18.2. Теорії і моделі економічного зростання

Науковий інтерес до проблем економічного зростання особливо посилився серед представників неокласичної школи в 50-х рр. XX ст. .

Однофакторна модель зростання. В економічній літературі відома як модель Харрода—Домара. У ній автори враховують як єдиний фактор економічного зростання лише капітал, тобто це однофакторна модель. Вихідною умовою такої посилки є те, що капітал (як фактор) наче «вбирає» в себе потенції решти виробничих факторів.

Ця модель базується на ряді припущень (абстракцій). Так, передбачається, що задіяні всі фактори виробництва, зберігається рівновага попиту і пропонування та рівні їхніх приростів, залишаються постійними співвідношення між заощадженнями та інвестиціями.

Формула (рівняння) Харрода—Домара має такий вигляд:

G=S/C G/C=S

де G — темп економічного зростання; С — відношення капіталу до випуску продукції (національного доходу), тобто коефіцієнт капіта­ломісткості; S— частка заощаджень у національному доході.

Таким чином, знаючи основні економічні параметри (національний капітал, національний дохід та їх співвідношення, розміри чистих заощаджень та інвестицій), можна прогнозувати приблизні темпи зростання економіки на перспективу.

Модель виробничої функції. Економічне зростання може бути забезпечено за рахунок паралельних вкладень у різні фактори, що робить їх більш високопродуктивними. Так, раціональне співвідношення між працею і капіталом у разі їх зміни розраховується за допомогою виробничої функції, в основі якої — найкращий варіант граничної продуктивності кожного із залучених факторів. Це виражається такою формулою:

Q=F(LKN)

де Q — обсяг виготовленої продукції (національного доходу); L — сукупні витрати праці; К — вкладений капітал; N — земельні ресурси.

Ця формула характеризує екстенсивний тип економічного зростання.

Інтенсивний тип зростання можна описати таким чином:

Q= Q/ L·L+ Q/ K·K+Q/ N· N

На основі виробничої функції американський економіст П. Дуглас і математик X. Кобб побудували двофакторну модель зростання економіки, продемонстрували пряму залежність між обся­гом (результатом) виробництва і величиною виробничих витрат. Модель Кобба—Дугласа виражається такою формулою:

Q=F(L,К).

Згідно з даною формулою при збільшенні затрат праці і капі­талу на х % обсяг продукції (національного доходу) зросте також на х %.

Важливо звернути увагу і на універсальну модель В. Леонтьєва яка дістала назву «витрати—випуск». Її автор проаналізував систему взаємозалежностей в економіці як єдиного цілого на основі таблиці міжгалузевого балансу. У таблиці взаємозв'язок між «витратами» (по стовпцях) і «випуском», або виготовленою продукцією (по рядках), дозволяє з'ясувати, яку кількість однієї продукції потрібно використати для виробництва іншої.

Теоретична модель «витрати—випуск» стала основою для побудови міжгалузевої моделі економіки США, а також набула поширення в інших країнах, у тому числі в колишньому СРСР.

Концепція нульового зростання. На початку 70-х рр. у західній літературі було висунуто так звану концепцію нульового економічного зростання. Суть проблеми полягає в тому, що в повоєнні десятиліття істотно посилились негативні наслідки швидкого економічного зростання, оскільки воно значною мірою пов'язано із залученням і переробкою дедалі більшої кількості сировинних ресурсів. Сировина стає дефіцитнішою, а потреби в ній безперервно зростають. За існуючих тенденцій залучення природних ресурсів у виробництво людство незабаром дійде до межі, за якою йому загрожує глобальна катастрофа: виснаження природних ресурсів, екологічні катастрофи та погіршання якості життя в цілому. У зв'язку з цим потрібно свідомо обмежувати темпи економічного розвитку.

З прихильниками концепції нульового зростання важко погодитись. Адже саме динамічне економічне зростання виступає як головна передумова пом'якшення суперечностей між зростаючими потребами та обмеженими ресурсами. Як уже зазначалося, НТР веде до суттєвих змін у факторах економічного зростання. Вона дозволяє отримати більше продукції з меншими витратами, у тому числі зменшуються витрати енергетичних і традиційних мінеральних ресурсів.

Показники економічного зростання. Найбільш концентровано і комплексно характеризує економічне зростання показник продуктивності суспільної праці, що визначається як відношення (у грошовій формі) випуску продукції (в масштабах країни — національного доходу) до затрат живої праці. Зворотний показник продуктивності праці — це трудомісткість праці. Він показує, скільки необхідно суспільству затратити праці, щоб виготовити одиницю продукції. Близький до них показник інтенсивності праці, який характеризує затрати праці за одиницю часу.

Відношення (у грошовій формі) обсягу продукції до основного капіталу визначає продуктивність капіталу, або знайомий нам показник капіталовіддачі. Протилежний йому показник — капіталомісткість продукції. Наскільки раціонально, продуктивно використовуються обмежені природні ресурси, характеризує показник матеріаломісткості — відношення витрат використаних ресурсів (у грошовій формі) до виготовленої продукції.

З точки зору маржиналістського підходу до аналізу граничних показників важливими є показники граничної продуктивності факторів виробництва. Вони характеризують залежність обсягу приросту національного доходу від приросту відповідного фактора праці, капіталу, природних ресурсів. Хоча досконалої методики таких розрахунків ще немає, але західні економісти вважають, що частки даних факторів у величині національного доходу такі: заробітної плати (праці) — 75—80%; прибутку і процента — 15—18; природних ресурсів — 5—7%.