79. Теорія поліархії р.Даля. Інститути поліархії.

"Поліархія - політичний устрій, що характеризується, на найбільш загальному рівні, двома основними ознаками: поширенням громадянства на відносно велику частину населення та включенням до громадянських прав можливості бути в опозиції і голосувати проти найвищих посадових осіб в уряді"¹¹. Теорія поліархії ґрунтується на таких ідеях: здійснення влади виборними урядовцями: вільні і чесні вибори, право змагатися за здобуття урядових посад, загальне виборче право, свобода висловлювань, альтернативна інформація, наявність асоціацій, що діють автономно, наявність механізмів, що роблять владу відповідальною перед народом.

Однією зі спроб вийти з протиріч теорії плюралістичної демократії є сформульована Р. Далем теорія поліархії — множинності центрів влади, а отже, і елітних груп у демократичному суспільстві. Тобто мається на увазі, що замість єдиного центру суверенної влади повинна бути множинність таких центрів, жоден з яких 'не може бути повністю суверенним. Демократичною вважається система, в якій влада дисперсна на противагу владі небагатьох — диктатурі. Доктрина поліархії виходить із того, що, згідно з вимогами ліберальної демократії, консенсус і політична рівність повинні бути активними і такими, що розвиваються. Для цього кожний громадянин повинен володіти невід'ємним правом формулювати і відкрито демонструвати, кому він надає перевагу. Саме це збільшує і гарантує можливість рівності в управлінні суспільством. Р. Даль вважає, що термін "демократія" придатний лише для характеристики ідеального стану суспільства. Дійсний стан системи, що наближається до ідеального стану — то поліархія. Звичайно, і така система не позбавлена вад порівняно з демократією. Але вона краща, ніж безмежна влада більшості, або влада еліти. Загалом, на думку Р. Дали, демократія і автократія — це більш- менш теоретичні утворення. У завершеному вигляді вони фактично ніде не були реалізовані.

Інститути поліархії:

• здійснення влади виборчими урядовцями

• вільні і чесні вибори

• право змагатися за здобуттям урядових посад

• загальне виборче право

• свобода висловлювань

• альтернативна інформація

• наявність асоціацій, що діють автономно

• наявність механізмів, що роблять владу відповідальною перед народом.

Р.Дал зазначав, що дані інститути мають певні слабкі місця: вони не гарантують „легкої і енергійної громадянської участі в політиці”. Не лише зменшують, а й поглиблюють нерівність.

80. Хвилі демократизації за с. Хантінгтоном в праці "Третя хвиля. Демократизація в кінці XX ст.".

Три хвилі демократизації в історії сучасного світу називає американський політолог С. П. Хантінгтон у книзі "Третя хвиля: демократизація наприкінці XX сторіччя" (1991 р.). Витоки першої хвилі (1826-1926 рр.) йдуть від Великої американської та Великої французької революцій. Становлення демократичних інституцій відбувалося у XIX ст. в таких країнах, як США, Франція, Англія, Швейцарія, в деяких країнах Північної Європи, у британських домініонах. Головними чинниками, що сприяли цьому, були індустріалізація, урбанізація, поява буржуазії та "середнього класу"; формування робітничого класу та його організацій; поступове зменшення економічної нерівності. Друга хвиля демократизації (1943- 1962 рр.) спричинена підсумками другої світової війни. В одних країнах (Австрія, Федеративна Республіка Німеччини, Італія, Південна Корея, Японія) демократія була забезпечена окупаційною військовою адміністрацією.

Дві перші хвилі демократизації були у значній мірі перекреслені, "змиті" зворотними хвилями, які принесли утвердження різних форм авторитарного, тоталітарного правління. Перша зворотна хвиля (1922-1942 рр.) відбулася з приходом до влади в Італії фашистського режиму Муссоліні. Причому навіть у країнах, де зберігалися демократичні інституції (Франція, Англія), під впливом економічної кризи, депресій ширився антидемократичний рух. Друга зворотна хвиля (1958-1975 рр.) була масштабнішою, охопила переважно країни "третього світу", де утвердилися - здебільшого через військові перевороти - авторитарні режими. Третя хвиля демократизації почалася в середині 70-х років XX ст., чому сприяли, на думку Хантінгтона, п'ять головних чинників.

Перший чинник зумовлений підривом легітимносгі авторитарних систем, оскільки: в суспільстві наростає незадоволення через невиконання владою її обіцянок;; крах комуністичних режимів у Східній Європі та СРСР.

Другий чинник зумовлений економічним зростанням. Хоча, згідно з твердженням автора, рівень економічного розвитку сам по собі не є ні необхідною, ні достатньою умовою для затвердження демократії (режими деяких багатих країн, особливо експортерів нафти, не є демократичними), економічні чинники у цьому процесі є вагомими. Перехід до демократії має відбуватися насамперед в країнах із середнім рівнем економічного розвитку Третій чинник пов'язаний з коригуванням своїх позицій католицькою церквою. Зміна позиції римсько-католицької церкви, яка почала виступати за необхідність соціальних змін, допомогу бідним, захист прав громадян стимулювала хвилю демократизації. Четвертий чинник продиктований зміною на початку 70-х років зовнішньої політики провідних світових політичних сил - США, колишнього СРСР, Європейського співтовариства, яка полягала у підтримці ідей демократії й захисті прав людини. П'ятий чинник викликаний розвитком глобальних інформаційних систем. Характерною особливістю третьої хвилі демократизації є переважне використання для її розвитку й затвердження ненасилля, компромісів, угод, виборів. Використання саме цих засобів є дедалі важливішим, враховуючи той обсяг проблем, з якими стикаються країни, що вступають у цю третю хвилю. Згідно з Хантінгтоном, це такі проблеми становлення демократії: а) розробка нової конституції й нового виборчого закону; б) чистка державного апарату, заміна чиновників проавторитарної орієнтації на прихильників демократії; в) скасування або модифікація законів, які не відповідають демократії; г) скасування або докорінне реформування таких авторитарних інституцій, як таємна поліція