збірка студентів

8. Старіння членів сім’ї (від виходу на пенсію до смерті). Адаптування до відходу на пенсію; вирішення проблем тяжкої утрати та самотнього життя; збереження сімейних зв’язків і адаптація до старості.

Враховуючи вище зазначене, зрозуміло, що такий складний і довготривалий процес неможливо успішно пройти, уникаючи конфліктів. Адже сімейний конфлікт – це природна частина життя, як і роздратування людей від того факту, що вони конфліктують. Усунення сварок – таке ж безглузде заняття, як і малювання на піску в зоні морського прибою.

Цілеспрямоване вивчення сучасного стану сімейного конфлікту дозволяє виділити найбільш актуальні стилі поведінки індивіда в конфліктній ситуації. Дослідники виділяють п’ять таких стилів поведінки: уникнення, поступки, компроміс, змагання (протистояння), співробітництво [3]. Ці стилі визнані більшістю спеціалістів, які працюють над проблемою конфліктів, хоча іноді описуються ними за допомогою різних термінів. Автори цього підходу вважають, що для ефективного вирішення будь-якого конфлікту треба обрати певний стиль поведінки, враховуючи при цьому стиль інших втягнутих в конфлікт людей та природу самого конфлікту [4].

Стиль протистояння застосовують зазвичай люди активні, які зазвичай не зацікавлені у співпраці з іншими людьми, але здатні приймати вольові рішення. Така людина прагне насамперед до задоволення власних інтересів за рахунок інтересів інших, змушує їх прийняти своє вирішення проблеми.

Стиль уникання реалізується тоді, коли особистість не відстоює власні інтереси, не співпрацює з іншими або просто ухиляється від вирішення конфлікту. При уникненні жодна зі сторін не досягне успіху.

Поступки означають, що особистість діє спільно з іншою людиною, навіть не намагаючись відстоювати власні інтереси. Особистість, яка застосовує даний стиль, не ухиляється від вирішення проблеми, а діє спільно з опонентом, погоджуючись на його варіанти розв’язання конфлікту.

Стиль співробітництва вимагає певних зусиль. Обидві сторони повинні затратити час, повинні вміти пояснити свої бажання, висловити свої потреби, вислухати один одного, а потім виробити альтернативні варіанти розв’язання проблеми.

Компроміс досягається на більш поверхневому рівні, порівняно із співробітництвом; ви поступаєтесь у чомусь, інша людина теж у чомусь поступається, і в результаті ви зможете дійти згоди. Даний стиль найефективніший в тих випадках, коли ви та інша людина хочете одного й того самого, але знаєте, що в даний час це є для вас нездійсненним.

Ми провели дослідження, в якому була проведена методика К.Томаса «Оцінка переважного стилю поведінки індивіда в конфліктній ситуації» [2]. Вибірка

161

складалась з 15 сімейних пар, шлюб яких триває не більше 3 років, на даний момент без дітей. Вік респондентів - від 21 до 28 років,

Отримані результати представлені в таблиці 1.1.

Порівняльні профілі середніх показників чоловіків та жінок за методикою К.Томаса «Оцінка переважного стилю поведінки індивіда в

конфліктних ситуаціях»

Як видно з табл.1, поведінка в конфліктних ситуаціях у чоловіків та жінок істотно відрізняється. Серед досліджуваних чоловіків найбільш популярним і використовуваним стилем поведінки є протистояння (29% опитуваних) як спосіб вирішення конфлікту. Можна сказати, що для чоловіка на початкових етапах розвитку сім’ї важливим є відстоювання в конфлікті своєї точки зору. Головна його мета – довести необхідність прийняття саме його варіанту вирішення конфлікту, оскільки тільки йому відома «правильна» арифметика всіх проблемних ситуацій, що виникають в сім’ї.

Водночас, жінки використовують в більшій мірі компроміс (26%). Цей факт може призвести до задоволення інтересів обох сторін конфлікту. Для жінки більш важливим є використання такого стилю поведінки в конфліктних ситуаціях, який буде сприяти знаходженню «золотої середини».

Водночас, вагома частина жінок обирають стратегію нехтування своїми власними цілями та потребами для вирішення конфліктної ситуації (21% опитуваних жінок обирають поступки як основну стратегію поведінки) або ж настирно прагнуть задовольнити свої інтереси, не беручи до уваги інтереси іншої людини (20% жінок обирають протистояння для вирішення конфліктної ситуації).

До того ж помічена тенденція взаємозалежності поведінки між чоловіком та жінкою. Так, наприклад, якщо чоловік в сім’ї найчастіше уникає конфлікт, не маючи бажання та часу вирішувати його, то жінка в такій сім’ї не керуватиметься

162

принципами співробітництва та компромісу, а обирає стиль пристосування – для уникнення розгортання більш складного та емоційнішого конфлікту – поступилась, дала чоловікові проявити роль головного командира і всі залишились задоволеними до наступного розгортання конфлікту, а потім все знову по тому самому сценарію. І як наслідок відсутність чіткого розуміння лідера в сім’ї.

Отже, з отриманих даних ми можемо зрозуміти, яким чином може відбуватися взаємодія в парі. Коли виникає конфлікт, то чоловік намагається донести правильність його варіанту вирішення ситуації, необхідність задоволення саме його потреб, і врешті решт – підтвердження його авторитетного слова в сім’ї. Тоді як жінка намагається вирішити все найоптимальнішим способом для задоволення потреб всіх опонентів конфлікту, не зачіпаючи нічию гідність та самооцінку. Коли жінка говорить про можливі виходи з ситуації, що склалась, чоловік сприймає все це як неспроможність його самому вирішити дане питання, і як наслідок – емоційний спалах, необхідність використовувати владу, що йому належить або ж зовсім уникати цієї розмови і конфлікту взагалі. І як наслідок – конфлікт не вирішується, а просто відкладається, а через певний час (при наявності подразника, що підніме сховані образи) спалахне знову але вже з сильнішою силою і більшими наслідками.

Таким чином, наше дослідження показало, що існують відмінності між домінуючим стилем поведінки чоловіків та жінок в конфліктних ситуаціях, що виникають на перших етапах розвитку сім’ї. Однією з провідних задач молодої сім’ї на перших етапах розвитку є вирішення проблем структурного розподілу та знаходження оптимального використання домінуючих стилів поведінки в конфліктних ситуаціях. Можна зробити висновок, що молоді сім’ї потребують психологічної підтримки з боку професіоналів, що зробить сім’ї міцнішими, а це призведе до підвищення народжуваності населення, чого нам зараз бракує.

Література:

1.Алешина Ю.Е. Цикл развития семьи: исследования и проблемы / Психология семьи. Хрестоматия: учеб. пособие для факультетов психологии, социологии, экономики и журналистики. - Самара: Издательский дом «БАХРАХ-М», 2002. – 110 с.

2.Эйдемиллер Э.Г., Юстицкис В.В. Психология и психотерапия семьи. 4-е узд. – СПб.:

Питер, 2008. – 672 с.

3.Тест описания поведения К.Томаса (адаптация Н.В.Гришиной) // Психологические тесты / Под ред. А.А.Карелина: В 2т. – М., 2001. – Т.2. - С. 69-77.

4.Т.Л.Крюкова, М.В.Сапоровская, Е.В.Куфтяк. Психология семьи: жизненные трудности и совладения с ними: Речь, 2005. – 240с.

163

К. М. Уваркіна

(наук. кер. - Г.П. Мозгова)

ВПЛИВ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИХ ФАКТОРІВ НА ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ

Наукова теорія і практика підтверджує, що в процесі історичного розвитку виникають соціально-культурний, економічний і інші варіанти розшарування суспільства, що призводить до утворення раніше не існуючих популяційних субгруп, представники яких характеризуються особливим сполученням психофізичних і соціально-психологічних особливостей.

Для них властиві ознаки загальної соціокультурної депривації, що обертається для дітей соціокультурною занедбаністю, а для частини їх - затримкою психічного розвитку (ЗПР) біосоцікультурального ґенезу, у виникненні якої велике значення належить погіршенню харчування, зниженню якості медичної допомоги малозабезпеченим верствам населення, закриттю дошкільних установ та ін.

У випадку несприятливого проходження однієї з фаз розвитку об’єктних відносин та загострення центрального конфлікту формуються такі особистісні характеристики: недовіра, сором’язливість та сумніви у власних силах, почуття агресії чи провини, почуття власної неповноцінності, яке призводить до порушення міжособистісних стосунків, суспільно-дезадаптивних форм поведінки, порушень адаптації, а також і до психосоматичних розладів.

Вчення про тісний взаємозв’язок самопочуття з психічним станом людини, про соматичний резонанс психічних процесів у вигляді функціональних, а при тривалому перебігу, хронічних порушень тих чи інших органів та систем, червоною ниткою проходить через всю історію медицини.

Психосоматичні співвідношення це проблема не сьогоднішнього дня й не тільки медична й соціальна проблема. У широкому змісті цього слова - це проблема існування людини.

По суті, психосоматичні розлади, так звані хвороби адаптації, це велике коло розладів, що поєднують у собі й депресивні розлади із соматичними порушеннями, і різні психічні розлади, що включають, тією чи іншою мірою, соматичні, які, на якомусь етапі захворювання, переважають і розцінюються як просто соматичні без зв'язку або у зв'язку із психічними порушеннями.

В якостi психологiчних характеристик, якi визначають ймовiрнiсть виникнення психосоматичних розладiв дослiджувалися особливостi реагування на стресовi «життєвi подiї» (Г. Сельє, Т. Холмс), глибиннi інтрапсихiчнi конфлiкти, специфiчнi особистiснi профiлi (Ф. Александер, Ф. Данбар), окремi особистiснi риси (В.I. Симаненков, О.Т. Жузжанов), особливостi фрустрацiйних реакцiй,

164

особливостi особистiсних акцентуацiй (О.I. Тельнова, П.А. Капiщев), типи соцiально-психологiчних дезадаптацiй (Т.А. Айвазян, Ю.М. Губачов).

Дослідники, підкреслюючи значимість факторів ризику у виникненні й поширеності психічних розладів у дітей, у тому числі шкільного віку, вказує, що найбільш значимими з них є: антипери та постнатальні патогенні фактори, нервовість матері (підвищена нервова чутливість, нервове ослаблення, порушення сну, вегето-судинна дистонія), соматичне ослаблення батьків і ін. У зв'язку із цими та іншими факторами психічний дизонтогенез є чинником психічного ризику першого порядку й зустрічається, наприклад, в 30% міських дітей, що проявляється насамперед у вигляді неврозів і інших прикордонних психічних розладів. Було доведено, що соціальні зміни супроводжуються ростом психічних, а не невротичних, як це часто стверджується у вітчизняній літературі, станів.

Виявлено високий рівень прикордонних психічних розладів із симптомами затримки психічного розвитку в школярів. Часто емоційний конфлікт у цьому віці не усвідомлюється.

Особливо яскраво ця декомпенсація проявляється саме в шкільному віці. В основі складних форм психічної адаптації дітей до мінливих умов життя лежить взаємодія механізмів – біологічних і психологічних, соматичних і особистісних.

Було також встановлено, що у школярів молодших класів неповноцінне органічне тло сприяло погіршенню психічного здоров'я в кожного другого школяра, наявність соматичного хронічного захворювання – у 60% дітей і несприятливі сімейно-побутові умови – у 40% школярів.

Aналіз структури сучасних психосоматичних захворювань у дітей свідчить про превалювання та збільшення частоти таких тяжких нозологій, як виразкова хвороба, цукровий діабет, ревматоїдний артрит, неспецифічний виразковий коліт, що cпричиняють в подальшому інвалідізацію пацієнтів з розвитком депресивних станів, неврозів, соціальної та педагогічної дезадаптації.

Аналiз науково-медичних джерел, які були присвячені проблемам психосоматичних розладiв, дозволив нам видiлити два основних пiдходи, в рамках яких по-рiзному вирiшується питання про роль, яку вiдiграють психологiчнi чинники в етіології психосоматики.

Перший пiдхiд (загальний) бiльшу увагу придiляє вивченню психологiчних факторiв, що мають вплив на всi без винятку психосоматичні розлади.

У рамках другого з них, який може бути названий специфiчним, кожному захворюванню вiдповiдає свiй власний тип психологічних особливостей, свiй паттерн емоцiйних проявiв, окрема конфігурація рис особистості.

Ф. Данбар висунула концепцію залежності психосоматичної патології від тих або інших профілів особистості.

Медицина оперує багаторівневим регістром діагностики особистості.

165

Насамперед лікар визначає темперамент хворого, під яким розуміє сукупність властивостей "нормальної" у психічному відношенні людини.

Індивідуальні особливості особистості визначаються активністю й емоційністю в їх динамічних проявах.

Виділяють 4 типи темпераменту, розходження яких у цей час трактується відповідно до типів вищої нервової діяльності по І.П.Павлову.

Меланхолійний темперамент (такі особистості становлять більшість у популяції) визначається перевагою слабості збуджувального процесу; це люди із проявами пригніченого настрою, песимістичною самооцінкою, невір'ям у власні сили, що легко впадають у зневіру, схильні до дратівливості.

Холеричний темперамент визначається вродженою слабістю гальмування, що, як правило, поєднується з неврівноваженістю при досить високій рухливості нервових процесів.

Зовнішні прояви - легка збудливість, непосидючість, квапливість у діях, поривчастість, швидкість виникнення афективних реакцій.

Обидва типи виявляють схильність до підвищеного нейротизму (по Г. Айзенку), але якщо меланхолійний тип відноситься до інтравертного, то холеричний - до екстравертного варіанту особистості .

Сангвінічний темперамент характеризується силою збуджувального й гальмівного процесів, а також їхньою врівноваженістю.

Таких людей у популяції менше, ніж представників всіх інших типів (11-12 %); це особистості активні, живі, оптимісти, що не втрачають настрої в складних ситуаціях. Це люди справи, вольові, рішучі, емоційні й врівноважені. Сангвініки - екстраверти з низьким показником нейротизму.

Флегматичний темперамент на відміну від сангвінічного характеризується малою рухливістю збуджувального процесу, тому такі люди мляві, не активні, мало залежні від зовнішніх впливів, вони інертні, малоемоційні, повільні, неговіркі. По Г. Айзенку - це тип інтравертний, стабільний.

По П. В. Симонову різні темпераменти виявляють специфічну для них емоційну спрямованість - лють для холерика, смуток для меланхоліка, променисту веселість для сангвініка, олімпійський спокій для флегматика.

Природно, що картина соматичного захворювання, що особливо приймає хронічний характер, буде мати різні оцінки залежно від темпераменту пацієнта. Тому, наприклад, пацієнти меланхолійного темпераменту, як представники слабкого типу нервової системи, як правило, хворіють "важче", ніж холерики або сангвініки, і це повинне враховуватися й прийматися до уваги при лікуванні.

Поняття й принципи культури формує особистість у суворо заданому напрямку, що характеризується певним, конкретним психічним станом, у рамках якого відбуваються характерні психічні процеси.

166

Отже, при зміні психічного стану особистість виходить за рамки конкретної культури соціуму. Це глобальний психічний стан, обумовлений соціумом, називають типом психіки або соціальною акцентуацією особистості. Наслідком цього є те, що будь-яка особистість, будь-який характер обов'язково акцетуйовані в тому або іншому ступені, тобто розвинені нерівномірно сильно в одній області на шкоду іншим (тобто негармонійно). Саме у результаті цього й виникає, на нашу думку, ті або інші захворювання як наслідок недорозвинення психічних і тілесних задатків, закладених генетично. Всі захворювання розплата за недорозвинені потенційні можливості психіки та тіла.

Література:

1.Антропов Ю.Ф., Шевченко Ю.С. Психосоматические расстройства у детей \\ М.: Из-во НГМА.- 2000.- 320с 2.Бройтигам В., Кристиан П., Рад М. Психосоматическая медицина: Кратк. учебн. / Пер. с

нем. Г.А. Обухова, А.В. Брунека; Предисл. В.Г. Остроглазова. – М.: ГЭОТАР МЕДИЦИНА, 1999. – 376 с.

3.Исаев Д.Н. Психосоматическая медицина детского возраста \\СПб.: Спец.лит., 1996. – 454с.

4.Максимова Н.Ю., Милютина Е.Л. Курс лекций по детской патопсихологии \\ учебное пособие.- Ростов н\Д.: Феникс, 2000. – 576 с.

5.Смулевич А.Б. Психосоматические расстройства (клиника, терапия, организация медицинской помощи) // Психиатрия и психофармакотерапия. – 2000. – Т.2.

6.Эверли Дж.С., Розенфельд Р. Стресс. Природа и лечение \\ Пер. с англ. – М.:

Медицина, 1985. – 224с.

7.Dunbar F. Synopsis of psychosomatic diagnosis and treatment // St. Louis., Mosby, 1948. 243p.

Г. В. Шкуратенюк

(наук. кер. - Ю.М. Кашпур)

РОЛЬ БАТЬКА У СТАНОВЛЕННІ ОСОБИСТІСНИХ ЯКОСТЕЙ ДИТИНИ

Актуальність дослідження. На сьогодні серед чоловіків популярним є придуманий ними ж міф – чоловікам непристойно поратися з дітьми, не чоловіча це справа. На жаль, багато хто переконаний, що основне призначення чоловіка – це забезпечення матеріального благополуччя родини.

Для виховання дитини необхідна наявність дорослих обох статей. Адже таким чином дитина отримує навички статево-рольової поведінки. Проте, методи

167

виховання сучасного покоління мають перекіс у „жіночу” сторону. Про це свідчить те, що дівчата не володіють достатніми навичками щодо комунікації з чоловічою статтю, а хлопці, у свою чергу, виростають жіночними і важко адаптуються в середовищі однолітків.

Психологічна наука володіє великою кількістю даних про роль матері у житті дитини це досліджували Азаров Ю.П., Байков Ф.Я., Васильєва Е.В., Гуров В.Н., Каган Е.В., Куликова Т.А., Лесгафт П.Ф., Харчев А.Г., Шеляг Т.В. І.С.Кон, Е.Фромм, А.Адлер.

Проте не достатньо вивчено роль батька у житті дитини. Батько багато в чому впливає як на емоційний, духовний, моральний розвиток дитини, так і визначає його життєву позицію, формування самооцінки, «образу Я». Адже співвіднесення себе і сім'ї у дорослого і дитини, у відомому сенсі, дзеркальні: для дорослого сім'я - похідне від «Я», для дитини «Я» - похідне від сім'ї [5].

Мета нашої статті простежити вплив батька як одного з чинників становлення особистісних якостей дитини.

Роль батька в житті дитини вивчали такі дослідники: І.С.Кон, Е.Фромм, А.Адлер, Б.І.Кочубей, Р.Крайг, Т.А.Гурко, З.Х.Саралиева, І.Г.Остроух, М.Вест і М.Каннер, М.Чадороу, Ю.Е.Альошина, Г.Г.Філіппова, Є.Здравомислова, Л.М.Прокоф'єва , М. Ф.Валетас і Овчарова Р.В.

З точки зору Е. Фромма, батьківська любов, в порівнянні з материнською, "вимоглива", яку дитина повинна заслужити. Батьківська любов не є природженою, а формується протягом перших років життя дитини. Для того щоб заслужити батьківську любов, дитина повинна відповідати певним соціальним вимогам і батьківським очікуванням у відношенні здібностей, досягнень, успішності. Любов батька служить немов нагородою за успіхи та ентузіазм. Для батька, дитина є втіленням можливості продовжити його рід, оскільки згідно з традиційними нормами чоловік повинен виховати спадкоємця реалізатора сімейних традицій та родової пам'яті. Таким чином, батько виконує функцію соціального контролю і є носієм вимог, дисципліни та санкцій. [8]

Згідно з уявленнями А. Адлера, роль батька у вихованні полягає у заохоченні активності, спрямованої на розвиток соціальної компетентності підростаючого покоління. Якщо мати надає дитині можливість відчути інтимність людського кохання, то батько дарує йому шлях до людського суспільства. Батько є для дітей джерелом знань про світ, працю, сприяє формуванню соціально корисних цілей та ідеалів, професійної орієнтації.[1]

М. Мід (1998) зазначає, що батько має найважливіше значення для розвитку дитини з самого моменту народження: він є першим зовнішнім об'єктом для нього і грає роль моделі при ранній ідентифікації. Батько заохочує процес відділення дитини від матері, прискорюючи тим самим процес соціалізації. [9]

168

Батько є для сина вже у ранньому віці своєрідним прикладом, моделлю наслідування, а отже, значно впливає на процес статевої ідентифікації. Психологічні дослідження показали, що перші признаки ототожнення дитини зі своєю статтю проявляються у дитини ще в віці до 3-х років.[9 ]

Найбільш поширеною формою контакту, у ранньому віці дитини є гра з батьком. Граючи з дитиною, останній заохочує його інтерес, формує певні рухові навички. [3]

У віці від 3 до 5 років кожен маленький чоловік переживає так званий Едипів комплекс - прагнення сконцентрувати любов і увагу матері на собі, в той час як батько розглядається в якості суперника в боротьбі за цю любов, що пробуджує в дитині негативні емоції по відношенню до нього. Цю ситуацію можна розглядати як один з етапів психосексуального розвитку дитини, на якому він за допомогою доступних йому поведінкових засобів вперше заявляє про свою статеву належність та активно демонструє її. З точки зору психології в цьому немає нічого протиприродного, проте для багатьох батьків така поведінка сина стає несподіваним і неприємним сюрпризом. І це цілком зрозуміло, адже протидія батькові може приймати самі різні форми - від бажання постійно перебувати разом з мамою і обмежити її спілкування з батьком до відкритих проявів вербальної і невербальної агресії. Така поведінка сина більшості батьків здається необґрунтованою і незрозумілою: ласкавий і слухняний син раптом стає некерованим і агресивним. Однак надмірно драматизувати події не варто - все це тимчасово. Зазвичай до 5 - 6 рокам Едипів комплекс розв’язується через формування стійких рис статеворольової поведінки, притаманних чоловікові, і прийняття батька в якості основного об'єкта для наслідування. Однак слід звернути увагу на те, що ефективне розв’язання Едіпового комплексу, так само як і нормальний розвиток статевої ідентифікації взагалі, можливо лише за умови активної участі батька у житті хлопчика. Відсутність батька як приклад чоловічої статеворольової поведінки може мати далекосяжні наслідки для хлопчика, починаючи від проблем встановлення відносин з представницями протилежної статі до сексуальної дезорієнтації і сексуальних проблем в майбутньому.[7]

Діти, які в дуже ранньому віці позбулися спілкування зі своїм татом, можуть бути надмірно агресивними, недисциплінованими, асоціальними в період статевого дозрівання.

Вважається, що надмірна ворожість по відношенню до оточуючого світу виникає у підлітків як бунт проти зайвої залежності від матері, її фемінізуючого впливу на протязі всього дитячого віку, для якого в відсутності батька немає чоловічої компенсації. Агресивність – це вираження пошуку свого чоловічого «Я». В цих випадках вона є проявом несвідомої спроби продемонструвати свою мужність.[1]

169

Батько впливає і на статеву ідентичність дівчинки. Статева ідентичність дівчинки є схваленням себе самій як гідної представниці жіночої статі. Вона повинна отримати визнання своєї значущості як майбутньої жінки в основному від батька. Чим більше часу виділяє батько спілкуванню з дівчинкою в ранньому віці, тим більш адекватніші форми статевої поведінки формуються у неї в подальшому.

Для дівчини батько – перший чоловік в житті, який її любить просто за факт існування. В її уявленні він часто стає ідеалом чоловіка, якого дівчина буде шукати в майбутньому, бо він є людиною, у якій для неї протягом тривалого часу буде уособлюватися образ чоловіка. Його увага потрібна дівчині радше для самоствердження й усвідомлення своєї цінності в очах чоловічої частини населення. Як зазначали Альошина і Воловик стосунки батька й дочки є практично ідеальною моделлю взаємин чоловіка і жінки.[6]

Батько сприяє формуванню у дочки позитивної самооцінки, виражаючи схвалення її діям, здібностям, зовнішності. Повсякденне спілкування дочки з батьком вчить її розбиратися в чоловічій психології, підстроюватися під неї, вчить не боятися чоловіків. Будучи дорослою, кожна дівчинка намагатиметься вибудовувати свої відносини з чоловіками аналогічно, які були у неї з батьком.

І. С. Кон звертає увагу на відмінності в батьківському та материнському впливі на формування особистості дитини. Чоловікам легше вдається досягти дисципліни у хлопчиків, жінкам – у дівчаток, тоді як емоційну підтримку сини, навпаки, частіше знаходять у матері, а дочки – у батька. [2]

Відчуття неповноцінності частіше відвідує людей, які не мали тісного зв'язку з батьком, навіть якщо і не були в розлученні. Також ці люди страждають від відчуття знедоленої людини і беззахисності, їм властиві різні види страхів.

Недостатній досвід спілкування з батьком і відсутність прийнятної моделі ідентифікації ослабляють формування батьківських відчуттів у хлопчика і хлопця, що часто в майбутньому несприятливо позначається на вихованні своїх власних дітей.

Хлопці, що виросли в сім'ї без тата можуть негативно відноситися до матері. У них розвивається недовір'я людям, підвищена тривожність.

Дівчатка, що виховуються в неповній сім'ї, відчувають недолік чоловічої уваги, і намагаються заповнити цю потребу в ранньому вступі до статевого зв'язку і «вішаючись» то на одного чоловіка, то на іншого. Батьківство є необхідною умовою повноцінного розвитку особистості чоловіка. Для повноцінного розвитку кожен хлопчик повинен мати: зразок для наслідування; дружбу з батьком; схвалення батька; час з батьком наодинці.[4]

Спілкуючись з батьком у хлопчика дозрівають істинно чоловічі риси:

-потреба і здатність захищати

-приймати на себе відповідальність

-внутрішня енергія і душевна сила.

170