46. Характерні особливості розвитку економіки України в пореформений період (60 – 70-ті роки XIX ст.) та відображення цих процесів у вітчизняній економічній думці.

Основна увага представників різних шкіл української еконо­мічної науки пореформеного періоду була зосереджена на питан­нях ринкового розвитку, зокрема перспектив народногосподарської еволюції, долі капіталізму в країні, подолання відставання соціально-економічному розвиткові від західних держав,

індустріалізації виробництва тощо. Особливо гостро стояло аграрію питання, зокрема про «прусський» чи «американський» тип капіталістичного розвитку. У цьому контексті в економічній літератур] аналізувалися проблеми концепційних засад вирішення аграрного питання взагалі, проблеми селянського й поміщицького земле володіння, досліджувалися податки та повинності селян, велике і дрібне господарство, специфіка формування ринкових відносин аграрній галузі, розвиток інституту приватної власності.

Але в цілому праці економістів були спрямовані, на­самперед, на дослідження українських реалій пореформеного розвитку. Українські дослідники висвітлювали національний ас­пект різноманітних проблем соціально-економічної еволюції країни (питання розвитку сільського господарства, внутрішньої та зовнішньої торгівлі, створення національного ринку, кустар­ного виробництва та кооперації, концентрації та монополізації виробництва, сутності криз та циклічності економічного розвитку географічного розміщення бюджетних доходів і витрат, питання соціально-класової структури суспільства тощо).

Особливе місце в дослідженні процесів генезису ринкового гос­подарства належить І. В. Вернадському. Його наукова діяльність припала на період феодальної кризи напередодні реформи 1861 р. під час становлення капіталістичних відносин у 70—80-х рр. ІX ст. Будучи послідовником класичної школи політичної економії та високо оцінюючи внесок А. Сміта і Д. Рікардо до скарбниці світової економічної теорії, І. В. Вернадський не тільки аналізував теоретичні постулати західноєвропейських економістів, а й намагався використати їх для дослідження російської дійсності та Критики феодально-кріпосницької системи. Він був упевнений, що феодальні відносини треба усувати як неефективні, як такі, котрі заважають становленню нових ринкових відносин.

Після селянської реформи вчений однозначно стає на позиції захисту підприємницьких відносин, які зароджуються, виступає прихильником великого виробництва й капіталу, вважаючи, що вони сприяють поділові праці та застосуванню в господарстві Машин, які, у свою чергу, підвищують ефективність праці та суспільного виробництва в цілому.

47. Становлення Інституціональної наукової традиції в українській економічній думці. Особливості інституціоналізму в українській економічній думці пояснюються специфічними умовами її розвитку. Вектор цього розвитку задавався колоніальним станом українських земель у складі чужих імперських держав. У тому зв'язку економічна теорія інституціоналізму зазнавала відповідних трансформацій, вона служила засобом економічної самооборони населення.

Незважаючи на ці конкретні завдання, українська економічна думка містить цінності інституціоналізму загально цивілізаційного значення. У тому зв'язку достатньо заслатись на праці представників Київської школи в політекономії, в яких доволі чітко окреслені поняття, якими оперує інституціоналізм. Ще рельєфніше сформульовано положення інституціоналізму в науковій спадщині всесвітньовідомого українського вченого М.Туган-Барановського, який до з'ясування економічних процесів щедро залучав соціологію, психологію, культуру, історію тощо, тобто ті компоненти, що знаходяться в теоретичному арсеналі інституціоналізму.

Теорія і практика інституціоналізму в Україні були пов'язані з кооперативним рухом у якому в умовах імперських режимів українство знаходило можливості для самореалізації. Через те у цій ділянці інституціоналізм має визначні постаті та теоретико-організаційні надбання. Яскравою постаттю в українському кооперативному русі був М. Левитський М.Левитський вважав, що "кооперація є найліпше і най­краще виявлення людського генія в межах соціально-економі­чного будівництва". Він закликав дрібних селянських влас­ників до добровільної гуртової господарки, яка б не допуска­ла навіть тіні примусу. На таких засадах артільний рух під гаслами М.Левитського з Херсонщини поширився на Катеринославщину, Полтавщину, Чернігівщину, Канівщину, Донеч­чину і навіть на російські терени.

Згідно з поглядами М.Левитського, хліборобська артіль бу­дувалася на таких засадах:

вся наша земля на всіх наділах наших, а також орендо­вана, об'єднується разом в єдине ціле і передається до неподі­льного та спільного володіння та користування всієї артілі;

усе рухоме та нерухоме майно, різні будівлі і т.д. належать нероздільно і перебувають у спільному користуванні всієї артілі;

кожне суспільство живе окремо і влаштовує своє хатнє життя як само хоче;

урожай весь обов'язково завозиться в один двір;урожай після виплати артільних боргів, податків і т.ін.

поділяється поміж усіма учасниками за кількістю робітних душ без різниці статі (причому хлопці 14-17 років і дівчата 13-16 років отримують половину належного дорослим учасникам);

щоб наше артільне діло йшло добре, всі повинні жити в злагоді, любові та згоді, як брати і як подобає дійсним християнам; ми не повинні ані лаятися, ані сваритися, ані п'янствувати..."

Як видно з оригінальної і докладної артільної умови, М. Левитський хотів з артілі створити зародок нової господар­ської і моральної організації. Такі намагання робили суспільні реформатори в країнах Європи і Америки. Найхиткішими ар­тільні засади М.Левитського були в тому, що вони не враховували багатовікового побутування українських селян, вже сам характер землеробських занять яких породжував приватновла­сницькі інтереси і мотивації до праці. Власне це й ствердила спеціальна комісія Вільного економічного товариства.

"Всі завоювання соціального прогресу, - писав він, - по суті, здобуті не стільки економічними факторами, скільки си­лами моральними і ... перемагав зрештою не той, хто був силь­ніший економічно, а той, хто був сильніший морально". М.Левитський розглядав економічний розвиток із позицій ево­люціонізму, бо "історія жодних різких кроків не знає", відзна­чав демократично-республіканський дух українського народу, який прагне створити "вільний устрій життя без пана і хлопа". Він звинувачував марксистів у зловживанні теорією, радив не керуватися "німецькими шаблонами", а виявити справжню твор­чість, поклавши її у "фундамент майбутньої будови".

Керуючись цим, М.Левитський склав низку проектів про організацію землеробських і ремісничих артілей, споживчих, кре­дитних і кооперативних об'єднань, створення артільних лавок і кас різних типів, тимчасових складів товарів, виставок сіль­ськогосподарських знарядь, товариств сприяння артілям і т.п.

М.Левитський відзначав "індивідуалізм" і "незалежну гор­дість" українського характеру, але недостатньо це враховував у своїх реформаторських намаганнях.

48. Вплив німецької історичної школи на розвиток економічної думки в Україні. Із сучасних дослідників історії вітчизняної економічної науки відомий вчений професор І. С. Коропецький також обстоював думку про вирішальний вплив на національну економічну науку німецької історичної школи. За термінологією І. С. Коропецького, у дослідженнях українських науковців використовувались переважно історичний та індуктивний підходи. Переважання останнього підходу над теоретичним вчений пояснює впливом місця студіювання українських економістів, а саме Німеччини. "Нові течії в економічній теорії, які виходили з Англії, Швейцарії чи Австрії, — зазначає І. С. Коропецький, — не справили на українських економістів належного впливу. Повернувшись додому, вони продовжували працювати згідно з німецькою традицією". Ще однією причиною переваги індуктивної методології серед українських економістів відомий вчений називає соціальні та економічні обставини в тогочасній Україні та імперії взагалі.

Інший відомий український дослідник історії економічної думки Л.П. Горкіна, розкриваючи вплив історичної школи на національну економічну науку, займає, по суті, протилежну позицію. Вона вважає, що ставлення більшості політекономів до цієї школи в Україні було досить прохолодне як теоретично безплідної, порівняно з класичною. її центральна ідея щодо можливості розв'язання економічних та соціальних проблем на основі втручання держави в економічні процеси українськими політекономами, вихованими на засадах класичної школи, майже до кінця 90-х pp. XIX ст. сприймалася досить стримано. Лише на межі століть вплив німецької історичної школи дійсно значно посилився. Але при цьому розвиток соціального напрямку, який спочатку XX ст. став пануючим як у Східній Україні, так і в Росії, за змістом був у багатьох відношеннях аналогічним формуванню соціальної школи в Німеччині.

Насправді немає вагомих підстав ні применшувати значення впливу німецької історичної школи на національну економічну науку, ні перебільшувати його, вважаючи головним або єдиним у будь-який період розвитку. На неї також впливали класична політична економія, марксизм, маржиналізм, неокласика тощо. Набирали сили українські витоки інституціоналізму. Широко обговорювались у вітчизняній літературі питання економічної теорії соціалізму. Ставлення до самого соціалізму у різних представників національної економічної науки також було різним: від прямого заперечення і відвертих атак на нього до спроб пристосувати ті чи інші ідеї соціалізму на користь ліберальному реформуванню існуючого ладу.