15. *****Театральне мистецтво в античному світі.

В епоху еллінізму театральне мистецтво стало одним з провідників грецької культури на Сході. Нова антична комедія, першими представниками якої були Філемон, Діфіл, найбільшим відоми був Менандр, відтворювала сучасне життя тільки в плані сімейно-побутових відносин і особистих переживань людини. Побутові тенденції нової комедії вимагали відповідної зміни стилю гри акторів: збільшилося число уживаних масок для більшої індивідуалізації традиційних характерів комедії. В епоху еллінізму вперше з'явилися актори-професіонали, а також акторські товариства, членами яких були тільки чоловіки і причому вільнонароджені. Серед театрів епохи еллінізму відомі театри в Епідаврі, Мегалополі (Пелопоннес), Прієні, Ефесі (Мала Азія), Оропа (північний схід Аттики). Постановка нової комедії, в якій хор був вже відсутній, здійснювалася не на орхестрі, а на сценічному майданчику, що називався логейоном. З 5 століття до н. е. в Греції існували вистави, під час яких розігрувалися невеличкі сценки (найчастіше — імпровізація) побутового та пародійно-сатиричного характеру — міми. Розвиток міма у всіх його видах сприяв посиленню реалістичних тенденцій в античному театрі. Серед виконавців міма були і жінки; актори грали без масок. Широке поширення в епоху еллінізму отримала також пантоміма — мімічний танець, зазвичай на міфологійний сюжет. Як правило, актор пантоміми виступав один. Жіночі ролі виконувались переважно чоловіками. У Південній Італії і Сицилії в 4-3 століттях до н. е. виконувалися фліаки — невеликі комедійні сценки, які відрізнялися від міма обов'язковим використанням маски. Фліаки здебільшого пародіювали трагедії, але брали і теми з повсякденного життя.

Виникнення театрального мистецтва в Римі пов'язане зі святами збору урожаю. Самобутнім римським театральним жанром були міми — побутові комічні сценки, які включали діалоги, спів, музику і танці (своєрідний прообраз сучасної оперети). Пізніше стали ставитися комедії і трагедії за грецьким зразком. Римські актори походили з середовища вільновідпущеників або рабів. Вони займали, як правило, низьке суспільне становище. У Римі вперше виникають професійні акторські трупи і камерні (для невеликої кількості глядачів) театральні вистави.

16. *****Архітектура давньої Греції.

В умовах рабовласницької демократії створюється цілісне середовище міст-держав. Розвивається система регулярного планування міста (Гіпподамова система), з прямокутною сіткою вулиць, площею — центром торгового і суспільного життя. Культовим і архітектурно-композиційним ядром міста був храм, який будувався на вершині акрополя — піднесеної і укріпленої частини міста. Елліни виробили абсолютно інший, ніж у древньосхідної цивілізації, тип храму — відкритий, світлий, що прославляв людину, а не вселяв трепет. Характерно, що в архітектурі присутній людський метричний початок. Математичний аналіз пропорцій давньогрецьких храмів показав, що вони відповідають пропорціям людської фігури. Класичний грецький храм був прямокутним у плані, з усіх сторін оточений колонадою. Дах був двосхилим. Трикутні площини, що утворилися з фасадів — фронтони — як правило, прикрашалися скульптурними зображеннями.

Грецьку архітектуру відрізняє чистота і єдність стилю. Було вироблено три основних архітектурних ордери— вони розрізняються типами колон і перекриттів, пропорціями, декоративним оздобленням. Доричний та іонічний стилі виникли у полісний період. Найвитонченіший — коринфський ордер — з'являється у добу еллінізму.

Найбільш довершеним архітектурним ансамблем класичної Греції є Афінський акрополь. Він був споруджений у другій половині V століття до н. е. в період найбільшої могутності Афін. Пагорб Акрополіс, що підноситься на 150 м над рівнем моря, здавна був фортецею, а потім місцем головних культових споруд. Однак під час персидського нападу всі вони зазнали руйнування. Парадний вхід до Акрополя — Пропілеї — зведені архітектором Мнесіклом. Пізніше перед ними на штучно збільшеному виступі скелі був побудований невеликий храм Ніки Аптерос (Ніки Безкрилої) — символ того, що богиня перемоги ніколи не покине місто. Головний храм Акрополя — біломармуровий Парфенон — храм Афіни Парфенос (Афіни Діви). Його архітектори — Іктін і Каллікрат — задумали і спроектували будову настільки пропорційною, що вона, виділяючись як безумовно найвеличніша споруда комплексу, при цьому своїми розмірами не тяжіє над іншими. У старовину в центрі Акрополя на постаменті, у золотих доспіхах, підносилася грандіозна фігура Афіни Паллади (Афіни Воїтельниці) роботи Фідія. Ерехтейон — храм, присвячений Посейдону, який за міфом суперничав з Афіною за право покровительствувати місту. Найзнаменитіший в цьому храмі портик каріатид. Портиком називають відкриту з одного боку галерею, що спирається на колони, а в Ерехтейоні колони замінені шістьма мармуровими фігурами дівчат-каріатид. Римський історик Плутарх, що писав про споруди Акрополя: «.. їх вічна новизна врятувала їх від дотику часу».

Архітектура елліністичних полісів продовжувала грецькі традиції, але нарівні зі спорудженням храмів більше уваги стало приділятися цивільному будівництву — архітектурі театрів, гімназій, палаців елліністичних правителів. Внутрішнє і зовнішнє оформлення будівель стало багатшим і різноманітнішим. До того часу відноситься зведення таких прославлених «чудес світу», як гробниця царя Мавзола в Галікарнасі та Фароський маяк на вході в Александрійську гавань, храм Діонісу у Теосі — творіння Гермогена.