
- •Лекція №9. Польське скрипкове мистецтво хvi-XVIII століть
- •Лекція №10. Чеське скрипкове мистецтво хvi-XVIII століть
- •Лекція №11. Російське скрипкове мистецтво від витоків до кінця XVIII сторіччя
- •Лекція №12. Російське скрипкове мистецтво першої половини хіх століття
- •Лекція №13. Російська скрипкова література першої половини хіх століття
- •Лекція №14. Французька класична скрипкова школа кінця хviii – початку хіх століть
Лекція №8. Австрійське скрипкове мистецтво хvi-XVIII століть
На територіях, об'єднаних ще наприкінці Х століття в Австрійську державу, проживали різні народності. Центральне положення Австрії на торгових шляхах Європи визначало інтенсивний обмін у різних галузях економічного і культурного життя. Австрійська музична культура, вбираючи різні впливи, розвивалася під визначальним впливом народних традицій, пов'язаних із древніми джерелами, побутовим музикуванням.
Процес державної консолідації, формування єдиної культури особливо підсилилися із середини XII століття, коли столицею Австрії ставВідень. До початку XVII століття Відень–одинз найбільших музичних центрів Європи. Безпосередні зв'язки з італійською, чеською, польською, німецькою,російськоюкультурами, діяльність численних іноземних музикантів у Відні й інших містах додали особливогоколоритуавстрійській музиці, виконавському мистецтву.
Інтерес до мистецтва інших країн був підготовлений взаємним зацікавленням разноплановим мистецтвом різних народностей, що входять в Австрійську державу, поступовим формуванням самого австрійського мистецтва як особливого сполучення найбільш живучих традицій, прийомів і форм музикування, вироблених у народній та професійній практиці. У галузі інструментальної, зокрема скрипкової музики, народні традиції, що йдуть від сільського музикування, сфери танцю, народних театралізованих вистав, одержували достатній простір для свого розвитку.
У народному сільському, а потім і міському побуті здавна була поширена гра на скрипці й інших смичкових інструментах. Склад народних ансамблів був змішаним. Така традиція проникнула й у професійну австрійську музику. Серед струнних інструментів найбільше поширення одержали скрипка і віола. Однак якщо віола була «привілейованим» інструментом і використовувалася в капелах, церкві, у побуті заможних городян, то скрипка належала селянському побуту, простолюду.
Найбільш ранніми центрами професійної музичної підготовки в Австрії стали університети, придворні і церковні капели. З 1393 року у Віденському університеті велося теоретичне та практичне викладання музики. На початку XVI століття виходять друком перші праці про музику В'ячеслава Філомата (1512), Хейнрикуса Грамматикуса (1518), Стефаніуса Монтаріуса (1513-1519).
Велике значення у становленні скрипкових традицій мав австрійський народний театр, який виник ще в середні століття. Він успішно продовжував розвиватися в Австрії на основі традицій сільської і міської музичної культури. У формуванні національного реалістичного інструментального мистецтва народний театр зіграв значну роль, визначивши багато найважливіших виразних рис скрипкового стилю.
Від музикантів, що супроводжували спектаклі, були потрібні імпровізаційна майстерність, виразність виконання, добре розвита техніка володіння інструментом. У музиці переважали речитативний стиль викладу, танцювальність, пісенність, яскрава динамічність. Сполучення пантоміми, комедії, балету, циркових номерів створювало неповторну атмосферу дії, збуджувало в слухачів багаті асоціації, уміння швидкого переключення в сферу іншого жанру. Численні народні ансамблі мали великий репертуар, коло типових образів і сюжетів, закріплених багатовіковою традицією.
Народні традиції музикування визначили широкий розвиток міської музичної культури. Музика в Австрії стала улюбленим видом мистецтва. З кінця XVII століття у Відні, Зальцбурзі, Інсбруці й інших містах розгортається діяльність різних придворних і церковних капел, ставляться релігійні опери єзуїтами і бенедиктинцями, «шкільні» опери в університетах. На вулицях звучить музика традиційних народних міських інструментальних жанрів – серенад, касацій, дивертисментів.
Для постановки пишних, чудово організованих палацових театралізованих вистав, що ставилися на площах і вулицях Відня, залучалися сотні виконавців, великі оркестри. Яскрава видовищність, опора на матеріал народних танців, строкатий австрійський фольклор, народні костюми і прийоми виконання – усе це створювало неповторний колорит і визначало специфіку яскраво святкового театралізованого інструментального стилю, що набув особливо чітких форм у творчості Моцарта і Гайдна з їхнім масштабно-концертним трактуванням інструменту.
Привілейоване відношення до музики при дворі проявилося у тім, що навіть імператори і члени імператорської родини відзначалися високим професіоналізмом у володінні різними інструментами та знаннями композиції. Опери й інструментальні твори Леопольда I, Карла VI і Франца I були написані на гарному професійному рівні і привселюдно виконувалися у Відні. Карл VI і Франц I були відмінними скрипалями і брали участь у виконанні інструментальної музики. Франц I навіть очолював квартет як перший скрипаль. Усі члени імператорської родини в обов'язковому порядку брали участь як виконавці в оперних і балетних спектаклях.
Однієї з найбільш ранніх австрійських інструментальних капел була Габсбурзька придворна капела у Відні. 1498 року при Максиміліані I капела стала однієї з кращих у Європі. У ту пору капелою керували Хенрик Ізак (бл. 1450-1517) – один з видатних композиторів свого часу, а також Георг фон Слатконія (1456-1522). Їх змінили Людвіг Зенфль (ок. 1490-1543), Хейнрих Фінк (1445-1527) і його учень Арнольд фон Брук (1470-1554).
Загальне число виконавців у капелі досягало ста чоловік. У середині XVI століття капелу було реорганізовано, з неї виокремилася камерна частина. Наступні сто років на чолі капели в основному ми зустрічаємо не інструменталістів, а прославлених майстрів вокально-хорового мистецтва Нідерландів. Придворна капела виконувала різну музику для палацевого побуту. Часто це були обробки народних і міських пісень чи танців. До складу капели входила і значна група скрипалів.
У цей ранній період самостійного розвитку австрійського музичного мистецтва в інструментальній музиці закріпилися традиції, що перейшли з народного музичного побуту. Вони збереглися і надалі, незважаючи на наявність досить сильних сторонніх – нідерландських, а потім і італійських тенденцій, привнесених запрошеними іноземними майстрами.
У середині XVII століття нідерландських майстрів у капелі змінили австрійські музиканти – Йоган Генріх Шмельцер, Йоган Йозеф Фукс, Георг Рейтер, чех Леопольд Флоріан Гассман. З їхньою творчістю пов'язаний новий етап розвитку австрійського скрипкового мистецтва як у його сольних формах, так і в оперно-симфонічних жанрах. Поряд з ними в капелі працювали чудові італійські інструменталісти – скрипалі Джованні Валентіні, Антоніо Берталі, Джованні Феліче Санчес та інші. Замикає ряд італійських музикантів Антоніо Сальєрі, що керував капелою до 1824 року. Крім Відня капели організуються в Граці, Інсбруці й інших містах.
Наприкінці XV століття виникає капела в Інсбруці. Вона кілька разів реорганізовувалася, переводилася в інші міста, поки в 1720 році не закріпилася остаточно в Мангеймі, заклавши основу знаменитої Мангеймської капели.
З початку XVI століття виникають капели в Зальцбурзі і його околицях. Капела зальцбургського архієпископа була створена італійцем Тібуртіусом Массаніусом. Тут у 1520 році почав свою діяльність відомий австрійський композитор і інструменталіст Хейнрих Фінк. До цього він служив у Кракові, Пешті і Штутгарті. З 1523 року Фінк стає придворним композитором і віце-капельмейстером, а пізніше і капельмейстером у Відні.
Із Зальцбурзькою капелою пов'язані імена X.а, Г.Муффата, Л.Моцарта і В.Моцарта. У капелі працювали скрипалі Антоніо Кальдара (1670-1736), Міхаель Гайдн (1737-1806), Йоханн Ернст Еберлін (1702-1762) і багато інших.
На початку XVII століття в австрійській інструментальній музиці можна констатувати становлення основних жанрів. Однією з перших сформувалася інструментальна сюїта. Ранній зразок сюїти дав німецький композитор Пауль Пейерль, що працював з 1609 року в австрійському місті Хорн. На основі австрійських народних традицій, використовуючи народний тип варіаційності, прийоми гри, міський побутовий фольклор, він пише і видає в Нюрнберзі (1611 р.) інструментальну сюїту для виконання на смичкових інструментах – «Новий падуанський танець (інтрада) і гальярда, прекрасно пристосовані для чотириголосного виконання на різних струнних інструментах». Це починання знайшло пізніше розвиток у скрипковій творчості І.Шмельцера, X.а й інших австрійських композиторів.
Приблизно до того ж часу відноситься й формування багатоголосного інструментального концерту, у якому один інструментальний голос чи група голосів протиставлялися супроводу. Вже в 1623 році Ісаак Пош опублікував такі концерти під назвою «Концертна гармонія».
Народна інструментальна музична культура, її традиції продовжували розвиватися й у старовіденській народної комедії. У творчості І.Курца, В.Мюллера, частково Й.Гайдна найбагатший шар народного фольклору одержував цілком професійне вираження і здобував нову соціальну значимість, взаємодіючи на новому рівні з професійним інструментальним мистецтвом, у тому числі і зі скрипковим.
З оперних увертюр з яскравим концертуванням інструментів, що одержали назву «симфоній», виокремився новий шар інструментальної музики. Австрійські увертюри відрізнялися від італійських більшою інструментальною складністю, старанністю розробки голосів, витонченістю і змістовністю.
Найпізніше в Австрії почав розвиватися жанр тріо-сонати. Його становленняпов'язане з ім'ям чудового австрійського скрипаля і композитораЙоганна Генріха Шмельцера (бл. 1623-1680 рр.), чия творчість знаменувала появу в австрійському мистецтві нового типу скрипаля – віртуоза-соліста. Творчість Шмельцерасталановим досягненням у розвитку скрипкової виразності, традицій народногомузикування, міського фольклору.
Шмельцер один з перших розвив в Австрії італійські традиції тріо-сонати і сольної сонати. У 1659 році виходить друком його перший збірник тріо-сонат «Duodena selektarum sonatarum», у якому міститься дванадцять сонат різного складу. Перші шість – для двох скрипок і басу, наступні три сонати – для скрипки і віоли да гамба з басом. Три останні сонати написані для двох скрипок, віоли да гамба і басу.
Найзначнішим здобутком Шмельцера став його збірник шести монументальних сонат «Sonatae unarum fidium», опублікований у 1664 році. Високі художні якості сонат, блискуча технічна майстерність автора визначили популярність даних творів.
В основі творчості Шмельцера лежить багатий фольклорний австрійський матеріал. Широкий розвиток одержує в його інструментальних творах танцювальна сфера, пов'язана з народною музикою, народним музикуванням.
У танцювальних жанрах – пасакалії, менуеті, жизі, алеманді, сарабанді, чаконі, павані й інших – відчуваються альпійські наспіви, характерний ритм віденського лендлеру, наспіви бродячих музикантів, інтонації міського фольклору. Шмельцер приділяє велику увагу ретельній розробці фактури, посиленню мелодики. У нього з'являється і зовсім новий тип інструментальної п’єси – «арія», що відрізняється широким подихом мелодії. Усі ці риси пізніше стануть характерними для віденської інструментальної школи.
Стиль виконання самого Шмельцера, увібравши традиції народного виконання, кращі європейські традиції, тяжів як до віртуозної сторони (блискуча пасажна техніка, відточені різноманітні штрихи), так і до мелодійної виразності, барвистої звучності. Таке сполучення робило мистецтво Шмельцера передовим для свого часу. Його гра уражала сучасників силою виразності.
Найбільш здібним учнем і послідовником Шмельцера став Хейнрих Ігнац Франц (1644-1704) – один із найбільш самобутніх віртуозів-скрипалів і композиторів австрійської школи XVII століття, що синтезував у своїй творчості досягнення австрійського, чеського і німецького скрипкового мистецтва.
Народився у Вартенберзі, у Північній Чехії. Про перші роки його навчаннявідомостейне збереглося. Відомо, що він служив скрипалем у місті Крумау, де познайомився зі Шмельцером і в нього учився.Згодомкерує капелою єпископа Карла Ліхтенштейна-Кастелькорна в Кромержижі. Єпископ був аматором музики і створив у себе велику капелу, що складалася з чудових музикантів.
У його обов'язки входила гра не тільки на скрипці, але й на віолончелі та віолі да гамба, написання різних творів, замовлення й отримання інструментів у Я.Штайнера.
У Кромержижі ним були створені різні світські та церковні ансамблі, серенади, балети і скрипковий твір – соната для скрипки соло «Representatio avium», у якому віддає данину звуконаслідувальним ефектам: імітує спів солов'я, зозулі, півня, перепілки, а також крики жаби, курки, кішки. В інструментальних «балетах» (сюїтах) помітне наслідування стилю Шмельцера.
У 1670 році Бібер стає керівником Зальцбургської капели. З Кромержижем він продовжує підтримувати творчі зв'язки, посилаючи туди регулярно усі свої нові композиції («Соната-марш», шестиголосна програмна звукова картинка «Селянське свято»).
1675 року ним створюється його основний твір – цикл із п'ятнадцяти сонат для скрипки з басом і заключна Пассакалія для скрипки соло. Програмність задуму підтверджується розміщенням перед кожною сонатою гравюри з життя Марії і відповідного тексту. Походження задуму пов'язане з широко розповсюдженими в Зальцбурзі релігійними походами, що супроводжувалися театралізованими сценами.
У сонатах надзвичайно широко і послідовно застосований прийом скордатури. Лише перша соната і Пассакалія мають звичайне настроювання скрипки. Кожнанаступна соната вимагає іншого ладу, аж до такого незвичайного співвідношення, як Ре – Фа – Сі-бемоль – Ре у восьмій сонаті і Соль – Соль – Ре – Ре в одинадцятій, де струна Ре піднімається на ноту соль, а струна Ля опускається на ноту ре. Тут композитор домагається різного звучання інструменту, особливої тембрової барвистості, можливості використання нових художніх і технічних ефектів. Так, настроювання одинадцятої сонати дозволяє вільно використовувати деціми без пальцевих розтяжок.
Форма сонат різноманітна, хоча і не виходить далеко за межі інструментальної канцони. Жодна соната за формою не повторює попередні. широко включає в церковну сонату народні танці – гавот, алеманду, сарабанду, жигу.
Майже всі сонати містять варіації. Часта зміна темпів, контрастність частин підкреслюють динамічність сонат. Блискуча віртуозна майстерність – високі позиції (до сьомої), стрибкоподібні штрихи, перекидання смичка, подвійні ноти, акорди – усе спрямовано на найбільш яскраве інструментальне втілення змісту.
Особлива увага приділена ним повнозвучності викладу, максимальному використанню багатоголосних можливостей скрипки. Майже всі сонати містять широко розвинену мелодику, відчувається прагнення до драматизації, що завершує цикл, вражає своєю монументальністю, багатством звучання, технічною майстерністю. Це – справжня енциклопедія скрипкової техніки XVII століття. Основна тема незмінно повторюється в басу шістдесят чотири рази. Варіюється лише верхній голос.
У 1677 році Бібер з величезним успіхом виступає у Відні. Наступного року в Зальцбурзі починає роботу відомий органіст і композитор Георг Муффат, що учився ще хлопчиком у Люллі. Зіткнення різних композиторських шкіл багато в чому змусило Бібера усвідомити своє самобутнє трактування інструменту, що спирається на народні традиції, закріпити в наступних творах свої знахідки щодо трактування скрипки як сольного багатоголосного інструменту.
Це прагнення знайшло відображення в Шести сонатах для скрипки, двох віол і басу (1680) і Восьми сонатах для скрипки і басу (1681). Останні сонати особливо значні. Не випадково шосту сонату зі збірника 1681 року використав Ф.Давид як перший номер своєї «Вищої школи скрипкової гри».
Вплив стилю Бібера і його творів відчувається протягом усього XVIII століття.
Одним з видатних австрійських скрипалів і композиторів XVIII століття став Карл Діттерс фон Діттерсдорф (1739-1799).
Рівень його виконавського мистецтва був надзвичайно високий. Блискуча віртуозна техніка, виразність виконання, висока змістовність його мистецтва були в Австрії поза конкуренцією. Австрійські композитори, у тому числі Гайдн і Моцарт, багато в чому орієнтувалися на виразні і технічні можливості скрипки, що повноцінно використовувалися в грі цього віртуоза.
Діттерсдорфом було створено чотирнадцять скрипкових концертів, дванадцять дивертисментів для двох скрипок і віолончелі, багато симфоній, камерної й оперної музики. Він став, поряд з Й.Гайдном, творцем класичного квартетного жанру. Квартети Діттерсдорфа мають три частини. У них найбільш яскраво проявилися нові скрипкові досягнення того часу.
Перші частини, з яскравою сольною партією, написані в сонатній формі з невеликою розробкою, з контрастними основними темами. Друга частина – витончений, стилізований менует. Третя – блискучий фінал, стрімкий і динамічний, у якому зустрічаються елементи драматизму.
У фіналах використовується тричастиннаформа (як і в другій частині) і варіаційна форма з елементами рондо. У квартетах фактура першої скрипкиє достатньо віртуозною.Наприклад, у фіналі П'ятого квартету використовуються одинадцята позиція,різноманітніштрихи, перекидання смичка,контрастнадинамікатощо.
Концерти Діттерсдорфа також тричастинні. Вони написані головним чином для скрипки і струнного ансамблю. Форма першої частини відходить від сталої сонатності найбільш розвинених зразків квартетного жанру. Переважає перехідний тип – від стародавньої сонатної форми до класичного. Присутні елементи варіаційності та рондоподібності. Головна партія найчастіше носить яскравий фанфарний характер і побудована по ступенях тризвуку. Після викладу тема піддається варіюванню. У скрипковому соло застосовані подвійні ноти, яскраві штрихи, блискучі пасажі.
Побічні партії концертів не контрастні, найчастіше фігураційні і не виділені в потоці сольної експозиції. Реприза часом скорочена, з ферматою для каденції. Кода виступає як обрамлення, повторюючи матеріал вступу.
Друга частина – у характері менуету. Приваблюють поетична ноктюрновість настрою, задушевна лірика. Фінали концертів – яскраві, стрімкі з гротесковим характером, простонародним гумором.
Фінали концертів найбільш близькі квартетам. Переважає форма рондо. Вони великі за масштабами і часом більш віртуозні і яскраві, ніж перші частини. Саме на них часто падає центр ваги циклу. Для фіналів характерні стрімкі пасажі, найвищі регістри (до десятої-одинадцятої позиції).
Концерти Діттерсдорфа, створені одночасно з першими концертами Гайдна і безпосередньо перед концертами Моцарта, показують становлення класичної форми скрипкового концерту, багатьох його якостей і властивостей. Але тільки у творчості Моцарта остаточно сформувалася класична форма такого концерту.
Найвагомішим завоюванням віденської класичної школи XVIII століття стало оволодіння сонатною формою. Створення цієї найбільш глибокої, ємної і динамічної форми було революційним завоюванням музичного мистецтва. До наших днів вона доводить свою життєвість і невичерпність.
Одним з тих композиторів, у чиїй творчості скрипка зазвучала по-новому, став Йозеф Гайдн (1732-1809).
Для його творчості характерні невичерпний оптимізм, добродушний народний гумор, найвища інструментальна майстерність. Його ранні сонати, квартети і концерти – яскраві зразки галантного стилю і техніки. Елементи рококо найпомітніше виявляються в менуеті. У більш пізніх творах ми бачимо, як менует поступово заміняється широким, співучим Adagio. Змінює свій простонародний зміст і фінал. Стиль зрілого періоду творчості Гайдна вражає масштабністю, проявом героїчного початку, несподіваними ефектами, гострим акцентуванням, віртуозністю письма. В скрипкових творах Гайдна художній ефект досягається головним чином за рахунок детальної розробки фактурності, штрихів та інших засобів.
Гайдну належить величезна кількість творів. Серед них дев’ять скрипкових концертів (збереглися чотири), дванадцять скрипкових сонат, шість дуетів для скрипки й альта, квартети і тріо. У його симфоніях ведучу роль грають перші скрипки, яким доручений майже весь тематичний матеріал.
Квартети Гайдна переростають рамки творів, призначених для домашнього музикування, і, поряд із квартетами Діттерсдорфа, набувають концертного характеру. У них максимально використовуються виразно-віртуозні можливості скрипки. Розквіт квартетної творчості Гайдна припадає на період після 1781 року. Основні теми квартетів цього періоду здобувають широкий мелодійний подих, з'являється значна тематична розробка матеріалу. Цікавим продовженням програмних традицій австрійської інструментальної музики став квартетний твір Гайдна «Сім слів Спасителя на хресті», що представляє сім програмних сонат на релігійні тексти (пізніше Гайдн переробив цей твір в ораторію). Сонати дуже лаконічні і гранично виразні. Глибина змісту і щирість, висока людяність музики, її кантиленність захоплюють слухачів. Завершується твір фіналом – звуковою картиною землетрусу, експресивною і драматичною за характером.
У творчості Гайдна відбувається становлення форми класичної скрипкової сонати. Глибоке знання інструменту, його технічних і виразних можливостей визначило значущість скрипкової партії. Сонати Гайдна тричастинні, іноді відбувається скорочення до двохчастинності (випускається менует). Їх відрізняє свобода викладу, сміливість стилю, оригінальність музичних думок, близькість прийомам народного музикування.
Перша частина являє собою сонатне Allegro з контрастними основними темами, мотивною розробкою. Друга частина – повільна, типу менуету, часом елегійна з драматичною серединою. Третя – танцювальний фінал (рондо-соната). Стрімка музика з елементами простонародного гумору відтворює жанрову картинку свята.
Концерти Гайдна трьохчастинні. Перша частина, на відміну від концертів Діттерсдорфа, найбільш масштабна і глибока за змістом. В ній ми вже знаходимо класичну форму сонатного allegro. В оркестровій експозиції викладаються, як правило, обидві основні теми. Тема головної партії – енергійна, вольова, часом фанфарного характеру, побудована на ступенях тризвуку. Тема в солюючій скрипці представлена дуже імпозантно: подвійні ноти, акорди, яскраві штрихи, акценти.
Побічна партія проходить у тональності домінанти. Вона також часто двохелементна. Співучість не досягає широти мелодики Моцарта. Переважає скерцозний елемент. Експозиція невелика за розмірами. Центр ваги падає на розробку. Тут панує головна партія. Фактура ускладнюється, з'являються подвійні ноти, трелі, складні штрихи, хвилі арпеджіо і фігурації.
Друга частина – трьохчастинне Adagio, в якому переважає настрій мрійності, ліричної заспокоєності, широта мелодійного подиху, імпровізаційність викладу.
Фіналам концертів притаманний танцювальний характер. Стрімкістю та блиском вони перегукуються з фіналами концертів Діттерсдорфа. Крім того, в них достатньо яскраво використані можливості скрипки. Наприклад, у Першому концерті – високі позиції, трелі, деціми, стрибкоподібні штрихи у високих позиціях, стрімкі пасажі, подвійні ноти й акорди. Широко використані народні елементи і прийоми гри – синкопування на слабкій долі такту, що створює враження навмисної незграбності (головна тема рондо Другого концерту), наслідування грі з бурдонуючими струнами.
Гайдн уніс величезний вклад у розвиток скрипкової музики. Йому належать видатні зразки скрипкової сонати і сольного концерту. У творчості композитора знайшли вираження ідеї створення національного музичного стилю на основі перетворення досягнень народного мистецтва.
Гайдн зумів синтезувати професійні і народні традиції, вперше ввести народні інтонації і ритми, простонародний гумор у професійні музичні жанри. Його квартетна творчість, у якій скрипка отримала нову сферу застосування своїх якостей і можливостей, – видатне досягнення генія. Ці твори дотепер залишаються популярними на естраді.
Менше виконуються концерти і сонати Гайдна. Але глибина їхнього змісту, майстерність форми, яскравість використання скрипки – усе це дає підставу говорити про те, що ці шедеври ніколи не зникнуть з репертуару скрипалів.
У становлення класичної форми скрипкового концерту,поряд з Гайдном,уніс неоціненний вклад В.А. Моцарт (1756-1791).
Він народився в родині відомого музиканта – скрипаля і композитора, члена Зальцбургськой капели Леопольда Моцарта. У рік народження Вольфганга Леопольд Моцарт опублікував свою знамениту «Скрипкову школу» – посібник, що зіграв величезну роль у розвитку скрипкового мистецтва. У цій “Школі” Леопольд Моцарт обґрунтовує нові методичні і естетичні норми виконавського мистецтва.
Передові погляди Л.Моцарта мали істотне значення у формуванні В.А.Моцарта як музиканта-виконавця та композитора. Вольфганг почав грати на скрипці майже самостійно. Звичайно, він чув гру батька і спостерігав його заняття з учнями. Перші згадки про гру Моцарта на скрипці відносяться до чотирирічного віку. У Відні Моцарт грав на скрипці при дворі й одержав у подарунок скрипку.
У шість років він з листа зіграв партію другої скрипки в досить складному тріо Венцеля. Цей епізод змусив Леопольда Моцарта приділити серйозну увага навчанню сина гри на скрипці. Через рік Вольфганг із тріумфом виступає в Мюнхені, Аугсбурзі, Мангеймі, Франкфурті, граючи на скрипці, клавесині, клавірі. Протягом 1763 року Моцарт дає концерти в Парижі, у наступному році – у Лондоні й інших містах Європи. 1766 року він повертається в Зальцбург. Під час своїх гастролей Моцарт спілкується з багатьма відомими скрипалями – П.Гавиньє, П.Нардіні й іншими.
Під час поїздки Моцарт створює свої перші скрипкові твори – шістнадцять сонат для клавіру і скрипки. У Зальцбурзі він був зарахований у капелу скрипалем, а з 1769 року стає концертмейстером. Два роки проводить Моцарт в Італії, виступаючи з концертами в одинадцятьох містах.
В Італії Моцарт познайомився з творчістю знаменитих італійських скрипалів – Кореллі, Вівальді, Тартіні, Джемініані, Локателлі, Верачіні, а також їхніми учнями.
Після повернення з Італії Моцарт часто виступає як скрипаль. Він виконує скрипкові концерти Мислівечека, Ваньхаля й інших авторів. Багато часу віднімає робота концертмейстером капели. У цей період він створює всі основні свої твори для скрипки.
Моцартом створено для скрипки шість скрипкових концертів (авторство скрипкового концерту Es-dur поки що знаходиться під сумнівом), Концертна симфонія для скрипки й альта, Кончертоне для двох скрипок, два концертних рондо, Adagio і Andante, тридцять п'ять скрипкових сонат, два дуети для скрипки й альта, дует для двох скрипок, камерні твори.
Концерти Моцарта – найважливіший етап розвитку скрипкового концерту. На відміну від Гайдна, у Моцарта переважає лірико-поетичний і драматичний характер музики. Досконалість, витонченість і добірність – відмітні риси його концертів. Невичерпна мелодійна винахідливість, теплота і широта ліричного висловлення, яскраве виділення солюючої скрипкової партії, майстерне використання виразних можливостей інструменту роблять його концерти неперевершеними зразками цього жанру.
У концертах Моцарта панує тричастинний цикл. Для першої частини характерні такі риси: носієм тематичного матеріалу є скрипка, теми контрастні, яскраві, завершені. Головна тема – вольова, рішуча, використовує елементи фанфарності, маршевості, побудована на ступенях тризвуку; побічна – лірична, співуча; у розробці часто з’являються нові теми (як варіант основних).
Другі частини – сфера проникливої лірики. Тут переважають пісенність, романсовість, імпровізаційність викладу.
Фінали – у формі рондо-сонати – це картини народних веселощів, свята. Легкість музики, невичерпна вигадка, імпровізаційність контрастують з центральним ліричним епізодом, що несе драматичні риси.
У своїх концертах Моцарт одним з перших вирішив завдання створення психологічної цілісності циклу на основі розвитку єдиного тематичного матеріалу (моноінтонаційність), виразних засобів і використання єдиної форми.
Важливим розділом скрипкової творчості Моцарта є його скрипкові сонати. Ним створено тридцять п'ять сонат для клавіру і скрипки. Шістнадцять з них були написані під час раннього періоду творчості і пов'язані з концертною діяльністю Моцарта, поїздками в Париж, Лондон, Гаагу й інші міста. Перші скрипкові сонати відносяться до 1763 року.
У ранніх сонатах клавір, як правило, панує над сольною скрипкою, у розвитку музики виявляються риси імпровізаційної майстерності композитора, його блискуче володіння не тільки клавіром, але і скрипкою. Характерно, що сонати для клавіру і скрипки виникли раніше його чисто клавірних сонат і були як би підступами до них.
Для скрипкових сонат Моцарта в цілому характерна розмаїтість структури циклу. Поряд із тричастинним циклом, зустрічаються і двохчастинні побудови. Типова форма моцартівських сонат усе-таки трьохчастинна: перша частина швидка, динамічна, часом з контрастними темами, драматичними елементами, втілює глибокі художні образи; друга – повільна, пісенна, нерідко поглиблено-лірична, трьохчастинна з драматизованою середньою частиною; фінал – тема з варіаціями, що втілює настрій свята, пожвавлення. Він побудований на жанрово-танцювальних темах.
Найбільш значні в художньому відношенні сонати створені Моцартом у віденський період творчості. У них стабілізується сонатний класичний цикл, поглиблюється образність, зростає драматизм. Вони стали вершиною скрипкової сонати XVIII століття. До кращих скрипкових сонат Моцарта відносяться В-dur’на (1784), А-dur’на (1788).
Значення скрипкової творчості Моцарта неможливо переоцінити. Його вплив на композиторів не тільки віденської школи, але й інших країн, загальновідомий. У часи забуття його концертів, камерні твори не зникали з естради, служили зразком трактування скрипки, використання її виразних можливостей. Саме від Моцарта йде лінія симфонізації скрипкового концерту; він один з перших створив зразки ліричного скрипкового концерту.
