Питання для самоконтролю

1. Індуктивний умовивід і його структура. Правила індукції.

2. Види індукції (повна і неповна індукція); види неповної індукції.

3. Метод наукової індукції.

4. Індуктивні висновки про причинний зв’язок ; методи становлення причинного зв’язку; помилки в індуктивних умовиводах.

5. Аналогія проста, поширена, строга, нестрога.

Бібліографічний список

Основна література (1), (2), (6), (8), (10)

Додаткова література (1), (3)

Тема 6. Логічні основи теорії аргументації

Мета: Засвоїти що таке аргументація і доведення, критика і спростування. Стратегія і тактика аргументації та критики. Правила аргументації і критики, доведення і спростування. Правила по відношенню до тези, можливі помилки. Правила по відношенню до аргументів, можливі помилки. Правила і помилки по відношенню до форми аргументації і критики.

План вивчення теми

1. Аргументація і доведення.

2. Критика і спростування.

3. Стратегія і тактика аргументації та критики. Правила аргументації і критики, доведення і спростування.

4. Правила по відношенню до тези, можливі помилки. Правила по відношенню до аргументів, можливі помилки. Правила і помилки по відношенню до форми аргументації і критики.

Методичні рекомендації до самостійної роботи

Соціально-політичному життю людей притаманна поліфонія думок, поглядів, точок зору і т.д., яка є своєрідним свідченням культурного плюралізму. І все ж, заради певних цілей і потреб, людині необхідно намагатися усувати відмінність у поглядах. Таких ситуацій безліч: наукові конференції, судові засідання, слухання в парламенті, переговори з приводу політичних, економічних проблем, не кажучи вже про ситуації повсякденного життя.

Для позначення процесу обміну протилежними думками часто використовують слово “суперечка”. Саме у ситуаціях суперечок найчастіше застосовуються процедури доведення і спростування, аргументації і критики. Побіжно охарактеризуємо деякі форми суперечок.

Дискусія – найчастіше, наукова суперечка двох або декількох людей, під час якої з'ясовують і зіставляють різні точки зору з метою пошуку правильного вирішення спірного питання, або ж з метою пошуку істини чи, принаймні, наближення до неї.

Під диспутом сьогодні розуміється публічна суперечка двох людей з приводу наукового або суспільно важливого питання. Слово “дебати” найчастіше застосовують у політичній сфері (наприклад, “парламентські дебати”). Часто цим словом позначають суперечки, що виникають під час обговорення доповідей, виступів на зборах, засіданнях, конференціях і т.д.

Перебуваючи в стані суперечки, люди керуються різними методами і переслідують різні цілі. Тому можна говорити про:

а) суперечку заради істини (тобто діалектичну суперечку, де слову “діалектика” надають його первісного значення, а саме, “мистецтво досягнення істини в бесіді”);

б) суперечку, мета якої – просто переконати іншу людину;

в) суперечку заради перемоги в суперечці, тобто “еристичну” суперечку. Її мета – взяти гору над “супротивником” за будь-яку ціну, використовуючи будь-які методи. В еристичній суперечці керуються різними мотивами, перемога може бути потрібною для демонстрації своєї принциповості або для свого самоствердження. Отже, еристика (від грець, еns – суперечка) – це мистецтво проведення суперечки.

Сторони, які сперечаються, називаються, відповідно, пропонентом і опонентом.

Пропонент, або протагоніст – той, хто висуває, обстоює деяку тезу.

Опонент, або антагоніст – той, хто заперечує.

Зазначимо, що не будь-яку ситуацію суперечки (тобто ситуацію обміну протилежними думками і намагання усунути розходження у поглядах) характеризують як аргументативну дискусію.

Аргументативна дискусія – це така форма суперечки, яка здатна зробити внесок в інтелектуальний прогрес. Вона відбувається переважно на платформі розуму з використанням раціональних засобів обґрунтування.

У найширшому значенні термін “аргументація” вживається для позначення процесів обстоювання пропонентом деякого твердження з метою доведення того, що це твердження є істинним, слушним.

Поруч із терміном “аргументація” нерідко використовують термін “доведення”.

Доведення (на відміну від аргументації) – це логічна операція обґрунтування істинності одного твердження (судження, гіпотези, концепції) за допомогою інших істинних і зв'язаних з ним суджень шляхом побудови відповідного міркування.

Доведення – це завжди правильне міркування, в якому відношення між засновками і висновком є відношенням логічного слідування (такі міркування називаються демонстративними).

Доведення є окремим (особливим) випадком аргументації, позаяк аргументація може здійснюватися не обов'язково за допомогою логічно бездоганних міркувань та істинних аргументів. Аргументація не буде доведенням або у випадку використання лише правдоподібних (недостовірних) аргументів, або у випадку недемонстративних міркувань.

Доказовість – це логічна риса мислення, а переконливість – психологічна риса, що ґрунтується на логічній і фактичній достовірності.

Доведення здійснюється у формі умовиводу або системи умовиводів, елементами якої можуть бути умовиводи різних форм і видів.

Структурними елементами доведення є:

• теза;

• аргументи (підстава, докази);

• демонстрація (форма зв'язку тези і аргументів).

Теза (Т) – положення, істинність якого треба довести. Логічною формою вираження тези є висловлювання (судження). За умов, коли теза формулюється не лише для доведення її істинності, а й для акцентування уваги на даній проблемі, вона може набирати форму запитання. Наприклад, тезу можна сформулювати так: “Чи здійснюються ринкові перетворення в Україні?” У цьому випадку, щоб довести істинність позитивної відповідь на це питання: “Так, в економіці України здійснюються ринкові перетворення”, треба навести аргументи, які підтвердять істинність висунутої тези.

Аргументи (лат. аrgumentum – основа, доказ) – це вихідні теоретичні і фактичні положення, які є достатньою підставою для підтвердження. істинності тези. Суть доведення саме і полягає в обґрунтуванні істинності тези за допомогою аргументів. Аргументами при доведенні можуть бути: факти, закони, теорії, аксіоми, постулати, визначення тощо, тобто положення, істинність яких вважається безумовною.

Факт – (лат. factum – те, що відбулося) – це реальна подія, яка існує зараз або мала місце у минулому.

Закон – це об'єктивний, сталий, внутрішній, необхідний, істотний зв'язок, загальний для даної групи явищ, який повторюється за однакових умов і веде у цих умовах до певного результату.

Теорія (грецьк. – розгляд, дослідження) – це форма достовірного наукового знання, підтвердженого практикою. Це система суджень, пов'язаних між собою способами залежності, доведення або виведення одних знань з інших.

Аксіома – судження, істинність якого не потребує доведення в межах даної дедуктивної теорії і відіграє роль вихідного положення і аргументу для обґрунтування істинності інших її положень.

Постулат (лат. postulatum – вимога) – положення, переконливе припущення, яке вводиться у систему доведення у межах даної теорії без доказу і вважається достатньою підставою для обґрунтування істинності інших положень.

Вихідні основи кожної науки – судження про достовірні окремі факти, аксіоми, закони, постулати і визначення – називаються безпосередніми основами доведення. Положення, що формулюються на цій основі, називаються похідними положеннями доведення.

Демонстрація – логічне міркування, у процесі якого з аргументів із логічною необхідністю виводиться істинність чи хибність тези.

Демонстрація на основі певної сукупності логічних правил показує послідовність логічного зв'язку тези з її аргументами та правомірність обґрунтованості її істинності (хибності). Вона постає однією із форм умовного зв'язку. Так, аргументи ( , ,..., ) виконують функцію підстави доведення, а теза (Т) є їх логічним наслідком. У такому випадку логічна схема доведення буде мати вигляд:

( , ,..., )→Т.

Логічний перехід від аргументів до тези відбувається у формі умовиводу (або їх низки). Це означає, що обґрунтування тези може приймати форму дедуктивних, індуктивних умовиводів або умовиводу за аналогією (або їх комбінації).

У залежності від способу аргументації істинності тези доведення поділяються на прямі та непрямі.

Прямим називається доведення, в якому істинність тези доведення безпосередньо випливає з аргументів.

Якщо відомо, що аргументи істинні і з них безпосередньо випливає теза, то вона теж істинна. За цих обставин доведення є ланцюгом (послідовністю) суджень, пов'язаних відношенням логічного спілкування. Виражається ця послідовність у формі імплікації А→В (де А – антецедент (умова), а В – висновок або ствердження).

Найчастіше доведення здійснюються за такою схемою:

1. вводиться доводжуване речення у формі допущення (доведення);

2. з наявних речень, до яких можна приєднати раніше встановлені істини (аксіоми, постулати, закони тощо), виводиться наслідок;

3. доведення закінчується здобуттям висновку (доводжуваного висловлювання).

Доведення підлягає двом видам правил:

а) правила побудови доведення, які визначають структуру можливого доведення і підказують його “ідею”;

б) правила логічного слідування, тобто правила, за якими з уже наявних суджень виводять, як наслідок, нові судження.

Цими правилами можуть бути: М – П (modus ponens), УК (усунення кон'юнкції), ВК (введення кон'юнкції), УД (усунення диз'юнкції), ВД (введення диз'юнкції) та ін. Наприклад, припустимо, що треба довести форму.

((А→В) (В→С))→(А→С)

Праворуч від доведення будемо записувати правила, якими користуватимемося при доведенні. Доведення вважають закінченим, якщо кінцева формула доведення збігається з формулою висновку.

При доведенні ми керуємося такими правилами: будь-який крок доведення ми можемо записати як:

1. одну з формул засновників А→В, В→С, А→С (як допущення);

2. формулу, доведення якої невідоме;

3. формулу, що раніше випливає з раніш написаних формул, за одним з правил МП, УК, ВК, УД, ВД.

Доведення:

1. (А→В) (В→С)	– допущення (засновки).
2. (А→В)	– УК із 1.
3. А	– допущення (антецедент формули А→С).
4. В	– МП із 2 і 3.
5. В→С	– УК із 1.
6. С	– МП із 5 і 4.

Так, послідовним висуванням шести формул, доведення яких записано за правилами слідування, ми довели істинність формули:

((А→В) (В→С))→(А→С)

Проте в деяких випадках пряме доведення неможливе. Саме тоді звертаються до непрямого доведення.

Непряме доведення – таке доведення, в якому істинність тези (Т) обґрунтовується шляхом доведення хибності антитези (-Т). В даному випадку, на підставі закону виключеного третього, хибність антитези дає змогу говорити про істинність доводжуваної тези.

Антитеза – це судження (висловлювання) суперечне тезі. Вона може бути записана однією з наступних форм:

• якщо теза – це Т, то антитезою буде - (-Т);

• якщо тезою у розділовому судженні АÚВÚС маємо А, то антитезою будуть В і С.

Залежно від типу антитези непряме доведення поділяють на два види:

• апагогічне;

• розділи.

(Слово „апагогічне” походить від грецьк. – „той, що відводить”).

Хід міркування в апагогічній аргументації виконують у три етапи:

I етап: для обґрунтування деякої тези (Т) спочатку формують її антитезу - (-Т) і припускають істинність цієї антитези.

II етап: логічно виведені із (-Т) наслідки співставляють з положеннями, істинність яких установлена (С). Якщо наслідки є несумісними з цими даними, то вони розцінюються як хибні (-С). Потім із хибності наслідків по modus toliens виводимо хибність допущення, тобто антитези (-Т). Схема міркування:

ІІІ етап: із хибності допущення (-Т) на підставі закону виключення третього (або на підставі хибності антитези, тобто (-(-Т)) випливає висновок щодо істинності тези (Т). Схема міркування:

Такий спосіб демонстрації хибності деякого припущення (у нашому випадку антитези (-Т), шляхом виведення з нього суперечності) називають приведенням до абсурду.

Продемонструємо аналогічне доведення з використанням мови символів і відповідних правил логічного слідування.

Наприклад, треба довести формулу: ((АÙ(–В)®В)®(А®В). При доведенні будемо керуватися такими правилами:

1. Одну з формул ((АÙ(–В)®В)®(А®В) можемо записати на будь-якому кроці доведення (як припущення).

2. Можемо написати формулу загального висновку (як припущення зворотного доведення).

3. Написати формулу, доведення якої раніше побудоване.

4. Записати формулу, що слідує з попередньо написаних формул, за одним з правил: МП, УК, ВК, УД, ВД.

Доведення:

1. (А®В)®В – вводимо допущення

2. А

2. (–В) – допущення зворотного доведення

2. А, (–В) – ВК із 2 і З

2. В – МП із 1 і 4

Суперечність 3 і 5.

Оскільки в процесі послідовного запису формул відповідно до правил слідування ми дістали дві суперечливі формули (–В) (3) і В (5), доведення вважається закінченим. Припустивши (–В) (3), тобто істинність антитези, ми прийшли до абсурду, це означає істинність.

У розділовому непрямому доведенні теза, що доводиться, є членом розділового судження, члени якого повинні вичерпувати всі можливі допущення і виключати один одного. Доведення у цьому випадку полягає у спростуванні всіх припущень, один одного, яке и буде доводжуваною тезою.

Доведення здійснюється у формі модусу tollendo ponens розділового силогізму:

Гарантією істинності тези у розділовому непрямому доведенні є вичерпний перелік усіх можливих допущень, що виключають одне одного. Застосування механізму непрямого доведення пов'язане з певними труднощами. Під час такої аргументації необхідно тимчасово відхилятись від власне тези і залучати додатковий „матеріал”, додаткову інформацію, зосереджуючись на хибних твердженнях. Це, безперечно, ускладнює процес аргументативного міркування в цілому.

Спростування, його структура і види

Спростування (num. refutatio) – це логічна дія, у процесі якої встановлюється хибність тези або неспроможність доведення у цілому.

У процесі пошуку істини, у суперечках, полеміці та дискусіях доводиться не лише захищати істинність тези, але інколи й спростовувати її. Спростування нерідко тлумачать як різновид аргументації.

Спростування має таку саму структуру як і доведення:

• теза спростування – положення, яке треба спростувати;

• аргументи спростування – твердження або факти, за допомогою яких спростовують тезу;

• демонстрація спростування – логічна форма побудови спростування.

Більше того, позаяк з хибності деякого твердження випливає істинність його заперечення, то спростування можна визначити як встановлення істинності запереченням вихідного твердження, тобто, так би мовити, це доведення навпаки. У розширеному значенні про спростування говорять як про критику.

Залежно від того, що спростовують, виділяють такі види спростування:

• спростування тези (пряме і непряме);

• спростування аргументів;

• спростування демонстрації.

Спростування тези можливе двома шляхами:

• доводиться істинність антитези;

• встановлюється хибність наслідків, що випливають із тези.

При спростуванні тези через доведення істинності антитези необхідно сформулювати і довести нове положення (антитезу), яке буде суперечливим щодо тези судженням, і тоді за законом виключеного третього або за законом суперечності вирішити питання про хибність тези.

Такий спосіб спростування можливий тоді, коли теза і антитеза перебувають у відношенні суперечності (А-О, Е-1) або протилежності (А-Е).

Здійснюється спростування таким чином: наприклад, треба спростувати положення (А): "Всі валюти держав СНД повністю конвертовані". Доводимо істинність суперечливого йому положення (І): "Деякі валюти держав СНД неповністю конвертовані". Для цього будуємо умовивід:

Грошова одиниця Білорусі – держави СНД – неповністю конвертована.

Грошова одиниця Білорусі – валюта.

Деякі валюти неповністю конвертовані.

Положення "Деякі валюти неповністю конвертовані" логічно випливає з істинних засновків, а тому є істинним судженням. Воно заперечує іншу тезу (А) "Всі валюти держав СНД повністю конвертовані". Отже, за законом виключеного третього, оскільки судження (І) істинне, то суперечне йому судження (А) – хибне, що й треба було довести, спростовуючи тезу.

Спростувати тезу можна також шляхом доведення хибності наслідків, що випливають з неї. Цей спосіб називається зведенням до абсурду (ductio ad absurdum). Суть його полягає у тому, що з тези, яку треба спростувати, виводяться наслідки, які суперечать фактам дійсності або доведеним раніше істинним положенням. Переконавшись у хибності наслідків, робимо висновок про хибність тези. Спростування у цьому випадку здійснюється у формі умовно-категоричного силогізму за модусом tollens. Схема його :

Припустимо, що треба спростувати положення: "В І997році в Україні була гіперінфляція". У процесі аналізу фінансової системи України було встановлено, що темпи знецінення грошової одиниці не перевищили 10%. На підставі хибності наслідку робимо висновок про хибність тези (основи). Повна картина спростування набирає вигляду:

Якщо в Україні в 1997 році була гіперінфляція, то темпи знецінення грошової одиниці перевищували 40-45% на рік.

Темпи знецінення грошової одиниці не перевищили 40-45% (були менше 10 %).

В Україні в 1997 році не було гіперінфляції.

Отже, теза "В 1997 р. в Україні була гіперінфляція" є протилежною істинному висновку, що логічно випливає із засновків, а тому буде хибною, а отже, у даному разі, спростованою.

Щоб спростувати аргументи, треба, по-перше, з'ясувати їх суть. Після цього встановлюється, що аргументи, наведені для підтвердження тези, є хибними або непереконливими положеннями. Проте, слід враховувати, що спростування аргументів не означає спростування самої тези, а лише те, що вона залишається не доведеною. Аргументи є підставою істинності чи хибності тези (згадайте схему доведення), тому хибність підстави (за правилами умовно-категоричного силогізму) не зумовлює хибності наслідку. Наслідок може бути або хибним, або істинним.

Спростування демонстрації досягається встановленням того факту, що між аргументами і тезою немає логічного слідування. Спростування, як і доведення, здійснюється у формі умовиводу, тому, якщо встановлено, що у ньому порушено певні правила, то таке доведення вважається спростованим. Питання про істинність (хибність) тези залишається невизначеним. Спростуванням демонстрації лише виявляється, що з наведених аргументів внаслідок порушення правил виводу логічно не слідує теза.

Наприклад, треба спростувати положення: "Економіка Німеччини розвивається на ринкових засадах". Істинність цього положення доводиться у формі умовиводу:

Економіка Німеччини досягла високого рівня.

Економіка Німеччини розвивається на ринкових засадах.

Оскільки міркування в аргументації йде за II фігурою простого категоричного силогізму, то з нього з необхідністю не слідує положення „Економіка Німеччини розвивається на ринкових засадах”, бо порушено правило цієї фігури: "Один із засновків повинен бути заперечним судженням". Отже, питання про істинність (хибність) тези доведення залишається невирішеним.

Правила доведення і спростування та можливі помилки при їх порушенні

Аргументуючи чи спростовуючи тезу, важливо дотримуватися певних правил аргументації і критики, а також бути обізнаним з найтиповішими помилками, що можуть зустрічатись.

Нагадаємо, що логічні помилки (тобто помилки, пов’язані з порушенням законів і правил логіки) можуть припускатись несвідомо, ненавмисно, і в такому випадку, вони називаються паралогізмами. Помилка, здійснена навмисно, з метою свідомого введення в оману, називається софізмом.

Відповідно до трьох складових частин аргументації і критики існують правила:

•правила щодо тези;

•правила щодо демонстрації;

Правила і можливі помилки щодо тези

1. Теза повинна бути судженням чітким і визначеним. Це правило є конкретизацією закону тотожності. Порушення його призводить до розпливчастості тези, а це ускладнить або навіть зробить неможливим процес доведення. Дотримання першого правила під час суперечки або дискусії вимагає:

а) чітко визначити всі багатозначні і, можливо, незрозумілі поняття, що складають деяку тезу і переконатись у тому, чи цілком зрозумілою є сформульована теза для сторін, що сперечаються;

б) позаяк тезу, звичайно, формулюють у вигляді деякого судження, то необхідно з'ясувати його кількісно-якісну характеристику;

в) необхідно уточнити деякі характеристики твердження-тези, які, так чи інакше, пов'язані із більш загальним контекстом. Наприклад, необхідно уточнити час і місце, про які йдеться у твердженні, вияснити, чи справді стверджується, що деяка властивість притаманна предмету завжди, чи вона наявна інколи і тільки за певних умов;

г) встановити логічні відношення між поняттями, які складають тезу;

д) важливо визначити, чи стверджується, що теза є істинною, чи тільки правдоподібною (імовірною).

З першим правилом щодо тези пов'язані хитрощі, які досить часто зустрічаються під час суперечок:

• „Вимога надмірного уточнення тези”, тобто вимога пояснювати очевидні речі або цілком зрозумілі висловлювання. Така суперечка може вести до "дурної безкінечності" запитань і відповідей.

• „Умисне нерозуміння тези”. Опонент може змінювати значення висловлювання пропонента, а разом із цим змінювати сенс тези не на користь пропонента.

• „Необґрунтоване звинувачення у неясності”. Суть такого псевдо звинувачення: із тексту пропонента висмикують окремі вирази, смисл яких поза контекстом дійсно неясний і на цій підставі висувають звинувачення у схильності до схоластичного теоретизування.

2. Теза повинна зберігати свою визначеність і чіткість протягом усього процесу доведення (спростування), тобто повинна бути тотожною сама собі. Це правило також випливає із вимог закону тотожності.

У разі порушення першого і другого правил виникає помилка, яка має назву "підміна тези" (ignoratio elenchi). Така підміна може здійснюватись як свідомо, так і ненавмисно. Суть її полягає у тому, що замість висунутої тези формулюється інше положення, яке видається за прийняту тезу, і тоді доводять не тезу, а це положення.

Помилка підміни тези має свої різновиди:

а) Логічна помилка: "аргумент до людини" (argumentum ad hominem). Суть її полягає у тому, що замість доведення чи спростування висунутої тези вдаються до авторитету або характеристики рис людини, яка має відношення до того, про що йдеться у тезі.

б) Логічна помилка: "аргумент до публіки" (argumentum ad publicum). Суть її також полягає у заміні логічного аналізу справи психологічним впливом на почуття людей з тим, щоб викликати співчуття або осуд певної справи і цю реакцію прийняти за доведення істинності певного положення. Прийом цей найкраще вдається щодо людей, у яких почуття беруть гору над логікою. Чим нижчий рівень логічної культури людини, тим слабкіший логічний контроль і самоконтроль, тим легше подібна людина ототожнює доведену тезу і таку, що сильно діє на її почуття, з іншою тезою, яка повинна бути доведеною.

в) Логічна помилка: „хто дуже багато доводить, той нічого не доводить" (qui nimium probat, nihil probat). Суть її полягає у тому, що замість тези доводиться інше дуже широке положення, причому, доводиться таким чином, що з наведених аргументів випливає не лише теза, а й якесь протилежне, або зовсім хибне положення.

Наприклад, для доведення хибної тези: "Мова не пов'язана з мисленням", використовують аргумент: "Мова не тотожна мисленню". У даному випадку береться загальне положення, яке не може бути використане у цьому доведенні. Крім того, відсутність тотожності між мовою і мисленням зовсім не заперечує їх зв'язку.

3. Теза не повинна містити суперечливі судження. Це правило випливає із закону суперечності і закону виключеного третього і має силу тоді, коли теза формулюється не в одному судженні, а у цілій системі.

Правила і помилки щодо аргументів

1. Аргументи доведення (спростування) повинні бути судженнями істинними; істинність їх має бути безсумнівною, доведеною.

Порушення цього правила веде до таких помилок:

а) "основна помилка" (eror fundamentalis). Суть цієї помилки полягає в обґрунтуванні тези заздалегідь відомими хибними аргументами (доказами);

б) "випередження основи" (petitio principii). Суть її полягає у тому, що у ролі аргумента використовується положення, яке саме ще потребує доведення, і істинність якого залежить від істинності доводжуваної тези. Найчастіше ця помилка зустрічається у формі "порочного кола у доведенні" (circulus id deraonstrando).

2. Аргументи повинні бути судженнями, істинність яких визначена незалежно від тези.

Можливою помилкою при порушенні цього правила є хід думки „від сказаного у відносному розумінні до сказаного безвідносно". Виникає вона в разі порушення вимог закону достатньої підстави, тобто тоді, коли для доказу використовуються судження, які є істинними лише у певному відношенні, а не за будь-яких умов і обставин.

Наприклад, судження: "Гіперінфляція – це остання стадія розвитку інфляційного процесу, на якій темпи знецінення грошової одиниці перевищують 40-45% на рік – буде істинним, якщо темпи інфляції дійсно перевищують 40-45% на рік.

Правила та помилки щодо демонстрації

Загальним правилом і основною вимогою по відношенню до демонстрації доведення є необхідність наявності відношення логічного слідування між аргументами і тезою.

Оскільки логічний зв'язок аргументів з тезою протікає у формі дедукції, індукції і аналогії, то логічна коректність демонстрації залежить від дотримання правил відповідних умовиводів.

У загальному вигляді відсутність логічного зв'язку між аргументами і тезою називають помилкою, що „не випливає" (поп sequitur).

У разі порушення правил умовиводу, у доведенні виникають типові помилки, прикладом яких є:

а) "занадто поспішне узагальнення" (в індуктивній формі доведення);

б) "почетверіння термінів" (у дедуктивній формі доведення) та інші помилки, які докладно розглянуті вище у розділі "Умовивід".

Сучасні проблеми теорії аргументації

Сучасна теорія аргументації є інтегральною дисципліною, що об'єднує зусилля дослідників різних галузей науки: логіків, філософів, лінгвістів, психологів, видатних ораторів (майстрів красномовства), фахівців по створенню комп'ютерних технологій, дослідників у галузі теорії дій, теорії прийняття рішень та ін. Лінгвісти звертають увагу перш за все на мовні засоби, що використовуються в аргументативних діалогах, а також на умовах реалізації мовних засобів у таких діалогах. Політологи цікавляться тими способами аргументації, що є найбільш вживаними і ефективними під час дипломатичних переговорів, і які сприяють досягненню консенсусу. Філософи і логіки основну увагу звертають на мову логічної правильності та істинності аргументації тощо.

Позаяк, аргументація – це завжди комунікативний, діалоговий процес, то її можна розглядати з семіотичної точки зору. Тобто будь-яка аргументація має три виміри:

• синтаксичний,

• семантичний,

• прагматичний.

Синтаксичний вимір аргументації визначається, перш за все, послідовністю тез, аргументів і контраргументів під час діалогу. Саме тут виявляють умови правильної аргументації і намагаються відповісти на питання: як виглядає "правильна" аргументація (яка її структура). Отже, коротко кажучи, на синтаксичному рівні досліджується: яким чином (за наявності яких умов) із деякої сукупності засновків (аргументів) можна отримати істинний висновок (тезу).

Семантичний вимір аргументації визначається її предметом, темою аргуметивної дискусії і має справу із дослідженням змісту конкретних аргументів і тез. Якщо синтаксичні дослідження пов'язані із правильністю аргументації, то семантика вивчає питання про істинність аргументів і тези.

Прагматичний аспект аргументації полягає у дослідженні принципів та правил, що забезпечують доречність, дієвість та успішність аргументації. До кола прагматичних проблем аргументації належать, зокрема, дослідження закономірностей формування та зміни ціннісних орієнтацій людини, а також цілей, які переслідують учасники аргументативних діалогів. Основними компонентами аргументації є:

• комунікативно-моральний,

• логічний,

• ціннісний.

Дійсно, процес аргументації завжди реалізується у ситуаціях спілкування людей, отже, передбачає встановлення деяких граничних умов, дотримання яких робить можливим спілкування взагалі і аргументацію, зокрема. Це – морально-етичний аспект аргументації.

Аргументації притаманний і логічний компонент, позаяк, аргументація – це завжди деяке міркування, деяке, певним способом організоване, мислення, в якому усвідомлюються вимоги послідовності, доказовості, предметної визначеності та ін.

Сучасні підходи до вивчення аргументації розмежовують логічну і прагматичну аргументацію. Традиційно логічний погляд на аргументацію пов'язує її, перш за все, з характеристиками правильності та істинності:

аргументація – це демонстрація правильності логічного виводу, який, за умови наявності істинних аргументів, гарантує істинність тези (за такого підходу основну увагу звертають на логічні процедури аргументації).

Теорія прагматичної аргументації, що будується у межах, так званого, когнітивного підходу, тлумачить аргументацію як процедуру, яка змінює (формує) систему поглядів об'єкту аргументації і таким чином впливає на процес прийняття людиною рішення. Прагматична теорія аргументації скерована на дослідження важливих проблем сьогодення: проблем соціальної взаємодії, економічних відносин.

У сучасних дослідженнях теорії аргументації уточнюється низка важливих термінів: висловлена думка, "точка зору", "раціональне оцінювання". Поняття "раціональне оцінювання" має на увазі власне процес аргументації на захист позитивної чи негативної точки зору з метою виправдання або відхилення висловленої думки. Пропонент і опонент раціонально оцінюють власні аргументи і аргументи "супротивника".

За допомогою зазначених понять виділяють певні стадії дискусії:

І. Стадія конфронтації (або екстерналізація суперечки):

• мовець А формулює позитивну чи негативну точку зору стосовно деякої висловленої думки;

• мовець В піддає сумніву висловлену точку зору.

ІІ. Початкова стадія (мовці А і В вирішують провести аргументативну дискусію):

• мовець В оспорює захист висловленої мовцем А думки;

• мовець А приймає сумнів мовця В;

• мовець А і мовець В вирішують спробувати розв'язати суперечку за допомогою аргументативної дискусії;

• мовець А і мовець В вирішують, хто з них виконуватиме роль пропонента, і навпаки;

• мовець А і мовець В погоджують правила дискусії;

• мовець А і мовець В погоджують, коли дискусія вважатиметься завершеною.

ІІІ. Аргументативна стадія:

• протагоніст висуває аргументи на захист своєї точки зору;

• антагоніст реагує на аргументацію протагоніста, сумнівається з природи низки тверджень протагоніста.

IV. Заключна стадія:

• дискусія завершилась на користь протагоніста;

• дискусія завершилась на користь антагоніста;

• дискусія не завершена.

Оскільки процеси аргументації відбуваються, перш за все, у діалоговій ситуації реальної мовної ситуації, то зазначимо основний принцип і відповідні правила (максими) комунікації, дотримання яких є необхідними для учасників аргументативного діалогу.

Основний принцип – "принцип кооперації": "Твій комунікативний внесок на певному кроці діалогу повинен бути таким, якого вимагає спільно визнана мета цього діалогу".

У практичній діяльності людина зіштовхується з процедурою доказу і спростування, оскільки виникає необхідність установити, наскільки наші знання відповідають дійсності. Вимога обґрунтованості наших знань знайшла своє вираження у принципі достатньої підстави. Для того, щоб реалізувати принцип достатньої підстави, у практиці мислення використовується процедура доказу і спростування.

Логічна операція по обґрунтуванню істинності понять, суджень і умовиводів за допомогою інших понять, суджень і умовиводів, називається доказом.

Доказ виконує своєрідну пізнавальну роль. Він будується людиною з цілком визначеною метою – для того, щоб упевнитися в істинності деякого знання. Доказ безперервно пов’язаний з запитаннями: „Чи можливе назване висловлювання?” і „Чому воно вірне?”

Доказ має визначену структуру, яка залежить від відповіді на запитання:

а) що доводиться?

б) чим доводиться висунуте поняття?

в) як воно доводиться?

Доказ має тезу, підстави (аргументи) і демонстрацію.

Висловлювання, істинність якого варто довести, називається тезою доказу. Висловлювання, з яких випливає теза, називаються підставами доказу.

У процедурі доказу особлива роль належить аксіомі.

Аксіоми – це положення, які не доказувані у науці, не прийняті за вихідні, відправні при доказі інших її положень. Аксіоми були сформовані в ході людської практики. Вимога повноти аксіоми означає, що з цієї аксіоми виведені всі істинні положення даної наукової області.

У доказі особливе місце належить законам науки. Закон – підсумок величезної теоретичної і практичної роботи багатьох поколінь дослідників. Для того, щоб теза випливала з основ, між тезою і підставами повинен існувати визначений логічний зв'язок. Інакше кажучи, доказ повинен мати логічну форму побудови, що називається демонстрацією.

Демонстрація має форму дедуктивних умовиводів (полісилогізмів).

Докази поділяються на прямі і непрямі.

Прямим називається доказ, при якому теза логічно випливає зі знайдених основ.

Непрямим називається доказ, при якому істинність тези логічно випливає із установлюваного судження (або суджень), що знаходиться у визначеному логічному зв'язку із тезою.

Найбільш розповсюдженими різновидами непрямого доказу є апагогічні і розділові докази. При апагогічних (лат. apagoge – те, що веде) доказах встановлюється хибність антитези, тобто суперечного тезі судження.

Спростування – логічний процес обґрунтування хибності деякого висловлювання. Як і доказ, спростування має тезу, підстави (аргументи) і демонстрацію.

При побудові доказів і спростувань необхідно чітко дотримуватись правил стосовно тези, підстав (аргументів) та демонстрації, а саме:

а) теза повинна бути сформульована ясно і точно;

б) теза повинна залишатися тою самою протягом доказу чи спростування;

в) аргументи повинні бути істинними висловлюваннями;

г) аргументи повинні бути висловленнями, істинність яких доведена незалежно від тези;

д) аргументи повинні бути достатньою основою для тези;

е) сукупність аргументів повинна бути несуперечливою;

ж) елементи демонстрації повинні бути взаємопов’язаними між собою.

Логічні помилки у доказах і аргументах (і не тільки в них) можуть допускатися мимоволі, без явного наміру ввести співрозмовника в оману, або ж навмисно. У першому випадку, вони називаються парасилогізмами, що виникають як результат невисокої логічної культури.

Софізм – це навмисна, ретельно замаскована логічна помилка. Термін „sophism” у перекладі з грецького означає „хитрість”. Софісти з'явилися у Стародавній Греції. Вони навчали людей (за плату) риториці (красномовству), багато у чому сприяли розвиткові логіки. Саме у той час і з'явилися перші софізми, як особливі висловлювання людей, що вводять у оману.

Деякі софізми дійшли до наших днів:

1. „Те, чого ти не втрачав, ти маєш. Ти не втратив рогів. Отже, ти маєш роги”.

2. „Злодій не бажає придбати нічого дурного. Придбання хорошого - справа хороша. Отже, злодій бажає хорошого”.

3. „Чи знаєш ти цю закриту людину? Ні. Ця людина твій батько. Отже, ти не знаєш свого батька”.

4. „Цей пес твій. Він є батьком. Виходить, що він твій батько”.

5. „Сократ – людина. Людина – не те ж саме, що Сократ. Отже, Сократ – це щось інше, ніж Сократ”.

6. „Хтось сказав: „Я брешу”. Якщо, сказавши „Я брешу”, він сказав, що він при цьому збрехав (тобто сказав неправду), то він сказав істину, і навпаки”.

Цікаво, що для широкої публіки софістами були також Сократ, Платон, Арістотель. При поверхневому знайомстві з діалогами Платона, головний герой яких Сократ, що намагається залякати свого супротивника влучними питаннями, виглядає софістом у більшій мірі, ніж Протагор. Не випадково, що Арістотель аналізові софістів присвятив трактат „Про софістські спростування”.

Варто лише мати на увазі, що софізм – це лише крок до постановки проблем. Світ проблем дивно різноманітний. Виявлення проблем пов’язано із самою суттю творчого мислення. Однієї з форм постановки проблем є парадокси.

Термін „парадокс” вживається в двох смислах – широкому і вузькому.

У широкому смислі парадокс – положення, твердження різко розбіжне з загальноприйнятими, устоялими, ортодоксальними думками.

У вузькому смислі парадокс – це два протилежні, несумісні твердження, з удаваними переконливими аргументами.

Найбільш різкою формою парадоксу є антиномія, тобто міркування, що доводить еквівалентність двох тверджень, одне з яких є запереченням іншого. До формулювань парадоксів прибігав Кант. Особливою популярністю парадокси користуються в логіці та математиці.

Питання для самоконтролю

1. Доведення та його структура.

2. Види доведення.

3. Метод підтвердження і спростування тези в генетичному доведенні.

4. Спростування та його види.

5. Логічні правила доведення і спростування та їх порушення (паралогізми і софізми).

6. Види доведення.

7. Методи підтвердження тези.

8. Генетичне доведення.

9. Види суперечок та їх сутність.

10. Логіка та юридична практика.

Бібліографічний список

Основна література (1), (2), (5)

Додаткова література (2)

3. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

Модуль І.

Змістовий модуль 1. Логіка

Семінарське заняття № 1