Глава 8

Фромм досліджує своєрідність наукового методу Фрейда. Він від- кидає, як спрощене, уявлення про те, що істинність теорії залежить від можливості її експериментальної перевірки іншими за умови одержання таких самих результатів. Фромм засвідчує, що історія науки — це історія помилкових, але плідних стверджень, які чреваті новими несподіваними догадками. Міркування Фромма про науковий метод цікаві, але вони часто не враховують нових підходів до теорії пізнання. За останні десятиліття по цим питанням сформувалися принципово нові позиції, які відрізняються від тих, на яких був Фромм; це виявляє межі застосування методології Фромма.

Можна було б сказати передусім про специфіку гуманітарного знання, тобто знання про людину, людство. Так, коли ми вивчаємо суспільство, осмислюємо його закони, доводиться відразу визнавати, що закони природи, які здаються універсальними, тут явно не придатні. Ми відразу виявляємо фундаментальну різницю між конкретними науками та гуманітарним знанням. Природні закони виявляють постійний взаємозв'язок та регулярність природних феноменів. Вони не можуть бути створеними. Природні закони неможливо вигадати або порушити. Вони не створюються, а відкриваються, причому часто — апроксимативно.

Суспільні закони принципово інші за характером. Вони обумовлені активністю людей. У своїй діяльності люди керуються цілями, які намагаються реалізувати, власними життєвими та практичними установками. Людина має потреби, які прагне задовольнити. Ніякого постійного взаємозв'язку та регулярності явищ тут бути не може. Ті орієнтири постійно змінюються. Вони можуть бути зруйновані. їх можна перетворити, відмінити. У суспільстві події часто розгортаються непередбачувано.

Сьогодні ми знаємо, що психоаналіз є не тільки науковою теорією. Це — філософія, терапевтична практика. Філософія Фрейда пов'язана зі зціленням душі. Вона не зводиться до експериментального наукового знання. Фромм розмірковує про науковий метод, але психоаналіз, як відомо, зближується з етично орієнтованими концепціями та школами Сходу та Заходу: буддизмом та даосизмом, піфагорійством та франци-сканством.

О. Руткевич зазначає: «Сьогодні психоаналіз представляє собою деякий сурогат релігії для європейців та американців, які втратили віру і були вибиті з традиційної культури. Разом з екзотичними східними вченнями, окультизмом, біоенергетикою та іншими «плодами освіти» психоаналіз посідає в душі західної людини місце, яке було звільнене християнством» [854].

Отже, ми бачимо, з одного боку, спробу Фромма представити метод Фрейда як суто науковий, тобто співвіднесений з розумом, свідомістю, логікою; з іншого — фрейдизм як сучасну міфологію. Але і сам Фрейд називав свою метапсихологію міфом. К. Поппер та Л. Вітгенштейн, співвідносячи психоаналіз з вимогами наукової раціональності, також оцінили теорію Фрейда як міф. При цьому аргументація зводилася до

376

таких тез. Положення та висновки психоаналізу неверифіковані, їх неможливо перевірити ні за допомогою фактів, ні через раціональні процедури, їх слід просто прийняти на віру. Тим більше, що основне призначення психоаналізу — психотерапія, як і в ідеології або релігії.

У листі до А. Ейнштейна в 1932 р. Фрейд писав: «Можливо, Вам може здатися, що наші теорії є своєрідною міфологією, а в даному разі до того ж і нестройною. Але хіба не всяка наука приходить в кінці кінців до такого роду міфології? Хіба не можна те саме сказати сьогодні про Вашу фізику?» [370]. Дійсно, багато сучасних дослідників вважають, що наука взагалі не добуває істини.

З точки зору сучасної теорії, психоаналіз неможливо звинуватити в тому, що він начебто є недостатньо науковим, оскільки різні образи світу також зумовлені і соціально-психологічними, і культурологічними, і пізнавальними чинниками. Але психоаналіз звинувачують також у тому, що він не до кінця міфологічний. Лікар лікує одного пацієнта, втручається в його суто внутрішній світ. Психоаналітик не звертається до традиції; він розщеплює душевний світ на феномени, але при цьому не забезпечує справжнього синтезу душі. Психоаналіз, прагнучи дати психологічне пояснення, наприклад релігії, в кінцевому підсумку усуває вищі орієнтири, без яких неможливо до кінця зрозуміти феномен особистості.

Отже, статус науковості, який намагається відстояти Фромм відносно концепції Фрейда, виявляється нетривким. Для багатьох фрейдизм не є науковим. Однак сьогодні психоаналіз однаково звинувачують не тільки в недонауковості, а і в недоміфологічності, а також... в науковості та міфологічності. Ця теорія орієнтована на пізнання істини та на тлумачення смислу. Стратегія наукового розуму усвідомлюється в ньому як експериментальний метод [853]. Це один бік фроммівського аналізу спадку Фрейда. Але на цьому він не зупиняється.

Фромм докоряє Фрейдові в тому, що той зазнавав глибокого впливу буржуазної свідомості. Основоположник психоаналізу начебто відтворював певні схеми мислення, які диктувалися капіталістичним способом життя. А хіба не можна докорити в цьому самому Фромму? Так, він проникливий соціальний критик капіталізму, прибічник гуманістичного соціалізму. Цим пояснюється його великий інтерес до Маркса та висока оцінка його експертизи капіталістичного суспільства. Як і Маркс, Фромм пропонує концепцію «здорового суспільства». Однак що вона собою представляє? Це соціалізм з «людським обличчям». «Випрямлення» людської суті, зняття деструктивних наслідків капіталізму, переборення відчуження, відмова від обоготворення економіки та держави — такі основні тезиси програми Фромма. Вона не тільки утопічна, як і марксистська, а й далека від сучасної реальності. Час виявився безжальним до цієї утопічної мрії. Можна докоряти Фрейдові у часовій обмеженості, але не можна його звинуватити в тому, що він цю обмеженість спробував нав'язати світу як глобальний утопічний проект. Позиції Фромма у цьому питанні дуже вразливі.

377

Нарешті, Фромм докоряє Фрейдові в тому, що він слідував буржу- азним авторитарно-патріархальним установкам. Начебто Фрейд, за аналогією з тим, як у суспільстві більшість контролюється пануючою меншістю, душу ставив під авторитарний контроль Его та Суперего. Однак, на думку Фромма, тільки авторитарній системі, вищою метою якої є збереження існуючого порядку, необхідна така цензура та постійна репресивна загроза.

Фромм оспорює запропоновану Фрейдом структуру особистості. Однак досі ця структура виявляється об'єктом психоаналітичної рефлексії. Послідовники Фрейда по-різному уявляють драматургію свідомого та несвідомого, але зберігають цю структуру як фундамент теорії. Певна річ, різні рівні психіки можна розглядати (як це зробив Юнг) як взаємододаткові, а не ієрархічно підлеглі. Але дані рівні психіки в певному вимірі дійсно не рівнозначні. У психоаналізі Фромма проводиться відмінність між принципом «бути» та принципом «володіти». Передумовами модусу буття є незалежність, свобода та критичний розум. Його основна характерна ознака — активність людини, але не у розумінні зовнішньої зайнятості, а у розумінні внутрішньої рухливості, продуктивного використання ним своїх людських потенцій. Бути активним означає дати проявитися своїм здібностям, таланту, всьому багатству обдарувань, якими, хоч і в різній мірі, наділена, на думку Фромма, людина.

Бути — означає обновлюватися, рости, вириватися із свого ізольованого «Я», проявляти глибокий інтерес, пристрасно прагнути чогось. Фромм підкреслював, що володіння та буття не є деякими окремими якостями людини. Вони — два основних способи існування, два різних види самоорієнтації та орієнтації у світі, дві різних структури характеру, перевищення однієї з котрих визначає все, що людина думає, почуває та робить.

Ті культури, які заохочують жадобу наживи, а отже, модус володіння, спираються на одні потенції людини; ті, які сприяють буттю та єднанню, — на інші. Позиція Фромма має багато прибічників, яких притягує в ній романтичність і деяка надмірність, яка лестить самолюбству. Однак у більшості прагматично орієнтоване людство звіряє своє буття іронічним запитанням: «Якщо ви такі розумні, то чого ви такі бідні?» У сучасному суспільстві прийнято вважати, що володіння як спосіб існування притаманне природі людини, дозволяє їй реалізувати себе і, отже, є практично невикорінюваним. Істина полягає в тому, що обидва способи існування — і володіння, і буття — потенційні можливості людської природи, а можливо, — два боки однієї медалі — людського життя.

8.3. Психоаналіз та історико-культурологічні школи

Франкфуртська школа. Великий внесок у філософський розвиток ідей Фрейда зробили представники франкфуртської школи. В основі філософських побудов франкфуртців, разом з ідеями Гегеля, Ніцше та

378

Формування історико-культурологічних засад психоаналізу

інших мислителів, — психоаналітичне вчення Фрейда про людину та культуру [855-870].

Як відомо, франкфуртці виступили з обґрунтуванням необхідності «критичної теорії», яка протистоїть раніше існуючим методам пізнання, що характеризуються ідеалістично-метафізичними або сцієнтистсько-позитивістськими установками. Ця ідея була сформульована у статті М. Хоркхаймера «Традиційна та критична теорія» (1937), в якій відстоювалася думка, що предметом соціального пізнання має бути система взаємовідношень між природою і людиною, а не окремі її стани.

Хоркхаймер (1895—1973) обговорює, зокрема, питання про взаємозв'язок свідомої та несвідомої діяльності людей у суспільстві. «На вищих стадіях цивілізації, — зазначає він, — свідома діяльність людини несвідомо детермінує не тільки суб'єктивний бік сприйняття, а у значній мірі також і об'єкт» [855]. Хоркхаймер виходить із того, що дихотомія між об'єктом та суб'єктом може бути пояснена з точки зору визнання цілеспрямованої, свідомої діяльності людей і стихійної, несвідомої її організації в суспільстві. Йдеться вже не про відомий антагонізм між свідомістю, розумністю індивіда та несвідомими відношеннями, які складаються у процесі трудової діяльності. Із такого розуміння образу людини, а також відносин між особистістю та суспільством витікає спільна для психоаналізу та висунутої Хоркхаймером «критичної теорії» установка на необхідність розвитку самосвідомості людей.

Звернення Хоркхаймера до психоаналізу яскраво відбивається в тих випадках, коли він намагається осмислити проблеми, пов'язані з розумінням стосунків у сім'ї, взаємозв'язок між сім'єю та суспільством, природи авторитаризму та антисемітизму. На думку Хоркхаймера, саме Фрейд започаткував переосмислення традиційних стосунків між батьком та сином. У сучасному суспільстві вже не батько, а дитина стає тією реальністю, за якою приховуються рушійні сили соціального розвитку. Хоркхаймер та його послідовники вважають, що психоаналіз значно вплинув на висвітлення взаємовідносин між сім'єю та суспільством, батьками та дітьми. Фрейд виявив амбівалентну установку дітей до своїх батьків. Однак на сучасному етапі дитина значно раніше виявляє, що батько не має достатньо сили та влади, щоб захистити її від різних соціальних потрясінь. У пошуках авторитету вона прагне ототожнити себе вже не з батьком, а з його більш сильним заступником «надбатьком» або образом, створеним «тоталітарною ідеологією».

Саме в подібному переосмисленні взаємовідносин між дитиною та батьками багато представників франкфуртської школи намагаються відшукати джерела авторитаризму, антисемітизму, фашизму.

Психоаналітичні ідеї органічно вписуються в міркування Хоркхаймера про проблеми раціональності в сучасній індустріальній культурі, відносини між людиною та природою, «сцієнтистську помилку» розуму, яка призводить до масового безумства та «тотальної параної». Якщо Фрейд намагався відшукати зв'язок між «Едіповим комплексом» та

379