Розділ 2.Європейський суд з прав людини, як суб’єкт захисту прав українських громадян

2.1.Суб`єкти звернення до Європейського суду з прав людини

Перелік суб’єктів звернення до Європейського Суду з прав людини вичерпно визначений в ст.ст.33, 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод. В той же час на підставі практики застосування Конвенції Судом було дане важливе тлумачення цих статей, що вплинуло на формування прецедентного права в цій галузі.

По-перше, суб’єктом звернення до Суду може бути будь-яка держава-учасниця Конвенції, яка у відповідності до ст.33 може "передати на розгляд Суду питання про будь-яке" порушення Конвенції чи протоколів до неї іншою державою-учасницею [8,с 57].

Це означає, що будь-яка держава-учасниця Конвенції може виступити ініціатором захисту прав людини в будь-якій іншій державі-учасниці Конвенції. Конвенція не обмежує коло суб’єктів, на захист яких може бути подана така заява, тобто це може бути будь-який суб’єкт, названий в ст.34.

Отримавши заяву держави-учасниці, Суд розглядає її, досліджує надані факти, і, якщо заяву буде визнано прийнятною, Суд може у випадку необхідності провести розслідування, в тому числі з виїздом до держави, проти якої подано скаргу. Така держава зобов’язана, у відповідності до п.a ст.38 Конвенції створити всі необхідні умови для встановлення фактів, викладених в скарзі. Суд має право сприяти дружньому врегулюванню спору, що виник, про порушення положень Конвенції (п.b ст.38). Сама процедура з дружнього врегулювання є конфіденційною, але якщо воно досягнуто, то Суд складає доповідь з коротким викладенням фактів і досягнутого рішення, яке підлягає опублікуванню.

По-друге, Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації чи групи осіб, які вважають себе постраждалими від порушення однією з держав-членів Конвенції тих прав, які викладено в Конвенції чи в протоколах до неї.

Якщо з заявою до Суду бажає звернутися фізична особа, то це може бути будь-який індивід, який законно чи незаконно знаходиться під юрисдикцією держави-учасниці Конвенції. Фактично це означає, що повинно бути взято до уваги два критерії: просторовий і за колом осіб.

Просторовий критерій пов’язаний з нормою ст.1 Конвенції: "Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції". Вживання виразу "під юрисдикцією" держави-учасниці Конвенції має тут принципове значення, оскільки визначає, що держава зобов’язана застосовувати норми Конвенції не лише в межах своєї території [11].

За колом осіб заявником може бути не лише громадянин тієї держави, в якій сталося порушення, але і будь-який іноземець або особа без громадянства, що опинилася під юрисдикцією держави-учасниці Конвенції, незалежно від того, проживає ця особа в державі постійно чи знаходиться тимчасово. Це може бути будь-яка особа, що незаконно опинилася на території держави, в тому числі затримана при незаконному перетині кордону. Іншими словами, мова йде про максимально широке коло осіб, чиї права, обумовлені в Конвенції, держава-учасниця зобов’язана дотримувати.

Конвенція не містить обмежень відносно дієздатності особи, яка звертається до Суду. Тому звертатися в порядку ст.34 Конвенції можуть неповнолітні, а також обмежено дієздатні і недієздатні особи (у практиці Суду розглянуто чимало справ, пов’язаних з захистом прав осіб, що знаходилися в психіатричних лікарнях).

В українському галузевому законодавстві дана сфера, зокрема, по відношенню до осіб, позбавлених волі, врегульована з явною невідповідністю як щодо норм Конвенції, так і ч.4 ст.55 Конституції України: "Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна". Іншими словами, режимні обмеження в місцях позбавлення волі не можуть поєднуватися з обмеженнями права особи, позбавленої волі, на захист своїх прав, в тому числі - в міжнародних органах.

Комісія і Суд неодноразово вказували на неприпустимість здійснення тиску чи застосування покарання до особи, що знаходиться в місцях позбавлення волі з тим, щоб досягти відмови цієї особи від подання скарги.

Якщо група осіб бажає звернутися до Суду з заявою в порядку ст.34 Конвенції, то повинні бути дотримані критерії, що відносяться до поняття "група". Конвенція не містить вказівок стосовно таких критеріїв, однак практика Комісії і Суду свідчать про те, що це не може бути будь-яка група.

Варто відзначити, що назва справи не завжди свідчить про подання скарги групою осіб. Іноді Суд може за власною ініціативою об’єднати декілька схожих скарг в одну справу. Наприклад, у справі Шмауцер, Умфлауфт, Градингер, Прамшталлер, Палаоро, Пфармайер проти Австрії скарги заявників, ніяк між собою не пов’язаних, надходили до Комісії протягом більше ніж року - з березня 1989 р. по червень 1990 р. Рішення по справі було оголошено 23 жовтня 1995 року [14].

Якщо неурядова організація бажає звернутися з заявою в порядку ст.34 Конвенції до Суду, то для її звернення повинні бути дотримані умови, що відносяться до критеріїв такої організації. Хоча Конвенція в ст.34, як і по відношенню до груп осіб, не формулює такі критерії, потрібно керуватися видами і формами "асоціацій" (об’єднань громадян - за термінологією українського законодавства) у відповідності до ст.11 Конвенції (неурядові організації, громадські фонди, політичні партії, профспілки, асоціації підприємців, тощо) [15,с.117].

Інтереси заявника (заявників) у Суді може представляти захисник. Регламентом Суду "А" у ст. 30 встановлено, що це може бути адвокат, який повинен мати дозвіл на адвокатську практику в будь-якій з країн-учасниць Конвенції і проживати на території будь-якої з цих країн. За погодженням з Головою Суду захисником може бути інша особа. За згодою Голови Суду заявник має право представляти свої інтереси в Суді самостійно [16,с.123].