Культурно-теологічні мережі

Для того, щоб побачити культуру як таку, що продукується соціальними організаціями, ми повинні встановити умови, за яких можуть поширюватися певні ріновиди ідей і переконань. Цей тип аналізу був свого часу зроблений у таких вузьких галузях. як соціологія науки. Більшою мірою його значення виявилося в аналізі структур причин і наслідків поширення освіги. Школи є організаціями, що базуються на матеріальних надходженнях, але продукують ідеї та емоції. Більшою частиною ці останні втілюються в реальних людей, хоча не сліц недооцінювати обсяг матеріальної продукції, що супроводжує цеп процес у вигляді статей, книжок й інших культурних артефактів. Але навіть нематеріальна культура може бути використана як товар: вона має структурну позицію в мережі соціального обміну, яка подібна до грошей на комерційних ринках. Саме на цій концепції Бурдьє та його колеги¹ побудували теорію виробництва і розподілу капіталу культури. Загалом, цс також є теорія конфлікту стосовно стратифікації, боротьби інтересів груп і володіння матеріальними й духовними ресурсами.

Існують різні погляди на динаміку зміни в межах систем культурного виробництва. Бурдьє схильний виділяти циклічне відтворення системи, в якій капітал культури перетворюється в різноспрямовану стратифікацію, включаючи власність, а ця остання, в свою чергу, перетворюється знову в культуру. Хоча на загальному рівні маємо абстрактне пояснення, проте залишається відкритим питання, як така система змінюється з часом, включаючи ті умови, що її розвивають або можуть спричинити до кризи в ній. Мій варіант теорії¹ полягає в тому, що децентралізовані урядові структури потенційно дозволяють конкурентний ринок виробників культури; цей потенціал реалізується мірою існування багатоетнічної ситуації, або через обставини, що мобілізують різні групи конкурувати за мандат елітного статусу. Результатом є інфляційний процес, поширення масової освіти в більшості випадків знеціненої якості, таким чином, сама культурна інфляція спонукує до наступних зусиль у підйомі рівня культурних мандатів.

Зрозуміло, цей процес не може продовжуватись нескінченно через тс, що він прямує до делегітимізації існуючої культури через її інструменталізацію і релятивізацію, а також тому, що матеріальна вартість культурно-виробничої системи як такої в якийсь момент поширюється за межі того, що економіка здатна вкласти в неї. Результатом будуть періоди культурної кризи і дефляції цінності даної культурно-виробничої системи (наприклад, протестантська Реформація наприкінці довгого періоду поширення релігійних рухів і освітніх організацій в період пізнього середньовіччя²). Таким чином має місце не тільки "фіскальна криза держави", викликана, зокрема, гсополітичним надрозширенням, але може бути також "фіскальна криза культурно-виробничих організацій". В обох випадках є структура змагання чи конфлікту: в одному випадку за воєнну гегемонію, в іншому — за статусну гегемонію в межах місцевої мережі стратифікації. Конфлікт має свою власну автономну динаміку, живить себе сам і тому веде структури до нових рівні. Але конфлікт залежить від певної кількості надходжень матеріальних ресурсів, і ці ресурси визначають межу, якої може досягти конфлікт. Поза цими обмеженнями організаційні структури, визначені к, воєним, освітнім чи релігійним, виснажують наявні ресурсі і призводять до кризи і колапсу. Це модель К. Не тільки секулярних культурно-виробничих організацій, але й історичної динаміки релігії.

Проте жодна криза ніколи не кінцем. Загибель однієї форми стратифікації озн. Можливість для її ворогів, для тих, хто був пригноблений нею, захопити засоби організації і самоорганізації. З часом будуються нові структури домінування, які зазнають тих самих структурних змін, що і попередні. Теорія конфлікту — це світосприймання за геракліктом. Проте процес організації та реорганізації через конфлікти є нескінченним.