46. Система судочинства та право Гетьманщини в сер. XVII - к. XVIII ст.

Система злочинів і покарання за них скорочується за рахунок виключення з неї замахів на королів¬ську владу і магнатсько-шляхетський порядок управління, а також злочинів проти католицької церкви. Але з'явилися нові склади злочинів: зрада повсталому українському народові, невиконання вимог старшинської адміністрації, ненадання допомоги під час бою.

Міри покарання в умовах війни було ужорсточено. Дисциплі¬на серед козаків підтримувалась суворими покараннями в разі порушення її. Зрадників страчували усіх без винятку (вже згадува¬лося про страту Худолія — ватажка козаків, які у 1650 р. повстали проти Б.Хмельницького). Безпощадно було страчено й тих стар¬шин, які наприкінці 1651 р. — на початку 1652 р. створили опози¬цію Хмельницькому (це були полковники С.Герасимов, М.Гладкий, Л.Мозиря, С.Підібайло та ін.). Суворо карали осіб (здебільшого це були селяни), які нападали на старшинсько-шляхетські маєтності.

У той же час спостерігається чимало випадків, коли смертна кара замінювалася штрафами.

Процес в генеральному, полкових, сотенних і курінних судах відбувався за нормами звичаєвого права. Зберігало¬ся шлякування чи гоніння слідом. Це був засіб досудового слідства. Засідання були публічними. Допускалося оскарження рішень і ви¬років у суди вищої інстанції. Вироки, винесені за злочини, вчинені у бойових діях, оскарженню не підлягали. Вищою судовою інстанцією був гетьман. На місцях – міські старшини , або сільські атамани.Генеральний уряд був головним розпорядчим, виконавчим та судовим органом

47. Основні риси кримінального права Гетьманщини. Кримінальним злочином у матеріально¬му розумінні вважалася дія, яка спричинила шкоду і збитки майну, здоров'ю людини, честі, життю, а також шкоду й збитки суспільст¬ву, державі. Розширюється формальне поняття злочину як діяння, вчиненого на шкоду громадським, державним інтересам, навіть як¬що це діяння не було передбачене законом. Останнє створювало грунт для адміністративної і судової сваволі.

За звичаєм суб'єктом злочину могла бути особа будь-якого стану, яка досягла 16-річного віку.

Злочини поділялися на умисні й випадкові, хоча чітких визна¬чень форм вини не було. Психічно хворі не звільнялися від кри¬мінальної відповідальності, але суд враховував їхній стан як обста¬вину, що пом'якшувала відповідальність. Нетверезий стан або вчи¬нення злочину під час воєнного походу розглядались як обставини, що обтяжують відповідальність.

Водночас, як і раніше, практикувалося притягнення до кри¬мінальної відповідальності і покарання за відсутності вини. Карали¬ся дружина і діти злочинця, а також його прихильники і родичі. У 1672 р. у Москві були засуджені до смертної кари, яку потім за¬мінили довічним засланням до Сибіру, колишній гетьман України Д. Многогрішний та його найближчі помічники. Разом з гетьманом до Сибіру були заслані його дружина, троє дітей і дві служниці.

Одним з найнебезпечніших державних злочинів вважалася зрада (зрадництво). Починаючи з середини XVII ст. її поняття роз¬ширюється. Тепер під зрадою розуміють перехід на бік ворога, що кваліфікувався як злочин проти України та її народу, а пізніше — російського царя. Саме тому зрадником був проголошений І. Вигов-ський, який уклав у 1658 р. Гадяцький трактат про приєднання України до Речі Посполитої. У статтях Ю. Хмельницького було за¬писано: «Видати усіх Виговських, інших зрадників його царської пресвітлої величності». Царський уряд вважав зрадою дії гетьманів або інших посадових осіб України, які порушували договори Украї¬ни і Росії, не підкорялися царю. При цьому царські посадові особи кваліфікували зраду досить довільно і непослідовно. Так, гетьману Правобережної України М. Ханенку, хоча він свого часу служив Польщі, цар щедро подарував маєтки, простив йому «гріхи».

З середини 60-х років XVII ст. особливо тяжким політичним злочином стало посягання на життя і здоров'я царя, його сім'ї, осу¬дження дій царя.

Як і раніше, закон карав осіб, які вчинили військові злочини (порушення правил несення служби, застосування зброї проти нача¬льства, дезертирство тощо). У Запорізькій Січі тяжким злочином вважалося самовільне залишення служби, а також ухилення від неї.

До злочинів проти порядку управління і суду належали фаль-шивомонетництво, підроблення печаток, документів, лжеприсяга, неправдиве свідчення в суді і непокора адміністрації. Під злочином проти громадського порядку розуміли приховування злочинів, по¬рушення громадського порядку, лайку, бійку тощо.

Найтяжчим серед злочинів проти особистості було вбивство. Особливо тяжкі його види —- це вбивство батьків, новонародженого, козацької старшини, посадової особи, отруєння, вчинене за попе¬редньою змовою. За звичаєвим правом убивця підлягав прикову¬ванню до ганебного стовпа і перебував у такому стані майже до поховання вбитого. У козацькому середовищі вбивцю закопували живцем у могилу разом з убитим. У Запорізькій Січі вбивство вій¬ськового товариша розглядалось як найтяжчий злочин. Убивство людини, яка не належала до запорізького товариства, вважалося менш тяжким злочином.

З'являються нові склади злочинів: «безчоловіччя» (мужолозт¬во, скотолозтво), «перевідництво» (звідництво).

48.Цивільне право Гетьманщини. У другій половині XVII ст., як і колись, цен¬тральне місце посідав інститут права власності на землю. Право¬славна шляхта зуміла закріпити за собою землі на підставі як ста¬рого права, так і договірних статей, підтвердивши своє право влас¬ності на землю, одержану «на вічність» за типом вотчинної землі з правом необмеженого розпорядження. Таких самих прав набула і родова козацька верхівка, перетворюючи рангові землі (подоба ма¬єтків) у вічну власність також з необмеженим правом розпоря¬дження. Важливим джерелом одержання нових земельних воло¬дінь залишалися їх пожалування як гетьманом, так і царем.

Джерелами розширення земельних володінь були освоєння нових земель, «займанщина» (у другій половині XVII ст. інтенсивно освоювалася Слобожанщина), купівля-продаж, спадкоємство. В ак¬тових книгах трапляються такі поняття, як давність володіння, «відсуджені» землі, одержані в погашення боргу. Щодо старшинсь¬ко-козацького землеволодіння використовувалися такі поняття, як рангові землі, «на підпору дому», «до ласки войськової», «зумовне володіння». Вони означали неповну власність на землю на відміну від «земельного надання». Останнє означало повну приватну влас¬ність на землю, незалежну від посадового становища власника. На¬прикінці XVII ст. намітився процес зближення режиму рангових земель з режимом вотчин.

Рядове козацтво і селянство широко користувалися правом освоєння нових земель. Селяни, котрі проживали на землях монас¬тирів і шляхти, певний час зберігали за собою право розпоряджати¬ся земельними наділами, але наприкінці XVII ст. це право втратили. Селяни, які жили на козацько-старшинських землях, значно довше користувалися правом розпорядження землею і зберігали це право, поки ці землі не перейшли в повну власність феодалів. Селяни, які жили на державних землях («вільні військові маєтності»), найбільш повно користувалися правом розпорядження землею (з правом купівлі-продажу, заповіту, дарування, застави, обміну).

Наділення і перерозподіл земельних володінь українських феодалів контролював царський уряд. У Глухівських статтях (п. 4) дуло записано: «А кому гетьман і старшина за послуги дадуть млин або село і універсали свої дадуть, що царська пресвітла величність пожалувала на ці місцевості свої грамоти». Цей порядок в кінцево¬му підсумку відповідав інтересам і українських феодалів, і російсь¬кого уряду.

У праві України другої половини XVII ст. діє система догово¬рів, які успішно регулювали товарно-грошові відносини. Найпоши¬ренішими були договори купівлі-продажу (як рухомого, так і неру¬хомого майна), обміну, позики, оренди. Укладення договорів засвід¬чувалося записом в актових книгах, однак у судовій практиці було багато справ про порушення зобов'язань.

49.Основні риси Сімейне права Гетьманщини. Шлюбно-сімейні відносини регулювалися нормами православного церковного права для православних, а на території, яка залишалася під владою Речі Посполитої, — нормами уніатського та католицького права. Для дівчат шлюбний вік становив 16 років, для юнаків— 18 років. За звичаєвим правом заборонялося одружуватися родичам по прямій лінії до восьмого коліна, а по боковій — до четвертого. Обов’язковою була згода батьків на шлюб дітей.

У випадку розриву шлюбу сторони у присутності свідків та священика складали так звані “розлучні листи”, в яких обумовлювалися права та обов’язки сторін.