1Науково-методичні основи оцінки

ПОТРЕБ ДИТИНИ ТА ЇЇ СІМ’Ї

1.1. Оцінка потреб дитини в контексті загальних закономірностей розвитку особистості

Оцінка потреб дитини базується на цілому ряді теорій розвитку і формування особистості, її

виховання і соціалізації. Та, насамперед, це теорії періодизації в розвитку особистості і теорія прив’язаності.

Існують різні підходи до визначення поняття “особистість”. Так, із точки зору філософії, осо- бистість розглядається як автономна, дистанційована від суспільства, самоорганізовуюча систе-

ма, соціальна сутність людини. Це усвідомлення себе, внутрішнього світу і свого місця в ньо-

му (Гегель). З точки зору соціально-педагогічної науки, особистість – це сукупність і єдність соціальних якостей людини, продукт суспільного розвитку і включення в систему соціальних відносин засобом активної предметної діяльності і спілкування. Індивід стає особистістю в про- цесі оволодіння соціальними функціями і розвитку самосвідомості, тобто усвідомлення своєї неповторності й індивідуальності як суб’єкта діяльності, як члена соціуму. В процесі розвитку людина розкриває свої внутрішні властивості, що закладені у ній природою і сформовані життям

та вихованням. Тобто людина – це істота, для якої характерний дуалізм: поєднання біологічного

і соціального.

Відомий філософ В. П. Тугарінов визначає наступні ознаки особистості: розумність, відпо- відальність, свободу, особисту гідність, індивідуальність. Вітчизняні педагоги і психологи роз- глядають риси особистості через призму особистісно-орієнтованого підходу, а саме: співчуття, доброта, милосердя, чесність, альтруїзм тощо.

Для кожної людини набір цих ознак не є постійним, він змінюється залежно від різних об- ставин, під впливом певних чинників, одним із яких є розвиток особистості. Саме тому поняття “розвиток”, його закономірності є базовими у соціально-педагогічній науці.

До загальних закономірностей розвитку людини належать: єдність біологічного і соціаль- ного; взаємозв’язок діалектичного і сенситивного; єдність безперервності і перервності; залеж- ність розвитку від задоволення потреб; його обумовленість специфікою соціального середовища,

в тому числі зоною найближчого розвитку; активність у діяльнісній сфері.

В контексті загальних закономірностей розвитку дитини особливої ваги набуває єдність біо- логічного і соціального, що може бути простежена через особливості особистісного становлення

у різні вікові періоди. При цьому необхідно підкреслити, що у зв’язку зі специфікою дозрівання мозку і нервової системи розвиток дитини відбувається нерівномірно. Наприклад, період від 6

до 12 років – оптимальний для розвитку навичок розв’язання життєвих проблем; від 3 до 6 років – для вивчення іноземної мови; від 2 до 5 – для навчання читанню; до 1 року – для оволодіння на- вичками плавання тощо.

Періодизація – поділ життєвого циклу на окремі періоди чи вікові етапи – дозволяє краще зрозуміти закономірності і специфіку розвитку дитини. Зміст (назва) періодів, їх вікові рамки визначаються уявленнями автора періодизації про найбільш важливі, суттєві аспекти розви- тку.

Існують різні вікові періодизації, їх історичні корені дуже глибокі (відомі періодизації Арис-

тотеля, Я.-А. Коменського, Ж.-Ж. Руссо). Зокрема, Я.-А. Коменський першим довів необхідність чіткого і суворого врахування вікових особливостей дітей під час їх навчання і виховання, об- ґрунтувавши значення у цьому процесі принципу природовідповідності.

Серед сучасних найбільш значущими є періодизації Л. С. Виготського, Д. Б. Ельконіна,

В. В. Давидова, А. В. Петровського, Е. Еріксона. Так, у періодизації Л. С. Виготського і Д. Б. Ель- коніна зроблена спроба визначити періоди розвитку людини на основі таких суттєвих особливос- тей, як соціальна ситуація розвитку, провідна діяльність, домінуюче вікове новоутворення.

Л. С. Виготський виділяє два рівні розвитку дитини:

^● рівень актуального розвитку, що відображає особливості її психічних функцій, які склалися

на цей час;

^● зона найближчого розвитку, що відображає можливості значно більших досягнень дитини

в умовах взаємодії з дорослими.

Взаємодія дитини з дорослими, із соціальним середовищем є, безперечно, джерелом її роз- витку. Іншими словами, виховання не автоматичне передавання духовної культури від старшого покоління до молодшого, а процес організації спільної життєдіяльності дітей і дорослих. Дитина володіє певними рівнями актуального і потенційного розвитку, тобто зона найближчого розвитку передбачає розвиток існуючих здібностей дитини за допомогою дорослих. Саме вони можуть допомагати дитині випереджати актуальний розвиток, орієнтуючи її на перспективу.

В основі періодизації психічного розвитку дитини Л. С. Виготського лежить поняття “провід-

на діяльність”, що характеризується трьома ознаками:

1. Діяльність має бути смислоутворюючою для дитини.

2. У контексті цієї діяльності виникають базові стосунки з дорослими та однолітками.

3. У результаті засвоєння провідної діяльності в дитини формуються вікові новоутворення

(коло здібностей).

На кожному із етапів психічного розвитку дитини провідна діяльність має вирішальне зна- чення. При цьому інші види діяльності не зникають, а існують ніби паралельно, не будучи голов- ними для психічного розвитку особистості. Наприклад, гра є провідною діяльністю дошкільнят, проте вона не зникає у дітей шкільного віку.

Основними положеннями періодизації Л. С. Виготського є існування кризових і стабільних періодів розвитку, що визначають його послідовність та динаміку.

Криза – це революційний, стрімкий перебіг подій як за темпом, так і за змістом змін, що від- буваються. Під час кризових періодів дитина за дуже короткий термін змінюється в цілому і в основних якостях особистості зокрема.

Для кризових періодів характерні такі особливості:

^● кордони, що визначають початок і кінець кризи суміжних періодів, нечіткі;

^● криза досягає кульмінації, як правило, в середині вікового періоду;

^● особливе загострення переживань дитини;

^● більше руйнування, ніж формування: дитина багато втрачає із набутого раніше, проте одно- часно спостерігаються конструктивні процеси розвитку – виникнення новоутворень.

Під час стабільних періодів дитина повільно і непомітно накопичує кількісні зміни, під час кризових – якісні. Динаміка розвитку має наступні етапи:

^● виникнення неповторних взаємних стосунків дитини з оточуючою дійсністю – соціальної ситуації розвитку;

^● формування новоутворень;

^● зміна стосунків, свідомості;

^● зміна соціальної ситуації розвитку.

Таким чином, вікова періодизація Л. С. Виготського має такий вигляд:

^● немовлячий вік – криза новонародженості (2 місяці–1 рік);

^● раннє дитинство (1–3 роки) – криза 1 року;

^● дошкільний вік (3–7 років) – криза 3 років;

^● шкільний вік (8–12 років) – криза 7 років;

^● криза 13 років;

^● пубертатний вік (14–17 років) – криза 17 років.

Найбільш поширеною в психології є періодизація Д. Б. Ельконіна. Відмінною рисою цієї пе- ріодизації є не лише визначення провідної діяльності як суттєвої особливості у розвитку дитини,

а й поглиблення цього поняття з позиції послідовності розвитку сфер особистості: безпосеред- ньо-емоційне спілкування, предметно-маніпуляційна діяльність, навчальна діяльність, рольова гра, інтимно-особистісне спілкування, навчально-професійна діяльність.

Вагомим є внесок у розвиток уявлень про періодизацію вікового розвитку В. В. Давидова. Кваліфікаційною ознакою періодизації вченого є тип провідної діяльності:

^● від 0 до 3 років – предметно-маніпуляційна;

^● від 3 до 6 – ігрова;

^● від 6 до 10 – навчальна;

^● від 10 до 15 – суспільно корисна;

^● від 15 до 18 – професійно зорієнтована.

У 1984 р. А. В. Петровським була запропонована психологічна концепція розвитку особис- тості і вікової періодизації, що розглядала залежність процесу розвитку людини від єдності без- перервності і перервності. Ця загальна закономірність обумовлює цілісність процесу розвитку особистості, що полягає в інтеграції особистості у різні соціальні групи, і дозволяє виокремити

два типи закономірності вікового розвитку людини.

Перший тип закономірності розвитку особистості. Джерелом виступає суперечність між потребою індивіда в персоналізації (бути Особистістю) і об’єктивною зацікавленістю референт- них (значущих) для нього осіб, груп, спільнот визнавати лише ті прояви індивідуальності, які відповідають завданням, нормам і цінностям соціуму. Отже, переходи особистості на нові етапи розвитку визначаються, перш за все, соціальними очікуваннями та соціальним контролем, а не психологічними особливостями розвитку.

Другий тип закономірностей розвитку особистості. Особистісний розвиток обумовлюється зовнішнім включенням індивіда у той чи інший інститут соціалізації чи об’єктивними змінами всередині самого інституту. Наприклад, школа як соціальний інститут є обов’язковою (законо- давчо закріпленою) “сходинкою” соціалізації людини.

У сучасній науці прийнята періодизація дитячого віку, основою якої є стадії психічного і фі- зичного розвитку й умови, в яких відбувається виховання та становлення особистості:

^● немовлячий вік – до 1 року;

^● переддошкільний період – 1–3 роки;

^● дошкільний вік – 3–6 років: молодший – 3–4 роки; середній – 4–5 років; старший – 5–6 років;

^● молодший шкільний вік – 6–10 років;

^● середній шкільний вік – 10–15 років;

^● старший шкільний вік – 15–18 років.

Цілісний життєвий шлях особистості від народження до глибокої старості прослідкував

Е. Еріксон. За його теорією, розвиток особистості визначається тим, що соціум очікує від

людини, які цінності й ідеали їй пропонує, які завдання ставить на різних вікових етапах. Водно-

час послідовність стадій розвитку залежить від біологічної сутності індивіда.

Особистість, розвиваючись, проходить низку послідовних стадій, на кожній з яких вона здо- буває певну якість, що фіксується в структурі особистості і зберігається у наступні періоди жит-

тя. Усім віковим стадіям притаманні кризи, це ніби моменти вибору між прогресом чи регресом.

У кожній особистісній рисі, що проявляється у певний віковий період, закладено глибоке став- лення до світу і самого себе. При цьому це ставлення може бути як позитивним, так і негативним.

У такій ситуації здійснюється вибір: довіра чи недовіра, ініціативність чи пасивність, компетент- ність чи неповноцінність тощо. Коли вибір зроблено, і та чи інша особистісна якість закріпле-

на, протилежна їй не зникає безслідно, а може проявлятися значно пізніше, зокрема у складних життєвих обставинах.

Важливим для розуміння закономірностей розвитку людини є виокремлення у теорії Е. Ерік- сона радіусу значущих стосунків як основи для становлення особистості. Саме такі стосунки

з представниками кола найближчого оточення формують у дитини відчуття захищеності, опори.

_{Загальне бачення Е. Еріксоном повного життєвого циклу представлено у таблиці.}

_{Повний життєвий цикл за Е. Еріксоном}

Таблиця

Стадії, роки	Радіус значу- щих стосунків	Основний вибір чи кризова суперечність періоду	Позитивні ново- утворення віку	Деструктивні новоутво- рення віку
Немовлячий період 0–1	Мати	Довіра і надія – безнадійність	Базисна довіра іншим, надія	Уникнення спілкування і діяльності
Раннє дитин- ство 2–3	Батьки	Самостійність – залежність, сором і сумнів	Воля	Нав’язливість (імпульсив- ність чи погоджуваність з усім)
Вік гри 3–5	Сім’я	Особиста ініціатива – почуття провини і страху покарання	Цілеспрямованість	Загальмованість
Молодший шкільний вік 6–11	Сусіди, школа	Старанність – недбалість	Компетентність, умілість	Інертність
Підлітковий вік 11–18	Групи однолітків	Ідентичність – відсутність чи змішаність ідентичності	Вірність	Сором’язливість, негати- візм
Юність 18–25	Друзі, сексу- альні партне- ри, суперники, співробітник	Інтимність – ізоляція	Любов	Схильність виключати когось, у тому числі й себе, з кола інтимних стосунків
Дорослість 25–60	Праця і дім	Продуктивність – застій, зосередженість лише на собі	Турбота, милосердя	Покинутість, самотність
Старість після 60	Людство – “мій рід”	Цілісність, універсаль- ність – відчай, відраза	Мудрість	Ненависть

Таким чином, вікова періодизація розвитку особистості – підґрунтя для формування

індикаторів оцінки потреб дитини. Зміст запитань оцінки насамперед має враховувати:

^● провідну діяльність дитини певного віку;

^● особливості вікової кризи та характер її перебігу;

^● вчасність вікових новоутворень, їх стійкість;

^● специфіку розвитку безпосередньо-емоційного та інтимно-особистісного спілкування дитини, її предметно-маніпуляційної, навчальної діяльності, професійно зорієнтованих дій тощо;

^● нюанси ситуації соціального розвитку дитини та характеристику зони її найближчого оточення;

^● радіус та якість значущих стосунків дитини.

Зазначене становить логіку розробки оціночних методик і форм документування. Враховуючи сказане, ідеальним варіантом для забезпечення ефективності оцінки потреб дитини та її сім’ї

є розроблення форм документування для кожного етапу розвитку згідно із загальноприйнятою періодизацією дитячого віку.

Чільне місце у теоретичній базі здійснення оцінки потреб дитини та її сім’ї посідає теорія прив’язаностей. Дж. Боулбі (Bowlby) і його послідовники (Мері Ейнсворт (Ainsworth), Cassi-

dy, Crittenden, Durkin, Goldfarb, Fahlberg та ін.) довели важливість для повноцінного розвитку дитини, формування її ідентичності встановлення прив’язаностей між дитиною і батьками чи особами, котрі їх замінюють, забезпечення зв’язку, стабільних і тривалих стосунків дитини

і дорослих.

Введене у науковий тезаурус поняття “прив’язаність” – багатогранне. Проблема формування

і функціонування прив’язаності до кінця не розв’язана. Проте, як відзначила Вера Фалберг (Fahl- berg), прив’язаність і втрата знаходяться “в серці” усієї роботи щодо захисту прав дітей.

Прив’язаність існує і у світі тварин, вона створює можливість для фізичного виживання

і безпеки виду. Проте у середовищі людей вона забезпечує не лише задоволення базових потреб. Основою соціалізації, розвитку людини є міжособистісні стосунки, саме вони пов’язують її

з іншими людьми і тим самим дозволяють формувати ідентичність особистості. Прив’язаність робить нас людьми – синами чи доньками, батьками чи матерями, братами чи сестрами.

У загальній формі прив’язаність можна визначити як “тривалий близький зв’язок між двома людьми, що не залежить від їх місцезнаходження і є джерелом емоційної близькості” (Фалберг). Прив’язаність – це прагнення до емоційної близькості з іншою людиною і збереження цієї близькості. Глибокі емоційні зв’язки зі значущими людьми є основою життєвих сил для кожної людини. Але для дітей – це життєва необхідність у буквальному значенні цього слова, бо дає можливість розвивати базову довіру до світу і позитивну самооцінку.

Дітям просто необхідно відчувати і переживати прив’язаність. Від неї залежить їх почуття безпеки, власної гідності, емпатії, сприйняття світу, розвиток совісті, логічного мислення, здат- ності контролювати власні емоції тощо. Дитина, у якої сформована прив’язаність, нормально розвивається, вчиться розрізняти власні почуття і почуття інших, мислить логічно, розвиває соціальні зв’язки, довіряє оточуючим, стає впевненою у собі, менше заздрить, проявляє любов

і ніжність до інших. Натомість, порушення прив’язаності може негативно впливати не лише на соціальні контакти дитини, у т. ч. здатність розуміти почуття інших, але й на емоційний, со- ціальний, фізичний, розумовий розвиток дитини загалом. Для дитини, у якої не сформувалися прив’язаності, будуть притаманні:

^● страх, породжений невпевненістю у собі, комплекс неповноцінності, наслідком якого є агре- сія;

^● несправедливі звинувачення, приниження;

^● нервове напруження, стреси;

^● самотність;

^● тотальна неуспішність.

_{Оцінка потреб дитини в контексті загальних закономірностей розвитку особистості} 11

У своїй теорії Дж. Боулбі розвинув теорію К. Лоренцо про імпрінтінг людини (етологічний

підхід) і виявив значущість для психічного розвитку дитини встановлення тривалих теплих емо- ційних взаємовідносин із матір’ю. Результати спостережень і клінічні дані показали, що від- сутність чи розірвання таких стосунків спричиняють у дитини серйозний стрес. Таким чином, Боулбі вперше довів зв’язок прив’язаності, адаптації і виживання дитини.

Потрібно підкреслити, що різні вчені довели негативне значення для подальшого розвитку дитини як довготривалого, так і короткотривалого розлучення з матір’ю (Анна Фрейд, Rutter, Fahlberg, Bowlby та ін.).

Проте Раттер вказував, що розлучення з матір’ю, хоча і є фактором великого ризику, повністю

не впливає на соціально-особистісний розвиток у перспективі. При адекватній заміні матері ін- шою значущою людиною, але за умов обов’язкового влаштування дитини у сімейне середовище, наслідки можуть бути згладжені.

Отже, середовищем, у якому формується прив’язаність, є сім’я, поза сім’єю встановити її дуже складно. Дослідження вчених довели, що на формування прив’язаностей впливає не лише задоволення матір’ю базових, але й вищих потреб дитини. Тобто найважливішим для формуван-

ня прив’язаності є здатність дорослого сприймати будь-які сигнали дитини і реагувати на них. Саме тому дитина прив’язується до тих, хто швидко і позитивно реагує на її активність та ініціа- тиву, вступає у спілкування, що відповідає настрою дитини. Сприяють розвитку прив’язаності ніжність дорослого, доброзичливість, підтримка та підбадьорювання дитини тощо.

При втраті об’єкта прив’язаності (сім’ї як сфери її формування) у дитини виникає розірвання

чи порушення прив’язаності. Відповідно до класифікації М. Ейнсворт, існують такі типи пору- шення прив’язаності:

^● негативна (невротична) прив’язаність – дитина постійно шукає уваги від батьків, навіть

і негативної, провокуючи покарання, намагаючись дратувати батьків;

^● амбівалентна – дитина постійно демонструє подвійне ставлення до близького дорослого:

то пеститься до нього, то грубіянить, уникає. При цьому такі перепади у спілкуванні є частими, компроміси у стосунках відсутні, а сама дитина не може пояснити свою поведінку і часто страж-

дає від цього. Такий тип характерний для дітей, чиї батьки були непослідовними, істеричними, позбавляючи тим самим дитину можливості зрозуміти їх поведінку і пристосуватися до неї;

^● уникаюча – дитина замкнена, понура, не допускає довірливих стосунків із дорослими і ді- тьми, хоча може любити тварин. Основний мотив такої поведінки – нікому не можна довіряти;

^● дезорганізована – такі діти навчилися виживати, порушуючи усі правила і кордони люд- ських стосунків: їм не потрібно, щоб їх любили, вони хочуть, щоб їх боялися. Такий тип прив’я- заності характерний для дітей, котрі зазнавали жорстокого поводження і ніколи не мали досвіду прив’язаності.

Розрізняють первинну і вторинну прив’язаності. Так, первинна прив’язаність формується

у дитини протягом першого року життя. Вона є базовою, оскільки закладає основу для подаль- шого розвитку дитини і самої прив’язаності. Первинна прив’язаність – стійка, вона здатна про- являтися у дорослих у їх подальшому житті під час вибору партнера, у процесі самосприйняття

і самооцінки, у ставленні до роботи, у подоланні труднощів міжособистісного спілкування тощо.

Вторинна прив’язаність формується на місці первинної, наприклад, після розлучення з ма- тір’ю, проте нею часто називають стосунки, що встановлюються і розвиваються у дитини з ви- хователями, вчителями, друзями.

Теорія прив’язаності Дж. Боулбі знайшла продовження у дослідженнях П. Критендена. Якщо Дж. Боулбі більшою мірою розглядав прив’язаність як ставлення до себе і людей, які задоволь- няють потребу в захищеності і безпеці, то П. Критенден розумів прив’язаність як стратегію по- ведінки спочатку з близькими, а потім з усіма оточуючими.

Ще Дж. Боулбі говорив про важливість вивчення поведінки прив’язаності дитини (поведін-

ки, результатом якої є досягнення і збереження близькості зі значущою людиною). Поведінка прив’язаності особливо яскраво проявляється у дитячому віці, але вона необхідна для виживання

і здорового функціонування протягом усього життя. Прив’язаність передбачає прагнення зна- ходитися поруч з іншою людиною, просити її про допомогу тощо. З віком прояв таких почуттів може зменшуватися, але ймовірність їх загострення у стресових ситуаціях залишається.

Спостерігається чітка залежність між рівнем прив’язаності і здатністю будувати стосунки

з людьми, виховувати власних дітей. Моделі поведінки батьків чи опікунів зміцнюють поведінку прив’язаності дитини. Натомість, діти, батьки яких не приділяли їм належної уваги, виростають тривожними і невпевненими.

Негативне батьківське ставлення, неадекватна організація спілкування з дитиною, прояви ав- торитаризму, гіперопіки чи байдужості сприяють порушенню задоволення потреб дитини. Так, гіперопіка породжує нездатність дитини до самостійності, надмірна вимогливість – невпевне- ність у собі, емоційна холодність – підвищену тривожність, депресію і агресію.

Особливості впливу прив’язаностей на розвиток дітей різного віку досліджував Е. Фромм. Вчений довів, що по мірі зростання прив’язаність дитини до матері зменшується і після шес-

ти років актуалізується прив’язаність до батька. Такий розвиток прив’язаностей і поступове

їх об’єднання становлять основу духовного здоров’я особистості. Відхилення від цього шляху спричиняє різні порушення.

Отже, сила і якість прив’язаностей багато у чому залежать від поведінки батьків щодо ди- тини. У дітей, чиї потреби у любові та зв’язку з ближніми не задовольняються, уся внутрішня енергія йде на боротьбу з тривогою і пристосування до пошуку емоційного тепла в умовах його “жорсткого дефіциту”. Саме тому механізмами стабільного розвитку сім’ї, її життєдіяльності є зміцнення чи встановлення прив’язаностей до значущого дорослого та гарантування якості між- особистісних стосунків дитини і батьків.

Таким чином, проблема формування та збереження прив’язаностей дитини з урахуванням особливостей її вікового розвитку є на сьогодні пріоритетною у сфері захисту прав підростаючо-

го покоління. Зокрема, прив’язаність як потреба дитини знайшла своє відображення у Декларації прав дитини, а, у свою чергу, базовий міжнародний документ Конвенція ООН про права дитини закріпив право дитини задовольняти потребу в прив’язаності у сприятливих для цього умовах

(у сімейному середовищі; під супроводом фахівців; здійснення профілактичної роботи з метою формування навичок усвідомленого батьківства тощо).

Отже, врахування загальних закономірностей розвитку особистості є ключовою умовою ре- зультативної оцінки потреб дитини та її сім’ї, що проводиться з метою пересвідчення, чи дитина розвивається і виховується у захищеному і сприятливому середовищі. Іншими словами, чи дити-

на як на особистісному рівні, так і на рівні соціуму включена у систему довготривалих і емоцій-

но позитивних зв’язків, що є основою відчуття нею власної захищеності.

Соціальні працівники, які здійснюють оцінку потреб дитини та її сім’ї, мають розуміти за- кономірності розвитку дитини, виявляти ознаки порушення її прив’язаностей, усвідомлювати наслідки їх втрати для подальшого становлення особистості дитини. Саме раннє діагностування слабких прив’язаностей чи їх відсутності, зосередження на емоційному розвитку дитини та здат- ності батьків оточити дитину емоційним теплом, пошук значущих для дитини людей, до яких збереглися прив’язаності, тощо може стати відправною точкою у соціальній роботі, спрямованій

на зміну ситуації клієнта на краще, подолання складних життєвих обставин сім’ї. З іншого боку, залучення батьків / опікунів, інших значущих для дитини людей до оцінки потреб дитини на-

дає їм можливість самостійно вибудовувати стратегії забезпечення стабільного розвитку дитини

у належних для цього умовах.