33. Антиукраїнська політика російського уряду та боротьба укр. Старшини за збереження автономії у першій половині 18ст. Іван Скоропадський, Павло Полуботок, Данило Апостол.

Особливістю перебування Лівобережжя і Слобожан­щини у складі Росії в XVIII ст. був тотальний, безперер­вний, хоча і хвилеподібний наступ самодержавства на пра­ва України. Суть цього наступу полягала в намаганні лік­відувати українську автономію та інкорпорувати ці землі до складу імперії.

У 1708 р. під тиском царя гетьманом було обрано літ­нього І- Скоропадського (1708—1722). Кандидатуру енер­гійного та молодого П. Полуботка Петро І відкинув, вва­жаючи, що з нього «може вийти другий Мазепа». І. Ско­ропадський звернувся до царя з проханням підтвердити традиційні права та вольності, до яких додав ще декіль­ка пунктів (щоб козаками командували не московські офі­цери, а власна старшина; щоб повернули гармати, виве­зені з Батурина та ін.). Резюме Петра І було коротким і однозначним: «Українці й так мають з ласки царя стіль­ки вольностей, як жоден народ у світі». Після цього роз­починається форсований наступ на українську автономію. Характерними рисами цього процесу були: обмеження вла­ди гетьмана та контроль за нею (гетьманську резиденцію перенесли з Батурина до Глухова, ближче до російського кордону, біля особи гетьмана перебував російський рези-дент-наглядач): економічні утиски (значну частину укра­їнських товарів — прядиво, шкіру, сало, олію та ін. — Дозволялося вивозити лише до російських портів, водно­час певні товари заборонялося ввозити до України, їх зму­шували купувати на російських фабриках.

Дещо змінила ситуацію поява на політичному гори­зонті наказного гетьмана П. Полуботка (1722—1724), людини енергійної, палкого оборонця української автоно­мії. Намагаючись нейтралізувати руйнівні дії Малоросій­ської колегії, він проводить судову реформу (Генераль­ний суд стає колегіальним, розгортає боротьбу з хабар­ництвом, встановлює порядок апеляцій). Проте колегія не бажала відігравати скромну роль апеляційної інстан­ції, вона претендувала не тільки на контроль за владою, а й на саму політичну владу.Форсований наступ на права України тривав. У 1723 р. без візи Малоросійської колегії не міг побачити світ жо­ден з важливих універсалів. Внаслідок цього у залежність від неї потрапили майже всі українські державні струк­тури — адміністрація, суд, Генеральна канцелярія. Ув'яз­нення П. Полуботка в Петропавлівській фортеці, жорсто­ке придушення опозиції старшини ще більше розширили поле діяльності Малоросійської колегії.

Повернення Україні частини її прав та вольностей. Смерть Петра І, реальна загроза вій­ни з Туреччиною змінили політичну кон'юнктуру. Бурх­лива діяльність Малоросійської колегії, яка весь час нак­ладала нові податки на українських землевласників, за­чіпила інтереси всесильного О. Меншикова, який володівмовило скасування 1727 р. Малоросійської колегії та пев­не пом'якшення офіційної російської позиції в українсь­кому питанні — було знову дозволено вибори гетьмана. Ним став Д. Апостол (1727—1734). У 1728 р. в день коронації Петра II новий гетьман подав петицію про повернення Україні колишніх прав та вольностей згідно з угодою 1654 р. Натомість одержав «Решительньїе пункти», відповідно до яких гетьман не мав права вести дипломатичні переговори; генеральну старшину та полковників затверджував цар; мито за товари, які ввозилися до України, мало йти У царську казну та ін.

34.

35. Культура України у 2 половині 17-18ст. Григорій Сковорода.

Філософська традиція цього періоду була репрезенто­вана плеядою українських вчених-мислителів — С. Явор-ький, Ф. Прокопович, І. Гізель, Г. Щербацький та ін. Серед них і Г. Сковорода. Сковорода Григорій Савич (1722—1794) — мислитель, письмен­ник, поет. Народився в с. Чорнухи на Полтавщині. Походив із ко­зацького роду. В 1734—1753 рр. з перервами навчався в Києво-Могилянській академії. В1741—1744 рр. був співаком прид­ворної капели в Петербурзі. В 1745 р. з місією генерала Вишневського виїхав до Угорщини в м. Токай, де перебував до 1750 р. У1751 р. деякий час викладав поетику в Переяславсь­кій семінарії. У1753 р. працював учителем сина багатого помі­щика, а потім здійснив подорож до Москви. Майже рік провів у Троще-Сергієвій лаврі, поповнюючи свої знання в її бібліотеці. Після повернення в Україну знову посідає місце домашнього вчи­теля до 1758 р. У1759—1768 рр. викладав у Харківському ко­легіумі. В 1768 р. був запрошений читати курс етики у додатко­вих класах при колегіумі. Останні більш ніж 25 років життя Ско­ворода мандрував Слобожанщиною. Г. Сковорода визначав реальність и вічність матерії, об'єктивність стійний розвиток. Його погля ди на суспільство базувалися на ідеях просвітництва — критиці соціальної нерівності, звеличенні трудящої лю­дини. Свої філософські погляди та гуманістичні ідеали Г. Сковорода виклав у творах «Сад божественних песней» (1756) та «Басни Харьковские» (1774). Піднесенню української літератури в цей час сприяв поступовий перехід від винятково релігійних ідеологіч­них засад до світських. У 1798 р. було видано поему І. Кот­ляревського «Енеїда», що поклало початок новій добі в розвитку української літератури. Поема була першим тво­ром нової української літератури, написаним народною мовою. її джерела — народний фольклор, просвітницькі ідеї та традиції української літератури. Виразних національних рис набуває театр. Розвивається і вертепна драма — старовинний укра­їнський народний ляльковий театр. Перша згадка про вер­теп датується 1666 р. Певні зміни в XVII—XVIII ст. відбулися в музичній культурі українського народу. Зріс професіоналізм мУзичного мистецтва. Наивідомішими осередками музичної освіти були Глухівська співацька школа та Києво-Могилянська академія. Поширюються також романси.

У XVIII ст. певні зрушення відбулися в науковій сфе­рі. Предметом наукових студій українських вчених ста­ли астрономія, математика, медицина, географія. Зокре­ма, І. Галятовськяй активно вивчав причинно-наслідкові зв'язки таких природних явищ, як сонячне і місячне за­темнення, дощ, вітер, блискавка тощо. Є. Славинецький переклав та популяризував книгу Везалія «Космографія», присвячену проблемам астрономії. Наукові студії україн­ських вчених досить часто мали прикладний характер