2.1. Поняття віктимної поведінки неповнолітнього

Вікти́мність окремої особи (індивідуальна віктимність) — психічний нахил особи, притаманна людині (реалізована злочинним актом або залишена в потенції) здатність, схильність стати в певних обставинах жертвою злочину.

Проблема тяжкої насильницької злочинності проти життя та здоров’я людини завжди була й залишиться однією з найзлободенніших і болісних проблем суспільства, гострим соціальним фактором його дестабілізації. Як свідчить історія людства, ці діяння завжди викликають негативний соціальний резонанс. Ступінь цивілізованості суспільства вимірюється саме ставленням однієї людини до життя та здоров’я іншої, оскільки це не швидкоплинні цінності, а всі інші є похідними від них. Але ціна розуміння такої простої істини іноді ні з чим незрівнянна.

Під віктимністю розуміється суб'єктивна схильність особи сприяти порушенню своїх прав та законних інтересів, а навіть здатність стати жертвою правопорушення чи злочину. Малолітні та неповнолітні особи – це ті вікові категорії, дії яких характеризуються особливими віктимологічними ознаками.

Неповнолітнім особам властиві  недосконалість захисних механізмів психіки і неадекватне ставлення до самих себе та оточуючих, прояви сповільненості при орієнтуванні в нових ситуаціях, невміння належною мірою прогнозувати розвиток подій, у тому числі пов'язаних з власною поведінкою.

Своїм способом життя  неповнолітні свідомо чи несвідомо здатні не лише спровокувати порушення своїх прав та законних інтересів, вчинення  злочинного посягання проти себе, а й навіть полегшити реалізацію таких дій. Основним чинником віктимності неповнолітніх є їх вік, що обумовлений незавершеністю формування особи в біологічному та соціальному плані, дефіцит досвіду позитивної, активної, пов'язаної з відстоюванням свого «Я» поведінки.

Формування віктимності у неповнолітніх визначається також сукупністю таких соціально-психологічних чинників, як брутальність, ворожість, автономність, директивність і непослідовність батьків, відсутність психологічного контакту та обмеженість у прояві щиросердної теплоти до дітей та ін.

Віктимна поведінка неповнолітніх дуже часто проявляється у  пасивному ставленні до наданих їм на міжнародному, національному та регіональному рівні прав та можливостей, незацікавленості щодо отримання  інформації про способи захисту своїх прав, свобод та законних інтересів тощо.

Проте, як показує світовий досвід, більшість порушень, які вчиняються стосовно неповнолітніх, зумовлені саме віктимною поведінкою останніх. Найчастіше такі особи покладаються не на власні знання норм законодавства, яких сьогодні більше, ніж достатньо для врегулювання відносин такої вікової групи, а сліпо довіряють  тим, хто немає на меті реалізацію їх прав, а навпаки – бажає використати надані неповнолітній особі можливості для власної вигоди. – Начальник управління юстиції  Я. І. Мельник.

Роль жертви у кримінологічному механізмі злочину може бути найрізноманітнішою — від нейтральної до максимально провокуючої злочинця на вчинення злочину. Особливе віктимологічне значення має провокуюча поведінка жертви внаслідок її високого віктимного потенціалу. Дуже часто така поведінка є приводом і джерелом конфлікту.    Жертві може бути завдано шкоди і в результаті її необачливих дій, неправильної оцінки ситуації, а через це й неправильної поведінки. До ситуацій, коли в результаті поведінки жертви створюється об'єктивна можливість вчинення злочину, належать також відсутність необхідної реакції на злочинні чи інші негативні дії, невчинення опору діям злочинця.    Віктимологічно значущою може бути також позитивна поведінка жертви, якщо вона полягатиме у здійсненні захисту будь-якої особи від злочинних посягань, при виконанні службових або громадських обов’язків. У таких випадках, якби жертва не діяла певним способом, вона б не викликала відповідної насильницької реакції з боку злочинця.    Українські вчені-кримінологи НАВС України розрізняють такі види поведінки жертви:    - провокуюча — образа, приниження, напад, знущання тощо;    - позитивна (не провокуюча);    - нейтральна щодо впливу на поведінку злочинця;    - пасивна — найхарактерніша для взаємодії близьких родичів.    Схожу класифікацію видів поведінки жертви пропонують вчені-кримінологи Санкт-Петербурзької академії МВС Росії:    - негативна, тобто така, що провокує злочин або створює для нього об'єктивно сприяючу ситуацію;    - позитивна, що виражається у протидії злочинцю, виконанні громадського обов’язку тощо;    - нейтральна — така, що не сприяла вчиненню злочину.    А. Зелінський, класифікує віктимну поведінку за її характером:    - конфліктна, коли потерпілий створює конфліктну ситуацію або бере активну участь у конфлікті, що виник (є ініціатором бійки або вступає в бійку на боці однієї зі сторін). Особливими різновидами такої поведінки є необхідна оборона, затримання злочинця, правозахисна активність;    - провокуюча (демонстрування багатства, екстравагантна зовнішність, неправильна поведінка жінки, що створює уявлення про її доступність, тощо);    - легковажна (довірливість і наївність неповнолітніх та інших осіб, що неспроможні опиратися нападаючому, створення аварійних ситуацій на шляхах пішоходами й водіями тощо).    Кримінологічна значущість віктимної поведінки, що характерна для багатьох жертв злочинів, уможливлює певну їх класифікацію. Класифікація потерпілих від злочинів має важливе значення для запобігання злочинам, оскільки мета її розробки полягає в підвищенні ефективності профілактики злочинів і забезпеченні охорони громадян як потенційних жертв.    Кримінологи Санкт-Петербурзької академії МВС Росії вважають, що до основних підстав для класифікації жертв злочинів належать стать, вік, професійна приналежність, морально-психологічні особливості особи (що сприяє швидкому складанню особистісно-віктимологічної типології) та ін.

Вченими-кримінологами[20, с.10-11]встановлено, що деяким категоріям осіб притаманні риси психологічного, фізичного, морального характеру, які створюють підвищену можливість таких людей стати жертвами злочину. Неповнолітні теж входять у число осіб з підвищеною віктимністю. Причому, віктимні риси, характерні для останніх, можна поділити на дві групи — загальні та індивідуальні.

До загальних (притаманних підлітковому вікові як такому) належать:

1. довірливість;

2. наївність;

3. допитливість,

4. невміння адекватно реагувати на ситуацію;

5. відставання у психічному розвитку від фізичного;

6. перевага у психічній діяльності процесів збудження над гальмуванням, а, інколи, просто фізична слабкість.

Індивідуальні віктимологічні властивості можуть бути поділені, в свою чергу, на біопсихологічні, власне психологічні та соціально-психологічні. До власне психологічних відносять:

1. агресивність;

2. навіюваність;

3. ригідність(складність або нездатність перебудовуватися при виконанні завдань, якщо цього потребують обставини);

4. тривожність;

5. жорстокість;

6. необ'єктивну оцінку можливостей;

7. схильність до ризику;

8. конформність(здатність до конформізму, податливість людини до реального чи уявного тиску групи, що виявляється у зміні її поведінки і настанов у відповідність до раніше не поділюваної позиції більшості);

9. емоційну неврівноваженість або наявність однієї чи поєднання декількох акцентуацій характеру.

Другим блоком факторів, що можуть підвищувати вразливість неповнолітніх, є соціально-психологічні, до яких належать: потреба у спілкуванні, самоствердженні, що загострюються у підлітковому віці як в жодному іншому і, звідси, підвищена орієнтація на групу, а також «важковиховуваність», правова необізнаність, незнання головних методів забезпечення особистої безпеки та адитивна поведінка(порушення поведінки, що виникає в результаті зловживання різними речовинами, що змінюють психічний стан людини, включаючи алкоголь і тютюн, до того моменту, коли фіксується факт психічної і фізичної залежності).

До біопсихологічних факторів відносять: тип темпераменту, наявність рис, характерних для одного з патопсихологічних симптомокомплексів (шизофренічний, психопатичний, оліго-френічний, органічний патопсихологічний синдроми, психогенна дезорганізація психічної діяльності). Вивчення та дослідження віктимних рис неповнолітніх, проведення психокорекційної роботи з дітьми, спрямованої на усунення таких властивостей, є важливою ланкою профілактики злочинних посягань на них. Вдосконалення методів психодіагностики названих небезпечних вад та використання ефективних програм з психокорекції — запорука безпеки неповнолітніх[27, c. 95-97].

Існує загальна віктимність, залежна від віку, статі, роду діяльності, соціального статусу підлітка. Разом з цим виділяється індивідуальна віктимність, залежна від психічної, психологічної і емоційної нестійкості підлітка.

У переважній більшості випадків поведінка віктимного підлітка є провокацією агресора, в основі якої знаходяться такі психологічні складові як несвідоме відчуття провини; бажання бути покараним способом, який неусвідомлено обирає потерпілий; проекція власних агресивних імпульсів на агресора, взаємодія з яким задовольняє неусвідомлювані агресивні прагнення жертви.

За основні детермінанти, що призводять до віктимності (провокують нанесення травми), виступають поєднання тривожності, агресивності і навіюваності. Віктимізуючий вплив агресії полягає в активній провокації насильства, сприйнятті навколишнього середовища як невизначеного і ворожого, від якого підліток захищається способами, що не завжди мають конструктивний характер. Віктимізуючий вплив навіюваності підлітка пов'язаний з інтелектуальною недостатністю, з негативним відношенням до себе і провокативною невпевненістю.

Підвищена віктимність неповнолітніх визначається їх соціальним положенням, де визначальною детермінантою схильності до віктимної поведінки є роль підлітка в сім'ї. Існує два типи порушень дитячо-батьківських стосунків – це емоційне відчуження дитини батьками або зверхконтроль з їхнього боку. Батьківське емоційне відчуження перетворюється за допомогою захисного реактивного утворення у формі певного "виховного стилю" – авторитаризму, зверхконтролю, гіперопіки або гіперпротекції. Ці стилі у цілому характеризуються тотальною невдоволеністю дитиною, прагненням "переробити" її, великою кількістю обмежень, заборон і покарань. Дорослий, таким чином, дістає можливість висловити свою агресію по відношенню до дитини, при чому агресія виглядає та інтерпретується як підвищена турбота і увага. Дитина виступає як "зручний" об'єкт заміщення агресії, їй приписуються неіснуючі недоліки або нав'язується певний "успішний" життєвий сценарій. Останнє позначається як делегування або зверхсоціалізація і є компенсацією батьківського відчуття своєї незначності, сприйняття себе як неповноцінного. Емоційний симбіоз є екстремальною батьківською установкою, що фруструє онтогенетично пізніші потреби дитини у відділенні, визначенні меж "Я", самостійному пізнанні миру. Страх матері раціоналізується і виявляється у вигляді виховного стилю, що описується в літературі як егоцентрична інфантилізація, потураюча гиперопіка, знецінення[33, c. 107-109].

Загальні особливості прояву віктимності: віктимність в поведінці більшою мірою визначається не стільки зовнішніми провокативними проявами агресії, які швидше відштовхують потенційного агресора, скільки провокативною демонстрацією власної безпорадності або залежності. Агресивний і підбурюючий типи віктимності відрізняються тільки формою і ступенем прояву агресивності, що може привести до травматизації. Ситуативна віктимність визначається інфантильністю і частим використовуванням витиснення і регресії, які виключають адекватне усвідомлення наслідків тих дій, у тому числі і проявів агресивності, що властиві підлітку і можуть привести до травматизації. Прихований тип віктимності пов'язаний з тим, що підліток ситуацію з мінімальним ризиком травматизації перетворює на травматичну через існування внутрішнього протесту проти обмежень його потреб. Цей тип віктимності пояснюється дією протифобічного відігрування, дисоціації, проективної ідентифікації, витіснення, сексуалізації і регресії, які приводять до психологічної готовності стати жертвою як єдиного засобу реалізувати несвідоме прагнення і відповідати при цьому вимогам Супер-Его.

Загальна віктимність, прихований тип віктимності і ситуативний тип віктимності є першорядними у формуванні і реалізації віктимної активності підлітка, а агресивний і підбурюючий типи можна розглядати як окремі випадки ситуативного типу активності, оскільки підліток не замислюється, як на інших людей діє його поведінка, тобто у нього відсутній зворотний зв'язок, і це робить неможливим самокорегування його поведінки і адекватну реакцію на загрозу.

Патологічні родинні ролі впливають на формування віктимності так: “родинний герой” реалізує очікування батьків щодо ідеальної дитини і стає їх нарцисичним розширенням, задовольняє потребу в схваленні і турботі. Цим самим вона перекреслює власне “Я”, у зв'язку з чим позбавляється можливості реалізовувати свої справжні бажання і потреби, тому їх задоволення можливе тільки при знятті відповідальності шляхом отримання статусу жертви. У підлітка присутній протест проти нав'язаних норм і правил, який витісняється, але він дотримується культурних вимог і заборон Супер-Его на демонстрацію агресії, і таким чином в нього формується схильність бути жертвою як компроміс між бажанням і забороною.

“Занедбана дитина” прагне виглядати цінною і гідною любові, менш інфантильна, ніж підлітки з попередньою роллю, більшою мірою віддає звіт у власних діях, більшою мірою вільна в реалізації своїх потреб і здатна до самозахисту. Але її потреба отримати схвалення і позитивну оцінку від людей з високим соціальним статусом може виступати як передумова формування віктимності, з тією обмовкою, що залежність підлітка від людей з високим соціальним статусом (батьків, вчителів, старших товаришів) приводить до ситуації травматизації тільки за умов навмисної експлуатації підлітка з їхньої сторони.

“Цап-відбувайло” («козел отпущения» рос.) є окремим випадком ролі “занедбана дитина”, а також результатом інвертованих дитячо-батьківських стосунків, при котрих відповідальність за неприємності покладається на дитину, яка прагне довести, що вона гідна любові і уваги. Вона перебільшує свої недоліки і ступінь відповідальності, що само по собі може переживатися як травма.

Частка кожного типу віктимної поведінки і представленості патологічної родинної ролі в загальній вибірці всіх травмованих склала:

1. родинний герой: для 48% вибірки травмованих підлітків властива інверсія дитячо-батьківських відносин, завищення своїх можливостей, страх виявитися знеціненим;

2. цап-відбувайло: 35% вибірки травмованих підлітків виконують функцію громовідводу для реалізації агресивних і тривожних прагнень батьків і використовуються як стабілізатор родинної системи;

3. занедбана дитина: 14% вибірки травмованих підлітків шукають аналог сім'ї поза родинною системою і таким чином схильні до згубного впливу вулиці, але вони більш адаптовані в порівнянні з двома вищенаведеними типами;

4. Однак, 3% вибірки травмованих підлітків зазнають необхідність підтримувати типаж неповноцінного, що великою мірою закріплює інфантильні реакції на ситуацію, яка несе ризик травматизації[27, c. 98].

Типи віктимної поведінки:

1. загальна віктимність в поведінці: 20% вибірки травмованих підлітків переживають небезпечну ситуацію як емоційно привабливу і ідеалізують агресора;

2. агресивний тип: 17% вибірки травмованих підлітків долає фрустрацію за допомогою фізичної сили;

3. підбурюючий тип: 17% вибірки травмованих підлітків долає фрустрацію за допомогою демонстрації здатності “вкусити” суперника;

4. прихований тип: 17% вибірки травмованих підлітків мають внутрішньо-особову проблему, яка дестабілізує адекватні поведінкові реакції на ситуації, пов'язані з ризиком для психологічного і фізичного благополуччя підлітка;

5. ситуативний тип: 8% вибірки травмованих підлітків нездатні переробити отриману травму через постійну дію захисних механізмів витіснення і дисоціації, що запускаються автоматично і приводять до неадекватних поведінкових реакцій на ситуації, пов'язані з ризиком для психологічного і фізичного благополуччя підлітка[27, c. 99].

Отже, віктимність як властивість особистості і як одна з детермінант віктимної поведінки підлітків має в своїй основі взаємодію таких рис як агресивність, тривожність і навіюваність. Під віктимністю підлітка розуміється тенденція провокувати агресивні форми поведінки по відношенню до себе. Під віктимною поведінкою розуміється агресивна фізична або вербальна провокація супротивника, провокація за допомогою демонстрації своєї беззахисності або повна нездатність розпізнавати ситуації, що несуть ризик бути травмованим.

Теоретичне визначення типів віктимності особистості підлітків здійснювалося в залежності від якісного та кількісного поєднання основних чинників віктимності (агресивність, тривожність, навіюваність). Встановлено, що певне поєднання агресивності, тривожності і навіюваності формує тип віктимної поведінки і тим самим тип віктимності особистості. Агресивні віктимні (спостережуваний поведінковий аспект віктимізації) формуються на основі домінування агресивності. Активні (зваблюючо-підбурюючі) віктимні (спостережуваний вербальний аспект віктимізації ) - на основі домінування поєднання агресивності і тривожності. Пасивні віктимні (приховані аспекти віктимізації) - на основі домінування тривожності. Некритичні віктимні (ситуативна віктимізація) - на основі домінування навіюваності. Випадкові невіктимні травмовані підлітки - це такі, які не є віктимними, їхня травматизація відбулася за об'єктивними, а не за суб'єктивними причинами.

Таким чином, виділено психологічні особливості віктимних підлітків, здійснено психологічний аналіз особистісних передумов їхньої поведінки, а саме – агресивності, тривожності та навіюваності; визначено специфіку дитячо-батьківських відносин, які підвищують ступінь віктимізації підлітків. Встановлено, що загальна віктимність залежить від віку, статі, роду діяльності, соціального статусу підлітка, спеціальна віктимність - від психічної, психологічної і емоційної нестійкості підлітка.

За основні криміногенні чинники обрано поєднання тривожності, агресивності і навіюваності. В основі саморуйнівних вчинків поєднуються елементи агресивності, покарання (аутоагресії) і спокутування (з'єднання еротичних і деструктивних імпульсів). Вид травми у меншій мірі впливає на оформлення її як травми, ніж її суб'єктивне переживання і оцінка потерпілим. Підвищена віктимність неповнолітніх визначається їх соціальним статусом, де визначальною детермінантою схильності до віктимної поведінки є роль підлітка в родині[13, c. 93-96].