них поетиках людські дії трактуються відповідно до пізні­шої філософсько-риторичної традиції як щось цілком за', вершене, класифіковане, начисто позбавлене діалектичної суперечності дійсного й можливого. Повною мірою це сто­сується н київських поетик XVII — першої третини

16. ст. Проте в деяких із них, пізніших, спостерігаються й відступи від цього «арістотелівського» принципу, як приміром, у Довгалевського^ який приводить і назване твердження, але'"погоджується з іншим: «Поезія — це мис­тецтво зображувати який-небудь предмет метрично з прав­доподібним вимислом» ^в0. Тут, без сумніву, даються взнаки впливи естетико-літературних теорій, барокко^з превалю- . ванням у них зображально-живописного “начала'. Як на пряме джерело «Саду поетичного» Довгалевського і деяких інших київських поетик пізнього періоду В. L Рєзанов указав на посібник А. Донаті, створений у 1656 р. ^в1, тобто в час розквіту барокко.

МОтже, як ренесансні теоретики, так і автори пізніших українських поетик сутність поезії вбачали в наслідуванні, йдучи у кінцевому підсумку від арістотелівської міметичної теорії, фднак у трактуванні цієї проблеми теж не обійшлося ні без'спрощень у дусі згадуваної філософсько-риторичної традиції, ні без істотних доповнень і змін. Передусім Сре- несансні теоретики «наслідування природи» (під якою вони насамперед розуміли світ людського життя, вчинків і при­страстей) доповнили наслідуванням класичних зразків, назвавши це «наслідуванням у труді» (imitatio operis). Втім, їхній принцип теж спирається на пізньоантищу_іра- дицію, зокрема на Горащя*]який у «Науці поезії» («Послан­ня до Пісонів») наполегливо радив поетам: «З грецькими зразками не розлучайся ні вдень, ні вночі». На початку

16. ст. один з_лайвідоміших ренесансних, теоретиків М. Д. Віда проголосив, що поет повинен не тільки спогляда­ти природу та наслідувати її, але й вивчати класичні взірці та слідуватиЇМі?ДЦе далі по цьому шляху пішов Ю. Ц. Ска- I лігер. У класичних творах-він Шзачаа «другу природу» і на* Оголошував, що наслідування їх таке ж необхище, як і наслі­дування природи Ц 3 педантизмом, характерним для лГте-

•>. 9* Довгалевський М. Поетика (Сад поетичний), с. 34.

^п Рєзанов В. /.До історії боротьби літературних стилів..., с. 41.

01 Цит. За: Spingharn j. Е. A History of Literarv Criticism in the Renaissance, p. 139.

* Див,: Там же, с. 134.

ратурно-теоретичдого мислення того часу, були вироблені настанови, які вказували, кого з античних авторів необхідно наслідувати в тому чи іншому жанрі. Само собою, ці наста­нови були перенесені в київські поетики і неодноразово повторені в них. Слід також зазначити, що у ренесансних теоретиків «наслідування в труді» охоплювало не тільки сферу мовно-стилістичну (elocutio), але поширювалося и на композицію творів (dispositio), і на «вимисел» (inventio). Таке ж широке розуміння «наслідування в труді» знаходимо в київських поетикахГ)Наприклад, в інтерпретації автора «Ліри», однієї з поетик кінця XVII ст., це звучить таким чином: «Наслідування в праці є схожість винаходу (inven­tion або розташування (dispositio), або викладу (eloquen- tia) ... наслідування є подвійне — предмета і слів (res et verba). Наслідування предметів є схожість винаходу або розташування з якоюсь видатною працею (твором), наділе­ною змістом і мірою» ^а.

(У ренесансні поетики і трактати перейшло також харак­терне для античності розуміння мистецтва взагалі й поезії зокрема як творення, науки, інструмента виховних та ін­ших цілей. Нагадаймо, що це «технологічне» розуміння природи мистецтва й поезії, яке склалося в Греції класич­ного періоду, відбилося в етимології термінів «мистецтво» («техне» по-грецькому), «поезія» і «поет» (від грецького діє­слова «пойео» •— роблю, створюю). Сформульоване в «Пое­тиці» Арістотеля, воно із неї перейшло в естетико-літера- турні трактати елліністичної і римської доби, а звідти вже, почасти через посередництво середньовічних учених (Ісі- дор Севільський, Іоанн Гарландський та ін.),— до рене­сансних теоретиків і поетів. іТут воно остаточно набуло нор­мативного і водночас шкілБНо-прикладного характеру. Ви­никає комплекс понять і уявлень про поезію як своєрідну науку, котрою можна оволодіти шляхом вивчення теорії, тобто законів і правил, і наполегливих, цілеспрямованих вправ, де першорядна роль відводилася «наслідуванню в труді»'.—Саме поняття літературно-художньої творчості у теоретиків Відродження виражалося в термінах, які від­повідають, з одного боку, науці (рівнозначній ознайомленню

з правилами й законами, з теорією), таких, як scientia, doctrina, studium або inspectio, з другого боку jig навчанню, набуванню навиків, практичного вміння і старанності: exercitio, exercitium, diligentio тощо.

Цит. за: Сивокінь Г. М. Давні українські поетики, с, 48—49,

179

ї ШМШОТДОІ ВІфЖШіСГЮ ИР РОЗУМІННЯ послі*

ві»: - - = шмвдьалй гуманіст .X Корвін у праці «Сошрсіь

4К&* оігп;.Ааа structura» (1496). Для нього поезія

яе вг* тих, її своєрідна віукз серед іншнх наук і вкцночзс ^v.TKRuu чином дїкияа жшна форма для вираження змісту ивши влук» ®. Загалом же серед гуманістів Відродження Cv-да лзізиревз думка, що основне призначення поезії паї я - г5€ } слеаифїчіюму вираженні змісту іншнх наук, у за гал ь-. яеяому і разом з тям «прикрашеному». За словами І. Вадіа- йз. автора найбільш грунтовної поетнкн німецького доре- формаційного гуманізму («De pœtica et carmines ratione 1 і ber». 1518h поезія—«принцеса всіх поважних наук, бо дише одна вона може наслідувати образи та дії всієї природи і передавати їх тіш, хто жадає знань» **. Звідси своєрідна тематична універсальність поезії Відродження, особливо латинської, оскільки на неї покладалося завдання «в дос­коналій формі» виражати зміст «інших наук», використовую­чи метр і «прикрасивши ного картинами». Поети-гуманістн ' писали численні твори не тільки на теми філософські, мо­ральні або історичні, але й на теми астрономічні, геогра­фічні, «виробничі» тощо, тобто в їхній поезії справді зна­ходили вираження всі науки, вся сума знань того часу. До речі, ця традиція певного мірою підтримувалася в тій ла- тиномовній поезії, яка практикувалася в Києво-Могилян- ській академії і в усьому колі її поетів.

У гуманістів Відродження, які приділяли величезну- увагу педагогіці, виразно виступає також тенденція присто­сування теорії поезії до шкільних потреб і завдань. Так, ця тенденція проймає поетики і трактати німецьких гуманістів, найбільш прямолінійно виступаючи у згадуваного Л: Кор- віна, «основним положенням якого є твердження: поет — тлумач шкільної вченості»⁶⁷. Подібний підхід до-поезії властивий і теоретикам італійського Відродження; особливо він посилюється у його пізніх представників, до яких, зок­рема, належить Ю. Ц. Скалігер.

(Таке своєрідне «сцієнтистське» розуміння поезії з усіма його схоластичними нашаруваннями притаманне також українським поетикам XVII — першої половини XVIII ст.

* И'Шet Н. Zum Dichtungsbegriff des deutschen Humanismus,

§, Wb?

• Тям Mir, c, 370.

_m ⁰¹ T#*» лсс, c, 361 -302.