32. Джерела русько-литовського права: класифікація, зміст і характеристика.

Джерела права. Правова система, що склалася в Україні нап¬рикінці XIV — у першій половині XVII ст., за своєю суттю була класовою. Вона надійно служила як інтересам експлуататорів міс¬цевого походження, так і пануванню іноземних поневолювачів. Її основними завданнями були захист і зміцнення феодально-кріпос¬ницького ладу в Україні. В умовах своєрідного політичного становища українських зе¬мель, що опинились у складі кількох сусідніх держав, в Україні утворилася досить строката система правових джерел. Її первісною базою стало розвинуте право Київської Русі. Особливу роль серед джерел права в Україні відіграла Руська Прав-да, яка мала значний вплив на розвиток правових систем Великого князівства Литовського і Польського королівства, у складі яких перебувало більшість українських земель. У кінцевому підсумку в українських землях правова система сформувалася на основі синтезу місцевого звичаєвого права і нор¬мативних актів у вигляді судебників, статутів, сеймових постанов, привілеїв Польського королівства і Великого князівства Литовсько¬го. При цьому роль звичаєвого права в регулюванні суспільних відносин була досить значною. Тривалий час воно діяло поряд з нормами писаного права. Особливо помітно це було у Польському королівстві, де зви¬чаєве право широко застосовувалося навіть в умовах шляхетської Речі Посполитої. Свою правову систему було розроблено у Великому князівстві Литовському. Союз з Польщею сприяв поступовому зближенню литовського права з польським, особливо в тому, що торкається становища шляхти. Однак своєрідність литовського права зберіга¬лася. Тому після Люблінської унії 1569 р. в українських землях, які входили до складу Великого князівства Литовського (Волинь, По¬ділля та Київщина), було введено державний лад*. Як і раніше, на території України (за винятком Галичини) діяло не польське право, а обласні привілеї та Литовські статути. Прагнення до кодифікації законодавства мало у Литві більш сприятливі умови, ніж у Польщі. Наслідком цього була поява у Великому князівстві Литовському у XV ст. Судебника, а у XVI ст. — трьох Литовських статутів. Судебник Великого князя Казимира був укладений урядовця-ми-правниками великокнязівської канцелярії і стверджений на провінційному сеймі у Вільні 1488 р. Зміст його стосується пору¬шень кордонів, наїздів, крадіжок, панського суду над селянами. В ньому містяться змішані старі українські та нові станові поняття. Дещо взято з Руської Правди**. У І Литовському статуті (пізніше він одержав назву "Старо¬го"), виключно світському кодексі, який було прийнято на вально¬му сеймі 29 вересня 1529 р., одержали юридичне закріплення основи суспільного і державного ладу, що склалися на той час у Литві та в українських землях, які входили до складу князівства. II Литовський статут 1551 р було затвердже¬но сеймом у 1554 р., але він набрав чинність тільки з 1566 р. За рівнем кодифікаційної техніки статут 1566 р. перевершував перший. Він закріплював соціально-економічні та політичні зміни, що від¬булися у Великому князівстві Литовському з 1530 до 1565 рр., визначав становище великого князя ("господаря"), захищав приві¬леї крупних феодалів, фіксував права і вільності шляхти. У Статуті 1588 р. визначалися права і привілеї шляхти, деталь¬но регламентувався порядок судочинства, оформлялося закріпачен¬ня основної частини сільського населення. Видання Литовських статутів, певна річ, обмежувало сферу застосування норм звичаєвого права. Однак воно, як і раніше, продовжувало діяти поряд з писаним правомЗначне поширення в українських землях одержало магдебур¬зьке право, згідно з яким окремі міста України отримували самов¬рядування і право "між собою судитися і радитися". Відомо воно у вигляді збірників німецького права у польському перекладі. Най¬більш авторитетним серед До джерел права в Україні треба віднести і канонічне (церков¬не) право. Правовими джерелами православної церкви в українсь¬ких землях були кормчі книги — "Номоканон" (збірник церковного права) і церковні устави князів Володимира і Ярослава ("Сувій Ярослава"). Найбільш відомою католицькою кодифікацією кано¬нічного права, яка діяла у Великому князівстві Литовському, був "Звід канонічного права" 1532 р. Певне відношення до джерел церковного права мали привілеї польських королів Сигізмунда І (1511 р.) і Стефана Баторія (1588 р.).Специфічне джерело права являли собою і гетьманські (Війсь¬кові) артикули, які видавалися у Великому князівстві Литовському і Речі Посполитої. Вони фактично були першими збірниками вій-ськово-судового і військово-кримінального права. Важливе значення в українських землях мало звичаєве козаць¬ке право — сукупність правових звичаїв, що встановлювались у сфері козацтва. Важливість цього джерела підкреслює той факт, що одразу після приєднання України до Росії царська грамота від 25 березня 1654 р. надавала війську Запорізькому право судитися "у своїх старшин по давнішнім правам їх", тобто на основі звичає¬вого права.

33.Кримінальне право ВКЛ. Під впливом соціально-економічного розвитку змінилося поняття злочину. Замість "обіди" під злочином стали розуміти шкоду або злочинство, нанесене власнику чи громаді. Поняття злочину все більше зміщується в сферу порушення правової норми. Злочин став зва¬тись "виступом", а злочинець — "виступцем". Суб'єктом злочину визна¬валась вільна або напіввільна людина, яка досягла 14 років за II Статутом і 16 років за 3 Статутом. Не завжди притягувались до відповідальності ду¬шевнохворі. Необхідна оборона або стан крайньої необхідності визнава¬лись обставинами, які звільняли від покарання. З суб'єктивної сторони розрізняли навмисні й ненавмисні злочини. Злочини ділились також на закінчені і незакінчені, здійснені особисто і при співучасті. Співучасть у Статутах визначалась досить детально.Норми кримінально-правового характеру передбачали складну систе¬му злочинів, яка поділялась на шість головних видів.Злочини проти релігії включали богохульство, відступництво, підбу¬рювання до переходу в нехристиянську віру тощо.До політичних злочинів були віднесені: втеча до ворога, бунт, зносини з противником, здача йому замку.Державні злочини поділялись на злочини по службі і проти порядку управління. До останніх підносились: хабарництво, підробка документів, самочинне карбування монети тощо.Злочинами проти особи були визнані: ибинстно, тілесні пошкодження, образа.Майнові злочини: крадіжка, незаконне користування чужим майном, пошкодження та знищення чужого майна, підпал, знищення межових знаків з метою оволодіння чужою землею, нанесення шкоди чужому майну.Злочини проти моралі та сім'ї: двожонство, викрадення чужої дитни, Обра ІМ дітьми батьків, її валтування тощо.'Загострення міжстанових відносин відобразились на меті та милах по-Карання. Головна мета покарання — залякування. До мети покарання відноси¬лась також ізоляція злочинця, відшкодування збитків, використання зло¬чинців як робочої сили.Найбільш тяжким покаранням була смертна кара. За І Статутом вона передбачалась у 20 випадках. За II — у 60, за ПІ — у 100. Смертна кара по¬ділялась на кваліфіковану та просту. До кваліфікованих видів відносились: спалення, посадження на палю, закопування живим в землю тощо. Проста смертна кара здійснювалась відрубанням голови або через повішення.Болісні покарання застосовувались, головним чином, проти селян. Це биття кнутом, палкою тощо.В Статутах ми бачимо складну систему майнових покарань. Головним з них була вина грошова, що складалась із "накладу", який поступав у скарб¬ницю держави, "шкоди" — винагороди за вчинену шкоду потерпілому, "го-ловщини", яку отримували родичі вбитого. Якщо злочин здійснювався насильницьким шляхом, то розмір покарання збільшувався.Покарання у вигляді позбавлення прав і честі називалось "виволанням" і застосовувалось тільки до шляхти. Засуджені до такого покарання позбав¬лялись всіх прав та привілеїв і виганялись тимчасово або назавжди за межі держави. Таке покарання супроводжувалось конфіскацією майна та інши¬ми видами додаткових покарань. До менш тяжких покарань належало ви¬гнання з міста.Застосовувалось і тюремне покарання на термін від шести тижнів до одного року. Розрізнялось надземне і підземне ув'язнення. За власне утри¬мання в тюрмі злочинець сплачував мито. За дрібні злочини суд застосову¬вав догану або зауваження.Для системи покарань характерною була їхня невизначеність. Як пра¬вило, Статути вказували вид покарання, а не його розмір.За законодавством, ніхто ні за кого не повинен був нести покарання, тільки кожний за себе.

34.Цивільне право ВКЛ. В Статутах досить детальній регламентації підлягає інститут приватної власності. Громадське землеволодіння на час дії IIІ Ста- туту було майже ліквідоване. Власниками землі могли бути лише "вільні люди шляхетського стану". Землі шляхти поділялись на родові та вислуги. Родові землі переходили в спадщину тільки за законом. У випадку прода- жу такої землі родичі користувалися переважним правом її купівлі. Вислу¬ги — землі, які з часом прирівнювали до інших видів земельної власності, і їхні власники отримували право вільного розпорядження ними. Статути передбачали недоторканість права власності. Шляхетська власність, зок¬рема, не могла бути конфіскована без рішення суду.

Значний розвиток отримало зобов'язувальне право. В ньому детально регламентувались права і обов'язки за договорами купівлі-продажу, обміну, застави, покладу, найму майна тощо.

Управі застави були свої особливості, які виражались у тому, що застав¬лений маєток переходив у володіння та користування кредитора до повно¬го його викупу боржником. В заставу могли передаватись землі-вислуги і навіть посади. Широке застосування та регламентацію отримав договір оренди.

Значне місце в законодавстві було виділено оформленню договорів. Так, договір купівлі-продажу маєтків оформлявся тільки в письмовому вигляді в присутності свідків шляхетської належності з обов'язковою реєстрацією в судах.

35. Основні риси сімейного права ВКЛ. Шлюбні та сімейні відносини регулювались нормами, які складались ще в Київській Русі і були перенесені в Статути. Заслуговує на увагу підвищення шлюбного віку за статутом 1566 року. Для жінок він становив 15 років, для чоловіків — 18. Згодом III Статут знову понизив шлюбний вік жінки до 13 років. Шлюбу передувала змова батьків сторін. Норми права передбачали згоду вступаючих в шлюб, внесення дружиною приданого та запис вена на користь дружини з боку чоловіка. Веном називалась частина майна, яку виділяв чоловік своїй майбутній дружині. Вст. 1 розд. IV Статуту 1529 року сказано, що сума вена повинна бути подвійною у відношенні до приданого, але не перевищувати 1/3 вартості майна чоловіка. По смерті чоловіка вено ставало власністю дружини.

Розмір і порядок видачі приданого були передбачені ст. 7 і 9 розд. IV того ж Статуту. В придане входило як рухоме, так і нерухоме майно. У випадку вини дружини в розірванні шлюбу, вона позбавлялась приданого і вена. Якщо шлюб признавався недійсним, то придане залишалось у дружини, а чоловікові поверталось вено. Як і в попередній період, дружина відповідала за борги чоловіка. Батьки зберегли за собою право покарання дітей і не відповідали перед судом за їхнніми скаргами.