58. Еволюція суспільного устрою на українських землях Російської імперії в кінці XVIII - на початку XіX ст.

Переломний етап в історії України — кінець 50-х — початок 60-х рр. У цей час, коли очевидною стала неможливість подальшого збереження феодально-кріпосницьких відносин, відбулося скасу¬вання кріпосного права, почав встановлюватися новий, буржуазний лад.

реформою 1861 р. було створено певні умови для швидкого розвитку промислового капіталізму, обумовленого попи¬том на продукцію чорної металургії та машинобудування, кам'яне вугілля, залізну руду. Інтенсивному зростанню промисловості спри¬яли якісні зміни в засобах виробництва в металургійній, паперовій, цукровій та інших галузях. Розвиток промисловості, товарного хлібо¬робства, транспорту зумовлював значний попит на робочу силу і сприяв припливу сільського населення у промислове виробництво.

Селянство. Скасування кріпосного права внесло серйозні змі¬ни у правове становище селян. Положення 19 лютого 1861 р. оголошувало селян, які вийшли з кріпосної залежності, "вільними сільськими обивателями" і в наступному наділило їх особистими та майновими правами: вступати в шлюб "без дозволу поміщика" і самостійно вирішувати свої сімейні та господарські справи, прид-бавати у власність нерухоме майно, здійснювати торгівлю і тримати "промислові та ремісничі заклади", укладати угоди, вступати в купецькі гільдії.

За селянами закріплювалися також права у сфері судочинства — вони могли подавати позови і відповідати на суді, виступати як представники сторін. Однак внаслідок характеру реформи 1861 р. селяни фактично були позбавлені економічної бази для реалізації своєї правоздатно¬сті.

Дворянство. Еволюційний шлях перетворення у пореформе-ний період суспільної структури зумовив збереження економічних привілей та політичної влади за старим правлячим класом — дво¬рянством.

Після звільнення селян дворянство, як стан феодального сус¬пільства, вступило у період кризи і розкладу. Суб'єктивна неспро¬можність швидко переорієнтуватися, відмовитися від зручного, по¬будованого на даровій праці, життя, в сукупності з об'єктивними труднощами, сільськогосподарською кризою, нарешті, з політикою протекціонізму, що досягла свого апогею з введенням у 1861 р. заборонного тарифу, — все це мало своїм наслідком втрату дворя¬нством наприкінці століття великої кількості земель.

У пореформений період клас дворян-поміщиків розколовся на дві верстви. Дворянство, яке вело своє господарство на капіталіс¬тичній основі, являло собою велику землевласницьку буржуазію, а поміщики, що поклали в основу господарювання відробіткову сис¬тему, складали клас дворян-напівкріпосників. Обидві ці верстви були тісно взаємопов'язані, оскільки їх економічний достаток гру¬нтувався на привілейованому феодальному землеволодінні. Разом з тим в їх інтересах простежувалися й істотні відмінності.

Робітничий клас. У пореформений період пролетаріат України складався з фабрично-заводських робітників. У 1900 р. їх налічува¬лося 448 тис. чоловік. За національною ознакою робітничий клас складався переважно з українців (за даними перепису 1897 р., уродженці України становили близько 75% усіх робітників). Знач¬ний процент припадав на вихідців із великоруських губерній.

Протягом тривалого часу у правовому становищі робітників не було ніяких змін. Капіталісти на свій розсуд встановлювали умови найму, тривалість робочого дня і розміри заробітної плати. Лише з початку 80-х рр. під впливом масового страйкового руху, особли¬во у 90-х рр., уряд вдався до регулювання відносин між робітни¬ками і фабрикантами шляхом прийняття фабрично-трудового зако¬нодавства. Закони 3 червня 1886 р. і 2 червня 1897 р. були в Росії основними фабричними законами.

Буржуазія. Однією з важливіших змін у соціальній структурі суспільства було формування класу буржуазії; цей процес відбував¬ся в межах загальних для всієї країни закономірностей. Разом з тим формування буржуазії в Україні мало свої особливості, які визнача¬лися рівнем розвитку економіки, спеціалізацією виробництва, по¬ложенням регіону в системі всеросійського капіталізму.

Промислова буржуазія поповнювалася вихідцями із різних станів — дворянства, купецтва, заможного капіталізованого селянства. До складу промислової бур¬жуазії входили також представники технічної інтелігенції і частковокапіталісти-іноземці, які переселялися в Україну, вкладаючи капі¬тали у важку промисловість: вугільну, металургійну, машинобудів¬ну.

Загальновизнано, що реформи 60—70-х років означали пер¬ший крок на шляху перетворення феодальної монархії в Росії у буржуазну монархію.

Перетвореннями 60—70-х рр. в державний устрій Російської імперії було запроваджено окремі елементи буржуазної державнос¬ті: створено виборні представницькі установи місцевого адміністра¬тивно-господарського управління (земські та міські органи самов¬рядування), виборні органи суду (мирові судді), закладено основи буржуазного судоустрою і судочинства, більш гнучкі форми фінан¬сового контролю і цензури, закріплено принцип всестановості в комплектуванні армії і діяльності органів народної освіти тощо. Ці реформи є буржуазними і тому, що вони враховували інтереси буржуазії і приватної власності, створювали сприятливі умови для розвитку торгівлі, промисловості та кредиту. Нові риси спостеріга¬ються і в діяльності, успадкованих від кріпосницької епохи установ:в міністерствах було проведено децентралізацію, яка супроводжува¬лася деяким розширенням повноважень місцевих органів; урядовий апарат все більше рахувався з думками дворянської та буржуазноїгромадськості, що висловлювалися через періодичну пресу. Певні зміни відбулися і в складі бюрократії, її кількість зросла.

В країні зберігалися основні дореформені державні вищі, центральні і навіть місцеві установи з дворянською урядовою більшістю.

Буржуазне реформаторство 60—70-х рр. було непослідовним. Це, зокрема, виявилося в тому, що деякі важливі зміни в соціаль¬ному та політичному ладі хоча і підготовлялися, але так і не набрали чинності. Хитання уряду між прогресивними перетвореннями і реакційними заходами розширювали і зміцнювали опозицію старо¬му ладу*. Відбивши революційну хвилю на рубежі 70—80-х рр., уряд, очолюваний Олександром III, переходить до відвертої реакції. Царський маніфест від 29 квітня 1881 р. проголошував непохитність самодержавства і встановлення режиму політичної реакції. У 80-х і на початку 90-х років здійснюється ряд контрреформ, які значною мірою відмінили найпослідовніші буржуазні реформи і повернули деякі дореформені порядки. Цей курс намагався продовжувати у перші роки свого правління і останній імператор Росії Микола II.

59.Державний устрій Габсбурської імперії та адмін..-терит. Поділ укр.. земель 18-19ст.. На початку XIX ст. на західноукраїнських землях панувала австрійська система управління. Очолював край призначений імператором губернатор, якому підпорядковувалось губернське присутствіє. Галичина поділялася на циркули (округи) з окружними старостами на чолі.

У містах були створені магістрати в складі бурмістра і радників, які призначались урядом.

Антидемократична Конституція від 4 березня 1849 року проголосила Австрію неподільною монархією з загальними фінансами, єдиною митною системою і військовою організацією. Для управління окремими провінціями (вони отримали назву коронних країв) імператор призначав намісників. Для Галичини у вересні 1850 року, як і для інших австрійських провінцій, була прийнята крайова конституція, яка передбачала поділ краю на три округи (Краківський, Львівський і Станіславський). Створення цих округів передбачало поділ населення натри групи за національною ознакою. Краківський округ — з польським населенням, Львівський — з польським та українським і Станіславський — з українським населенням. Але ця система управління в зв’язку з скасуванням конституції так і не була введена в дію.

У 1849 році замість губернського управління в Галичині було запроваджено намісництво на чолі з намісником, а в Буковині — крайове управління на чолі з крайовим президентом. Намісник, як і крайовий президент, був одноособовим главою краю. Поряд з намісництвом, як центральним органом краю, існували місцеві органи — повітові старости, які в своїй діяльності підпорядковувалися намісникам. Повітові старости мали широкі повноваження при вирішенні різних господарчо-адміністративних питань. Вони здійснювали функції нагляду над товариствами, об’єднаннями преси і органами місцевого самоврядування. Аналогічні функції в міських і сільських громадах виконували бурмістри і войти, які були підпорядковані повітовим старостам.

На відміну від Галичини і Буковини, Закарпаття у складі Угорщини не було виділене в окремий коронний край. Вся територія Угорщини була поділена на 71 жупу (область). На початок XX ст. закарпатські землі складалися з 4 жуп. Влада в жупах належала наджупанам і піджупанам, які збирали податі та інші платежі.

Села були самостійними юридичними одиницями, їхня автономія здійснювалася через сільські представництва, постійними виконавчими органами яких були сільські управління з старостами на чолі.

Поряд з центральними урядовими органами адміністративного управління в Галичині і Буковині існували також органи крайового і місцевого самоврядування. В 1861 році імператор створив галичанський і буковинський крайові сейми на чолі з крайовими маршалками. Вся діяльність сеймів підпорядковувалася центральній владі. Імператору належало право скликання та розпуску сеймів, призначення нових виборів.

У сфері місцевого самоврядування сейм здійснював вищий нагляд за управлінням господарством з боку повітів, міст, сіл, рішення яких вимагали затвердження їх сеймом. Повсякденний нагляд за повітовими, міськими і сільськими органами самоврядування здійснював крайовий комітет, який був виконавчим і розпорядчим органом сейму.

У 1862 році приймається загальнодержавний закон про місцеве самоврядування і на його підставі в 1866 році був опублікований галичанський крайовий закон про громади. Цим законом були створені правові основи самоуправління в Галичині. У відповідності з ним затверджувались повітові громади (гміни), які територіальне співпадали з адміністративними повітами. Органами повітової громади була повітова рада — як керівний і повітовий комітет — виконавчий орган місцевої влади. Головою повітового комітету був повітовий староста, який вступав на посаду тільки після затвердження імператором.

У другій половині XIX ст. була проведена реформа органів міського самоврядування. Нжовтня 1870 року затверджується статут для Львова, який діяв тут до 1933 року. В Австрії такі статути були надані 33 містам, у тому числі Кракову і Чернівцям. Згідно з наведеними статутами міську владу здійснювали міська рада і магістрат.

60. Еволюція державного устрою та суспільного ладу на українських ^землях Габсбурзької імперії в кінці XVIII - на початку XіX ст.

У другій половині XIX ст. відбулися значні зрушення в соціа¬льно-економічному розвитку західноукраїнських земель. Доміную¬чими тут поступово ставали капіталістичні відносини. Розвиток капіталізму був насамперед пов'язаний з реформою 1848 р., внаслі¬док якої в Галичині та Буковині було скасовано феодальні повин¬ності селян. Поміщики за втрачену феодальну ренту одержали викуп, який селяни сплачували додатково до прямих податків.

В Закарпатті скасування кріпосного права здійснювалося за законом угорського сейму від 18 березня 1848 р., доповненим законодавчими актами 1853, 1868 та 1871 рр.*

У 1867 р. угодою між австрійським урядом і угорськими маг¬натами багатонаціональна абсолютистська Австрійська імперія пе¬ретворилася в дуалістичну конституційну Австро-Угорську монар¬хію. Вона складалася з двох частин: Угорщини із Закарпаттям, Трансильванією та Хорвате-Словенією, а також Австрії з Букови¬ною, Галичиною, Далмацією, Істрією, Країною, Моравією, Сілезі¬єю, Трієстом та Чехією. Колоніальна політика, яка проводилася австро-угорським урядом, гальмувала економічний розвиток захід¬ноукраїнських земель. Залишаючись ринком для виробів іноземної промисловості, ці землі були водночас джерелом цінної промисло¬вої та сільськогосподарської сировини. Фабрично-заводська про¬мисловість тут розвивалася дуже повільно і була представлена го¬ловним чином дрібними підприємствами, які складали 96,5%. Ра¬зом з тим буржуазно-капіталістичні відносини все ж прокладали собі шлях.

Державний лад Австрії забезпечував панівне становище нім¬ців, які спроміглися залучити на свій бік представників експлуата¬торських класів інших національностей. В Галичині, що була засе¬лена значною мірою українцями, політичні, економічні та культур¬ні привілеї було надано польським поміщикам і буржуазії. Австрійський уряд шукав підтримки у польських поміщиків ще й тому, що населення Східної Галичини, яке симпатизувало народу Росії, розглядалося в політичному аспекті як ненадійне.

У 1849 р. замість губернського управління в Галичині було створено намісництво на чолі з намісником, а в Буковині — крайо¬ве управління, яке очолював крайовий президент. Головна різниця між намісництвами і губернськими управліннями полягала в тому, що 'в останніх зберігався деякий елемент колегіальності. Намісник, як і крайовий президент, були єдиноначальними особами і підпо¬рядковувались лише вищестоящим властям.

Закарпаття в складі Угорщини не було виділено в окремий коронний край. Вся територія Угорщини поділялася на 71 жупу (область). На початку XX ст. закарпатські землі складалися з чоти¬рьох жуп: Ужанської, Бережанської, Угочанської та Мармароської. Влада в жупах належала наджупанам і піджупанам, які, спираючись 326 на адміністративно-судовий апарат, здійснювали нагляд за населен¬ням, збирали податки та інші платежі. В жупах час від часу склика¬лися дворянські збори. В комітетах керівну роль відігравали нача¬льники місцевих управлінь, підлеглі тільки жупному начальству.

Самостійними адміністративними одиницями були села, авто¬номія яких здійснювалася через сільські представництва, постійни¬ми виконавчими органами котрих були сільські управління, очолю¬вані старостами. Сільське управління підпорядковувалося безпосе¬редньо начальнику комітатського управління, який мав широкі повноваження.

В Галичині і Буковині поряд з урядовими органами існували також установи крайового та місцевого самоврядування.

В галузі місцевого самоврядування сейм здійснював вищий нагляд за управлінням господарством органами повітів, міст та сіл, рішення яких у багатьох випадках вимагали затвердження сейму. Безпосередній нагляд за повітовими, міськими та сільськими орга¬нами самоврядування здійснював крайовий комітет, який був вико¬навчим та розпорядчим органом сейму.

У 1862 р. було видано державний закон про місцеве самовря¬дування. На його підставі у 1866 р. було прийнято галичанський крайовий закон про громади.

Реформа міського самоврядування посилила роль буржуазних елементів в політичному житті міста. 14 жовтня 1870 р. було видано окремий статут для міста Львова, який діяв до 1933 р. В Австрії аналогічні статути було надано 33 містам, в тому числі Кракову і Чернівцям*. Згідно з статутами міську владу здійснювали міська рада і магістрат. Львівська та Чернівецька міські ради та їх магістрати, як і всі інші установи Австро-Угорської монархії, виключали можли¬вість участі в їх роботі представників трудового населення міста.