18. Стадії розвитку сербо-хорватського конфлікту.

Динаміка розвитку сербо-хорватського конфлікту характеризується низкою особливостей. Однією з них є специфіка формування суб’єктів конфлікту в першій фазі. Головну роль і їх формуванні відіграв історичний чинник. Конфлікт, що розпочався спочатку між офіційним Загребом та офіційним Белградом перетворився на конфлікт між республіканським центром і провінцією та розвивався потім на суто етнічному підгрунті. В процесі свого розвитку він перекидався з другого на перший рівень ієрархії його суб’єктів і навпаки. Дворівнева ієрархія суб’єктів конфлікту спричинила дворівневий характер його перебігу.

Особливість розвитку другої фази сербо-хорватського конфлікту характеризувалася тим, що з одного боку Хорватія вела законодавчу війну з федеральним центром, а з іншого – намагалася перетворитися на унітарну державу, відмовляючи хорватським сербам у розширенні їхніх прав на автономію. З боку офіційного Загребу це була війна на два законодавчих фронти.

У законодавчій війні з федеральним центром офіційний Загреб ішов у фарватері зі Словенією, послідовно повторюючи кроки останньої, котрі були спрямовані на вихід зі складу Югославії. У квітні 1990 р. у Хорватії так само як і у Словенії комуністи зазнали нищівної поразки. Лідер Хорватської демократичної співдружності, що перемогла на виборах, генерал ЮНА Туджман стає головою президії Хорватії. Новообраний на національній основі парламент Хорватії взяв курс на організаційне оформлення суверенітету республіки та побудови моноетнічної держави. Такі політичні зміни в Хорватії найгострішу реакцію викликали не з боку офіційного Белграду, а з боку хорватських сербів, котрі 12.12.1990 р. Сербську Країну проголосили Сербською автономною областю. 22.12.1990 р. парламент Хорватії ухвалює нову конституцію, котра проголосила республіку державою хорватського народу та інших народів, що її населяють, і заклала законодавчі підвалини виходу країни зі складу Югославської Федерації. У відповідь хорватські серби зажадали від Загреба гарантувати їм етнічні права шляхом надання культурної автономії, але їхня вимоги були відхилені. Подальшим витоком законодавчої війни між офіційним Загребом і хорватськими сербами стало прийняття сабором Хорватії резолюції про „договірне роз’єднання СФРЮ на кілька самостійних суверенних держав в рамках існуючих кордонів республік”. На такі дії офіційного Загреба щодо федерального центру хорватські серб відповіли приєднанням м. Пакрац до Сербської автономної області та прийняттям Декларації про суверенітет автономії сербського народу.

Третя фаза конфлікту розпочалася ще до розпаду Югославії. Націоналістичне крило хорватського комуністичного керівництва ще в 1968-71 рр. Розгорнуло широку пропагандистську кампанію проти пограбування Хорватії іншими республіками та викачування федеральним центром валютних надходжень до республіканського бюджету. На культурному фронті відзначилася організація „Матиця хорватська”, котра очолила анти югославську пропаганду під гаслом „Великої Хорватії”. Ще весною 1971 р. Націоналістичне крило Союзу Комуністів Югославії в своїх вимогах щодо розширення прав Хорватії в рамках федерації намагалося скористатися масовим рухом. Найбільшу мобілізаційну силу в Хорватії виявив етнічний чинник – „Хорватія для хорватів!”.

Законодавче рішення хорватських сербів про підпорядкування в своє розпорядження місцевих органів міліції, що були розташовані на території Сербської Країни, перевело конфлікт у фазу воєнно-політичної кризи.

17.08.90 – м. Бенковці , серби роззброїли резервну поліцію і побудували барикади на транспортних шляхах. Воєнно-політична криза тривала протягом місяця.

04.01.91 – рішенням Виконавчого віча Сербськоїї Країни було сформовано власні МВС. ( додаткові конфлікти виникли і в східній частині Славонії, Баранця і Західному Сремі через відмову Загребі надати цим областям статусу автономії).

31.03.91 – збройні ультранаціоналістичні загони хорватських сербів напали на міські органи міліції у м. Книн з метою установити повну владу над містом. Офіційний Загреб ввів до столиці Сербської Країни свої війська.

12.05.91 – Сербська Країна провела референдум за приєднання до Сербії та Чорногорії. Країна прийняла Конституцію Югославії, заборонила діяльність ком-партій на своїй території.

19.05.91 – референдум у Хорватії. 95 % - за незалежність і суверенітет Хорватії.

25.06.91 – незалежність Хорватії.

Початковий період війни – ескалація збройного протистояння. Збройні сутички переважно на територіях з сербським населенням.

1.03.91 – інтервенція хорватської поліції до національного парку Пліт віце в області Ліка та бій за містечко Пакрац з частинами ЮНА. Етнічні чистки, терористичні акти.

Сербію підтримували частини ЮНА та офіційний Белград (блокував адміністративний центр м. Вуковар, обстріляно Вараджін і Осієк). Хорватія не мала власних сил, проводила мобілізацію населення: кінець осені 1990 р. – 60 тисяч; весна 1991 – 100 тис.; середина травня 1991 – 60 тис.; вересень 1991 – чисельність військ досягла 250 тис.

24.01.91 – „Повстання проти армії” - 10 тис. Хорватських демонстрантів утримували військовий орган ЮНА.

10.91 – допомога федерального центру військам ЮНА.

1й період: 07-08.91 – штурм Вуковара і Борово. Вуковар обороняли 87 днів. Вразило ЄС – визнали незалежність Хорватії. ЮНА захопили третину території Хорватії. Вимога міжнародного втручання.

2й період – 02.92 – 02.93. підтримка ООН.

3й період – 01.93 наступ Хорватії на „рожеві зони”.

4й період – 01.1995 – завершальний період. 01.95 – Туджман не хоче продовжувати мандат ООН ( до 31.03). США домовляється з Туджманом – за умови скорочення військ. 04.95 – наступ Хорватії на Сербську Країну. 08.95 – Ердутська угода – принципи майбутніх переоговорів зі статусу Сресько-Баранійської області разом зі Східної Славонією і Зх. Сремом протягом 1-2 рр. РБ ООН сформує тимчасові органи влади. Серби – демілітаризують цю область, роззброїти 25 тисячний корпус загонів самооборони. Хорватія – не вводить на ці території війська. Миротворчі сили ООН + російські батальйони перебуватимуть у зоні конфлікту протягом усього перехідного періоду. Повна перемога Загреба. Загиблих – 0 тис, 500 тис – біженці, збитки – 30 млрд. Дол.. Виробництво скоротилося вдвічі, експорт наполовину. Зруйнована система комунікацій.