чі(ч ЛЛЛНЛЧИ» М. І. Петро». ПОСТІЙНО » ИИЧ Ц СІ |ММ:и ) Ьі ц од ^ЮУО'ШО* НА рипі ЛЯД», положеним *1\Оі\Ц!І )і»« Ий\н» лНрЛЖЛТН У ВІріШ НЛСЛІЛ\НЛПІИ ЛКХДСЬКПЧ ^(Іі ІЦіЦЦ)йМі й^>0 ЦС, ЯК І Про БІЛЬШІСТЬ положень «ИІ,>,Н.|юі >, ПІНСЬКІ Професор» юиорнли дуже коротко, проте І И даному .лані генетичний лв'яаок їхніх тверджень і поету леті и *

; ЄАЄСДНСН»ШН теоріям» ПОЄЛІЇ не ИНКЛНКЯС НІМКНЧ І'УМІІІПІП

Прокоповича поезія і натхнення,! наука, але при і// Діьому вш иідкресЛ*н>е, іЦо беї науки, тобто лнання лак«ШІПг/

Г, правил, натхнення ннивляпгьсч петттріЛним (>тж('_пи_

I .ншальна роль у процесі поетично» творчості МашщтшіНі ним «.науці»: «Мистецтво, засноване па пенннч правилах ш унастановах. не просто корисне поету, а цілком необхіднеаМҐ)! Більш доіідздйо на Цьому питанні Дбнг^Г

лепський, твердячи в дусі Горація, що поезія — не тілШі природне обдарування, але й знання га вміння, ТОбТО наука, що вимагає праці; за його метафоричним визітчеи ням, «сад, який необхідно скропити не водою, а власним потом».

1 в ренесансних поетиках та трактатах, і, відповідно, у курсах поетики, які читалися в Кисво-Могилянській ака- а демії, багато уваги приділялося цілям і завданням попиЧ взагалі та її окремих родів і жанрів Можна сказати, щез ^ саме в трактуванні цих питань генетичний зв'язок київ ських поетик з ренесансними літературними теоріями прояв лнється з особливою наочністю. Загальною думкою теоре тиків Відродження було: «...найважливіші завдання пое зії — розважати і наставляти або, точніше, розважати й наставляти водночас» ⁷⁰. До цього деякі теоретики додавали іце одну, мету поезії —зворушувати (іпоуеге), а все разом за своєю сутністю було не чим іншим, як перенесенням V сферу поезії прагнень і принципів риторики, що загалом характерно для літературної теорії пізньої античності й доби Відродження ⁷¹. Київські поетики теж незмінно від­значали як основні завдання поезії: розважати і наставляти

^es Петров //. Я. О словесных науках и литературных занятиях d Киевской академии... — Труды Киевской духовной академии, ЦЙ$» т. 3, № 11, с. 343.

1. Прокопович ф. Сочинения, с. 345—346.

70. Spinghnrn J. Е. A History of Literary Criticism in the

се» p. 47. , , - . ,

70. Див.: Trattuti di poetic® e retoricu del » p. 549—553.

itt

(delectare et docere), після чого в рукописах майже кожної] із них йде відомий вислів із «Послання до Пісонів» Горадія

Бути корисними хочуть — або розважати — поети,

Або, нарешті, разом і приємне, й корисне казати. »

Але особливо наголошували теоретики Відродженая моральну мету поезії. За словами С. Аммірато, «основна! мета поезії -т насаджувати в душах людей доброчесність і витісняти по^к» ⁷². І ця ідея на різні лади повторювалася різними авторами доби Відродження і XVII ст. і Висунення! на перший план морально-повчальної функції характерне й для українських поетик XVII та першої половини

17. ст. Ось як у барокковій метафорично-варіаційній формі розвиває названу ідею Повгялєргький у_ встуЩ^до; бвого~«0а^_поеіичного>>: «Цей сад (тобто поезія.— Д. //.), безперечно, принесе втіху скорботним душам, спонукатиме! байдужих на вчинки, а оцінивши належно добродійство, надихатиме на ще більші подвиги, стримуватиме жорстоких, викриватиме зарозумілих, віддаватиме хвалу чесним, за­таврує ганьбою нечесних...»⁷³'

У цілому ж можна сказати,^ що в основних питаннях« «загальної поетики», тобто в розумінні природи поезії, її: місця й ролі в суспільному та духовному житті, її завдань! і функцій розкривається не просто близькість київських поетик XVII—XVIII ст. до ренесансних літературних тео­рій, але і їх безперечна генетична пов’язаність. Те, що ба­гатьом ученим дожовтневої доби здавалося лише породжен­ням середньовічної схоластики, насправді було передусім проявом характерних принципів і рис цілої системи літера­турно-теоретичного мислення, яка склалася в учено-гума- ністичних колах доби Відродження і утримувала провідні позиції також у часи барокко й класицизму. В сутності своїй ця система носила наднаціональний, загальноєвро­пейський характер (що не виключало своєрідності її проявів у різних національних літературах), і київські ^поетики зна­менували на слов’янському Сході початок процесу, прилу­чення до неї, а своє художнє завершення даний процес знай­шов у деяких аспектах російського класицизму XVIІЦст- Безсумнівно, київські поетики мали схоластичний характер, але схоластична форма не повинна закривати для нас їхнє

11. Цит. За: Weinberg в. A History of Literary Criticism in ihe Ita- ijan Renaissance, p. 47. N Довгалевський щ-Поетика (Сад поетичний), с. 27—28.

Ш

'важливе історико-літературне значення. А саме те, що в названій формі відбувалося прилучення і до системи есте- тико-літературного мислення, яке склалося в ренесансній Європі, її основних моделей та принципів, і до певних типів .удожньої практики, що втілилися в напрямах барокко Й класицизму.

* # •

У плані впливу на літературний процес набагато більше • 'значення мала та частина київських курсів поетики, яку ми умовилися називати «прикладною поетикою». В силу своєї специфіки вона активно сприяла насадженню нової системи жанрів і стилів у східнослов’янських літературах. Головне завдання прикладної поетики полягало у викладі теоретичних відомостей і практичних настанов щодо різних літературних жанрів, канонізованих пізньоантичними й ре­несансними теоретиками. Ці жанри розподілялись за ієрар­хічним принципом, і за ними закріплювались певні сти­лі, наділені таким же нормативним характером. Як відомо, тогочасні поетики всю увагу зосереджували на поетичних і драматичних жанрах, що мало особливе значення для схід­нослов’янських літератур «перехідного періоду». Адже для них це були нові жанри, котрі необхідно було освоїти, і на перших порах цьому якнайкраще сприяли поетики, які давали моделі жанрів і настанови щодо них, причому да­ний процес супроводжувався демонструванням взірців і прикладами для вправ та «наслідувань у труді».] Одне слово, прикладна поетика активно сприяла становленню нової структури східнослов’янських літератур, ідентифікації їх­ньої жанрово-стильової системи з загальноєвропейською.

Правда, в давніх українських і російських поетиках не бачимо чіткого, науково обгрунтованого поділу поезії на роди та жанри. Тут знаходимо в них повний різнобій, особ­ливо у визначенні жанрів ліричної "поезії, де майже кожен автор пропонував свою класифікацію. До речі, для скеп­тично настроєних учених дожовтневої доби це була ще одна підстава для відмови давнім поетикам у «справді науковій основі» і в науковості загалом. Насправді ж їхня «ненау­ковість» була наслідком тієї термінологічної плутанини, яка виникла в європейській літературшьтеоретичній думці пізнього Відродження і ще більше посилилася в

16. ст.

ЙЙВІІІ щ

У загальних рисах можна сказати, що в добу Відроджен­ня, відповідно античній традиції, був прийнятий поділ поезії на три роди (genus), котрі у свою чергу поділялися на вндй (species). Однак чітких критеріїв класифікації не іс­нувало, тому розподіл видів за родами не відзначався ста­більністю. З поширенням «Поетики» Арістотеля в середині XVI ст. італійські теоретики починають користуватися терміном «спосіб» (modus) замість «рід», виходячи з арісто- телівського поняття «спосіб наслідування» як основополож­ного критерію в класифікації поезії; при цьому деякі теоретики, зокрема Скалігер, термін «рід» (genus) вже вжи­вають у значенні «виду», звідки й походить термін «жанр» у сучасному розумінні⁷⁴.

Тенденція до зміщення і змішування термінів усе більше посилювалася, і під кінець XVI ст. вона приводить до того, що місце троїстої типології займає поділ, в якому вже не «спосіб наслідування», не мовно-структурні риси худож­нього вираження, не особливості окремих видів опиняються у центрі уваги, виступають основою класифікації. Для пое­тик того часу характерною ознакою стає те, що вони, як ^правило, не надають належного значення категорії роду і Іоперують головним чином на рівні категорії жанру. У зв’яз­ку з цим виникає необхідність перегляду поняття роду, і в його ранг підносяться деякі види, котрі вважалися найбільш важливими, у них з’являються свої відгалуження. У посібни­ку Понтана, широко відомому тоді також у Польщі й східно­слов’янських країнах, у першій книзі дається традиційний троїстий поділ поезії на роди, але в «прикладних» другій і третій книгах уже на рівних правах, власне, правах genus, виступають епопея, комедія, трагедія, поезія буколічна, елегійна, лірична, ямбічна, сатирична, а також епіграма й епітафія⁷⁶.

Слід також зазначити, що в польських поетиках '

17. і першої половини XVIII ст., які часто служили посе­редниками для східнослов’янських, у функції роду, котрий визначався як genera, іноді partes, виступали перевалено епічна поезія, драматична, елегійна, буколічна, сатирична,, лірична, епіграматична, а також курйозна, яка поділялася на декілька різновидів.

⁷⁴ Дий.; Scaligeri. Poetices Hbri septem.

ⁿ Див.: Pmtani J. Poeticarum instutionum Jibri très. Ingolstafti,

jOO, p. 54—250.

Приблизно таку саму модель класифікації знаходимо і в більшості східнослов’янських поетик кінця XVH і пер­шої половини XVIII ст. Так, українську поетики XVII ст. називають різну кільк]сть«родів поезіТ» залежмовОГпр йи- пШ?5^*їШ7Шеного в/основу ^ласифГкащї,— від трьох до дев'яти ⁷⁶^⁷⁷. Найчастіше це епопея, драма, яку ще поділяли на два" genera — трагедію і комедію, поезія героїчна, еле­гійна, буколічна, лірична, сатирична, епіграматична. Змі­шування в них родів і видів (воно зразу впадає у вічі) пояс­нюється тим, що автори поетик, нерідко навіть у рамках однієї роботи, виходили із різних критеріїв: способу викла­ду, його матерії (предмета), мети творів, їхніх стильових особливостей або віршового розміру. Це змішування родів і видів продовжується і в поетиках першої половини числі в Прокддошіча, який у своТи «Поети- зу£_ТІШ_«ЩЩИ -поезії^ епічну, драматичну, буко- Лічн^сат^ричну,.елегійну, ліричну і епіграматичну '^л. Важливо вказати, що традиційні, античного походження, жанри поезії в багатьох київських поетиках кінця XVII й першої третини XVIII ст. доповнювалися новими, які ви­никли й поширилися в літературі ^барокко. Це насамперед так звані курйозні вірші — своєрідне породження поезії барокко** а також такі її жанрові різновиди, як емблеми, символи, загадки, ієрогліфи тощо. Вони відсутні у Проко- повича і його виразними класицистичними орієнтаціями, зате Довгалевський приділяє їм немало уваги. У нього зна­ходимо поділ"тіоезіТ на десять видів, де теж змішуються ка­тегорії роду й виду: 1) епопея; 2) комедія; 3) трагедія; 4) сатирична, буколічна й землеробська поезія; 5) елегійна поезія; 6) лірична поезія або оди; 7) епіграматична поезія; 8) епітафія, емблема, символ, заголовок та ієрогліф; 9) за­гадка; 10) захоплююча і курйозна поезія.

Не будемо докладно характеризувати тлумачення родів і видів поезії в київських поетиках — це можна знайти у згадуваних працях М. 1. Петрова, В. І. Рєзанова, Г. М. Ся- воконя та інших дослідників, значний внесок у дзчу справу зробили й вчені європейських соціалістичних країв. У плані проблематики нашої розвідки важливо показати, що ці трактування, по-перше, йдуть від літературних теорій, розроблених гуманістами Відродження, а по-друге, w

Сіиюкінь Г. М. Давні українські поеода, с. 7Jі далі.

ч Див.: Прокопович Ф, Сочинения, с. 386 і далі»

185

»•лежить видатна роль у становленні нової системи жанн j>ib і стилів у східнослов’янських літературах і, отже, в ствердженні цих літератур на нових шляхах розвитку.

Здебільшого в київських поетиках маємо досить докладні виклади про «роди» и «види» з їхніми відгалуженнями, при­чому різні автори переважну увагуприділяли певним жан­рам. Наприклад, П. Родович у своїй «Helicon Віvertex» най­більш захоплено і докладно характеризував драматичні жанри. Прокопович майже всю другу частину «Поетики» присвятив епопеї, а Довгалевський виявив симпатію до епіграми та до згадуваних суто бароккових жанрових по­роджень. У цілому ж це була, так би мовити, теоретична проповідь загальноєвропейської системи літературних жан­рів і стилів, і хоч здійснювалася вона головним чином на матеріалі латинської літератури й на латинській мові, це аж ніяк не означає, що дана проповідь не мала впливу на тогочасний літературний процес. Вона підкріплялась ана­лізом численних зразків і прикладів, посиленими вправами в різних жанрах і відповідних їм стилях,— доречно тут згадати, що програми курсів поетики й риторики передба­чали навчання красному письменству за засвоєними нор­мами та правилами. А все це, зрештою, закріпляло в свідо­мості освічених кіл, у тому числі й письменників, певні літературні моделі й стереотипи, активно впливало на форму­вання відповідних літературних поглядів, смаків та уяв­лень. , _

. Десь під кінець AVI І ст. Київські професори у своТ5Гкур- сах поетики починають звертатися також ₍до польської лі­тератури Відродження й барокко, наводили й аналізувати твори Я. Кохановського, Ш. Шимоновича, С. Твардовсько- го, уривки з поеми Т. Тассо «Визволений Єрусалим» у польському перекладі П. Кохановського, епіграми В. Ко- ховського тощо. Майже водночас виникає інтерес і до «сло­в’янського вірша», Гв поетиках з’являються розділи про «польський і слов’янський вірш», розробляється їх теорія, викладаються принципи силабічного віршуваннзЛпід «сло­в'янським віршем» мали на увазі силабічне віршування дав­ньоукраїнською мовою, аналогічне польському), І якщо в поетиках кінця XVII ст. слов’янське віршування лише зга­дувалося (наприклад, у «Касталійському джерелі», 1685), то лялі інтерес до нього зростає, і Кониський у відповідному розділі своєї поетики вже більше говорить про «руський ніж про польський, частіше наводить як приклади

т *