66) Завдання адмін судочинства

Стаття 2. Завдання адміністративного судочинства  

     1. Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

     2. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією ( 254к/96-ВР ) чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.      3. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:  

     1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією ( 254к/96-ВР ) та законами України;       2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;       3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);       4) безсторонньо (неупереджено);       5) добросовісно;       6) розсудливо;       7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;       8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);       9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;       10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Правова основа статті

Завдання адміністративного судочинства обумовлені головним обов'язком держави - утвердження і забезпечення прав і свобод людини (стаття 3 Конституції України).

Правовою основою для визначення завдань адміністративного судочинства є положення:

1) частин першої і другої статті 55 Конституції України про те, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб;

2) статті 2 і частини першої статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року про те, що суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Усім суб'єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону.

Об'єкт захисту

У коментованій статті та інших положеннях КАСУ йдеться про захист не будь-якого інтересу, а тільки правового, або інакше - легітимного. Раніше для позначення такого інтересу науковці і законодавець вживали терміни "законний інтерес" та "охоронюваний законом інтерес".

Права, свободи та інтереси, які захищають адміністративні суди, можуть бути різноманітними (від конституційних до цивільних). Тому при визначенні об'єкту захисту в адміністративному судочинстві не можна обмежуватися категорією "суб'єктивні публічні права". Важливо, щоб порушення прав, свобод та інтересів (байдуже, публічних чи цивільних) відбулося у публічно-правових відносинах та виходило від суб'єктів владних повноважень при здійсненні ними владних управлінських функцій.

У переважній більшості випадків захист прав, свобод та інтересів осіб є наступним, тобто передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення. В адміністративних справах за зверненням суб'єкта владних повноважень з позовом до фізичної чи юридичної особи у випадках, визначених законом (пункт 4 частини першої статті 17, частина третя статті 50 КАСУ), адміністративний суд надає упереджувальний захист правам, свободам та інтересам особи. Заходи, які суб'єкт владних повноважень просить в адміністративного суду вжити до відповідача у таких справах, раніше, як правило, вживалися за рішенням самого суб'єкта владних повноважень. Щоб не допустити зловживань суб'єкта владних повноважень та можливих порушень прав, свобод чи інтересів особи, Конституцією та законами України встановлено судовий контроль за вжиттям таких заходів. Адміністративний суд у зазначених справах, згідно з частиною першою статті 2 КАСУ, повинен перевірити, зокрема, чи не буде порушено (у тому числі безпідставно обмежено) права, свободи та інтереси осіб у разі задоволення адміністративного позову суб'єкта владних повноважень.

Публічно-правові відносини

З урахуванням досягнень теорії права та сучасного стану правовідносин можна виділити такі ознаки публічно-правових відносин:

1) ці відносини пов'язані з виконанням державою чи територіальними громадами своїх публічних функцій, зокрема щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина;

2) у цих відносинах домінує публічно-правовий інтерес (прагнення забезпечити блага, які мають загальносуспільну вагу, тобто блага, що є важливими не лише для однієї окремої особи, а для значної кількості людей - громади, суспільства);

3) урегульовані нормами публічного права (передусім це норми, що закріплені в актах конституційного, кримінального, адміністративного, у тому числі фінансового, соціального тощо законодавства; також норми публічного права можуть містити окремі положення цивільного, господарського, сімейного законодавства).

Як правило, у публічно-правових відносинах є суб'єкт, уповноважений виконувати функції держави чи місцевого самоврядування і ці функції не завжди пов'язані з реалізацією влади. Наприклад, публічно-правовими є відносини у сфері освіти між освітнім закладом та особою, яка використовує гарантоване державою право на безоплатне навчання. Те ж саме стосується відносин у сфері охорони здоров'я: наприклад, між державною чи комунальною лікарнею і пацієнтом, якому держава гарантує право на безоплатну медичну допомогу у цих закладах.

Додатковими ознаками публічно-правових відносин, тобто такими, що проявляються не в усіх публічно-правових відносинах, але які характеризують адміністративну юрисдикцію, можна назвати:

1) участь у цих відносинах суб'єкта, який наділений публічно-владними повноваженнями (для визнання відносин публічно-правовими потрібно, щоб суб'єкт, якого наділено публічно-владними повноваженнями, здійснював у цих відносинах ці повноваження; таким суб'єктом, як правило, є державний орган, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа або інший суб'єкт, якому делеговані відповідні повноваження держави чи місцевого самоврядування);

2) можливість суб'єкта владних повноважень, здійснюючи свої повноваження, вирішувати питання про права, свободи, інтереси та обов'язки іншої особи, яка бере участь у правовідносинах;

3) зв'язаність суб'єкта владних повноважень межами, підставами та способом реалізації повноважень, що визначені законом.

Не є публічно-правовими відносини, у які орган влади вступає з метою задоволення власних потреб та інтересів як юридична особа, а не суб'єкт, що наділений публічно-владними повноваженнями (наприклад, оплачує послуги щодо прибирання, опалення свого приміщення, закуповує офісну техніку, канцприладдя для своїх потреб). У цих відносинах він реалізує свою цивільну правосуб'єктність.

Потрібно зауважити, що до юрисдикції адміністративних судів належать не усі публічно-правові спори, а лише ті, одним із учасників у яких є суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції, за незначними винятками, зокрема, у сфері виборчих правовідносин. Тобто не відносяться до адміністративної юрисдикції спори з публічно-правових відносин, де відсутній суб'єкт, який наділений публічно-владними повноваженнями, а також з відносин, де такий суб'єкт хоч і є, але він не здійснює владні управлінські функції (наприклад, з відносин щодо прийняття законів чи ухвалення судового рішення).

Об'єкт адміністративного судочинства

Стаття 55 Конституції України не визначає, які саме рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади і місцевого самоврядування чи посадових і службових осіб можуть бути оскаржені, а тому встановлює принцип, відповідно до якого в суді можуть бути оскаржені будь-які їхні рішення, дії та бездіяльність3. Суд не може відмовити у правосудді, якщо особа вважає, що її права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод4. За цією ж логікою побудована і частина друга коментованої статті: до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень. Винятки з цього правила встановлено Конституцією та законами України, які можуть визначати інший порядок судового провадження для таких рішень, дій чи бездіяльності (детальніше про це див. частину другу статті 17 КАСУ і коментар до неї). Тут враховано принцип, за яким жоден правовий акт (нормативний чи індивідуальний) не може бути виведено з-під контролю судової влади на предмет конституційності, законності цього акта чи його відповідності правовому акту вищої сили5.

Рішеннями суб'єкта владних повноважень можуть бути як нормативно-правові акти, так і правові акти індивідуальної дії.

Нормативно-правові акти - це рішення, дію яких поширено на невизначене або визначене загальними ознаками коло осіб і які призначені для неодноразового застосування щодо цього кола осіб.

Правові акти індивідуальної дії - рішення, є актом одноразового застосування норм права і дію яких поширено на конкретних осіб (тобто є персоніфікованими) або які стосуються конкретної ситуації.

Усі рішення суб'єкта владних повноважень повинні бути прийняті на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені законом.

Дії суб'єкта владних повноважень - це активна поведінка суб'єкта владних повноважень, яка може мати вплив на права, свободи та інтереси фізичних та юридичних осіб (наприклад, дії щодо вилучення майна, затримання особи тощо).

Бездіяльність суб'єкта владних повноважень - це пасивна поведінка суб'єкта владних повноважень, яка може мати вплив на реалізацію прав, свобод, інтересів фізичної чи юридичної особи (наприклад, неприйняття рішення за заявою особи, ненадання допомоги працівниками міліції, неоприлюднення нормативно-правового акта тощо).

Критерії оцінювання судами рішень, дій та бездіяльності суб'єктів владних повноважень

У частині третій коментованої статті закріплено загальні критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн. Суб'єкти владних повноважень повинні враховувати ці критерії-принципи, знаючи, що адміністративний суд керуватиметься ними у разі оскарження відповідних рішень, дій чи бездіяльності. Законодавче закріплення цих критеріїв-принципів також дає можливість фізичній чи юридичній особі сформувати уявлення про якість та природу належних рішень чи дій, які вона має право очікувати від суб'єкта владних повноважень.