Інвестиційні компанії і фонди

Один із найбільш важливих елементів системи парабанків — це інвестиційні компанії і фонди. Історія їх масового виникнення бере початок від межі між XIX та XX ст., хоч перша інвестиційна компанія виникла ще в 1822 р. у Бельгії.

У сучасних умовах інвестиційна компанія — це інститут колективного інвестування, який за своїм головним функціональ­ним призначенням є установою, що об'єднує індивідуальні за­ощадження і надає своїм пайовикам, у тому числі і тим, хто не має значних заощаджень, можливість вкласти їх у цінні папери та інші активи. Ця установа виступає в ролі інституту, який за­безпечує управління інвестиціями багатьох індивідуальних влас­ників капіталу.

Спочатку інвестиційні компанії обслуговували власників ве­ликих заощаджень. Що ж стосується власників дрібних заоща­джень, то їм інвестиційні компанії надавали консультаційні по­слуги, оскільки рівень компетенції таких власників у сфері управління своїми активами був невисоким. Уже в 1899 р. у США виникає перша така інвестиційно-консультативна компанія, а че­рез десять років у Америці налічується вже 10 таких компаній. Перехід від консультацій до управління внесками дрібних інвес­торів був досить повільним і прискорився швидким зростанням заощаджень у населення, що перетворювало їх у могутній інвес­тиційний ресурс. Нині в США налічується декілька великих інве­стиційних компаній (таких, наприклад, як «Фіделіті», «Дрейфус», «Венгард», «Франкаін» та ін.), які відіграють велику роль у сус­пільному виробництві. До їх структури входить певна кількість інших інвестиційних компаній, їх капітал становить мільярди доларів.

Процес акумуляції дрібних заощаджень відбувався й до вини­кнення інвестиційних компаній і здійснювався банками. Але ба­нки забезпечували лише збереження капіталу при деякому його збільшенні, як правило, за рахунок фіксованих відсотків. Це не могло влаштовувати всіх потенційних інвесторів. Частина з них цій пасивній позиції хоче протиставити активну, пов'язану з ри­зиком, але водночас і з можливістю помітно примножити свій капітал. Саме цю можливість і реалізує інвестиційна компанія, яка внаслідок цього займає свою власну нішу на фінансовому

_ш

ринку. Зосереджуючи значний капітал і маючи мобільну струк­туру, інвестиційні компанії володіють усіма можливостями для успішної реалізації інтересів своїх вкладників.

Організаційна структура інвестиційних компаній, як правило, пов'язана з акціонерною формою, або з формою товариства з об­меженою відповідальністю. Та нерідко це може бути й організа­ція, що створюється на основі угоди контрактного типу, що укла­дається, як правило, між управляючим компанією (її менедже­ром, яким може бути як фізична, так і юридична особа), депо­зитарієм (від лат. depositum — річ, віддана на схов), тобто організацією, котра зберігає активи інвестиційної компанії, в якості якого найчастіше виступає банк, хоча це може бути й інша довірена особа, і, нарешті, власником капіталу.

Відповідно до цієї угоди власник капіталу (інвестор) передає свої заощадження інвестиційній компанії, купуючи на суму свого внеску інвестиційні сертифікати, або акції цієї компанії. Управ­ляючий компанії бере на себе відповідальність і обов'язки з управління всім сукупним капіталом компанії, що представлений сумою вкладів індивідуальних вкладників. Депозитарій, або до­вірена особа, зобов'язується зберігати активи інвестиційної ком­панії.

Інвестиційні компанії бувають відкритого й закритого типу. Компанії закритого типу — це організації, які випускають чітко визначену кількість інвестиційних сертифікатів, що продаються інвесторам. Зазначені цінні папери інвестор не може повернути інвестиційній компанії для їх погашення, через це такі інвести­ційні сертифікати і акції є неліквідними. Але відсутність ліквід­ності цих цінних паперів з боку інвестиційної компанії не озна­чає їх абсолютної неліквідності. Ліквідність емітованих (випущених) закритою інвестиційною компанією цінних паперів забезпечується можливістю їх реалізації на вторинному ринку цінних паперів. Вони можуть бути об'єктом купівлі-продажу як на біржовому, так і на позабіржовому ринку, що визначається становищем інвестиційної компанії і тим, чи включена вона в лі-стинг (список) відповідної біржі, чи ні.

Інвестиційні компанії відкритого типу відрізняються від за­критих тим, що вони у встановлений термін, а досить часто і в будь-який момент часу можуть придбати випущені ними в обіг інвестиційні сертифікати, або акції. Таким чином, цінні папери таких компаній мають надзвичайно високу ліквідність. Відкриті інвестиційні компанії дуже привабливі для інвестора (особливо Дрібного), але водночас це пов'язано з небезпекою наростаючого

20*

307

погашення інвестиційних сертифікатів, з можливим банкрутст­вом таких компаній. Проте у високорозвинених країнах такого, як правило, не відбувається. Стійкість відкритих інвестиційних компаній посилюється дією цілої низки причин, серед яких як головні і найбільш поширені такі:

• зростання заощаджень населення, що дає змогу частину до­ходів постійно перетворювати в капітал і забезпечувати його ди­версифікацію;

• зростання рівня масової економічної культури населення, що дає можливість інвестору орієнтуватись у своїй стратегії з ураху­ванням певних закономірностей розвитку фінансового ринку;

• стабільна й досить досконала (принаймні у високорозвине­них країнах) система законодавства, що забезпечує досить висо­кий рівень захисту інтересів інвестора;

• розвинута система комерційних структур, що спеціалізу­ються на страхуванні підприємницьких ризиків;

• прозорість ринку цінних паперів і наявність доступу до об'єктивної інформації про діяльність його агентів.

Названі вище причини визначили певну стійкість і прогнозо-ваність поведінки дрібного інвестора відносно різних потрясінь, які відбуваються на фінансовому ринку, а вона, у свою чергу, укріпила основи існування відкритих інвестиційних компаній, що характеризуються високою ліквідністю своїх цінних паперів.

Відкриті інвестиційні компанії з'явилися відносно недавно і дуже поширились після Другої світової війни. У практиці країн Заходу їх часто називають взаємними, або інвестиційними фон­дами.

Інвестиційні компанії як закритого, так і відкритого типу роз­міщують акумульовані грошові кошти на ринку цінних паперів. А так як вони є одними з основних покупців цінних паперів ін­ших емітентів, то їх називають інституціональними інвесторами.

Закриті інвестиційні компанії, реалізувавши свої сертифікати, розміщують кошти в ринкові активи, проводячи при цьому до­сить незалежну інвестиційну стратегію. Останнє обумовлено тим, що ці компанії не приймають до погашення випущені ними сертифікати. Інвестори, купуючи інвестиційні сертифікати такої компанії, розглядають їх як довгострокове вкладення своїх кош­тів і інтерес вкладника зосереджується на доході, пов'язаному зі збільшенням вартості цих сертифікатів на вторинному ринку цінних паперів.

Відкриті інвестиційні компанії менш вільні у реалізації довго­строкової інвестиційної стратегії, бо вони змушені підтримувати

3CS

високий ступінь ліквідності випущених ними сертифікатів. Збит­ки і втрати, пов'язані зі зміною ринкової кон'юнктури, відкриті інвестиційні компанії перекладають на власників способом зміни ціни інвестиційних сертифікатів, які погашаються відповідно до поточної ринкової ціни цих паперів. Однак висока ліквідність цінних паперів відкритих інвестиційних компаній приваблює ба­гатьох вкладників і перш за все дрібних.

Поширеність інвестиційних компаній і фондів як форми взає­много (колективного) інвестування та певна тенденція їх доміну­вання щодо індивідуальних форм інвестиційної діяльності обу­мовлені тими реальними перевагами, які отримують як дрібні, так і крупні інвестори, що вдаються до колективного інвестування.

Для дрібного інвестора ці переваги у більшості випадків пов'язані з такими моментами:

• зниження ризику інвестицій, що обумовлено можливістю диверсифікації навіть невеликих за розмірами заощаджень;

• невеликим порогом величини вкладу, який залучається інве­стиційними фондами або компаніями, що надає процесу інвесту­вання досить мобільний характер;

• значно меншими (порівняно з індивідуальним інвестуван­ням) накладними витратами;

• широкими можливостями інвестора щодо оперативного ви­рішення питання подальшого використання дивідендів. Колекти­вні форми інвестування, як правило, дають можливість або інвес­тувати їх, або перетворити в дохід шляхом отримання готівкових грошей.

Поряд з дрібним інвестором важливим суб'єктом інвестицій­ного процесу є і крупний інвестор. Це пов'язано з тим; що одним з помітних об'єктивних явищ, властивих ринковій організації су­спільного виробництва, є майнова диференціація населення. Як свідчить практика високорозвинутих країн Заходу, і з боку круп­ного інвестора має місце тенденція до використання колективних форм організації інвестування. Це досить помітне явище обумов­лене тими перевагами, які дають крупному інвестору фонди вза­ємного інвестування порівняно з індивідуальним інвестуванням. Найбільш важливі з них такі:

• ціла низка високоприбуткових сфер інвестування характе­ризується підвищеним ступенем ризику, що робить індивідуальне інвестування нераціональним;

• управління інвестиціями постійно ускладнюється, стає все більш витратним і об'єктивно робить більш вигідною організа­цію колективного управління ними;

3D?

♦ диверсифікація інвестиційного портфеля є неодмінною умо­вою організації цієї діяльності і для крупного вкладника. У той же час ускладнення самої інвестиційної діяльності і поява нових фінансових інструментів вимагають спеціалізації щодо конкрет­них видів інвестування. Це протиріччя й штовхає крупного вкла­дника до використання колективних форм інвестування.

Історія розвитку інвестиційних компаній та інвестиційних фондів розвинутих країн Заходу і сучасний стан інвестиційного бізнесу в цих країнах дають багатий матеріал для аналізу інвес­тиційних процесів в умовах ринкової економіки і вибору власної національної стратегії в цьому напрямі розвитку суспільного ви­робництва.

Становлення ринкової економіки в Україні й гострота про­блеми інвестиційних ресурсів обумовлюють необхідність розви­тку інвестиційних інститутів. В Україні вони виникли ще до того, як з'явились перші законодавчі акти, що регламентували їх дія­льність. Відставання нормативної бази від реального процесу лі­квідовано тільки на початку 1994 p., коли Президент України підписав Указ «Про інвестиційні фонди і інвестиційні компанії». Згодом у 2001 р. прийнято Закон України «Про інститути спіль­ного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)».

Відповідно до указу Президента України передбачено ство­рення інститутів взаємного інвестування у формі інвестиційних фондів та інвестиційних компаній. Основна різниця між ними знаходилась у площині їх різних можливостей на ринку цінних паперів. Так, інвестиційні фонди створювалися як інститути спі­льного інвестування, тоді як інвестиційна компанія виступала як професійний торговець на ринку цінних паперів, крім того, за пе­вних умов мала змогу здійснювати і колективне інвестування. Між ними була також різниця в припустимих формах організа­ційної структури, в розмірах статутного фонду і т. ін.

Інвестиційний фонд в Україні створювався як юридична особа надзвичайною функцією якої було спільне інвестування. Його організаційна форма визначалася у вигляді акціонерного товари­ства закритого типу зі статутним фондом не менше 2 тис. мініма­льних зарплат. Статутний фонд формувався за рахунок грошових коштів, цінних паперів і нерухомого майна його засновників та учасників.

Інвестиційні фонди, відповідно до Указу Президента Украї­ни від 1994 p., могли бути як відкритими, так і закритими. Від­криті створювались на невизначений термін. Вони забезпечува­ли високу ступінь ліквідності інвестиційних сертифікатів, що

31D

випускалися, встановлюючи терміни їх викупу (погашення). На відміну від них, закриті інвестиційні фонди випущені сертифі­кати не викуповували. Термін діяльності таких фондів був ви­значеним і встановлювався вже у момент створення інвестицій­ного фонду закритого типу.

Наявна і досить недосконала правова база, що регламентувала функціонування інвестиційних компаній і фондів, певною мірою стримувала їх розвиток. Новим кроком у розвитку інвестиційних процесів у нашій державі стало прийняття в 2001 р. Закону Укра­їни «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпорати­вні інвестиційні фонди)». Згідно з положенням цього закону в Україні створюються інститути спільного інвестування, які мо­жуть бути відкритого, інтервального і закритого типу. До відкри­тих належать ті, що в будь-який момент за бажанням інвестора можуть викупити ті цінні папери, які емітовані даним інститутом спільного інвестування. Інтервальні — це різновид відкритих, які відрізняються від останніх тим, що процес викупу (за бажання інвестора) здійснюється в термін, установлений у проспекті емі­сії, але не рідше одного разу на рік. Інститути спільного інвесту­вання належать до закритих тоді, коли вони не беруть на себе зо­бов'язання щодо викупу випущених ними цінних паперів. Останні можуть викуповуватись лише у двох випадках: реоргані­зації або ліквідації емітента.

Закон України регламентує і термін існування інститутів спі­льного інвестування. Щодо цього останні можуть бути створені як на певний термін, так і на безстроковий. При цьому закриті можуть бути лише строковими.

В новому законі вводиться й таке поняття, як диверсифікова-ний, або недиверсифікований вид інституту спільного інвесту­вання. Подаємо ознаки диверсифікованого виду:

• кількість цінних паперів одного емітента в активах інститу­ту спільного інвестування не може перевищувати 10 % від зага­льного обсягу їх емісії;

• активи диверсифікованого інституту спільного інвестуван­ня не менш, як на 80 % повинні складатися з грошових коштів, ощадних сертифікатів, а також облігацій (підприємств, місцевих і Центральних органів влади), які допущені до торгів на біржі, або в торговельно-інформаційній системі.

Відкриті та інтервальні інститути спільного інвестування мо­жуть бути тільки диверсифіковані. Це пояснюється тим, що зако­нодавець намагається створити умови, які б унеможливлювали або робили найменш вірогідними банкрутство цих інститутів. У

311

цьому ж напрямку діють і ті обмеження, що стосуються дивер-сифікованих інститутів спільного інвестування відносно розмі­щення їх активів. Так, їм забороняється:

• тримати у грошових коштах, в ощадних сертифікатах, на депозитних рахунках у банках більше ЗО відсотків загальної вар­тості активів інституту спільного інвестування;

• купувати цінні папери одного емітента більш, ніж на 5 % загальної вартості активів такого інституту;

• придбавати, або додатково інвестувати в цінні папери ор­ганів місцевого самоврядування більш, ніж 10 %загальної варто­сті активів інституту спільного інвестування;

• придбавати, або додатково інвестувати в акції українських емітентів більш, ніж на 40 %загальної вартості активів інституту спільного інвестування.

Це тільки деякі обмеження, встановлені для диверсифікованих інститутів спільного інвестування. Інші стосуються обмежень щодо купівлі цінних паперів іноземних емітентів, емітентів; які є пов'язаними особами інституту спільного інвестування (особи, які здійснюють контроль за відповідною юридичною особою) тощо. Мета цих обмежень полягає в тому, щоб максимально за­безпечити та посилити надійність і стабільність функціонування цих інститутів.

За формою своєї організації інститути спільного інвестування можуть бути як корпоративними інвестиційними фондами, так і пайовими. Корпоративний створюється тільки у формі відкрито­го акціонерного товариства і має здійснювати діяльність тільки зі спільного інвестування.

Корпоративний інвестиційний фонд організовує свою діяль­ність за тими нормами, що встановлені законодавством України для акціонерних товариств. Це стосується, наприклад, мінімаль­ного (початкового) розміру статутного фонду (капіталу), ієрархії й основних повноважень органів такого фонду (збори акціонерів та спостережна рада), порядку проведення зборів акціонерів, по­рядку припинення діяльності інвестиційного фонду тощо. Але при цьому в Законі України «Про інститути спільного інвесту­вання (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» визначають­ся й певні особливості саме акціонерного товариства, що діє як інвестиційний фонд. Зокрема, такому товариству заборонено ви­пускати будь-які інші (крім акцій) цінні папери. Тоді як звичайне акціонерне товариство може випускати, наприклад, облігації (щоправда вартістю не більше 25% від статутного капіталу). Ак­ції корпоративного інвестиційного фонду можуть бути тільки

простими іменними, тоді як інші акціонерні товариства можуть випустити як привілейовані акції (до 10 %), так і прості, та акції на пред'явника. Існують і інші особливості, наприклад, стосовно розкриття інформації інвестиційного фонду.

Пайові інвестиційні фонди — це активи, які належать інвесто­рам на правах спільної часткової власності. Ці активи знаходять­ся в управлінні компанії, яка спеціалізується на управлінні акти­вами. Мінімальний розмір активів пайового фонду не може бути менше від початкового капіталу корпоративного інвестиційного фонду. Пайовий інвестиційний фонд не є юридичною особою.

Створення пайового інвестиційного фонду дає можливість за­йматись організацією спільного інвестування саме компанії з управління активами. Ця компанія відповідає за збитки, які були завдані діяльністю (або бездіяльністю) інституту спільного інвес­тування.

Новий закон про інститути спільного інвестування торкається і вже існуючих інвестиційних компаній та фондів. їх в Україні вже на початок 1999 р. було зареєстровано 959. Але всі вони ви­явились малопотужними. їх активи склали в 2000 р. тільки 0,21 % від ВВП, тоді як в інших країнах з перехідною економі­кою цей рівень сягає 5—12 % від ВВП. До того ж більше 90 % їх були закритими.

Відповідно до Закону України «Про інститути спільного інве­стування (пайові та корпоративні фонди)» всі закриті інвестицій­ні фонди та закриті взаємні фонди інвестиційних компаній у разі закінчення терміну їх існування повинні реорганізуватись у па­йові чи корпоративні інвестиційні фонди, або припинити свою діяльність. А ті, термін дії яких не закінчився, мають право фун­кціонувати до кінця строку, а потім теж повинні бути реорганізо­вані або ж ліквідовані.

Що стосується відкритих інвестиційних фондів і відкритих взаємних фондів, то вони у дворічний термін були або реоргані­зовані в пайові і корпоративні інвестиційні фонди, або ліквідова­ні.

Подальша перспектива їх розвитку в нашій державі пов'язана з удосконаленням законодавства, що регулює діяльність цих ком­паній і фондів та всього фінансового ринку в цілому. Однак фор­мування правового поля створює тільки загальні умови для роз­витку інвестиційного бізнесу. Основу становлення й укріплення Даної форми небанківських кредитних установ мають скласти зміни в матеріальному стані громадян нашої країни. Тільки за умови, що сімейні доходи для більшості населення переважати-

муть їх витрати, стає можливим перетворення фондів взаємного інвестування в потужний важіль інвестиційної діяльності.

Як свідчить досвід високорозвинутих країн Заходу, подальше вдосконалення інвестиційного бізнесу відбувається в напрямі по­силення тієї ланки, яка забезпечує саме колективну організацію інвестування. Така перспектива означає загальний напрям розви­тку вітчизняних інвестиційних фондів. Цей процес стає все помі­тнішим і в 2007 р. в Україні було зареєстровано 107 публічних інститутів спільного інвестування. З них 8-відкритих, 19-інтервальних, 53-закритих, а 27 знаходилися в процесі реєстру­вання.

Довірчі товариства як форма небанківських кредитних інститутів

Довірчі товариства (їх ще називають трастовими компані­ями від англійського слова trust — довіряти) — товариства, що здійснюють управління майном, грошима, або цінними паперами, чи правами за дорученням власника.

Історія виникнення довірчих товариств починається з глибини століть, а саме становлення цього інституту пов'язано перш за все з розвитком відносин власності. Перші довірчі товариства з'являються в середньовічній Англії. У XII—XIII ст. в Англії за­можні громадяни часто віддавали монастирям і церквам у вигля­ді пожертви своє майно, гроші, нерухомість, землі. Оскільки мо­нахи, як правило, не мали права володіти якимось майном, то воно передавалось в управління Радам громадян, які були фор­мальними власниками. У дійсності цим майном розпоряджались монахи. Головним багатством була земля і процес передачі землі монастирям привів до того, що з розвитком феодалізму церква перетворилась у великого землевласника. Наприклад, в Англії до кінця XIII ст. значна частина земель навколо Лондона перейшла в управління монастирів.

Інститут довірчих (трастових) товариств набув в Англії знач­ного розвитку. Останнє знайшло своє вираження як у появі нових суб'єктів довірчих операцій в особі не тільки монахів, а й корпо­рацій торговців та ремісників, так і в удосконаленні законодавст­ва, що регулювало ці відносини. Воно досягло в Англії значного рівня і стало базою для становлення відповідного законодавства в багатьох європейських країнах.

314

функціонування довірчого товариства передбачає досить складну сукупність відносин, що складаються між головними діючими осо­бами, які укладають трастову угоду. До них належать:

• Довіритель (принципал) — фізична, або юридична особа, яка є власником капіталу і передає його в управління довіреній особі (управляючому, або менеджеру) для його використання на певних умовах.

• Довірена особа — фізична або юридична особа, яка на певних, зазначених в угоді, умовах бере в управління майно довірителя.

• Бенефіціар — третя особа, на користь якої здійснюється управління майном, якщо довіритель приймає таке рішення.

Формою організації відносин між довірителем і довіреною особою є трастова угода, основний зміст якої стосується як обов'язків і відповідальності довіреної особи, так і прав та приві­леїв довірителя.

Довірчі товариства, що виникли в середні віки, поступово ста­ли відігравати помітну роль в організації суспільного виробницт­ва. Вирішальним фактором цього розвитку стало подальше вдос­коналення відносин власності, розвиток підприємництва та ускладнення форм його організації.

Еволюція відносин власності знайшла свій прояв, насамперед, у подальшій персоніфікації прав власника, що генетично призве­ло до зміцнення інституту спадкоємства, а це, у свою чергу, ста­ло базою розвитку довірчих товариств. Збереження, а з часом і примноження майна, що передавалось у спадщину, ставало ви­значальною функцією трастів.

З іншого боку, розвиток підприємницької діяльності теж при­водив до помітного поширення трастових послуг. Водночас ускладнення підприємницької діяльності вимагало й подальшого вдосконалення трастових операцій, оскільки в управління часто приймалось не просто майно, а цілі виробничі комплекси зі сво­єю спеціалізацією та особливостями свого становища на ринку.

Загальному поширенню і ускладненню трастових послуг сприяв і подальший розвиток ринкової економіки, важливою ознакою якої стала поява пенсійних фондів, страхових компаній та інших подібних їм установ. Вони посилили необхідність трастових опе­рацій, оскільки трасти вже раніше були пов'язані не тільки з управлінням майном, а й з управлінням фінансами.

У сучасних умовах довірчі товариства за своїм загальним фу­нкціональним призначенням націлені на ефективне використання майна, його фінансових форм, зменшення ризиків підприємниць­кої діяльності та вдосконалення інвестиційного процесу.

Загальна спрямованість діяльності довірчих товариств дає можливість класифікувати трасти залежно від ступеня свободи довіреної особи відносно об'єкта, який передано в управління, • тому всі трасти ділять на активні й пасивні.

Активний траст — це довірче товариство, котре може зміню­вати форму майна, переданого йому в управління без додаткової (попередньої) згоди довірителя.

Пасивний траст або виключає таку можливість узагалі, або передбачає отримання відповідної згоди довірителя.

Трастові операції досить різноманітні, але в цілому їх можна об'єднати в такі групи:

• персональні трастові послуги, що надаються окремим гро­мадянам;

• трастові послуги, що надаються у сфері безпосередньої під­приємницької діяльності;

• послуги, що надаються пенсійним та іншим фондам для максимізації їх доходів.

Залежно від загального спрямування управління, яке здійснює довірче товариство, у світовій практиці виділяють два типи трас-тів — загальні і підприємницькі.

Загальні трастові компанії спеціалізуються на об'єднанні ко­штів дрібних власників. Ці операції досить складні щодо органі­зації і значні за витратами, оскільки управління невеликими капі­талами вимагає додаткових витрат. Через це трастові послуги інколи можуть бути й збитковими для довірчого товариства (на­приклад, для банку), якщо останній надав трастові послуги, дба­ючи про найбільш широкий спектр своїх послуг для клієнтів. Зменшення витрат на індивідуальні трастові операції стало мож­ливим на початку XX ст., коли набув поширення метод об'єд­нання майна і коштів індивідуальних довірителів в один загаль­ний траст.

Підприємницькі трасти відрізняються від загальних тим, що в управління передається виробничий комплекс. Мета такого трас­ту — управління підприємством для його збереження та підви­щення рівня ефективності його функціонування. Він викликаний до життя потребою збереження бізнесу в умовах, що тимчасово не дозволяють власнику організувати таке управління самостійно (наприклад, унаслідок неповноліття спадкоємця). Важливою при­чиною появу й дії таких трастів є бажання пасивних власників забезпечити ефективне управління своїм капіталом.

Умови, що спричинили появу підприємницьких трастів, не обмежуються тільки переліченими моментами. Досить часто це

наслідок особливостей тієї чи іншої ситуації, яка складається в конкретній країні. Так, наприклад, у 40-і роки XX ст. у США для корпорацій була введена заборона на операції з комерційною власністю. Це викликало створення довірчих товариств, які й брали на себе ці операції. Такою причиною можуть бути спеціа­льні умови, в які може потрапити підприємство на тому чи ін­шому етапі свого розвитку, наприклад умови, що пов'язані з не­обхідністю управління на етапі реконструкції підприємства, зміни структури його виробництва через загрозу банкрутства і т.

ін.

Трастові операції, як правило, здійснюються спеціалізованими трастовими компаніями, котрі спеціалізуються на управлінні окремими видами майна або здійснюють свою діяльність в окре­мих галузях економіки. Окрім власне трастових компаній, трас­тові послуги надають і банки. Ці операції, як правило, відрізня­ються від послуг спеціалізованих трастових компаній. Різниця насамперед у тому, що банк надає ті трастові послуги, які за сво­їм характером найбільш близькі до основного спектра послуг, що надаються цією установою. Конкретно це може бути зберігання цінних паперів, ведення бухгалтерських записів клієнта, отри­мання від імені клієнта платежів, купівля чи продаж цінних па­перів, консультування і т. ін.

В Україні до початку 1993 р. не було спеціального норматив­ного акта, який би визначав статус і функції довірчих товариств. Виникнення різних товариств, що використовували у своїй назві визначення «довірче товариство» і займались широким спектром послуг для фізичних та юридичних осіб, відбувалося згідно з За­конами України «Про підприємництво» та «Про підприємство».

Регламентація і певне упорядкування діяльності довірчих то­вариств почалася з 1993 р., коли Кабінетом Міністрів України було прийнято Декрет «Про довірчі товариства». Відповідно до нього предметом діяльності довірчого товариства є представни­цька діяльність з грошовими коштами, цінними паперами та ін­шими документами. Довірче товариство, згідно з цим докумен­том, має бути організоване тільки у формі товариства з додатко­вою відповідальністю, а додаткова відповідальність визначалася внеском, який дорівнював п'ятикратному внеску учасника довір­чого товариства. Ці операції могли здійснюватись як для фізич­них, так і для юридичних осіб.

Особливості діяльності довірчих товариств в Україні насам­перед у початковий період їх становлення та функціонування обумовлені загальною специфікою ринку в Україні. З одного бо-

317

ку — це недосконалість правової бази, яка б регламентувала тра­стові операції, а з другого — відсутність у переважної маси насе­лення майна (як рухомого, так і нерухомого) і цінних паперів, які б могли стати основою розвитку широкого спектра довірчих опе­рацій. За часів Радянського Союзу десятиліттями насаджувався певний стереотип поведінки індивіда, який обмежував накопи­чення майна, не говорячи вже про цінні папери, яких просто не було, і землю, яка не могла бути об'єктом купівлі-продажу.

В цих умовах були поширені операції щодо залучення в управління грошових коштів населення. їх популярність поси­лювалась бажанням населення хоч якось захистити свої доходи від знецінення в умовах гіперінфляції. Така «спеціалізація» дові­рчих товариств у поєднанні з недосконалістю правової бази і новизною цих операцій для населення створила сприятливі умови для широкомасштабних зловживань довірою наших громадян. Хвиля банкрутств довірчих товариств, яка пройшла по Україні, підтвердила цей факт і надовго сформувала негативний імідж трастовим компаніям та їх операціям.

З огляду на це уряд України вжив деяких заходів, що були спрямовані на посилення контролю за діяльністю довірчих това­риств і захист інвесторів від зловживань з боку нечесних людей і шахраїв. Але цього було явно замало. Вирішальний напрям від­новлення довіри населення до інституту довірчих товариств і за­безпечення йому відповідного місця в системі небанківських фі­нансово-кредитних установ лежить у площині прийняття досконалих нормативних актів, що були б здатні створити нор­мальну правову базу для їх функціонування.

Перспектива розвитку трастових компаній у нашій країні, без­сумнівно, є. Вона пов'язана не тільки з тими фундаментальними та об'єктивними процесами, що властиві ринковій економіці і знаходять своє вираження в розвитку відносин власності, підпри­ємництва і зростання доходів населення, але й у специфіці умов, що складаються в Україні в перехідний до ринку період. До та­ких умов можна зарахувати поступовий розвиток ринку цінних паперів, зокрема, досить широке використання населенням при­ватизаційних цінних паперів. Становлення цього сектору фінан­сового ринку в умовах новизни даного явища для громадян на­шої держави відкрило певний простір для діяльності довірчих товариств. Закінчення сертифікатної приватизації не згорнуло цю перспективу, бо в Україні продовжується процес приватизації. А дрібні і середні підприємства, що переходять у власність індиві­дуальних та колективних власників, потребують кваліфікованого

31S

управління, яке далеко не завжди можуть забезпечити нові гос­подарі, котрі, як правило, не мають достатнього досвіду органі­зації господарської діяльності в умовах ринку.

Потреба в трастових компаніях пов'язана із вступом України до COT, адже це помітно посилює конкуренцію, а наші підпри­ємства дуже часто ще не готові до цих нових викликів часу