збірка студентів

стрес, кожен переживає ту чи іншу подію по-різному, тому говорити про те, що «ось це» треба уникати, а «ось це» треба пережити, не можна.

Термін «агресія» має різні значення. Сучасні психологи дотепер сперечаються з приводу термінологічного визначення агресії, але багато в чому їхні думки сходяться, що необхідно більше точний словник, у якому буде розрізнятися поведінка самовпевнене, енергійне, спрямоване на досягнення поставленої мети, і поведінки, єдина мета якої – заподіяти біль, нашкодити або зруйнувати.

А. Маслоу (Maslow A., 1964) також відносив агресію й агресивність до потреби руйнувати. Агресивність, згідно Маслоу, не інстинкт, але інстинктоїдна – подібна до інстинкту. У якості інстинктоідних він розумів властивості особистості, які не зводяться до інстинктів, але мають певну природну основу.

На думку Д. Креч, Р. Кратчфилда «у своїй найпростішій формі агресія може розглядатися як пряма атака на перешкоду або бар'єр, і в цьому змісті вона є проявом адаптивного поводження». Під агресією також розуміється поведінкова реакція, що характеризується проявом сили в спробі завдати шкоди або збиток іншим людям або об'єктам, шляхом актів ворожості, атак, руйнувань (Delgado H., 1963). Х. Маркль вважає агресію однією з форм конкурентної поведінки в умовах обмежених ресурсів. «чи буде конкуренція агресивної чи ні – це залежить від співвідношення «витрати – користь» за даних умов середовища…» [12, 24]. Ступінь агресивності зменшується, якщо користь починає перевершувати витрати; якщо ж витрати перевершують користь, агресія стає патологічною.

Е. Фромм визначає агресію більш широко, як заподіяння збитку не тільки людині або тварині, але й усякому неживому об'єкту. А. Реан, трохи звужуючи Е. Фромма, розуміє під агресією «будь-які дії, які заподіюють або мають намір завдати шкоди іншій людині, групі людей або тварині» .

Незважаючи на розходження у визначенні поняття агресії у різних авторів, ідея заподіяння шкоди іншому суб'єктові присутній практично завжди.

Один з найбільш відомих дослідників агресії й агресивності людини А. Басс (Buss A., 1961) визначає агресію як реакцію, у результаті якої інший організм одержує болючі стимули. Їм запропоноване наступне, також досить широке, визначення: агресія – це будь-яка поведінка, що містить погрозу або наносить збиток іншим [11, 25]. З даними визначеннями не можна повністю погодитися. Так, якщо збиток нанесений не навмисне, а випадково, дія людини не завжди можна розцінювати як агресію. Крім того, невдалі спроби завдати шкоди, згідно даного визначення, не можна розглядати як агресивні дії. Тим часом, агресивний намір і дії по його здійсненню мали місце.

Найбільше визнання одержало наступне визначення: «Агресія – це будь-яка форма поводження, націленого на образу або заподіяння шкоди іншій живій істоті, що не бажає подібного звертання» [11]. На думку зазначених авторів, прагнення реципієнта уникнути нападу й болю повинне бути присутнім.

101

Формулюючи визначення «агресії», Л.М. Семенюк відзначає, що в буквальному значенні слова – це напад за власною ініціативою з метою захоплення. «Разом з тим цей такий стан, що може містити в собі не тільки прямий напад, але й погрозу, бажання напасти, ворожість».

Поняття «агресія» й «агресивність» розрізняються багатьма авторами. Якщо агресія трактується як дія або процес, що має специфічну функцію й організацію, то агресивність розглядається або як певний стан людини, або як деяка особистісна структура, що є компонентом більше складної структури психічних властивостей людини. Зокрема, Н.Д. Левітів пропонував розглядати й досліджувати агресію як психічний стан, виділяючи пізнавальний, емоційний і вольовий її компонент. А. Реан [12, 236] розуміє під агресивністю «властивість особистості, що виражається в готовності до агресії».

Розрізнення понять «агресія» й «агресивність» веде до важливих наслідків. З одного боку, не за всякими агресивними діями суб'єкта дійсно коштує агресивність особистості. З іншого боку, агресивність людини зовсім не завжди проявляється в явно агресивних діях. Прояв або не прояв агресивності як особистісної властивості в певних актах поводження як агресивних дій завжди є результатом складної взаємодії ситуаційних факторів.

Представники біхевіористичної психологічної школи часто говорять про агресивну поведінку. Під нею розуміється активні, відкриті, зовнішні виражені дії, часто ініціативні й завжди приносять іншій людині (або неживому предмету) певна шкода. Агресивної поведінки може виражатися в різноманітних формах: від грубого фізичного насильства до глузливих й уїдливих слів.

Істотне значення в розумінні сутності агресивної поведінці підлітків має аналіз їхньої мотивації. Основу агресивної мотивації становлять, насамперед, негативні емоції й почуття, такі як гнів, страх, помста, ворожість (А. Басс, К.Ізард, Х. Фешбах, Е. Фромм й ін.). Фешбах (Feshbach, 1964) відзначає, що із придбанням різного роду навичок і рухів, пов'язаних з «експресивною агресією», необхідної для зняття емоційної напруги й тому виконуючу позитивну роль, виникає властивий агресії мотив – «бажання завдати фізичної шкоди» (intent to hurt).

Отже, більшість дослідників змінюють до думки про те, що агресивна поведінка повинне включати агресивний намір. Однак при більше уважному розгляді встановити наявність або відсутність агресивного наміру не завжди виявляється простим завданням. Наміри – це особисте, сховане, недоступне прямому спостереженню задуми (А. Басс, А. Бандура). Про їх можна судити за умовами, які передували або випливали за актами агресії [11, С. 27]. Проте, включення критерію наявності або відсутності агресивного наміру у визначення агресії бачиться доцільним. Це дозволяє оцінювати як агресію спроби заподіяти шкоду іншим, навіть якщо вони не увінчалися успіхом, а також диференціювати від агресивні дії, наслідком яких стало випадкове заподіяння шкоди, і дії, що

102

мають благі наміри, для здійснення яких заподіяння болю необхідно (наприклад, дії хірурга).

Важливе значення у визначенні «агресії» має фраза «іншій живій істоті». На думку Р. Берон і Д. Ричардсон, тому що самогубець прагне заподіяти шкода собі, а не іншим живим істотам, його дії не можуть бути розцінені як агресивні [11, С.ЗО]. З такою оцінкою важко погодиться, тому що в цьому випадку має саме – або аутоагрессия, під якою розуміється агресія ж, але спрямована на себе.

У теперішній роботі нами була поставлена мета дослідження агресивних реакцій. Під реагуванням прийнято розуміти відповідь, «відкликання яким – небудь образом на зовнішнє роздратування, вплив ззовні»; реакція (від лат. re – проти, actio – дія) – протидія. Відповідно, під агресивними реакціями ми розуміємо форми поведінкового реагування, що представляють собою відповідні дії на роздратування й причиняюче шкоду або збиток живим і неживим об'єктам.

«Агресивна реакції» більше вузька категорія в порівнянні з поняттям «агресивне поведінка», що має на увазі певний рівень сформованості агресивних способів дій. Тому нас цікавили спровоковані прояви агресії, а як об'єкт розгляду були обрані агресивні реакції.

Як і характерні для дітей і підлітків реакції протесту, опозиції, відмови, компенсації й гіперкомпенсації, агресивні реакції ставляться до ситуаційно обумовлених змін поводження. Дослідження показують, що такі реакції досить поширені серед підліткових вікових груп. Агресивні реакції можуть і найчастіше виступають як засіб психологічного захисту, тому їх можна розглядати в якості недиференційованого захисного механізму; як неконструктивне, неадекватна поведінка.

До поняття норми агресивності зверталися багато дослідників (A. Eyken, R. Ridder, А.А. Реан, Т.Г. Румянцева й ін.). Так, Т.Г. Румянцева відзначає, що норми формують своєрідний механізм контролю за позначенням тих або інших дій. «Коли ці норми дотримані, сприйнята поведінка не буде розглядатися спостерігачем у якості агресивного, незалежно від ступеня згубності наслідків такої поведінки. І, навпаки, якщо норми порушені, на поведінці «навішується ярлик агресії» [7, С. 84]. Отже, норма агресивності розглядається як мінімум у двох аспектах: як середньо припустимий рівень агресивності і як норми поводження, прийняті в суспільстві (маючи відповідний соціальний контекст).

Спираючись на подання Б.Г. Ананьева, Т.Н. Курбатова розглядає структуру агресії відповідно до рівнів психологічної організації людини: індивідний, суб'єктно – діяльністний й особистісний рівень агресії. Індивідуальний рівень складається в захисті себе, потомства, особистого майна й зв'язується із природною основою людини. Суб'єктно – діяльний рівень прояву у звичному стилі поведінки особистості й зв'язаний із прагненням до досягнення успіху, мети й відповідною реакцією людини на погрозу. Особистісний рівень агресії зв'язується

103

автором з мотиваційною сферою, самосвідомістю й проявляється в кращому виборі агресивних форм поводження й засобів для досягнення своєї мети. Однак представляється досить складним диференціювання суб'єктно – діяльного й особистісного рівнів агресії.

Вирішуючи проблему оцінки агресії, на наш погляд, доцільно звернутися до моделей структури агресії. Е. Фромм [48, 283] розглядав два різних види агресії: 1) доброякісну, оборонну агресію, необхідну людині для виживання, і 2) деструктивну, злоякісну агресію, що не є біологічно адаптивною.

Фешбах (Feshbach S., 1964) запропонував розрізняти три види агресії: випадкову, інструментальну й ворожу. Однак проти виділення випадкової агресії в окрему категорію заперечував Кауфман (Kaufinann H., 1965). Якщо прийняти такий розподіл агресії на види, то як випадкова агресія потрібно розглядати будьяку випадкову, ненавмисну дію, що принесла шкоду. При цьому Кауфман думав, що й інструментальну й ворожу агресію варто вважати навмисної.

Окремі дослідники (Buss, 1961, 1971; Feshbach, 1964, Hartup, 1974) розрізняють ворожу й інструментальну агресію. Ворожа агресія має місце, коли головною метою агресивної дії виступає заподіяння шкоди. Інструментальна агресія спрямована на досягнення мети, причому ціль заподіяння шкоди не ставиться, а агресивні дії виступають як інструмент для здійснення різних бажань.

Для класифікації агресивної поведінки А. Басс запропонував три дихотомії: фізична – вербальна, активна – пасивна, спрямована – ненаправлена. Слід зазначити, що цією класифікацією багато дослідників користуються дотепер. Розділяючи вербальну й фізичну агресію, А. Басс указав на використану в кожному випадку систему органів: з одного боку, мовні засоби, а з іншого боку – інша довільна мускулатура, основна ланка якої доводиться в людини на групу м'язів кисті й руки (Bricklin et al, 1962; Kunz 1946) [13]. До категорії вербальної агресії відносять образи, погрози, примуси й вимагання, докори й обвинувачення, прокльони, наклеп і т. п. Навіть лемент без мовних висловлень нерідко носить агресивний характер. М. Дугал (Dugal M., 1928) особливо виділяв як агресія ревіння.

У випадках, коли в основі класифікації видів агресії лежить її спрямованість, виділяється два її види: пряма й непряма. При прямої агресії дії спрямовані безпосередньо проти жертви, при непрямої – дії здійснюються опосередковано, без присутності жертви.

На закінчення необхідно підкреслити, що «більшість дослідників агресії трактується як негативне, деструктивне явище. Однак не можна не визнати, що агресія може виконувати й позитивну функцію. Так, деструктивний компонент активності людини є необхідним у спорті, у творчій і деяких інших видах діяльності.

104

Література:

1.Боковиков А. Модус контроля как фактор стрессоустойчивости при компютеризации профес. Деятельности // Психологічний журнал. – 2000. – №1. – С. 93-101

2.Коган Б. Стресс и адаптация. – Москва: Знание, 1980. – 405 с.

3.Варданян Б.Х. Механізми саморегуляції емоційної стійкості / / Категорії, принципи і методи психології. Психологічні процеси. - М.: 1983., 24

4.Зільберман П.Б. Емоційна стійкість оператора // Нариси психології праці оператора. -

М.: Наука, 1974., 20

5.6. Лоренц К. Агрессия. - М.: Просвещение, 1994. - 564 с.

6.Мазоха І.С. Агресивність особистості як психолого-педагогічна проблема

7.І.С.Мазоха // Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного

8.університету. – 2007. –Вип. 22. – С.95–98

9.Немет Ш. Стрессовая реакция: ее физиологическое значение и механизмы. – В кн.: Наука и человечества – 1981. Международ. Ежегодник. – М., 1981. – С. 25–36

10.Немчинов Т.А. Состояние нервно-психического напряжения. – Л., 1983.

11.Общая психология. Учебник для студентов педагогических институтов / Под ред. А. Петровского. – Москва: Просвещение, 1986. – 460 с.

12.Першаніна Е. «Проблема профілактики педагогічної занедбаності підлітків» журнал «Радянська педагогіка», 1984, №5, стор. 141

13.Реан А.А. Агрессия и агрессивность личности // Психологический журнал. - 1996. - №

5.- с.3-18.

14.Шапар В. Психологічний тлумачний словник. – Харків: Прапор, 2004. – 640 с.

А. П. Лозовська

(наук. кер. - Т.М. Зелінська)

ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ВПЛИВУ СІМ’Ї НА ФОРМУВАННЯ УЯВЛЕНЬ ПРО БАТЬКІВСТВО У ЮНАЦЬКОМУ ВІЦІ

Актуальність. На сучасному етапі розвитку України сім’я забезпечує людині стабільність, визначає міцність народу та держави. Вивчення соціальнопсихологічного портрета сучасної молоді дало можливість науковцям виділити такі моральні вимоги до неї: знання про взаємні, особисті права і обов’язки сім’янина; рівність чоловіка і жінки при розподілі внутрішньо сімейних обов’язків; спільне вирішення всіх питань життя сім’ї; надання один одному необхідної допомоги; активна участь у повсякденному житті родини; взаємна підтримка; бережливе ставлення до сімейної честі; потреба мати і виховувати дітей; увага і взаєморозуміння в сім’ї; вимогливість до себе і членів сім’ї; рівноправність подружжя в сімейних стосунках.

Метою нашої статті є аналіз та узагальнення впливу сім’ї на формування уявлень про батьківство у юнацькому віці.

105

Розвиток уявлень про створення майбутньої сім’ї та майбутнє батьківство є важливою складовою процесу становлення сучасної сім’ї і повинно носити цілеспрямований характер, яку розробляли наступні автори (Т.В. Андреєва [1], Ю.В. Борисенко [2], Т.І. Димнова [3], Ф. Дольто [4], А. П. Зурабов[5], Р. Кемпбелл

[6] та ін.)

Т.В. Андреєва пише що, уявлення юнаків з неповних родин про батьківство пов’язані із взаєминами батька й матері, відношенням до батьків. При позитивному ставленні, юнаки уявляють себе батьками демократичними, при негативному − жорстокими, підозрілими. Не сформовані відносини з батьком, відсутність батьківської підтримки підсилюють тенденцію юнаків до самоствердження, у тому числі й у батьківській сфері через посилення авторитарності.

У сфері емоційного розвитку виявлений зв’язок між відсутністю або слабкістю батьківського впливу і агресивною поведінкою хлопчиків. Надмірна ворожість по відношенню до оточуючих виникає у них як бунт проти зайвої залежності від матері протягом перших років життя. Агресивність, таким чином, є пошук свого чоловічого «Я». [1, с. 167-173].

Ю.В. Борисенко виділяє два етапи формування уявлень про батьківство. Авторка зазначає: «У середньому до 18-23 років формуються основні уявлення про батьківство, характерні для цього періоду: молоді люди збираються мати дітей в майбутньому, але не зараз, вважають за необхідне планувати народження дітей і розглядають це як перспективу лише через кілька років (від двох до п'яти), вони позитивно ставляться до дітей, вважають, що з народженням дитини у чоловіка з'являється велика відповідальність. Приймаючи соціальні стереотипи сучасності як власну думку, вони вважають, що батько для дитини є зразком наслідування.

Другий етап - «злам» стереотипів у період вагітності партнерки. Цей етап починається з того моменту, коли юнак або чоловік дізнався, що буде батьком, до початку взаємодії з вже народженою дитиною. Реакція на повідомлення про вагітність може бути різною в залежності від багатьох факторів, які включають наміри чоловіка щодо конкретної жінки, матеріальну, соціальну та інші види готовності прийняти відповідальність за майбутнє життя. Навіть у тому випадку, коли рішення про народження дитини прийнято заздалегідь звістка про вагітність може викликати складні переживання» [2, с. 41-59].

Помилковий, не правильний розвиток уявлення, та взагалі стиль батьківства виділила Ф. Дольто. Авторка закликає батьків бути відповідальними за виховання дітей: «Відносини між батьком і дитиною багато в чому залежать від того, ким для батька був чи не був його власний батько. Якщо цей дорослий передчасно втратив або взагалі не знав батька, зі своїм сином він буде поводити себе абсолютно неправильно, тому що не має ніякого зразка. Якщо він ідентифікує себе зі своїм батьком, він помиляється ще більше, так як виховує свого сина таким чином, як

106

ніби син – це він сам у дитинстві, а якщо він суперечить своєму батькові, то поводить себе знову-таки невірно, тому що єдиний орієнтир для нього – поводитися з сином не так, як поводилися з ним, а навпаки, але в будь-якому випадку він виховує не дітей, а себе, як ніби в дійсності його діти – це він сам»

[3,с.423].

Т.І. Димнова наголошує на феномені «сімейного кола»: «Якими ми стали батьками, в значній мірі залежить від того, що ми бачили, пережили, відчули по відношенню до власних батьків. Між структурами подружніх і батьківських сімей спостерігається пряма залежність: молоді родини в переважній більшості аналогічні батьківським, особливості батьківської сім’ї несвідомо відображаються юнаками в їх сім’ях» [4, с. 123].

Дослідник А.П. Зубаров, наголошував: «Не менш важливим є розвиток уявлень молодих дівчат про майбутнього чоловіка та батька. Сім’я, а саме відносини з власним батьком мають сильний вплив на поведінку і вибір дівчат» [5, с. 115]. Існує думка, що донька ближче до мами, а син – до батька, і якщо для хлопчика відсутність в сім’ї батька – це серйозна проблема, то потреба дівчинки в батькові здається не такою гострою. Відомо, що дівчатка дуже рано починають ототожнювати себе з мамою. Протягом усього свого дитинства вони, самі того не підозрюючи, рівняються на матір, наслідуючи її голос, інтонації, манери і смаки. Але й присутність батька, в житті дівчинки дуже важлива, починаючи з моменту появи на світ. Це очевидним чином впливає на їх відносини надалі. У всякому разі, мати перестає бути тим центром, навколо якого організується все сімейне життя. До недавнього часу психологи вважали, що батько починає набувати значення для дівчаток старше трьох років, коли в них пробуджується інтерес до відмінності між статями. Проте зараз вчені стверджують, що статева ідентифікація властива дитині з самого народження, і в зв’язку з цим присутність батька на ранніх ступенях розвитку дівчинки необхідна [5, c. 117].

Психіатр Р. Кемпбелл відзначає, що вплив батька на статеву ідентифікацію дівчинки найбільше проявляється в період ранньої юності. Статева ідентичність дівчинки є схвалення себе самої як гідної представниці жіночої статі. Саме у віці 13-15 років вона повинна отримати визнання своєї значущості як майбутньої жінки в основному від батька. Батько сприяє формуванню у дочки позитивної самооцінки, висловлюючи схвалення її дій, здібностей, зовнішності. «У дівчаток, які виховуються без батька, при відсутності реальної моделі відносин між чоловіком і жінкою може сформуватися нереалістичне ставлення до осіб чоловічої статі» [6, с. 67].

Т.В.Андрєєва відзначає: «На дівчатках відсутність батька позначається в першу чергу в підлітковий період. Хороший батько здатний допомогти своїй дочці навчитися взаємодіяти з представниками протилежної статі адекватно ситуації» [1,

с. 167]

107

Отже, більшість авторів підкреслюють в своїх дослідженнях, що батьківський вплив відіграє значну роль у формуванні особистості дитини. Відсутність батька або не сформованість цілей виховання ведуть до негативних наслідків. Важливість ролі батька у розвитку дитини, її вихованні і соціалізації тепер очевидна. Він забезпечує засвоєння дітьми моральних норм. У неповній сім'ї, де відсутній батько, порушується процес соціалізації дитини. Проте дана сфера батьківства як і раніше залишається маловивченою. Соціальні стереотипи суперечать один одному і утворюють досить різноманітну систему уявлень і вимог суспільства до того яким саме має бути батько і що він зобов'язаний робити. Можливо це якийсь переломний момент у розвитку нашого суспільства. Ми поступово відходимо від консервативних моделей батьківства та приймаємо нові моделі батьківської поведінки. Дійсно, набагато більше людей сьогодні стали замислюватися про важливість ролі батька у розвитку особистості дитини. Любов матері безумовна, батько ж є для маленької дитини прототипом соціуму, що без сумніву є надзвичайно важливим для розвитку повноцінної особистості.

Література:

1.Андреева Т. В. Семейная психология/Т. В. Андреева. - СПб.: Речь, 2004. – 244 с.

2.Борисенко Ю.В Родительство в контексте личностной зрелости [Текст] Ю.В.Борисенко, А.Г.Портнова // Семейная психология и семейная терапия, 2008. – №4. –

С. 41-59.

3.Дольто Ф. На стороне ребенка. // СПб.: издательство «Петербург – XXI», 1997. – 515

С.

4.Дымнова Т.И. Психология семейного образа жизни: Учебно-практическое пособие. Изд. М.: Педагогическое общество Росии. 2005. – 144с.

5.Зурабов А.П. Отец и дочь /А.Зурабов // Дошкольное воспитание.- 2006, №4. – С.117-

6.Кэмпбелл Р. Как на самом деле любить детей. – Перевод с английского языка Р.Д.

Равич. – М.: Знание, 1990. – 160с.

Н. В. Михайлова

(наук. кер. - Т.В. Зайчикова)

ВІКОВА ДИНАМІКА ГЕНДЕРНИХ СТЕРЕОТИПІВ У ЧОЛОВІКІВ

Постановка наукової проблеми. Прийняті у суспільстві гендерні норми і стереотипи певною мірою визначають психологічні якості, обирання видів діяльності, професії людьми (заохочуючи одні і негативно оцінюючи інші) та їх поведінку. Гендерні стереотипи відіграють важливу роль у процесі пізнання та розвитку, підтримки цілісності соціальної системи, створюють умови для гендерної ідентифікації та саморегуляції, їх існування має об’єктивну природу. Без

108

наявності у індивідів низки стереотипних уявлень їм довелося б детально інтерпретувати кожен новий факт, явище, а це б значно уповільнило суспільні перетворення та процес набуття нового досвіду. А механічне заперечення стійкої системи гендерних стереотипів призведе до формування нового за старими стереотипами, які є алгоритмом соціальної практики, тим самим сприяючи появі стереотипів нових, мало чим відмінних у своєму призначенні від тих, які відкидаються.

У сучасному світі актуальної стала проблема стереотипів приписуваних чоловікам, що перебувають в різних вікових періодах. Вивчення психології чоловіка має безпосереднє відношення не тільки до людини як такому, але також до всього суспільства в цілому. Питання, пов'язані з особливостями статі людини і його психологічних розходжень, останнім часом входять до числа найбільше активно обговорюваних у суспільстві. Адже роль чоловіка в суспільному середовищі сьогодні перетерплює значні зміни. У нашому суспільстві відбуваються процеси лібералізації й гуманізації, що сприяють створенню рівних можливостей для реалізації особистості незалежно від соціального походження, положення, національності, віку й статі.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Століттями у людей складалися стереотипні уявлення про образ чоловіка і жінки, які дотепер розповсюджуються на всіх представників тієї або іншої статі, незалежно від їх індивідуальних особливостей і віку. Ці стереотипи торкаються як особових рис чоловіків і жінок, так і особливостей їх поведінки.

На думку соціальних психологів, пояснення багатьох гендерних відмінностей слід шукати не в гормонах і хромосомах, а в соціальних нормах, що приписують нам різні типи поведінки, аттітюди і інтереси відповідно до біологічної статі. Набори норм, що містять узагальнену інформацію про якості, властиві кожній з статі, називаються статевими або гендерними ролями. Частина цих соціальних норм упроваджується в свідомість через телебачення і популярну літературу, ряд інших ми одержуємо безпосередньо, наприклад відчуваючи несхвалення з боку суспільства, коли відхиляємося від очікуваної гендерно-ролевої поведінки [1].

Виокремлюють декілька груп ґендерних стереотипів [2]. До першої належать стереотипи маскулінності-фемінності. У стереотипному уявленні маскулінності фіксуються “активно-творчі” характеристики, інструментальні риси особистості, такі як активність, домінантність, впевненність у собі, агресивність, логічне мислення, здатність до лідерства. Фемінність, навпаки, характеризується як “пасивно-відтворююче начало”, що проявляється в експресивних особистісних характеристиках (залежність, піклування, тривожність, низька самооцінка, емоційність). Маскулінні характеристики зазвичай протиставляються фемінним.

Друга група ґендерних стереотипів включає уявлення про розподіл сімейних і професійних ролей між чоловіками і жінками. Для жінок найбільш значущою

109

соціальної роллю вважається роль домогосподарки, матері. Жінці відводиться місце у приватній сфері життя – дім, народження дітей, на неї накладається відповідальність за взаємовідносини у сім’ї. Третя група ґендерних стереотипів, за даними І.С.Кльоциної, визначається специфікою змісту праці. У відповідності з традиційними уявленнями передбачається, що жіноча праця повинна носити виконуючий, обслуговуючий характер, бути частиною експресивної сфери діяльності. Жінки найчастіше працюють у сфері торгівлі, медицини, освіти. Для чоловіків можлива творча та керуюча робота, їх праця визначається в інструментальній сфері діяльності.

За останні десятиліття зацікавлення науковців гендерними стереотипами посилилося, адже вивчення широкого кола питань, які пов’язуються з різними аспектами гендерних стереотипів має, безперечно, не лише теоретичне, а й практичне значення: достатньо назвати лише дві сфери – сімейні відносини та працевлаштування. Отже, гендерним стереотипам присвячені дослідження таких зарубіжних науковців: Шерріфса, Мак-Кі, С. Шермана, К. Дайон, К. Гуічі, О’Лірі, Н. І. Ажгіхіної, О. А. Вороніної, О. М. Здравомислової, Г. С. Двіняніної, А.В.Кириліної та ін.; гендерна проблематика в українському суспільстві висвітлюється у працях Р.Ануфрієвої, О.Балакірєвої, О.Бойка, Г.Герасименко, О.Вілкової, В.Довженко, І.Демченко, Т.Журженко, О.Забужко, О.Іваненко, К.Карпенко, В.Кушакова, Н.Лавріненко, А.Лантух, В.Лапшина, С.Оксамитної, М.Рубчак, М.Скорик, О.Яременка та ін. [3].

Ґендерні дослідження вивчають суспільні інститути, які формують „традиційні” ролі і культурні норми: державу, сім’ю, систему освіти, церкву, мову, законодавство, механізм суспільного розподілу праці, засоби масової інформації. Вони дають змогу розкрити соціальні і культурні механізми, за допомогою яких у традиційному суспільстві формується нерівність людей на основі їх біологічної статі. Ґендерні дослідження, що становлять важливий розділ сучасного суспільствознавства, на відміну від біології статевого диформізму, вивчають соціальні і культурні відмінності в становищі і поведінці чоловіків і жінок у конкретному соціокультурному середовищі. Вони безпосередньо пов’язані з реалізацією прав людини. Тому проведення цих досліджень і розвиток ґендерної освіти сьогодні вкрай необхідні для України як передумова громадянського суспільства.

Сам ґендерний підхід за наявності смислової варіативності поняття „ґендер” може також включати в себе певні специфічні особливості теоретичного ракурсу, що свідчить про дискусійність і багатоплановість ґендерних досліджень, що приводять до неоднозначності рішень. Так, ґендерно-чутливий підхід (Гірдман, 1991) концентрує увагу на індивідуальних відмінностях і на відмінності поглядів чоловіків і жінок, при визнанні статусної рівності між ними.

110