визначалися пізні, зокрема східнослов’янські, поетики XVII—XVIII ст., які значною мірою засновувалися на шкільних обробках літературно-теоретичних праць єв­ропейського Відродження.

"‘Наступною характерною рисою пам’яток літературно- теоретичної думкії'-ч'ого часу, від італійських ренесансних трактатів до східнослов'янських поетик XVII—XVIII ст., є повна відсутність історизму й_ критицизму в ставленні до античних тптторитетів, їхніх положень і настанов/ Останні сприймалися як абсолютні істини, придатні для всіх епох і народів. Відсутній був і диференційований підхід до ан­тичних джерел, зокрема до Арістотеля і Горація, яких роз­діляє кілька¹ століть і які представляють різні етапи роз­витку античної художньої культури. Будь-які розходження і суперечності між ними виключалися, оскільки античні авторитети вважалися виразниками істини, а істина, як відомо, завжди дорівнює собі. Звідси методологія вільного комбінування і фактичного ототожнення положень і вис­новків різних античних авторів, зведення їх до спільної узгодженої системи. Розходження і суперечності між ними вважалися чимось поверховим і випадковим, головне ж завдання вбачали у встановленні їхньої глибинної «згоди» ⁵². Подібним чином оброблена й узгоджена, літературно-теоре­тична спадщина античності була покладена в основу євро­пейської літературної теорії XVI—XVIII ст. та норматив­ної класицистичної доктрини, причому ці два процеси в ос­новному відбувалися паралельно.

Безперечно, першоджерелом для літературно-критичної думки Відродження послужила «Поетика» Арістотеля. Однак, як справедливо вказують сучасні дослідники, Аріс- тотель епохою Відродження був сприйнятий і інтерпретова­ний виключно .в світлі гораціанської «Науки поезії». Але ж Горацій не дуже приймав до уваги арістотелівську «Поети­ку», він формулював свої положення головним чином на ос­нові категорій «Риторики» Арістотеля ^м. І хоч після появи латинських перекладів «Поетики» Арістотеля, особливо в науково перевірених і прокоментованих переклл дах А. де Пацці (1536) і Ф. Робортелло (1548), безпосе­редній вплив Стагаріта на європейську літературну думку

** Див.: Weinberg В. A History of Literary Criticism in the Italian Renaissance, p. 56—57.

63 Див.: krtner h. Zum Dichtungsbegriff des deutschen Humanis­mus, s. 344.

175

посилився, все ж таки слід визнати, що в тлумаченні най­важливіших теоретичних проблем вона продовжувала роз­виватися переважно в гораціанському річищі.

Найвиразніше це проявляється в трактуванні сутності поезії. її відмінностей від інших явищ духовної культури, її предмета зображення. Насамперед звернемося до тракту- вання Горацієм знаменитого арістотелівського визначення відмінностей між поезією та історією: «...завдання поета — говорити не про те, що буле, а про те, що могло б бути, будучи можливим внаслідок ймовірності або необхіднос­ті» Ц Отже, предмет поезії, за Арістотелем,— не емпіричні факти дійсності, а вираження більш глибоких закономір­ностей «можливого» й «необхідного». Тому далі він і твер­дить, що «поезія філософічніша і серйозніша від історії, бо поезія більше говорить про загальне, історія — про одиничне». У Горація це глибоке діалектичне визначення предмета поезії як узагальненого вираження буття в кон­кретно-індивідуальних формах замінюється заснованим на практиці риторики трактуванням її як поєднання або «змі­шування» «правди» й «видумки», причому під правдою у нього розуміється головним чином предметна інформація, а під «видумкою» — фіктивність. Подібної трансформації зазнало й арістотелівське вчення про ідеальність та ідеа­лізацію. Як довів ще С. Г. Бутч^, в Арістотеля реальне й ідеальне не протиставляються одне одному, «ідеальне — це реальне, але вже таке, що не знає суперечностей, що роз­криває само себе за законами свого буття, незалежно від зовнішніх впливів і примх випадку» ⁵⁵. У Горація і в поети­ках XVI—XVIII ст. знаходимо вже інше розуміння ідеаль­ного, не як піднесеного до універсального, а як піднятого над реальністю і прикрашеного, нерідко всупереч реаль­ності. Зміни наявні й у трактуванні такого фундаменталь­ного поняття арістотелівської «Поетики», як мімесис. Міметична природа поезії не заперечується, але виразно ви­ступає тенденція розуміння мімесису як наслідування пре­красних зразків; однак про це ще скажемо далі.

З того, що літепатурна теорія Відродження розвивалася, спираючись передусім на спадщину пізньої античності,

витікає ?їце одна її характерна риса — поєднання поезії і

34 Арігтсгель и античная литература. М., 1978, с.' 126. Далі ци- r,‘u ; и-/*'»з новим перекладом у цьому виданні.

^и fiutckët $ Н. Aristotle’s theory of poetry and fine art with a cri* Ї»*) text and transition of the poetics. London, 1898, p. 150—151.

з риторикою. Як писав А. Бук у передмові до факсимільного перевидання «Поетики» Скалігера, «Ренесанс, подібно до пізньої античності, не проводив чіткого розмежування між риторикою і поетикою. Кращі його теоретики навіть думки не допускали про те, що категорії риторики бе>- істотних змін не можна поширювати на поетику» ^5в. Заі уявленнями, що панували в Європі часів Відродження та в

16. XVIII ст., поезія і риторика споріднені, у них спіль­ні цілі й завдання, і діяти вонтгповинні-сяільно, спираючись одна на одну. Слід при цьому зазначити, що риторику ро­зуміли тоді в кількох значеннях, серед яких основними були: а) як мистецтво слова, тобто звичайне красномовство, яке мало свою «науку», б) як теорію стилів, котрі поділялися й кваліфікувалися за ієрархічним принципом, в) як літе­ратурну композицію, підпорядковану ціцеронівськнм пра-. вилам досягнення мети ритиричними засобами, г) як мистецтво переконання слухача або читача у. Весь цей комп­лекс понять і уявлень став також набутком Києво-Моги- лянської академії, і її професори або читали паралельні курси поетики^ й риторики, або ж суміщали обидві науки, як це зробив, наприклад, Довгалевсьйий у своєму «Саді поетичному», розбивши його на дві «огорожі» (частини), з яких одна охоплює «поетичні квіти», а друга — «дуже ко­рисні плоди Туллієвої Свади».

Ті частини, курсів київських професорів, які ми слідом за М. І. Петровим називаємо «загальною поетикою»^вихо­дять в основному із розуміння поезії, її предмета, якостей і завдань, розробленого ренесансними теоретиками на основі пізньоантичної (римської) традиції. Як відомості ці_«пое- тичні курси (починаючи з поетики 1637 p., про що свідчить її розділ II «Quae materia poefae») називають предметом поетичного зображення діяльність людей, людські вчинки, actiones» ⁵⁸. У загальній формі вони повторюють положен­ня, присутнє в усіх ренесансних поетиках, яке йде від ві­домого твердження Арістотеля про те, що «всі наслідувачі наслідують діючих осіб, останні ж необхідно бувають або добрими, або лихими...» ⁵⁹. Але слід зазначити: в ренесанс-

66. Цит. за: Dyck J. Ticht-Kunst. Deutsche Barock-Poetik und rhe­torische Tradition, S. 13—14.

67. Див.: Trattati di poetica e retorica del cinqueeeni*», vol. 1. p. 546—549, ... :. і;

⁶³ Сивокїнь Г. M. Давні українські поетики, с 45-

⁵⁸ Аристотель и античная литература, с. 114.