§2. Етапи становлення міжнародного права

Історія міжнародного права є частиною історичного розвитку суспільства. У вітчизняній літературі затвердилася думка про те, що міжнародне право, як і внутрішнє, виникає одночасно з державою. Потреба в нормативному регулюванні взаємодії народів виникає дуже рано. Навіть міжплемінні відносини не обходилися без такого регулювання, хоча воно, на відміну від міждержавного, не носило політичного характеру. Між племенами укладалися угоди про мир, про спільні воєнні дії, про розмежування володінь та ін. Складалися також певні звичаї.

Міжнародне право як юридичний засіб регулювання міждержавних відносин знаходить визнання в практиці держав лише наприкінці середніх віків. При певних історичних умовах головним регіоном, де був підготовлений ґрунт для створення міжнародного права, опинилася Європа.

Процес становлення міжнародного права проходив складно. Визнання правового характеру міжнародних норм на словах не приводило до поваги їх на практиці.

Вважають, що XIX ст. дало людству цивілізацію й культуру. Елементом цієї цивілізації й культури стало міжнародне право. У другій половині XIX ст. виникла необхідність укласти перші багатосторонні договори. Гостро встало питання про правове регулювання міжнародного транспорту і зв'язку. Паризька декларація 1856 р. визначила режим торговельного судноплавства під час війни. Сформувався режим свободи торговельного судноплавства по міжнародних ріках: Рейну, Дунаю, Ельбі – у Європі, Міссісіпі та Св. Лаврентія – в Америці, Конго і Нігеру – в Африці.

В 1874 р. підписаний акт про створення Всесвітнього поштового союзу, що встановив вільний транзит листів і посилок через території учасників. В 1875 р. приймається Конвенція про телеграфний союз. В 1890 р. укладено багатосторонню залізничну конвенція. Розвиток міжнародних економічних зв'язків вимагав активізації правового регулювання в цій області.

Наприкінці XIX ст. відчутнішим став подих великої війни, що вже наближалася. В 1899 р. з ініціативи Росії була скликана перша Гаазька конференція миру. Росія запропонувала заморозити розміри збройних сил і військового бюджету, вона особливо гостро відчувала цей тягар. Підтримки пропозиція не отримала, і ідея обмеження гонки озброєнь провалилася. Замість цього була здійснена кодифікація законів і звичаїв війни. Ще більш повна кодифікація в цій галузі була зроблена другою Гаазькою конференцією миру, що відбулася в 1907 р. Конференції стали значним кроком у розвитку міжнародного права. Відзначимо прийняття конвенції про мирне розв’язання спорів та створення Постійної палати третейського суду.

Таким чином, у розглянутий період міжнародне право надавало широкі можливості для застосування сили, війна вважалася законним засобом політики.

Правове регулювання повільно виділялося в самостійний вид регулювання міжнародних відносин. Здебільшого воно зливалося з іншими видами регулювання (політичним, релігійним, моральним). Проте, прогрес був відчутний. Міжнародне право стало необхідним регулятором значного обсягу міжнародних відносин.

Україна, яка на той час входила до складу Російської імперії, не випадала з контексту розвитку науки міжнародного права. Наприкінці XIX ст.  в університетах створювалися кафедри міжнародного права і були написані визначні праці.

В Російській імперії першим фундаментальним добутком стала робота В.Ф. Маліновського (1765–1814) «Міркування про мир і війну». В 1873р. професор Московського університету Капустін М. Н. видає «Короткий курс міжнародного права». Автором більше 200 робіт був його колега граф Л. А. Камаровський. Особливо відзначимо професора Петербурзького університету Ф.Ф. Мартенса. Його головна праця – «Сучасне міжнародне право цивілізованих народів» у двох томах. З 1882 р. вона витримала декілька перевидань у Росії та була перекладена на мови багатьох країн світу.

Розквіт науки міжнародного права в Україні припадає на другу половину ХІХ – початок ХХ століття.  Серед найвидатніших представників вітчизняної науки міжнародного права зазначеного періоду необхідно назвати: професорів Харківського університету Т.Ф. Степанова (1795 – 1847), Д.І. Каченовського (1827 – 1872), А.М. Стоянова (1830 – 1907), В.П. Даневського; професорів Університету св. Володимира у Києві В.А. Незабитовського (1824 – 1883) та О.О. Ейхельмана (1854 – 1943); професорів Новоросійського (Одеського) університету І.О. Івановського (1858 – 20-ті рр. ХХ століття) та П.Є. Казанського (1866 – 1947). Крім того свій внесок зробили професор М.М. Лозинський (1880 – 1937), академик В.Е. Грабаря, ак4адеміка В.М. Корецького (1890 – 1984), чиє ім’я сьогодні носить Інститут держави і права Національної академії наук України.

Отже, у ХІХ столітті головними центрами нацкових досліджень з міжнародного права в Україні були Харківський університет, Університет св. Володимира у Києві та Новоросійський університет. На базі кафедр загальнонародного (міжнародного) права, створених на юридичних факультетах, досліджувалися проблеми і напрямки, що відповідали найвищому на той час європейському рівню наукових досліджень. Крім того, на території Західної України, яка до 1918 року входила до складу Австро-Угорської імперії, а потім перебувала в межах Польщі та Румунії, функціонували Львівський та Чернівецький університети. Однак, розвиток науки міжнародного права в цих закладах лишається білою плямою у вітчизняній юридичній науці.

На початку XX ст. людське суспільство досягло високого рівня розвитку практично у всіх областях, за винятком політики, особливо міжнародної. Тим часом інтернаціоналізація життя суспільства вимагала інтернаціональної політики. Виникли широкі суспільні рухи, що вимагали внести корінні зміни в механізм управління міжнародними відносинами. Вони відіграли значну роль в тому, що в 1919 р. держави-переможниці Першої світової війни вирішили створити Лігу Націй і прийняли її Статут. Була заснована перша загальна політична організація, покликана забезпечити мир і співробітництво між державами. У Статуті ставилося завдання «встановити панування справедливості й сумлінно дотримуватися всіх покладених договорами зобов'язань у взаємних відносинах організованих народів». Колоніальні народи і країни виключалися зі сфери дії міжнародного права. У відповідності до Статуту в 1922 р. була заснована Постійна палата міжнародного правосуддя – перший постійний міжнародний суд. До числа головних недоліків Статуту Ліги Націй варто віднести те, що навіть після світової бойні він не поставив поза законом застосування сили. Статут практично узаконив колоніалізм.

Важливим кроком у напрямку до сучасного міжнародного права було прийняття в 1928 р. Паризького пакту про відмову від війни як знаряддя національної політики (Пакт Бріана-Келога).Війна, відповідно до цього документа, припустима лише як знаряддя інтернаціональної політики, тобто в спільних інтересах держав, а врегулювання всіх розбіжностей повинно здійснюватися тільки мирними засобами.

У ці роки світ наближався до нової світової війни. Нападом на Польщу в 1939 р. Німеччина розпочала Другу світову війну. На відміну від довоєнного часу, у період Другої світової війни було налагоджено інтенсивне співробітництво держав антигітлерівської коаліції. У лютому 1945 р. відбулася Ялтинська конференція керівників трьох держав, що вирішила багато питань післявоєнного врегулювання (окупація Німеччини і контроль над нею; репарації, післявоєнне врегулювання в Європі; Польща; Югославія).

У червні 1945 р. Конференція Об'єднаних Націй у Сан-Франциско прийняла Статут ООН, що заклав основи сучасного міжнародного права.

У соціальному плані Статут ООН втілив загальнолюдські інтереси та надії на те, що спільними зусиллями держави забезпечать мир і процвітання. У політичному плані в основу міжнародного права був покладений принцип співробітництва. Статут усунув легалізацією колоніального гноблення, що було характерно для класичного міжнародного права. Статут ООН визначив загальні цілі й принципи міжнародного права, які є головними системоутворюючими факторами. Всі це слугувало певною передумовою для появи в міжнародному праві нового інституту –імперативних норм, тобто таких норм, які створюються міжнародним співтовариством у цілому й від яких держави не можуть відступати навіть за взаємною згодою.