Тема 23. Соціалістична економічна система та її еволюція

23.1. Економічна система соціалізму: теорія і практика

Ідея соціалізму — це ідея справедливого суспільства. Вона зародилася як форма виявлення протесту проти експлуатації і гніту. В історії соціалізму виділяють декілька етапів: спочатку виникнення утопічного соціалізму, потім еволюцію утопічного соціалізму від соціалістів-утопістів до прихильників концепції анархізму і, нарешті, перетворення соціалізму з утопії в науку — марксизм.

За концепцією К.Маркса соціалізм — це загальнонародна власність на речові фактори виробництва, що поєднує в одній особі працівника і власника засобів виробництва, утверджує трудовий і колективістський характер асоціації виробників і визначає соціальну рівність між людьми як найбільш суттєвий момент соціальної справедливості. Економічною основою соціалізму є суспільна власність на засоби виробництва, соціалістична планова система, можливість свідомого суспільного управління економічними процесами, свідоме регулювання темпів і пропорцій розвитку виробництва.

Економічна теорія розрізняє два концептуально відмінних трактування соціалізму, які базуються на протилежних ідеологічних підходах до теоретико-практичного обгрунтування категорії «соціалізм». Так, марксизм обґрунтовує соціалізм як соціальний устрій, що виникає в результаті ліквідації капіталістичного способу виробництва і встановлення диктатури пролетаріату, суспільної власності і розподілу за принципом: «Від кожного — за здібностями, кожному — за працею».Мета соціалізму — найбільш повне задоволення зростаючих матеріальних і культурних потреб усього суспільства на основі безперервного і планомірного розвитку народного господарства.

Західні економісти, вважають що сутність соціалізму полягає в тому, що всі засоби виробництва перебувають під виключним контролем суспільства, яке підміняє вільний ринок і має своїм базисом «командну економіку» .

Державний соціалізм. У теорії соціалізму марксизм обґрунтовує необхідність і можливість гармонізації відносин людини і суспільства. Економічна модель має антиринковий і недержавний характер. Соціалізм розглядається як устрій вільних і рівних асоційованих виробників. Економічна модель соціалізму, що була реалізована на практиці в СРСР— це грубе спотворення ідеї соціалізму, тому що в центрі її знаходилася не людина, а держава.

На основі монополізації власності держава виступила головним суб'єктом — організатором усіх господарських процесів: виробництва, розподілу обміну та споживання. Цю економічну модель визначають як державний соціалізм. Але цей термін має умовний характер, його синонімами є: воєнний комунізм, казармений соціалізм, авторитарно-бюрократичний соціалізм, адміністративно-командний ринковий соціалізм, швецька модель соціалізму тощо.

23.2. Об'єктивні і суб'єктивні умови формування моделі державного соціалізму

Історичний вплив на формування радянської моделі державного соціалізму справили традиції Росії: сильна державна влада, позаекономічне примушення до праці, слабкі інститути демократії, відносини адміністративної залежності господарюючих суб'єктів від держави. Відсутність матеріальних передумов побудови соціалізму поставила на порядок денний питання: почати безпосередній перехід до соціалізму або вибрати шлях підготовки цивілізованих умов для майбутнього переходу до соціалізму.

За браком часу був реалізований перший варіант — «воєнний комунізм» на основі масового державного примусу: конфіскація, націоналізація, трудова повинність на виробництві, трудові армії. Але насиллям не можна підвищити продуктивність праці, тому для виходу з кризи був обраний другий варіант розвитку — НЕП (нова економічна політика).

Передбачалося замінити позаекономічний примус економічними стимулами підприємницької діяльності (продподаток, вільна торгівля, господарський розрахунок, розширення сфери обміну між господарськими суб'єктами, і розвиток кооперації як масового демократичного руху, сполучення державних і громадських засад в управлінні, заліки, контроль, підготовка кадрів, боротьба з бюрократією і т. д.).

Економічна модель «державного соціалізму» сформувалася в роки індустріалізації і насильницької колективізації в умовах масового беззаконня і терору. В передвоєнний період сталінська модель «державного соціалізму» була канонізована, а після війни перенесена на національний грунт країн Європи і Азії.

Основні ознаки державного соціалізму.

1. Монополія державної власності, яка веде до загального одержавлення економічної та інших сторін суспільства. Для створення ринкових відносин і свободи підприємництва необхідно подолати монополію держави на власність (роздержавлення і приватизація).

2. Аадміністративні методи керівництва. Підприємства позбавлені самостійності щодо формування програми, вибору ресурсів, партнерів, розпорядження доходами тощо. Робота відбувається за планом, управління базується на силі влади, тому як регулятор господарських зв'язків використовуються не економічні, а адміністративні розпорядження.

3. Надцентралізація суспільного виробництва. Через низьку ефективність виробництва і велику витратну частину бюджету держава концентрує високу частку виробленого продукту. Переважають великі підприємства-монополісти, які низький рівень рентабельності покривають високими цінами.

4. Самоізоляція економіки, її несприйнятливість до світового досвіду. Як неринкова система державний соціалізм розвивався за іншими законами, ніж світове господарство, тому для нього характерні замкненість, слабкий зв'язок із світовим ринком. Без входження в світове співтовариство неможливо перейти до нормальної ринкової економіки.

Механізм функціонування державного соціалізму. Ключовою ланкою планомірної організації одержавленої економіки є народногосподарське планування, яке має директивний характер: планові завдання є обов'язковими для всіх виробничих рівнів (економіки в цілому, галузі, підприємства, цеху, робочого місця і т. д.). План набуває сили юридичного закону, а взаємні зобов'язання між підприємствами (постачальниками і споживачами) виступають як договори поставки.

Економічна роль держави. Жодна з держав рабовласницької, феодальної чи капіталістичної суспільно-економічної формації не була безпосереднім керівником суспільного виробничого процесу. Тільки в СРСР вважалося, що ця функція соціалістичної держави породжена не волюнтаризмом і намаганням комуністично-господарської еліти до панування в суспільстві, а усуспільненням виробництва, яке нібито вимагає централізованого планового управління народним господарством з єдиного економічного центру. Керівництво одержавленою соціалістичною економікою здійснюється шляхом планування і оперативного управління, яка здійснювалось централізованими господарськими органами — міністерствами, а в межах галузі — виробничими об'єднаннями чи комітетами міністерств.

Ринок в одержавленій економіці. За одержавленої соціалістичної економіки зберігається категорія ринку, але його параметри обмежені тим, що відсутня така його основа, як приватна власність на засоби виробництва, вільна конкуренція, ринкове ціноутворення, ринок праці та ринки капіталів

Ринок за одержавленого соціалізму регулюється планом: вищі органи затверджують підприємствам плани виробництва товарів та ціни на них, плани реалізації цих товарів по підприємствах сфери виробництва і торгівлі тощо. Найболючішою точкою соціалістичного ринку є планування і централізоване ціноутворення. Такий механізм функціонування соціалістичної економіки є малоефективним а тому склалася витратна економіка.

Криза соціалізму розпочалася у другій половині 90-х рр. XX ст. Цьому сприяло ряд чинників. Серед них важливе місце займає той факт, що економіка за державного соціалізму виступає як недостатньо ефективна, «витратна», пристосована до екстенсивного типу розвитку, що дозволяє мобілізувати в руках держави величезні ресурси, але не для вирішення питань ефективності суспільного виробництва, а розв'язання вузького кола проблем надзвичайної важливості (обороноздатність, програми за окремими престижними напрямами НТП і т. д.).

Основна причина деформації соціалізму пов'язана з одержавленням власності, коли держава опосередковує майже весь процес привласнення. Наслідком цього стали: зрівнялівка, утворення і одержавлення нетрудових прибутків окремими особами, підприємствами, галузями, регіонами; зосередження прийняття господарських рішень у центральних органах (відчуження трудівників від засобів виробництва, продукту та управління виробництвом і розподілом); зведення всіх форм господарювання до однієї — державної. У таких умовах держава може здійснювати управління тільки директивними адміністративно-командними методами.