5. Співвідношення етичних та естетичних цінностей у романі Уайльда «Портрет Доріана Грея». Парадоксалізм о.Уайльда як стиль, його сутність.

Не можна не сказати про цей роман одночасно як про гімн естетизму, так і про «естетичну антиутопію» (К. Чуковський «Оскар Уайльд»). У цьому романі О. Уайльд якнайповніше виражає основні позиції своєї теорії естетизму. Двадцять п'ять афоризмів передмови в концентрованому вигляді визначають систему естетичних поглядів автора.  Ми переходимо до аналізу першої проблеми роману.«Художник - той, хто створює прекрасне - свідчить перший з афоризмів. І дійсно, художник Безіл Холлуорд створив прекрасний портрет: «…на мольберті стояв портрет молодої людини незвичайної краси», «…художник дивився на прекрасного хлопця, з таким мистецтвом що відображує його на портреті.». Але не цей  портрет - прекрасне творіння мистецтва - створює жахливе чудовисько, яким стає Доріан? «…Крик жаху вирвався у художника, коли він в напівтемряві побачив страшне обличчя яке глузливо посміхається йому з полотна.У виразі цього обличчя було щось  що обурювало душу, і наповнювало її огидою. Сили небесні, адже та це обличчя Доріана!» 

 «Ви ж говорили мені, що знищили портрет!» - говорить Безіл за мить до своєї загибелі. «Це неправда. Він знищив мене», відповідає Доріан перед тим, як остаточно погубити свою душу, і, вкладаючи ці слова у вуста свого персонажа, Оскар Уайльд, можливо, сам того не чекаючи, спростовує перший свою тезу.

«Ті, хто в прекрасному знаходять погане, - люди зіпсовані.. Ті, хто здатні побачити в прекрасному його високий сенс, - люди культурні. Вони не безнадійні» . - Наступний афоризм Уайльда. Але і йому призначено бути спростованим на сторінках роману. Ні Безіл, ні більш ніж проникливий лорд Генрі сприймає лише зовнішню красу Доріана, не бачать жахливої душі героя. Ніхто не вірить в те, що Доріан здатний скоїти злочин. Дивна краса Доріана затьмарює очі і Джеймсу Вейну, який, бажаючи помститися за загиблу сестру, так і не зміг здійснити свій задум, просто не повіривши, що такий прекрасний хлопець міг бути таким жорстоким і безжалісним. І він, як Безіл, розплачується за свою помилку життя.

«Художник - не мораліст», стверджує Уайльд, але дійсний художник Безіл - лише один з героїв роману - намагається повернути Доріана на праведну дорогу: «Моліться, Доріан, моліться!.. буде почута і молитва розкаяння» - в пориві жаху говорить він, побачивши портрет.Але чи протиріччя у фіналі роману, в якому герой покараний і з'являється перед читачами в самому страхітливому вигляді, вислову автора «Художник - не мораліст»? Думається, немає. По суті, Уайльд не заперечував етичного змісту літератури: він виступав лише проти нарочитої повчальності.

Можна не довіряти афоризмам, але вислів Антуана де Сент Екзюпері "Усі ми родом із нашого дитинства" підтверджений усім життям Оскара Уайльда. Батьківський будинок у Дубліні був відкритий для європейських знаменитостей і відзначався вільними на той час порядками. Так само і добрий хлопчик Оскар був не такий, як його однолітки - і в школі, і в Оксфорді. Таким він був майже до кінця свого життя. І тільки Рединзька в'язниця виправила становище: вона зламала свого невільника. Бо ж Уайльд завжди порушував встановлені норми заради краси, такої, якою він її розумів. Уайльд обожнював красу. У майстерні Безіла Ворда, побачивши прекрасного натурщика, Оскар вигукнув: "Який жаль, що й йому не минути старості з її потворністю!" Безіл відповів, що був би ладний переписувати портрет щороку, тільки б перенесені на нього зміни обличчя повертали моделі її красу. Так почався "Портрет Доріана Грея". Нема потреби переказувати фабулу твору, бо вона вкладається у декілька слів: створено портрет, який переймає на себе роки й вчинки Доріана Грея. Два герої - Доріан і лорд Генрі - понад усе ставлять саме красу. І коли життя суперечить їхнім естетичним переконанням, то вони не рахуються з життям. Вони не хочуть розуміти, що кожний крок людини у реальному житті обов'язково має і моральний сенс. "Як це сумно! - промурмотів раптом Доріан Грей, який все ще не відвертав очей від свого портрета. - Як сумно! Я постарію, стану огидною потворою. А мій портрет буде вічно молодий. Він ніколи не стане старший, ніж цього червневого дня... Ох, якби могло бути навпаки! Якби старів цей портрет, а я назавжди залишався молодим! За це... я віддав би усе на світі. Так, нічого не пожалів би! Душу б віддав за це". Здавалося, порожні людські балачки, проте це виявляється програмою життя. Він не хоче любити просто дівчину: вона повинна бути великою актрисою, тобто, пробачте на слові, мати "естетичну цінність", а не життєву. І вперше на портреті Доріана Грея з'явилася жорстка зморшка. І найбільше переживання в аматора краси викликала не смерть дівчини, а неестетичні подробиці дій слідчих у газеті. І коли Доріан убиває творця чарівного портрета, його найбільше непокоїть знов неестетичний вигляд мертвого тіла при денному освітленні. Але вбивство залишається вбивством так само, як вина перед Сибілою - виною. Підмінити реальне життя мрією, хоч би якою красивою, не вийде. І приходить кара того самого часу, коли головний герой вирішив позбутися портрета І почати нове життя. Мистецтво не було дзеркалом, воно стало відбитком становлення людини як особистості і як члена суспільства... Отже, доходимо висновку: краса не може існувати поза мораллю.

Главная особенность произведений Уайльда

Парадокс – это яркая, эффектная неожиданная мысль, которая противоречит традиционному, общепринятому мнению, или которая сама содержит некоторое противоречие, отражающее противоречивость жизни.  В основном в парадоксах Уайльда отразилось неклассическое мировоззрение. Например: «Единственный способ избавиться от искушения (искушения согрешить) – поддаться ему».  Кстати, классическое и неклассическое мировоззрение в его творчестве сочетаются.  Например, его прекрасные сказки, тонкие, лиричные, в основном утверждают самые традиционные, христианские нравственные ценности: любовь, доброту, сострадание, альтруистическое самопожертвование. 

Лучшие из них: «Счастливый принц», «Великан-эгоист» (в этой сказке один из героев – маленький мальчик, из-за которого великан избавился от своего эгоизма – неожиданно оказывается будущим спасителем, Христом), «Соловей и Роза», «Преданный друг». В последней сказке один из героев, на мой взгляд, является одним из самых ярких олицетворений, символов человеческого лицемерия.  К сказкам примыкает полусказочная повесть «Кентервильское привидение» - одно из самых лучших, популярных произведений Уайльда. О том, как богатые, ни во что, кроме денег, не верящие американцы купили старинный английский замок с привидением, как они издеваются над бедным привидением, которое не может их напугать. Смысл повести самый традиционный: проповедь доброты, так как привидение спасла пожалевшая его американская девочка. 

Именно беспринципность и легкомыслие позволяют прощать грехи другим людям и любить их такими, какие они есть. «Я люблю говорить ни о чём. Это единственное, о чём я что-нибудь знаю» - говорит герой пьесы.  «Как важно быть серьёзным» считается одной из самых смешных комедий на английском языке вообще. Все герои обретают своё счастье, в том числе и благодаря тому, что один из них имел склонность слегка приврать. Пьеса написана о том, что не нужно быть серьёзным.  «Оскар Уайльд дорого заплатил за то, что был Оскаром Уайльдом. Но быть Уайльдом – верх роскоши. Так что вполне естественно, что это стоило ему так дорого» (Жан Кокто).