Представництво територіальних громад України у відповідних обласних радах

Обласна рада	Громади, представлені в обласних радах, %
Верховна Рада Автономної Республіки Крим	0
Вінницька область	81,8
Волинська область	80
Дніпропетровська область	34,3
Донецька область	58,7
Житомирська область	60,8
Закарпатська область	72,2
Запорізька область	74
Івано-Франківська область	94,7
Київська область	83,3
Кіровоградська область	84
Луганська область	81,2
Львівська область	62,1
Миколаївська область	83,3
Одеська область	31,2
Полтавська область	70
Рівненська область	85
Сумська область	68
Тернопільська область	100
Харківська область	55,9
Херсонська область	61,9
Хмельницька область	73,1
Черкаська область	80,8
Чернігівська область	68
Чернівецька область	93,3

Джерело: Представницькі органи влади в Україні та представництво: стан і роздуми / А.Ткачук // [Електронний ресурс]. – Режим доступу - http://www.spa.ukma.kiev.ua/konst/article.php?story=20070913233938767]

Що стосується тих структур самоврядування, які надають суспільні послуги населенню, то чим ближчі вони до людей і чим більше вони підзвітні, тим успішнішою буде їх діяльність. Отже, як правило, найбільш успішними в цьому відношенні є органи місцевого самоврядування. Тож, зміцнення та консолідація місцевого врядування вимагає вирішення питань, які наразі серйозно обмежують функціонування його органів — політичні та адміністративні повноваження, фінансова система, економічні ресурси. Якщо не вирішити всі ці проблеми, то прогрес у багатьох аспектах людського розвитку буде обмежений.

Багато з обмежень, які впливають на функціонування місцевого врядування в Україні, розглядалися у НДЛР України за 2003 рік «Сила децентралізації». Прогрес у виконанні цих рекомендацій досі незначний, хоча здатність органів місцевого самоврядування вирішувати деякі проблеми людського розвитку покращилася. Окрім того, з’явилися нові обмеження для людського розвитку на регіональному й місцевому рівнях:

• взаємозв’язок між належним політичним представництвом на регіональному та місцевому рівнях і публічною підзвітністю;

• фінансування ініціатив і обов’язків органів регіонального та місцевого самоврядування, пов’язаних із наданням товарів і послуг, які забезпечують належну якість людського розвитку;

• забезпечення ефективності й дієвості державних витрат.

Українська система місцевого самоврядування характеризується високим рівнем фінансової та адміністративної залежності від центру, плутаниною у компетенції, конфліктами між місцевими державними адміністраціями і органами місцевого самоврядування, а також територіальними обмеженнями юрисдикції органів місцевого самоврядування.

В Україні – 456 великих міст, 886 малих міст і 28585 сільських населених пунктів. Проте, лише 783 малих міста й 10281 сільський населений пункт мають органи місцевого самоврядування: ради та їхні виконавчі органи. На практиці, однак, реальне самоврядування існує лише у 176 так званих містах обласного значення. Кожне з них має окремий рядок видатків у Державному бюджеті України для визначення його фінансових потреб на відповідний фінансовий рік. Усі інші громади залежать від виділення коштів із бюджету відповідного району, яких в Україні 490. На районному рівні самоврядування представлено районними радами. Проте, згідно з Конституцією України, районні ради не мають виконавчих структур.

Крім того, районний бюджет входить до Державного бюджету України. Тому фактична влада на районному рівні належить не районним радам, а районним державним адміністраціями, які є місцевими органами державного управління. На обласному рівні спостерігається аналогічна ситуація, тобто обласні ради представляють самоврядування, тоді як обласні державні адміністрації представляють державу. Водночас, саме районні й обласні ради затверджують відповідні районні та обласні бюджети, які, з-поміж іншого, включають кошти на фінансування надання послуг, що забезпечують людський розвиток.

Багато послуг, пов’язаних із людським розвитком (наприклад, певні види послуг із освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення й культури), закріплено за районним або обласним рівнем. А саме на цих рівнях вплив людей на тих, хто приймає рішення, є мінімальним. Крім того, більшість цих суспільних послуг фінансується за рахунок трансфертів із Державного бюджету України, що заважає здатності відповідних органів місцевого та регіонального самоврядування суттєво впливати на місцеву політику людського розвитку. Більше того, як буде показано нижче, через недостатні надходження місцевих податків і зборів здатність місцевого самоврядування виконувати функції, пов’язані з людським розвитком, що є її прямим обов’язком і не фінансується за рахунок трансфертів із Державного бюджету, істотно підривається.

Публічна підзвітність органів місцевого самоврядування обмежується відсутністю механізмів і засобів для забезпечення підзвітності органів влади, окрім чергових виборів. Громадяни України мало знають про місцеве самоврядування й мало цікавляться ним, віддаючи перевагу пасивному очікуванню вирішення їхніх проблем місцевими органами влади за державної підтримки або самостійному розв’язанню цих проблем без урахування інтересів всієї громади. Таке ставлення сильно впливає на якість людського розвитку в регіонах України. Водночас серйозно обмежується здатність держави підтримувати людський розвиток на місцевому рівні високоякісними послугами.

Наявність у державному бюджеті коштів на фінансування послуг є критичним чинником людського розвитку. За даними ООН, у 2003-2004 роках Україна спрямувала лише 3,6 відсотка ВВП на фінансування охорони здоров’я, що приблизно вдвічі менше, ніж спрямовуються на такі цілі в розвинених країнах. За період 2002-2004 рр. Україна виділила на освіту 5,3 відсотка ВВП, тоді як у 1991 році цей показник становив 6,2 відсотка. Економічне зростання в Україні в останні роки забезпечило певне покращення фінансування деяких галузей, важливих для людського розвитку. Наприклад, у 2004-2006 роках дещо збільшилися бюджетні асигнування на житло й комунальні послуги, як і асигнування на охорону здоров’я та освіту. Проте, бюджетні асигнування на охорону довкілля залишаються недостатніми, так само як і витрати на культуру і спорт, а також, у деякі роки, на соціальне забезпечення та соціальну допомогу. Асигнування із Державного бюджету України на деякі галузі, пов’язані з людським розвитком (згідно з функціональною класифікацією видатків бюджету) у 2004-2006 роках, наведені у табл. 3.2).

В абсолютних цифрах найкраще за всі інші галузі фінансувалися – і, отже, були найбільш пріоритетними – соціальне забезпечення та допомога, пенсійне забезпечення, освіта та охорона здоров’я.

Таблиця 3.2