5. Політичні вчення Нового часу

Політичні вчення Нового часу були спрямовані на обґрунтування можливості влаштування суспільства на принципах свободи і громадянської рівності. Ці вчення віддзеркалювали потреби й інтереси буржуазії, яка зароджувалася і яка боролась проти феодалізму. Загальною концептуальною основою для мислителів Нового часу стали принципи природного права, згідно з яким кожна людина народжується з не відчуженими правами (право на життя, вільний розвиток, працюю, участь у справах суспільства і держави). Засновником нової політичної думки був Нікколо Макіавеллі.

Політичні погляди Н. Макіавеллі (1469-1527) – італійський державний діяч, політичний мислитель, який започаткував виокремлення науки про політику в окрему галузь, дослідженню якої присвятив все своє життя.

Головні праці – “Володар” (1513), “Історія Флоренції” (1532), “Міркування про першу декаду Тіта Лівія” (1519), в яких обґрунтував світську концепцію політики, вільної від релігійних і моральних забобонів, як засобу реалізації соціальних інтересів; висунув гасло “мета виправдовує засоби”, в контексті якого правитель задля слави ч могутності держави може порушувати моральні закони.

Протиставивши теологічному розумінню державної влади юридичний світогляд і розуміючи силу як основу права, Н. Макіавеллі у вченнях про людину виходить з її незмінної природи, яка втілює в собі агресивність, владолюбство, жадобу, брехливість, боязливість, зрадництво, ненависть, лицемірство. Він писав: “Людина швидше пробачить смерть свого батька, ніж втрату майна”.

Основні принципи політики, обґрунтовані н. Макіавеллі у праці “Володар”:

1. - щоб управляти, треба знати істинні причини вчинків людей, їх бажання та інтереси;

2. - в політиці треба завжди сподіватися гіршого, а не ідеального та кращого;

3. - влада не повинна зазіхати на майно підданих, оскільки це породжує ненависть;

4. – правитель повинен поєднувати в собі якості лева, щоб силою зламати ворогів, і лисиці, щоб уникнути хитро розставлених противниками пасток;

5. – правитель повинен вміти тримати народ у страху, щоб забезпечити лад у державі;

6. – тиранія правителя значно страшніша, ніж тиранія народу.

Макіавеллі стверджував, що не може бути людина моральною, коли аморальною є епоха: моральність в таких умовах приводить індивіда до невдач і глибокого розчарування. Життя сприяє сміливим, настійливим, впевненим у собі молодим людям, тому фортуна – це потенційний успіх, який слід розвивати і реалізовувати своєю активною діяльністю. Філософією справжньої людини повинна бути впевненість у собі, ініціатива, ризик, активна діяльність.

Ідеал Макіавеллі – сильна республіка, яка гарантує своїм громадянам не лише розквіт свободи, а й рівність, адже лише свободі і рівність можуть розвивати здібності індивіда, втілювати в ньому любов до загального блага і необхідність громадської чесноти.

У середині ХУІ ст. образ Макіавеллі було символічно спалено на вогнищі, папа офіційно засудив усі його праці і записав їх в індекс заборонених книг. В цілому заслуги Н. Мкіавеллі у розвиток політичної науки полягають у тому, що він сформулював вічний, але суперечливий закон “мета виправдовує засоби”, виступив проти феодальної роздрібненості, за створення централізованої держави, заклав основи нової політичної науки, відкинув схоластику, замінивши її реалізмом і раціоналізмом, розкрив таємниці функціонування влади.

Політичні погляди Томаса Гоббса (1588-1679). Англійський філософ, який свої політичні погляди виклав у роботах “Філософські основи вчення про громадянина” (1642), “Левіафан або Матерія, форма і влада держави церковної та громадянської “ (1651). Вчений розглядав проблеми походження і сутності держави, природи і влади, взаємин громадян з правителями, принципи політичного і суспільного життя, з’ясовував принципи соціальної психології, моралі, релігії; розвивав вчення про природний стан, суспільний договорів і громадянські права. В основу теорії держави Т. Гоббс поклав уявлення про природу індивіда. Він вважав, що спочатку усі люди були рівними, але егоїзм сприяв виникненню у суспільстві “війни всіх проти всіх”. Оскільки в природному стані існувала “війна всіх проти всіх”, люди вимушені були укласти суспільний договір з правителем, відавши частину прав суверену взамін на власну безпеку. Правитель у відповідь на це зобов’язувався гарантувати безпечне життя підданих, та покласти край загальній війні. Для укладення суспільного договору необхідною була згода більшості, а меншість повинна була підкоритися їй. Об’єднана у такий спосіб сукупність людей складала державу.

Аналізуючи й конструюючи систему державності, Гоббс зупинився на тому, в який спосіб примиряються в державі страх і свобода, свобода й необхідність. Надбанням теорії соціальної культури стали сформульовані Гоббсом 19 “природних законів” – правил людського співжиття, суспільних регуляторів-норматівів, основними серед яких він вважав загальнолюдську максиму: “не роби іншому того, чого не бажав би, щоб було зроблено стосовно тебе”. Проте, перетворюючи моральні закони на громадські, Гоббс фактично позбавляє мораль її специфічної регулятивної функції, ототожнює її з політикою, підпорядковуючи її завданню державної доцільності.

Невипадково образ “Левіафана” став називним для характеристики тоталітарних, антигуманітарних політичних режимів. Безмежні права держави зосереджуються в руках абсолютного монарха, а тому поділ влади на гілки недопустимий, бо призводить до громадянської війни.

Влада монарха не підлягає будь-якому контролю, він стоїть над законом. Гоббс впевнений, що держава – це і є суспільство, а суспільство – це є держава, яка стоять над людиною. Політичні ідеї Гоббса справили вплив на подальший розвиток цивілізації, не втративши своєї евристичної цінності і сьогодні, спираючись на закони розвитку держави із її розуму і досвіду.

Політичні погляди Дж. Локка (1632-1704). Англійський філософ та політичний мислитель, розвинув державно-правові концепції Нового часу, основоположник лібералізму та конституціоналізму. В своєму доробку “Два трактати про державне правління” (1690) висунув ідеї про права людини, поділ влади і правову державу. Він вважав, що такі права, як право на життя, власність і свободу є невідчужуваними від людини і ніхто не повинен посягати на них. Суспільний договір між державою і людиною був укладений не внаслідок того, що в природному стані існує ворожнеча, а тому, що права людей недостатньо захищені, були відсутні органи, які б об’єктивно вирішували конфлікти між людьми.

Суть локківської концепції полягає в тому, що він пропагує нерозривну взаємозалежність основних політичних і економічних прав людини, виводячи загальну необхідність державної організації з потреби гарантії, досягнення цієї мети. На відміну від Гоббса, у Локка при переході з природного стану в державний природні права і свободи не вистарчаються, а переходячи до держави, зберігаються при індивідах. Окрім того, Локк, на відміну від Гоббса поглиблює тему приватної власності і праці, які є невід’ємними атрибутами людини. Вчений виступає як теоретик конституційних прав, при яких закони і виконавча влада підпорядковані правовій формі держави та природному праву. Мета держави – врівноваження гілок влади, збереження свободи і власності громадян; держава ставить своїм завданням створювати такі закони, які б захищали громадян і проводили у життя закони. Держава виникає там і тоді, де вільні люди відмовляються від природного права на самозахист і передають його суспільству, хоча в такому суспільстві людини не може підкорити себе деспотичній владі управління. В такому випадку крайнім заходом узурпації влади у Локка є право народу на повалення таких правителів, які пригнічують народ.