71. Приєднання до урср Північної Буковини та Південної Бессарабії

28--30 червня 1940 року Червона Армія зайняла територію Бессарабії і Північної Буковини. Політоргани Червоної Армії почали організовувати створення тут місцевих органів влади: робітничих і селянських комітетів. Було проведено ряд організаційних заходів з упровадження на території Бессарабії і Північної Буковини радянської влади. Проголошується 8-го-динний робочий день, проводяться вибори до місцевих органів влади -- повітових, міських, волосних і сільських рад. У липні 1940 року до Москпи було відряджено делегацію трудящих краю з проханням возз'єднатися І Українською РСР.

2 серпня 1940 року Верховна Рада СРСР прийняла Закон "Про включення північної частини Буковини і Хотинського, Германського та Ізмаїльського повітів Бессарабії до складу УРСР". Решта території Бессарабії відійшла до складу Молдавської РСР. 7 серпня за приєднання до УРСР земель були створені дві області: Чернівецька та Акерманська, яка в грудні 1940 року була перейменована в Ізмаїльську (остання у 1954 році була ліквідована і введена до складу Одеської області). 15 серпня 1940 року Президія Верховної Ради СРСР видала укази "Про націоналізацію землі на території північної частини Буковини" і "Про націоналізацію банків, промислових і торгових підприємств, залізничного і водного транспорту та засобів зв'язку північної частини Буковини".

Після возз'єднання Західної України і Північної Буковини з Українською РСР населення України зросло до 41 млн осіб.

Після приєднання нових земель до УРСР на них відбулися певні позитивні зрушення. Поліпшилося медичне обслуговування, освіта, були націоналізовані промислові і торгівельні підприємства, які раніше контролювалися переважно поляками та євреями, були експропрійовані землі великих землевласників. Проте все це здійснювалося за зразком Східної України, без врахування відмінностей в духовному і економічному житті.

Кадри, що прибули сюди із східних областей, не знали місцевих особливостей і допустили ряд помилок у галузі податкової політики, хлібозаготівель, а особливо колективізації, до якої вони приступили у 1940 році, використовуючи досвід Східної України. Тобто у селян відбирали землю, усуспільнювали худобу, реманент тощо. За 1939--1940 роки були репресовані, головним чином депортовані без суду і слідства, близько 10 відсотків населення Західної України. На листопад 1940 року із цих районів виселили, за неповними даними, 1 173 170 осіб. Багато років був оповитий таємницею розстріл 21 857 офіцерів польської армії, які здалися в полон Червоної Армії. Нині встановлено, що 3897 чоловік, зокрема, убиті під Катинню, 6295 -- у Калінінській (Тверській) області, 4403 -- неподалік від Харкова. Місце поховання ще 7262 розстріляних польських офіцерів не відоме.

До цього слід додати, що після початку другої світової війни в тилові райони СРСР до вересня 1941 року було заслано понад 389 тисяч поляків, які перебували там в основному в таборах і в'язницях.

Отже, жителі західноукраїнських земель як українці, так і поляки та представники інших національностей відчули на собі наслідки пакту про ненапад між Сталіним і Гітлером. І хоча в економічному, політичному і культурному житті Західної України були певні досягнення, про що йшлося вище, в цілому вони значною мірою зводилися нанівець політикю сталінізму.