Сутність і причини інфляції

Інфляція (лат. Inflatio — роздмухування) — це порушення грошового обігу, що виявляється у перепов­ненні грішми сфери обігу. Це явище знаходить свій ви­яв у знецінюванні грошей. Уперше термін інфляція відносно порушень грошового обігу було застосовано у США в період громадянської війни 1861—1865 pp.

Зовнішнім виявом інфляції є підвищення цін — пряме відо­браження знецінювання грошей. Як явище інфляція вже була ві­дома в рабовласницькому суспільстві в умовах дії монетних гро­шових систем. Причиною знецінювання монет було навмисне зменшення в них грошового металу. Так, у Римській імперії ім­ператором Семптимієм Севером у 198 р. вміст міді в срібних мо­нетах було збільшено на 50—60 %, що призвело до знецінювання грошей і зростання цін.

Приклади монетно-грошової інфляції мали місце й у більш пі­зні періоди. Однак у докапіталістичних формаціях і в період ка­піталізму, аж до скасування золотого стандарту, інфляція була явищем спорадичним і найчастіше викликалася зміною в монеті співвідношення між грошовим металом і лігатурою. За відсутно­сті масової фальсифікації монет в умовах золотомонетного стан­дарту інфляція практично була неможлива, тому що кількість грошей в обігу регулювалася стихійно шляхом їхнього відпливу в скарби або їх припливу звідти, хоча справедливо зазначити, що після відкриття Америки і масового напливу в XVI ст. в Європу золота й срібла, награбованого європейцями у народів Америки, ціни в Європі різко зросли. Але то було явище певною мірою особливе і воно, по суті, визначалось факторами, що лежали ско­ріше за межами власне самого суспільного виробництва. Але вже у XX ст. з переходом до паперово-грошових систем інфляція ста­ла частим і грізним явищем для економіки більшості країн.

' Інфляція виявляється в зростанні цін, однак це не означає, що будь-яке підвищення цін — це інфляція. Так, підвищення цін може бути викликано зміною вартості грошового металу внаслі­док зниження витрат на його виробництво. Воно може стати й наслідком масового зменшення довіри населення країни до наці­ональної валюти з огляду на ті чи інші конкретні політичні події. У цих випадках має місце зростання цін, але воно не пов'язане з переповненням каналів обігу грошима.

Інфляція є складним економічним явищем і як таке не має од­нозначного тлумачення серед економістів. Щодо причин інфляції існує кілька теорій. Одна з найпоширеніших — теорія інфляції, засновником якої був Дж. Кейнс. Ця теорія інфляції є складовою його загальної економічної теорії, що, як відомо, базується на ви­вченні проблем попиту. У цьому сенсі Дж. Кейнс пов'язував ін­фляцію, перш за все, зі зростанням попиту і його переважанням над пропозицією. Саме це він уважав головною причиною ін­фляції. Такий підхід до пояснення цього явища отримав назву «теорія інфляції попиту».

Дещо інше тлумачення причин інфляції у тих економістів, які пов'язують це явище з витратами. Це так звана теорія інфляції витрат. її суть у тому, що витрати виробництва суттєво зроста­ють, передусім через позицію профспілок, які змушують робото­давців підвищувати заробітну плату за відсутності зміни або за меншої динаміки зростання попиту. Це, у свою чергу, змушує роботодавців підвищувати ціни. Така низка причин, на думку прихильників цієї теорії, і викликає інфляцію.

Дещо особлива позиція у монетаристів. М. Фрідмен вважав інфляцію суто грошовим феноменом, а її основну причину пов'я­зував з відносно надмірною масою грошей порівняно з валовим внутрішнім продуктом.

У сучасних умовах серед економістів досить поширеним є комплексний підхід до аналізу інфляції як явища. Його суть по­лягає в тому, що інфляція — це наслідок дії цілої низки причин, які лежать як у сфері грошового обігу, так і у сфері самого виро­бництва. Зрозуміло, що чинники інфляції не діють окремо, вони неоднорідні і різні за своєю спрямованістю. Проте незважаючи на їх велике різномаїття, у цілому їх можна певним чином кла­сифікувати. До найбільш істотних причин інфляції належать:

—Емісія грошей, що викликає диспропорцію між реальною потребою народного господарства в грошах і реальною грошо­вою масою.

—Прискорення обороту грошей, що може бути викликано рі­зними обставинами. До них належить, наприклад, широке впро­вадження системи безготівкових розрахунків, застосування нової техніки у процесах, пов'язаних з організацією грошового обігу.

—Значне скорочення товарообігу, обумовлене, наприклад, скороченням виробництва через кризовий стан економіки, не­врожай або якесь стихійне лихо.

—Кредитна експансія, що стає причиною збільшення безготі­вкового грошового обігу, тобто емісії кредитних грошей. Вона може бути викликана депозитно-чековою емісією, здійснюваною комерційними банками. Але оскільки така емісія завжди обме­жена можливостями банку, то ця причина якщо й буває, то має скоріше допоміжний характер. Головна ж причина, як правило, емісія, яка є наслідком певної політики центрального банку.

—Значне збільшення попиту (інфляція попиту), яке може бу­ти викликане, наприклад, різким збільшенням заробітної плати, що не супроводжується таким самим або більшим за динамікою зростанням продуктивності суспільної праці. До такого ж наслід­ку може призвести також збільшення попиту, викликане міліта-

ризащєю економіки, що знаходить своє вираження у зростанні військових замовлень держави.

—Кризові явища у виробництві базових матеріальних ресур­сів. Прикладом може бути енергетична криза, що почалася у світі в 1973 р. і була пов'язана, головним чином, з політикою країн-членів ОПЕК з обмеження видобутку нафти.

Перелічені причини інфляції діють не ізольовано, а часто пе­реплітаються, доповнюючи одна одну і надаючи інфляції харак­тер затяжного і часто дуже глибокого за своїми наслідками про­цесу. На виникнення інфляції і особливо на її розвиток впливають також інші численні чинники. їх можна класифікува­ти на внутрішні й зовнішні. Так, до внутрішніх чинників, що сприяють розвитку інфляційних процесів, належать високий рі­вень монополізації економіки. За наявності великих монополіс­тичних об'єднань, тобто при зосередженні виробництва того чи іншого товару на одному або кількох великих підприємствах, які зосереджують переважну частину виготовлення чи збуту товарів, у них з'являється реальна можливість штучно підвищувати ціни. До цієї групи чинників можна зарахувати і значні обсяги розмі­щення державних цінних паперів. їх покупці — переважно коме­рційні банки. Дуже часто вони реагують на це випуском кредит­них грошей під забезпечення їх державними цінними паперами. Тим самим вони можуть суттєво збільшувати обсяг цих платіж­них засобів у загальній грошовій масі.

До зовнішніх чинників належать, наприклад, імпорт інфляції з однієї країни в іншу. Високий ступінь інтеграції економіки бага­тьох країн, а це особливо характерно для країн, що входять у ре­гіональні економічні блоки (Європейський союз, СНД та ін.), складає основу, на котрій інфляційний процес з однієї країни швидко переходить в іншу. Як правило, імпорт інфляції здійсню­ється через ціни імпортованих товарів, хоча при цьому можливі й інші способи її імпорту.

Інфляція в її відкритому варіанті виявляється у підвищенні цін, але їх зростання може бути різним. Тому для вимірювання інфляції використовують її показник. Він розраховується різними способами.

Насамперед рівень інфляції можна визначити через порівнян­ня вартості валового внутрішнього продукту у звітному і базис­ному періоді. Але при цьому треба виходити з незмінності фізи­чного об'єму валового внутрішнього продукту. Розрахований у такий спосіб показник рівня інфляції називають ще дефлятором валового внутрішнього продукту.

Досить поширеним способом визначення рівня інфляції є його визначення через зміну оптових цін. При цьому беруть оптові ці­ни окремих товарних груп, наприклад, оптові ціни на промисло­ву продукцію або на продукцію сільського господарства.

Однак найпоширенішим способом є визначення рівня інфляції за зміною цін на товари, що входять у так званий споживчий ко­шик. Цей показник має найбільш чітко виражений соціальний аспект, оскільки він відбиває зміну цін за товарами кінцевого споживання.

Рівень інфляції, що визначається за споживчим кошиком мо­жна розрахувати за такою формулою:

Де Іинф — індекс інфляції;

Р₁ — вартість споживчого кошика в поточному році;

Ро — вартість споживчого кошика у попередньому році.

Якщо, наприклад, вартість споживчого кошика в 1999 р. скла­ла 70 грн, а в 1998 р. — 65 грн, то індекс інфляції становитиме: Іинф = 70 : 65 х 100 = 116,6 %, тобто ціни за рік зросли на 16,6 %.

У західній літературі розрахунок індексу інфляції часто здійс­нюють аналогічним методом через розрахунок змін у вартості життя. Для цього використовують формулу Ласпейреса:

де ро — ціни у базисному році;

qо — товари у базисному році;

р₁ — ціни у звітному році.

Визначити індекс інфляції за споживчим кошиком можна не тільки способом зіставлення його загальної вартості на початок і на кінець якогось періоду. Якщо зміна цін на товари, що входять у цей кошик, не була рівномірною щодо тих чи інших товарів, або взагалі характеризувалася різнонаправленістю, то тоді індекс інфляції можна визначити, використовуючи індекси цін на кожну групу товарів. Але при цьому необхідно враховувати питому ва­гу витрат середнього споживача на конкретну групу товарів у за­гальних витратах на його споживання. Розглянемо це на конкре­тному прикладі.

Припустимо, що середній споживач у загальних витратах на задоволення своїх потреб 50 % витрачає на придбання продово­льства. На інші товари в нього йде 40 % усіх витрат і, нарешті,

залишок 10 % своїх витрат він витрачає на послуги. Припустимо, що за рік ціни на товари, які входять у цей кошик, змінилися в такий спосіб. На продовольство ціни знизилися на 10 %, тобто їх рівень наприкінці року склав 90 % від цін на початку року. Ціни на інші товари зросли за той самий період на 10 %, склавши ПО % наприкінці року відносно його початку, і на послуги від­повідно на 30 %, 130 % — на кінець року. Розрахуємо індекс ін­фляції, помноживши (зваживши) індекс цін на питому вагу ви­трат за кожною товарною групою.

90 х 0,5 + ПО х 0,4 + 130 х 0,1 = 102 %.

Отже, інфляція, розрахована в такий спосіб, за рік склала 2 %.

Інфляція в її відкритому вигляді завжди виявляється в зростанні цін. Прогноз їх збільшення можна зробити на основі даних серед­нього річного рівня інфляції. При цьому знаходження терміну по­двоєння цін базується на так званому правилі 70. Це правило дає змогу визначити, через яку кількість років за даного середньо річ­ного рівня інфляції відбудеться подвоєння цін. Для обчислення не­обхідно число 70 поділити на відсоткове вираження інфляції. На­приклад, якщо темп щорічного збільшення рівня цін становить 10 %, то подвоєння цін відбудеться через 70 : 10 = 7 років.

Знецінювання грошей, як найважливіша форма прояву інфля­ції, може мати різну динаміку. Щодо цього інфляцію прийнято класифікувати, розрізняючи такі її види, як: повзуча, коли темп зростання цін коливається у межах 5—10 % на рік; галопуюча — 10—100 % на рік, і гіперінфляція з річним зростанням цін понад 100 %. Щоправда, в економічній літературі ці види інфляції іноді розмежовують і на основі дещо інших показників зростання цін, однак, це не дуже суттєво. Головне те, що різниця між повзучою, галопуючою і гіперінфляцією характеризується якісно різною динамікою зростання цін. Знецінювання грошей у рамках гіпер­інфляції може бути дуже великим, воно вимірюється цифрою 1000 відсотків і більше. Найбільшу у світі інфляцію зафіксовано після Другої світової війни в Угорщині, коли в червні 1946 р. бу­ли випущені банкноти вартістю в егімільярд більйонів (один мі­льярд мільярдів).

Повзуча інфляція не призводить до значного зростання цін. У цих умовах господарюючі суб'єкти і населення використовують певний надлишок грошей для нагромадження, що уповільнює швидкість їх обігу і діє як антиінфляційний фактор. До того ж така інфляція має певні позитивні моменти, стимулюючи вироб­ництво. Вона не спричиняє помітних негативних явищ і тому

Ш

може тривати протягом довгого часу. її негативний потенціал накопичується поступово і за інших незмінних умов вона врешті-решт переростає в галопуючу.

Галопуюча інфляція характеризується стрімким зростанням цін. Воно посилюється зростанням споживчого попиту, бо споживач прагне швидше витратити гроші, поки вони не знецінились ще бі­льше. Довіра до грошей різко падає і господарюючим суб'єктам стає невигідно тримати свої активи в грошовій формі. Гроші зі сфери нагромадження переходять у сферу обігу і тим самим при­скорюють швидкість руху грошей, що, у свою чергу, стає додатко­вим стимулом до нарощування цін. Сфера грошового обігу розла­днується, гроші втрачають свою купівельну спроможність, і суб'єкти господарювання переходять до бартерних операцій.

У цих умовах держава втрачає контроль над грошовим обігом і постає перед необхідністю знову й знову здійснювати емісію. Це, у свою чергу, прискорює зростання цін і врешті-решт при­зводить до виникнення інфляційної спіралі, унаслідок якої гало­пуюча інфляція переростає в гіперінфляцію.

Гіперінфляція характеризується повним розладом грошового обігу. Емісія грошей уже не покриває потребу в них і держава вдається до випуску банкнот великих номіналів, але й це не вга­мовує голоду на гроші. Водночас втрачають свою вартість і ак­тиви, розміщені в цінні папери, депозити тощо. Особливо неза-хищеними виявляються заощадження. Вони знецінюються і втрачають свій сенс.

Повний розлад у грошовій сфері призводить до руйнування всього господарського механізму. Ринок стає хаотичним, у виро­бництві виникають великі диспропорції, суб'єкт господарювання втрачає стимул до виробництва.

На цьому етапі інфляція супроводжується і масштабним пере­розподілом багатства. Ті, хто зумів укласти гроші в найбільш за­хищені від знецінення активи (у землю, нерухомість та ін.), бага­тіють, бо вартість цих об'єктів зростає, а ті, хто не мав змоги зробити це, бідніють і навіть можуть стати банкрутами. Помітно виграють боржники і програють кредитори. Заощадження знеці­нюються і цей процес робить бідними значні верстви населення.

Унаслідок названих негативних процесів у суспільстві зростає напруга, яка може призвести як до гострих соціальних конфлік­тів, так і до зміни політичної ситуації в країні.

Зростання цін на різні товари і товарні групи відбувається по-різному. Воно може характеризуватися відносно рівним і одно-направленим зростанням цін на всі товари. Таку інфляцію часто

170

називають збалансованою. Утім ситуація, що припускає незмін­ність співвідношення цін на різні товари відносно один одного, скоріше суто теоретична. Частіше зміна цін відбувається як різ-норівнева, а в окремих випадках і як різнонаправлена. Таку ін­фляцію класифікують як незбалансовану.

Процес розвитку інфляції, обумовлений значною емісією гро­шей, проходить два пов'язаних між собою етапи.

На першому етапі темп емісії випереджає темп знецінювання гро­шей. Найчастіше це визначається двома основними обставинами:

1. На початковому етапі інфляція неадекватно сприймається населенням, тому частина грошей приймає форму заощаджень. Унаслідок цього швидкість обігу грошей зменшується, а це, у свою чергу, призводить до відносного відставання знецінювання грошей стосовно збільшення їх випуску.

2. Збільшення грошей в обігу призводить до часткової заміни безготівкових розрахунків готівковим грошовим оборотом, що зменшує швидкість обігу грошей і сприяє уповільненню динамі­ки знецінювання грошей.

Прикладом може бути інфляція в Росії у період Першої світо­вої війни. За два роки (1914—1915 pp.) кількість банкнот, що вже не розмінювалися на золото, зросла у 2,5 раза, а їх купівельна спроможність знизилась тільки в 1,5 раза.

Якщо процес емісії грошей супроводжується комплексом ін­ших заходів і відбувається на тлі зростання виробництва, то цей етап може бути досить тривалим, а розрив між динамікою емісії і динамікою знецінювання грошей — дуже суттєвим. Так, у роки Другої світової війни в США наростаюча емісія паперових гро­шей супроводжувалася зростанням валового національного про­дукту, що за 1941—1945 pp. збільшився в 1,5 раза, контролем за цінами і нормованим розподілом окремих товарів. У результаті за цей період емісія нерозмінних банкнот зросла в 3,7 раза, а ін­фляція склала всього 25 %.

Другий етап розвитку інфляції супроводжується зворотним явищем. Темп знецінювання грошей перевищує темп їх емісії. Головні причини цього найчастіше пов'язані з тим, що:

1. Інфляція викликає скорочення виробництва і внаслідок цьо­го, товарообіг скорочується, що відносно збільшує масу грошей, які знаходяться в обігу.

2. Інфляція викликає у населення стійке прагнення скоріше перетворити гроші в товари, а це прискорює оборот грошової ма­си і призводить до перевищення темпів знецінювання грошей над темпами їх випуску.

Соціально-економічні наслідки інфляції

Інфляція пов'язана зі збільшенням грошової маси. У відно­сно невеликих межах це позитивно впливає на економіку, що обумовлено такими моментами:

—Збільшення грошової маси спричиняє зниження ставки від­сотків за кредит, але викликає певне зростання курсу акцій та об­лігацій, а це, у свою чергу, призводить до зростання інвестицій, розширює експансію комерційних банків і збільшує обсяги інве­стицій.

—Зростання грошової маси сприяє збільшенню споживання, підвищення попиту на нерухомість, що, у свою чергу, приводить до зростання інвестиційної мотивації і, врешті-решт, до розвитку суспільного виробництва.

Однак цей позитивний момент має місце тільки за відносно невеликих розмірів емісії, що не набагато перевищує реальну по­требу в грошах. Коли ж емісія досягає значних розмірів, інфляція втрачає свій позитивний вплив на суспільне виробництво.

Наслідки, причиною яких стає інфляція, різноманітні і аж ніяк не односпрямовані. За певних умов інфляція вигідна окремим вер­ствам підприємців і державі. Так, держава за рахунок інфляції по­криває свої, як правило, непродуктивні витрати і фінансує держав­ний сектор економіки. Власне кажучи, держава оподатковує все населення емісійним податком. Він дозволяє державі одержати не­обхідні кошти швидше, ніж, наприклад, при введенні нових подат­ків або збільшенні державного боргу. Порівняно з традиційними методами вилучення матеріальних цінностей у населення емісія дає можливість у більш значних масштабах оббирати власних гро­мадян та ще й зменшувати при цьому свої витрати. Справа в тому, що введення нових податків або їх підвищення викликає опір ос­новної маси населення і не завжди досягає мети. Аналогічна ситу­ація і з державними позиками, де, як правило, діє добровільний принцип підписки. А додаткова емісія не пов'язана з цими чинни­ками, тому саме вона стає способом практично безкоштовного ви­лучення коштів державою у свого населення.

Певну вигоду, особливо на початковому етапі, інфляція при­носить і підприємцям, оскільки попит на товари підвищується, а це збільшує ділову активність. Проте ця вигода може мати місце тільки за умови, що збільшення прибутку випереджає інфляційне зростання цін. Розглянемо це на прикладі розрахунку ефективно-

сті інвестиційного процесу в умовах певного (прогнозованого) зростання інфляції.

Припустимо, що інвестиційний проект вимагає витрат у роз­мірі 300 тис. грн. Його здійснення передбачає два етапи тривалі­стю по одному року кожний. На першому етапі передбачається отримання прибутку в розмірі 150 тис. грн. На другому — 100 тис. грн. Очікуваний рівень інфляції першого року — 15 %, а другого — 20 %.

Розрахуємо реальний прибуток за даним інвестиційним прое­ктом, використовуючи метод дисконтування. За першим пері­одом прибуток дорівнює 150 тис. грн : 1 + 0,15 = 130,4 тис. грн, а за другим 100 тис. грн : 1 + 0,2 = 83,3 тис. грн. У цілому прибу­ток складає 130,4 + 83,3 = 213,7 тис. грн. Таким чином, через ін­фляцію даний інвестиційний проект не має економічної ефектив­ності в перші два роки.

Якщо ж уявити, що на третій рік інфляція була на рівні 20 %, а прибуток сягне 200 тис. грн, то з урахуванням дисконтування він складе: 200 тис. грн : 1 + 0,2 = 166,6 тис. грн. У цілому за три ро­ки прибуток складатиме: 130,4 + 83,3 + 166,6 = 380,3 тис. грн, а це означає, що, починаючи з третього року, даний інвестиційний проект стає ефективним.

Серед підприємців особливо виграють ті, хто займається екс­портом своєї продукції. Це обумовлено тим, що витрати на виро­бництво продукції в умовах інфляції зменшуються. Головним чином, це має місце внаслідок того, що реальна заробітна плата найманих робітників знижується. Це дає можливість експортерам знизити ціни на свої товари і зміцнити свої позиції на зовніш­ньому ринку.

До числа тих, хто одержує значні вигоди від інфляції, нале­жать і боржники. Особливо вигідно це великим землевласникам, оскільки їх заборгованість, як правило, значна і практично по­стійна. Виграш цієї частини підприємців та власників досягаєть­ся, головним чином, за рахунок перерозподілу прибутку, викли­каного до життя інфляцією.

Зрозуміло, що позитивний економічний ефект інфляції для окремих верств населення і для держави досягається за рахунок втрат іншої частини громадян. У числі тих, хто найбільш потер­пає від інфляції, насамперед, найменш захищені верстви насе­лення. Пенсіонери, інваліди, студенти і деякі категорії працюю­чих в умовах інфляції втрачають свої заощадження, а їх пенсії, стипендії та інші виплати не зростають узагалі або збільшуються в темпі, що відстає від темпів інфляції.

Зменшення реальної заробітної плати основної частини най­маних робітників у період інфляції стає повсюдним. Це призво­дить до змін у структурі споживання, погіршення загальних умов відтворення робочої сили, зубожіння населення.

У період інфляції погіршується становище дрібних власників і особливо фермерів. Різниця між цінами на сільськогосподарську і промислову продукцію зростає, а це погіршує їх економічне становище.

З розвитком інфляційних процесів відбуваються глибокі нега­тивні зміни в економіці в цілому. Ціни на вироблені товари шви­дко зростають. При цьому підвищення цін відбувається нерівно­мірно, а це спричиняє порушення сформованих в економіці пропорцій.

Неодмінним супутником такої зміни цін стає спекуляція. Ви­никає величезна кількість посередницьких фірм, що займаються перепродажем вироблених товарів.

Нестійкість грошової одиниці значно збільшує підприємни­цький ризик і знижує ділову активність. Причиною її зниження стає скорочення всіх видів кредиту і, насамперед, комерційно­го.

Капіталовкладення в економіку зменшуються, а зміна струк­тури попиту і нерівномірне зростання цін призводить до дезорга­нізації внутрішнього ринку.

Зниження реальної заробітної плати робить ручну працю де­шевою, а це гальмує науково-технічний прогрес і впровадження нової техніки.

Прямим вираженням негативних наслідків інфляції стає роз­лад усієї системи грошового обігу. Один із яскравих проявів цьо­го — витиснення національної грошової одиниці іноземною ва­лютою.

Інфляція призводить до порушення сформованих міжнарод­них відносин, а можливість зниження цін на експортні товари тієї країни, де інфляція досягла великих розмірів, посилює конкурен­цію на зовнішніх ринках.

Одним із важливих моментів інфляції є її вплив на стан безро­біття. Аналізуючи цей взаємозв'язок, у 1958 р. англійський еко­номіст О. Філіпс дійшов висновку, що між зміною ставок заробі­тної плати і рівнем безробіття існує зворотна залежність. Зображена у вигляді графіка, дана залежність увійшла в економі­чну літературу під назвою кривої Філіпса.

У подальшому взаємозв'язок між зміною заробітної плати і інфляцією досліджувався й іншими вченими. У цей аналіз поміт-

174

ний внесок зробили американські вчені П. Самуельсон і Р. Солоу. Вони замінили ставки заробітної плати на інший пока­зник — товарні ціни. Саме в такому вигляді сьогодні і зображу­ють криву О. Філіпса. (рис. 1).

Рис. 1.

Крива О. Філіпса показує, якщо в суспільстві (головним чи­ном внаслідок дій уряду) стимулюється попит, то це приводить у підсумку до зростання цін. Ціна піднімається, наприклад, з рівня Рі до рівня точки Р₃. Одночасно рівень безробіття зменшується і обсяг його скорочується з Аз до Аі. При зворотній зміні цін (їх зниженні) відбувається збільшення безробіття.

Крива О. Філіпса, безперечно віддзеркалює певний стійкий повторюваний зв'язок між зростанням цін і рівнем безробіття. Однак досвід багатьох країн показує, що можливість регулюван­ня безробіття за допомогою зміни цін дуже обмежена і може за­стосовуватись з відносним успіхом тільки в короткі відрізки ча­су. Залежність між інфляцією і безробіттям у тривалій перспективі вже не вкладається в той зв'язок, що ілюструє крива О. Філіпса. Це говорить про те, що інфляція є дуже складним явищем і тільки протягом короткого часу може визначатися яким-небудь одним важливим фактором.

Якщо інфляція триває досить довго, то сукупність усіх її нега­тивних наслідків призводить до різкого розладу фінансової сис­теми держави і до важкого стану всієї економіки.

інфляція в Україні та її особливості

Перші роки становлення незалежної суверенної України су­проводжувалися значними економічними труднощами. У головно­му вони пов'язані з переходом від тотально-планової системи орга­нізації виробництва до ринкової економіки. Саме еволюція соціально-економічного оновлення нашої Батьківщини і викликала до життя низку об'єктивних суперечностей, які, у свою чергу, при­звели до появи глобальних негативних явищ. Серед них — диспро­порції в економіці, спад виробництва, безробіття, різке погіршення матеріального становища основної частини населення — усе це ще не повний перелік тих явищ в економічному житті нашого суспіль­ства, які надовго стали ознакою розвитку України. Серед них особ­ливе місце за своїм значенням і впливом на посилення економічної кризи в Україні зайняла інфляція.

Слід зазначити, що в умовах тоталітарної системи з її практи­чно повним контролем за цінами інфляція мала місце у вигляді прихованої. Остання, як відомо, виявляється в дефіциті товарів і послуг, який щодалі посилювався в СРСР, віддзеркалюючи вели­ку розбалансованість товарної і грошової сфери.

Перші роки існування України як незалежної держави супро­воджувалися величезним збільшенням цін і характеризувалися високою динамікою їх зростання. Так у 1991 р. інфляція склала 390 % за рік, у 1992 р. — 2100 %, а в 1993 р. — 10 256 % за рік. Цей рік став піком інфляційного процесу. Надалі вона почала помітно падати і склала в 1994 р. — 501 %, у 1995 р. — 281,7 %, у 1996 p.— 139,7%, у 1997 p.— 110,1 %, у 1998 p.— 120%, у 1999 р. — 119,2 %, у 2000 р. — 125,8 %, у 2001 р. — 106,1 %, у 2002 р. — 99,4 %, у 2003 р. — 108,2 %, у 2004 р. — 112,3 %. 2005 р. - 110,3 % у 2006 р. - 111,6 %, у 2007 р. 116,6 %.

Інфляція в Україні, як і в інших країнах колишнього соціаліс­тичного табору, була викликана багатьма причинами. Серед них можна виділити такі:

—Україна в спадщину від СРСР одержала дуже деформовану економіку, в якій величезна роль належала військово-промис­ловому комплексу. У 1990 р. у промисловості України прибли­зно 40 % обсягів виробництва припадало на військове виробни­цтво. Це різко зменшувало можливості економіки щодо задово­лення потреб населення і спричиняло величезні непродуктивні витрати.

—Поряд із цим народне господарство України, як і інших країн СНД, характеризувалося високим рівнем монополізації економіки. Так, тільки серед 380 найбільших підприємств Украї­ни в 1990 р. більше половини являли собою одне єдине підпри­ємство з виробництва відповідного товару. В умовах спаду виро­бництва ця обставина теж сприяла помітному зростанню цін.

—Важливою причиною, що обумовила наростання інфляції в перші роки існування незалежної України, стало й те, що уряд ви­діляв величезні кошти на підтримку неефективно працюючих під­приємств. До них належала більша частина колгоспів, окремі під­приємства промисловості і навіть цілі галузі, наприклад вугільна.

—Загальний стан економіки у поєднанні зі складнощами пере­хідного до ринку періоду призвів до значного скорочення обсягів як промислового, так і сільськогосподарського виробництва. За 1991—1999 рр. валовий внутрішній продукт країни зменшився в 2,5 раза.

—Розвитку інфляційних процесів сприяла й сформована за роки радянської влади в населення стійка психологія споживан­ня. У поєднанні з масовою безгосподарністю і марнотратством усіх видів ресурсів вона ставала причиною нераціонального ви­користання наявного потенціалу і скорочувала товарну масу. Це призводило до істотного тиску на споживчий ринок і порушува­ло співвідношення між грошовою і товарною масами.

—Суттєвою причиною, що обумовила розвиток інфляційної спіралі, стало підвищення цін на російські енергоносії. Досить сказати, що тільки за 1992 р. ціни на нафту, газ і нафтопродкти зросли в 300 разів (Урядовий кур'єр.— 1993. — №9—10.— С. 3) У зв'язку з цим Україна, яка не має великих запасів енерге­тичних ресурсів і насамперед нафти й газу, з її залежністю від одного постачальника, потрапила в надзвичайно скрутний стан, і це стало одним зі значних чинників гіперінфляції в нашій державі.

—Суттєвим чинником інфляції в Україні виявилося деформу­вання попиту. Ті групи населення, що почали отримувати великі доходи, стали пред'являти підвищений попит на іноземні товари і на вітчизняні товари підвищеної якості. Це призвело до поси­лення диспропорцій в економіці саме через зміну попиту.

—Усі ці явища в економіці України як у дзеркалі знайшли свій відбиток у величезному дефіциті державного бюджету, по­криття якого значною мірою здійснювалось за рахунок емісії грошей. Так, за 1992 -1995 pp. частка кредитів уряду в загально­му обсязі чистих внутрішніх вимог, куди, крім кредитів уряду, входять прямі кредити комерційним банкам і кредити цим бан-

12«6

кам, що розміщувались через кредитні аукціони, склала біля 90 %. За розрахунками фахівців у 1993 р. за рахунок збільшення грошової маси інфляція забезпечувалася приблизно на 85 %. В останньому її приріст був наслідком перш за все зміни швидкості обігу грошової маси і падіння виробництва.

—Важливою причиною інфляції став і її прямий імпорт з Росії. У 1991 р. правлячі кола Росії, намагаючись закріпитись при владі, піш­ли на нечувану емісію грошей. Тільки за 1991 р. Центральний банк Росії випустив в обіг грошей на 32 % більше, ніж за попередні 30 ро­ків (1961—1990 pp.). Що ж стосується нашої держави, то емісія гро­шей в Україні за 1991 р. була на 40 % менше, ніж за всі попередні 30 років. Унаслідок цього грошова маса в Росії за весь 1991 р. зросла в 2,26 раза, а в Україні — тільки в 1,44 раза. За наявності прозорих ко­рдонів цей надлишок грошей з Росії хлинув в Україну, змітаючи з полиць наших крамниць товари і посилюючи дисбаланс між товар­ною і грошовою масами (Экономика и жизнь. —1992. — № 10, — С. 8.; Урядовий кур'єр. — 1992. — № 6. — С. 3.)

—Суттєвим чинником інфляції в країні стало й те, що Росія без будь-яких правових підстав оголосила себе правонаступником загаль­носоюзного майна багатьох державних інституцій. І серед них — активи Державного банку колишнього СРСР, що були представлені золотим і діамантовим фондами, валютними резервами, дорогоцінни­ми металами та камінням й іншими активами. Зрозуміло, що якби Україна й інші колишні республіки Радянського Союзу відстояли своє законне право на частину тільки цього спільного майна (не говорячи вже про правомірність поділу всіх флотів, а не тільки Чорноморсько­го), інфляція в цих республіках була б значно меншою.

Таким чином, можна констатувати, що в Україні інфляція ви­кликана цілою низкою причин, що в поєднанні з повною руйна­цією господарчого механізму призвело до дуже тяжких наслідків. Цей важкий інфляційний період тривав практично до грошової реформи 1996 p., після якої інфляція значно зменшилась.

Особливі надії на вщухання інфляційних процесів Україна отримала після припинення фази депресії і початку пожвавлення в суспільному виробництві. Вже в 1999 р. спад ВВП був най­меншим за всі попередні роки і відносно невеликим, а в 2000 р. уперше ВВП зріс на 5,9 %. У наступному році він збільшився на 9,2 %, у 2002 р. — на 5,2 %, у 2003 р. — на 9,3 %, а у 2004 р. — на 12 %. Ці позитивні зміни в поєднанні з виваженою політикою монетаризму суттєво вплинули й на динаміку інфляції. Вона по­мітно вщухає і вже в 2001 р. становить 106,1 %, у 2002 р.— 99,4 %, але з 2003 р. знову зростає і сягає в 2007 р. - 116,6 %.

_5.4

Грошові реформи

Тривалі і глибокі кризові явища в економіці й особливо в грошовому обігу країни завжди вимагають розробки та здійснен­ня заходів, покликаних змінити ситуацію і поліпшити стан гро­шового обігу й економіки в цілому. Ці заходи можуть набувати форми часткових і подовжених у часі дій виконавчої й законода­вчої влади, чи форму концентрованих за часом і місцем дій, на­цілених на кардинальну зміну ситуації. У такому разі звичайно говорять про господарську або грошову реформу.

Кожна грошова реформа завжди індивідуальна, бо, з одного боку, віддзеркалює конкретні історичні й ринкові умови тієї кра­їни, в якій вона здійснюється, а з іншого — кожна окрема грошо­ва реформа має свою мету, засоби її реалізації і, врешті-решт, свої, несхожі ні на яку іншу реформу, наслідки.

Але попри високий рівень індивідуальності та специфічності, притаманні кожній грошовій реформі, вони мають і певні спільні риси. Останнє дає змогу деяким чином класифікувати грошові реформи.

Передусім слід зауважити, що в економічній літературі часто розрізняють грошові реформи у вузькому й широкому розумінні. У вузькому розумінні — це реформи, спрямовані на те, щоб змі­цнити грошову систему без докорінної зміни самої системи. Гро­шові реформи, розглянуті під таким кутом з огляду на їх зміст, як правило, розрізняють такі:

1. Формальна грошова реформа, що зводиться найчастіше до простої заміни одного зразка купюр іншим. Приводом до цього є недостатня захищеність купюр старого зразка, або посилення ма­сштабів її фальсифікації.

2. Грошова реформа, що ставить за мету зміну існуючого ма­сштабу цін. Це так звана деномінаційна грошова реформа.

3. Грошові реформи конфіскаційного типу, тобто грошові ре­форми, що мають за мету безеквівалентне вилучення у населення і суб'єктів господарювання частини грошової маси. Зрозуміло, що такий тип грошової реформи здійснюється в короткі періоди часу, а її підготовка здійснюється таємно від громадян.

Ця класифікація, безсумнівно, є певною мірою умовною. У практиці проведення грошових реформ найчастіше вдаються до комплексу заходів, що призводить до здійснення складних ре­форм, які можуть охоплювати різні типи реформ у різному поєд-

нанні з різними акцентами на тому чи іншому смисловому моме­нті реформи.

Грошові реформи, яким би змістом вони не визначались, зав­жди спрямовані на зміцнення грошової одиниці і суттєве поліп­шення всієї сфери грошового обігу. Це, так би мовити, обов'язкові тактичні завдання будь-якої грошової реформи, яки­ми вона, безсумнівно, не обмежується, бо передбачає і наявність певної стратегії, що пов'язана, як правило, зі створенням відпові­дних умов для поліпшення всього процесу суспільного відтво­рення. Досягнення як стратегічних, так і тактичних цілей перед­бачає певний механізм реалізації грошових реформ, конкретні методи їх здійснення.

За методом здійснення можна виділити такі грошові реформи:

—Реформи, що здійснюються шляхом реставрації. Суть цього методу полягає в тому, що знецінену грошову одиницю поступо­во зміцнюють, змінюючи співвідношення між грошовою і товар­ною масою, тобто акцент робиться на розвитку виробництва та­ким чином, щоб поступово грошова одиниця країни відображала більшу (за вартістю) сукупну товарну масу, ніж до початку ре­форми.

Такий спосіб є найбільш прийнятним для суспільства, але він потребує значних зусиль і така реформа, як правило, здійснюєть­ся протягом тривалого часу. Прикладом можуть бути США, що використали цей метод, відновлюючи і зміцнюючи свою грошо­ву одиницю після громадянської війни 1861—1865 pp. На це во­ни витратили 14 років. Довготривалість здійснення грошових реформ таким способом досить часто спонукає тих, хто її планує і здійснює, до використання ще так званої дефляції. Остання по­лягає в тому, що частина грошової маси вилучається з грошового обігу і знищується. У такий спосіб це зміцнює зусилля суспільст­ва щодо відновлення статусу грошової одиниці. Звісно, знищення частини грошових знаків може здійснювати тільки держава, а вилучити їх з обігу без відповідного еквівалента вона не може. Це робить дефляцію найбільш прийнятним прийомом грошової реформи для всіх верств суспільства.

—Складним, але таким, що мав місце в історії грошових ре­форм методом, є метод уведення паралельних валют. Суть цього методу полягає в тому, що введення нової грошової одиниці здій­снюється поступово і вона певний час діє поряд зі старою грошо­вою одиницею, сфера функціонування якої поступово звужуєть­ся. Це складний шлях реформування сфери грошового обігу, він завжди має конфіскаційну спрямованість, незалежно від того

оголошено про це офіційно, чи ні. Справа в тому, що та грошова одиниця, яка ще діє, але вже приречена на зникнення, швидко втрачає сферу своєї дії і, по суті, частину коштів у населення та­ким чином конфіскують.

Прикладом успішного застосування такого методу може бути грошова реформа, що здійснювалась у Радянському Союзі в 1922—1924 рр. Тоді перебудова грошової системи почалася з емісії в 1922 р. банківських білетів у червінцях, які мали золотий уміст 7,7 грама золота. Водночас у 1922 і в 1923 pp. проведено дві деномінації радзнаків, які ще знаходились в обігу (у 1922 р. 10 тис. старих рублів прирівнювалися до 1 нового рубля, а в

1923 р. радзнаки зразка 1923 р. обміняли на нові у співвідношен­ ні 100 руб. до одного рубля).

Таким чином, з 1922 по 1924 р. паралельно в обігу перебувало дві валюти. Перша — червінець, що мав золотий уміст, був стій­кою валютою і випускався купюрами вартістю 1, 2, 3, 5, 10, 25 і 50 червінців, призначався, головним чином, для кредитування народного господарства. Друга — це радзнаки, що не мали золо­того вмісту і швидко знецінювалися. Держава використовувала їх для покриття бюджетного дефіциту.

Метод подвійної валюти в тих умовах виявився досить ефек­тивною формою проведення грошової реформи і дав змогу вже в

1924 р. припинити випуск радзнаків, замінивши їх казначейськи­ ми білетами з твердо встановленим співвідношенням — 1 черві­ нець дорівнював 10 рублям. У результаті грошової реформи Ра­ дянський Союз отримав досить гнучку грошову систему зі стій­ кою грошовою одиницею.

Але слід підкреслити, що успіх грошової реформи 1922— 1924 pp. був забезпечений не тільки суто монетарними заходами. Важливим моментом стало значне скорочення державних витрат через припинення фінансування державних підприємств. За цей період збанкрутувало дуже багато підприємств. У деяких галузях їх кількість сягала 1/3 усіх підприємств.

Що ж стосується грошових реформ у широкому розумінні, то це якісні масштабні і, як правило, довготермінові зміни в усій ца­рині грошових відносин. В умовах нашої держави вони тісно пов'язані зі структурною перебудовою економіки, формуванням і розвитком ринкової інфраструктури, удосконаленням норматив­ної бази суспільного виробництва, розвитком банківської систе­ми, розробкою ринкових механізмів регулювання грошової сфе­ри, удосконаленням організації використання різноманітних фінансових інструментів тощо.

Історія грошових реформ у нашій країні бере початок з 1917 р. Як відомо, вперше державну самостійність Україна отримала в

1917 р. Спочатку Центральна Рада своїм універсалом проголоси­ ла автономію Української Народної Республіки, а пізніше, у зна­ менитому четвертому Універсалі було оголошено її повну дер­ жавну самостійність.

Здобуття Україною незалежності поставило на порядок ден­ний питання про створення власної грошової системи. До цього підштовхував не тільки факт наявності державної самостійності, але й повний розвал грошової системи Російської імперії, до складу якої входила й Україна.

Кризовий стан грошової системи, викликаний наслідками Першої світової війни, різко посилився з приходом до влади бі­льшовиків. Виходячи з теорії історичної приреченості товарного виробництва і можливості його негайної ліквідації, вони почали активно здійснювати неконтрольовану емісію грошей. їх маса вже на кінець 1917 р. зросла до 20 млрд руб., а до травня 1918 р. вона сягала 40 млрд руб.

У цих умовах потрібно було якнайшвидше створювати свою грошову систему. Однак реалізація процесу створення власної валюти здійснювалась Центральною Радою нерішуче і з явним запізненням. Тільки в січні 1918 р. був прийнятий закон про ви­пуск державних кредитних квитків (карбованців) Української Народної Республіки. Було випущено 100 карбованцеві купюри, а пізніше з 1 березня 1918 р. введена гривня, що містила 100 ша­гів. Однак українські гроші перебували в обігу нарівні з російсь­кими рублями і вільно обмінювалися на них. Тільки 14 вересня

1918 р. було обмежено ввезення російських рублів на нашу тери­ торію і взято під контроль (шляхом штемпелювання російських рублів) їх обіг в Україні. Логічним продовженням цього стало доручення, яке дав уряд гетьмана П. Скоропадського Міністерст­ ву фінансів Української Народної Республіки, від 8 жовтня 1918 р. про повне виведення з обігу російських цінних паперів. Завершити цю операцію гетьманату не вдалося, тому що уряд П. Скоропадського поступився місцем Директорії. Але вже в січ­ ні 1919 р. прийнято закон про остаточне припинення руху росій­ ських рублів та їх обмін до 26 січня 1919 р. на українські гроші спочатку за курсом 90 коп., а пізніше — 70 і 50 коп. за рубль. Пі­ сля ліквідації незалежності України і з її входженням до СРСР грошова система нашої держави перестала існувати.

З одержанням Україною в 1991 р. незалежності знову постало питання про введення власної валюти і створення самостійної

грошової системи. Цей процес пройшов три етапи від уведення купона до виходу з рублевої зони і введення гривні. Особливу значимість з огляду на процес становлення грошової системи не­залежної держави мало введення гривні, що було здійснено в ре­зультаті проведення грошової реформи. її підготовка відбувалася досить довго і супроводжувалася пошуком найбільш оптималь­них варіантів її проведення. При цьому її оптимальність визнача­лася з позицій забезпечення стійкої національної валюти. Вирі­шення даного завдання вимагало істотного скорочення грошової маси і надання реформі різко вираженого конфіскаційного харак­теру.

Напередодні проведення реформи як можливий варіант роз­глядався досвід проведення грошової реформи 1922—1924 рр. у Радянському Союзі. Він, як відомо, був успішним і базувався на методі введення двох паралельних валют.

Однак даний досвід не було використано в Україні через різко виражений конфіскаційний характер цього методу проведення реформи. Такий спосіб проведення реформи зачепив би інтереси мільйонів громадян, які вже втратили практично всі свої заоща­дження у зв'язку з уведенням купона і величезною інфляцією, що супроводжувала його обіг. Цей шлях реформування грошової сфери загрожував небезпекою великих соціальних потрясінь у суспільстві.

Поряд із цим були й інші причини, які зупинили розробників реформи від використання даного досвіду, тому що конфіскацій­ний характер реформи викликав би прагнення населення отова­рити наявну грошову масу. У свою чергу, наплив великої маси грошей спустошив би товарні ринки і призвів до різкого зростан­ня цін. Кінцевим наслідком цих процесів неминуче стало б різке погіршення становища найбільш незахищених верств населення і могло б спричинити гострий соціальний конфлікт.

Щоправда, грошові реформи, які проводилися в Радянському Союзі (прикладом може бути грошова реформа 1947 р.) здійсню­вались з класових позицій і переносили (принаймні теоретично) тягар основних втрат на більш заможні прошарки населення. Од­нак здійснити конфіскацію переважно за рахунок власників ве­ликих коштів в Україні практично було неможливо. Високий сту­пінь кримінологізації нашої економіки ставив під сумнів можливість вилучення частини грошей з депозитних рахунків представників тіньового сектору економіки, оскільки вони, як правило, не тримають усі свої кошти на таких рахунках у комер­ційних банках. Тому було обрано неконфіскаційний спосіб про-

183

ведення грошової реформи. Він ставив перед Національним банком України і перед урядом надзвичайно складне завдання: необхід­ність забезпечення стійкості грошової одиниці як у початковий період проведення реформи, так і в наступний. Це складне за­вдання в момент проведення реформи і на першому етапі після її здійснення було вирішено успішно.

Грошова реформа в Україні почалася 2 вересня і продовжува­лась до 16 вересня 1996 р. Упродовж цього періоду вільно вико­ристовувались як гривні, так і карбованці. Це була найбільш ус­пішна з усіх грошових реформ, проведених до цього часу в країнах СНД. Найважливіша її особливість — це насамперед її неконфіскаційний характер. Досить високим був і рівень її техні­чної організації. Реформа була прозорою і це різко виділяло її на тлі всіх попередніх грошових реформ, що проводились у респуб­ліках колишнього СРСР.

Уже за перших 15 днів проведення реформи було обміняно 95,5 % усієї готівки. Важливо підкреслити, що неконфіскаційний характер реформи став основним чинником стримування різкого зростання цін. У період проведення реформи вони мало змінили­ся і встановлений урядом місячний мораторій на підвищення цін уже через півмісяця достроково було скасовано.

У першу річницю проведення реформи можна було, підбива­ючи її підсумки, виокремити ті позитивні моменти, до яких вона привела, а саме:

—Істотне зниження рівня інфляції за період з вересня 1996 р. по вересень 1997 р. У 1997 р. інфляція становила 110%, що стало найнижчим її показником за весь попередній період.

—Укріплення стабільності курсу гривні стосовно долара, ні­мецької марки і російського рубля. Це дозволило вже в середині 1997 року ввести перший валютний коридор у межах 1,7— 1,9 грн за долар США, а це означало введення конвертації гривні за поточними платежами.

—Зростання довіри до гривні, що знайшло своє вираження насамперед у збільшенні на 120 % внесків населення в комерцій­ні банки. Це привело до нарощування кредитних ресурсів комер­ційних банків і дало змогу збільшити обсяги кредитування при одночасному зниженні середніх процентних ставок за банківсь­ким кредитом з 63 до 42 %.

—Валові резерви Національного банку України зросли з 3,8 до 5,4 млрд дол.

—Відбулися позитивні зрушення на валютному ринку, що знайшло своє відображення в збільшенні обсягів продажу валюти.

1S4

—Станом на 01.08.1997 р. видані комерційними банками кре­дити склали 6,5 млрд грн, що на 2 млрд грн більше, ніж рік тому до проведення грошової реформи.

Щодо загального підсумку грошової реформи 1996 р., то вона мала велике позитивне значення для розвитку нашої економіки та продовження ринкових реформ. Важко перелічити ті явища, які тією чи іншою мірою стали наслідком успішно здійсненої ре­форми, але найбільш важливі з них такі:

—в Україні була введена власна національна валюта, а це один з найважливіших символів незалежної держави;

—курс гривні став стабільним і в наступні роки, він хоч і ко­ливався залежно від дії багатьох чинників, але ці коливання вже не були руйнівними для нашої економіки;

—гривня стала привабливою для громадян і господарюючих суб'єктів, а це, у свою чергу, сприяло нагромадженню, зменшен­ню бартеризації економіки, пом'якшенню проблеми неплатежів, послабленню рівня доларизації економічних відносин, розши­ренню довгострокового кредитування, припливу іноземних інве­стицій тощо;

—уведення нової валюти супроводжувалось деномінацією, а це призвело до різкого скорочення в обігу кількості банкнот, зна­чно зменшило витрати і поліпшило бухгалтерський облік, роботу суб'єктів господарювання й усіх тих, хто так чи інакше пов'я­заний з організацією руху грошей.

Позитивні наслідки грошової реформи ще довгий час сприя­тимуть розвитку нашої економіки і ринковим перетворенням у господарському механізмі незалежної України.

Грошові реформи, коли їх вдало здійснити, можуть призупи­нити інфляційні процеси або сприяти значному зниженню інфля­ції. Однак це не означає виключення можливості нового нарос­тання інфляційних процесів. Тому держава розробляє цілу систему заходів, спрямованих на стримування інфляції, які в су­купності уособлюють антиінфляційну політику.

Слід зазначити, що антиінфляційна політика не може бути спрямована на уникнення інфляції, її зникнення з реалій еконо­мічного життя. Досвід високорозвинених країн, які мають бага-

Ш

товікову історію еволюційного розвитку товарного виробництва, показує, що інфляцію не можна ліквідувати. Вона неодмінний супутник ринкової економіки і максимум того, чого домоглися високорозвинені країни, це встановлення над інфляцією контро­лю, який забезпечує її отримання в певних відносно невеликих межах.

Антиінфляційна політика має спрямовуватись на досягнення трьох основних цілей, які можна сформулювати так:

—розвиток ринкового механізму, оскільки саме ринок здат­ний найбільш ефективно і швидко відновлювати порушений з розвитком інфляційних процесів баланс між грошовою і товар­ною масою;

—проведення глибоко продуманої політики грошового регу­лювання, здійснюваного насамперед центральним банком країни і спрямованої на забезпечення оптимальної зміни грошової маси;

—скорочення бюджетного дефіциту до рівня, що не викликає великомасштабних негативних змін в економіці країни.

Цілі антиінфляційної політики відбивають загальні, стратегіч­ні завдання суспільства в плані подальшого розвитку ринкової економіки. Однак у більш близькому варіанті антиінфляційна політика передбачає набір різних заходів, спрямованих на розви­ток виробництва і диригування зростанням цін. Вона здійснюєть­ся за двома основними напрямками.

Перший — пов'язаний з тим, що однією з вирішальних при­чин інфляції є емісія грошей, яка у свою чергу, викликається, як правило, надмірним дефіцитом державного бюджету. Звідси й антиінфляційна політика будується переважно на монетаристсь-ких методах. Вони припускають скорочення дефіциту державно­го бюджету, відмову від прямого кредитування уряду на покрит­тя цього дефіциту, або зведення такого кредитування до мініму­му, регулювання грошової маси. Останнє часто здійснюється методом таргетування, тобто збільшення грошової маси, але тільки в межах, що рекомендуються монетаристами (3—5 % на рік), та з поправкою на динаміку зростання ВВП і продуктивнос­ті суспільної праці.

Серед найбільш поширених заходів, що практикують центра­льні банки, можна назвати проведення кредитної рестрикції та лімітування випуску готівки в обіг. Стримування кредитної екс­пансії комерційних банків здійснюється шляхом підвищення об­лікової ставки центрального банку, збільшення норми обов'язко­вих резервів, регулювання процентних ставок та іншими подібними заходами. Що ж стосується лімітування випуску го-

Ш

тівки в обіг, то центральний банк удається до більш жорсткого контролю за обґрунтованістю великих позик, які планують вида­ти комерційні банки. Нерідко держава вводить пряме регулюван­ня збільшення готівкової грошової маси в обігу.

Другий напрямок пов'язаний зі спробою регулювати заробіт­ну плату і ціни, щоб утримувати їх у рівновазі. На практиці роз­робки і здійснення антиінфляційних заходів пряме регулювання цін і заробітної плати використовувалося в багатьох країнах. Це знайшло вираження у заморожуванні заробітної плати, що широ­ко практикувалося особливо в 1960—1970 роки в США і бага­тьох європейських країнах. Воно знаходило своє вираження в домовленостях з профспілками про припинення зобов'язань ро­ботодавців (як правило, зафіксованих у колективних угодах з профспілками) про підвищення реальної заробітної плати.

До досить поширених заходів антиінфляційної політики на­лежить також державне регулювання цін. Воно може супрово­джуватися ще й обмеженням прибутків торговельних посередни­ків. До цього методу країни Заходу вдавались неодноразово і ду­же поступово йшли до лібералізації цін. Так, скажімо, Франція на своєму внутрішньому ринку повністю лібералізувала ціни тільки в 1986 році.

Важливою складовою антиінфляційної політики стає й регу­лювання зовнішньої торгівлі. Це пов'язано з тим, що за певних умов може мати місце імпорт інфляції і держава повинна вжива­ти відповідних захисних дій. Особливо важливе значення це має для України з її величезною залежністю від імпорту енергоносіїв і високим рівнем відкритості нашої економіки.

Антиінфляційні заходи держави стосуються не тільки тих процесів, що безпосередньо впливають на інфляційне зростання цін, але й на ті явища, які стосуються скоріше її наслідків, ніж причин. Одним із таких заходів є індексація доходів. Ця політика дає певний ефект особливо в короткостроковому періоді. Але на великих відрізках часу її можливості в регулюванні інфляційних процесів різко скорочуються. Це обумовлено тим, що індексація доходів і, насамперед, заробітної плати якоюсь мірою знижує стимули до праці, а значить і послаблює ринок як систему, яка у своєму саморегулюванні найбільш ефективно діє в антиінфля-ційному напрямку.

Розглянуті заходи антиінфляційного характеру базуються на економічних важелях. Водночас певне значення мають і ті захо­ди, що пов'язані з адміністративними діями. Вони за своєю сут­ністю мають антиринковий характер і за крайніх проявів, напри-

W

клад в умовах тотального регулювання цін, здатні нанести рин­ковому механізму значних збитків. Однак у певних ситуаціях адміністративний контроль за цінами буває абсолютно необхід­ним і в цьому плані не руйнує, а, навпаки, зміцнює ринковий ме­ханізм. Як правило, це пов'язано з короткочасним і нетотальним регулюванням цін.

Зазначені основні засади організації і здійснення антиінфля-ційної політики мають дещо узагальнений характер. Що ж стосу­ється розробки і реалізації антиінфляційної політики, то в кожній окремій державі вона матиме свої особливості, які відображають як загальні чинники, так і ті фактори, що притаманні саме тій чи іншій країні. Це пов'язано з тим, що антиінфляційна політика — це складне і багатомірне явище, в реалізації якого треба врахува­ти особливості розвитку економіки країни, пріоритет конкретних завдань, що стоять перед суспільством на тому, чи іншому етапі і дію багатьох інших чинників.

Слід підкреслити, що у світі вже накопичено певний досвід бо­ротьби з інфляцією. Цей досвід особливо помітно накопичився піс­ля 60—70-х років XX ст., коли у високорозвинених країнах почали істотно зростати ціни. І хоч рівень інфляції в країнах Заходу був, за нашими мірками, невеликим (до 10—15 % на рік), він став суттє­вою перешкодою на шляху економічного зростання цих країн. То­му в кінці 1970-х на початку 1980-х років у розвинутих країнах За­ходу почався період широкого застосування антиінфляційних заходів. Вони вже базувалися на теоретичних засадах монетаризму і зводились до необхідності підтримувати такий обсяг емісії гро­шей, який би не перевищував за своїми темпами темпи зростання продуктивності праці і валового внутрішнього продукту.

Яскравим прикладом реалізації чіткої низки антиінфляційних заходів у країнах з розвинутою ринковою економікою стала полі­тика президента СІЛА Р. Рейгана, яка отримала назву «рейгано-міки». її основні практичні заходи звелись до зменшення дефіци­ту державного бюджету США за рахунок скорочення перш за все непродуктивних витрат. Так, Р. Рейган скоротив чисельність державного апарату на 100 тис. чоловік. Одночасно було вжито низку заходів з посилення мотивації до праці і проведено подат­кову реформу, яка дала змогу корпораціям направити значні ко­шти на збільшення виробництва продукції і переоснащення ви­робництва. Конкретні заходи вживались щодо контролю за емісією грошей і швидкістю обігу грошової одиниці. Усе це дало свої позитивні результати, і вже в кінці 1980-х років інфляція в США знизилась до прийнятного рівня в 4—5 % річних.

ш

Досить цікавим є досвід боротьби з інфляцією в молодих ін­дустріальних країнах, до яких належить і Бразилія. На початку 90-х років минулого століття президент цієї країни Ф. Коллор з метою подолання інфляції запровадив пакет надзвичайних еко­номічних заходів, спрямованих на зменшення інфляції, що отри­мали назву «Нова Бразилія». В основу цих заходів покладено за­вдання звільнення грошового обігу від надлишкової грошової маси. З цією метою здійснено грошову реформу із заміною старої грошової одиниці на нову у співвідношенні 1:1. Але це торкну­лось тільки готівкових грошей. Що ж стосується тих грошей, які були на рахунках у банках, то вони прирівнювались до старої грошової одиниці і їх власники мали право отримати ці гроші, але в розмірі не більше 20 % від суми вкладу, або не більше ви­значеної суми. Решта вкладів концентрувалась у Центральному банку Бразилії і власник не мав права отримати ці гроші раніше 18 місяців. Цей захід завдав сильного удару по накопиченнях гро­шових спекулянтів і суттєво сприяв оздоровленню грошової сфери.

Цікавим була у цьому плані й політика щодо анонімних вкла­дів, їх власники повинні були для отримання грошей надати сві­доцтва, що підтверджували легітимність джерел утворення таких коштів. Це відчутно відбилося на грошових нагромадженнях ті­ньового сектору економіки. Крім того, власники рахунків, на яких були суми, що перевищували встановлений урядом Бразилії розмір, повинні були заплатити з неї певний податок у новій грошовій одиниці.

Вказані заходи уряду Бразилії призвели до заморожування ба­нківських вкладів. Більша частина грошової маси (до 80 %) була вилучена з обігу на цілих 18 місяців. Усе це дало позитивні нас­лідки. Інфляцію в Бразилії було приборкано, а в економіці поча­лось певне пожвавлення. Проте слід сказати, що застосування та­ких антиінфляційних заходів, яких було вжито в Бразилії, зутрічається досить рідко.

Цікавим є й досвід боротьби з інфляцією і нашого сусіда Польщі. У 1988 р. рівень інфляції в цій країні склав 85 %, а в наступному році він подвоївся. Для боротьби з цим уряд Поль­щі розробив і почав реалізовувати антиінфляційну програму, яка мала характер «шокової терапії». Ось основні заходи цієї програми:

—лібералізація цін;

—жорстка грошова політика;

—суворий контроль за зростанням доходів і особливо заробі­тної плати;

—зменшення норми індексації заробітної плати залежно від інфляції. Якщо спочатку (до введення програми) індексація заро­бітної плати становила 0,8 %, то вже у 1990 р. — 0,2 %.

Стабілізаційна програма Польщі дала свої певні наслідки хоч і не досягла мети повністю. Ціни все ж таки зростали, а спад виро­бництва в 1990 р. зупинити не вдалося. Але в цілому цей досвід показує, що навіть у складних умовах, які віддзеркалювали пере­хід економіки від тотально-планової до ринкової, можна здійс­нювати антиінфляційні заходи і досягати в цьому певних успіхів.

В Україні ще немає значного досвіду боротьби з інфляцією і тому в розробці своєї антиінфляційної політики в нашій державі було використано теоретичні й практичні розробки західної еко­номічної науки в цій сфері. Це дозволило нашій країні, хоч і з ба­гатьма серйозними помилками, приборкати, врешті-решт, інфля­цію і подолати найбільш негативні її соціально-економічні на­слідки.

Увесь комплекс заходів щодо боротьби з інфляцією і її нас­лідками, який і складає, власне, антиінфляційну політику держа­ви, у незалежній Україні можна поділити на декілька етапів.

На початку 1990-х років почався перший етап антиінфляцій­ної політики. Він продовжувався з 1991 по кінець 1993 р. Його суть зводилась до спроб в умовах реформування економіки під­няти виробництво і наповнити ринок товарами. Але за обмеже­ності ресурсів і зростання цін через різке подорожчання енерго­ресурсів, що надходили, головним чином, з Росії, і дії інших факторів, ці спроби здійснити економічне зростання виявились марними. У той же час урядом була здійснена масова лібераліза­ція цін і знято обмеження на підвищення заробітної плати. Усе це призвело до зростання дефіциту державного бюджету, який по­кривався за рахунок використання потужностей друкарського верстата. Інфляція переросла в гіперінфляцію і стала найбільш загрозливим явищем в економіці нашої держави. За суттю анти­інфляційну політику держави на цьому етапі можна назвати ан-тиінфляційною тільки умовно. Насправді вона була проінфляцій-ною.

Другий етап формування й реалізації антиінфляційної політи­ки починається з кінця 1993 і продовжується до вересня 1996 р. На цьому етапі антиінфляційна політика в Україні набуває пев­них конкретних ознак. І хоч вона інколи мала суперечливий ха­рактер, проте її спрямованість на зменшення інфляції на цьому етапі очевидна. У цей період упорядковано ціноутворення при формуванні оптових цін промисловості. З метою зменшення спе-

Ш

кулятивних операцій було обмежено відсотки по кредитах і мар­жу комерційних банків. Для торговельно-посередницьких фірм уведено обмеження націнок, що не повинні бути більше 50 % від відпускної ціни промисловості. Наведені й інші заходи призвели до суттєвого зменшення динаміки зростання цін і дали можли­вість 2 вересня 1996 р. почати грошову реформу в Україні.

Третій етап антиінфляційної політики починається з кінця 1996 і по кінець 1999 р. Він характеризується тим, що інфляція в її розмірах у ці роки вже не була ворогом номер один і осно­вний акцент в антиінфляційній політиці було зроблено на створенні умов для виходу з економічної кризи. Антиінфля­ційна політика базувалась на жорстких монетарних принципах і це призвело до придушення інфляції, яка в 1997 р. склала 110%.

Проте обмеження приросту грошової маси мало й негативні наслідки. Вони виявились у кризі неплатежів, у зростанні взаєм­ної та бюджетної заборгованості, у підвищенні частки бартерних розрахунків.

З початку 2000 р. в економіці України почалось зростан­ня виробництва. У цих умовах антиінфляційна політика була спрямована на забезпечення підйому економіки. Того часу по­чали застосовуватись різні, переважно непрямі антиінфляційні заходи.

У сучасних умовах в Україні для здійснення виваженої анти­інфляційної політики слід, передусім, навчитись точно прогнозу­вати інфляцію. Для цього необхідно на основі чіткого статистич­ного відображення основних макроекономічних показників у сфері товарного і грошового обігу розробляти моделі можливих інфляційних змін у грошовій сфері. Але розробка моделі розвит­ку інфляційних процесів з огляду на заплановані основні макро-економічні показники розвитку нашої економіки являє собою тільки теоретичне обгрунтування здійснення антиінфляційних заходів. їх реалізація вимагає постійного пошуку з боку НБУ шляхів найефективнішого застосування цього інструментарію. Останнє передбачає максимальне врахування особливостей і реа­льного стану нашої економіки. Досвід показує, що в наших умо­вах традиційні антиінфляційні заходи не завжди дають відповідні результати.

Так, в останні роки для посилення стимулів до економічного зростання, НБУ чітко проводить політику зниження облікової ставки. Якщо в 1996 р. вона склала 40 %, то в 2000 р. — 27 %, а у 2007 р. — 8 %. Проте з огляду на високий рівень інфляції в 2007

Ш

p. НБУ з січня 2008 p. підняв облікову ставку до 10 %. Загальна тенденція облікової ставки дозволяє знижувати вартість кредитів, що надаються суб'єктам господарювання. Це підтверджує той факт, що середньозважена ставка за кредитами комерційних бан­ків у 2001 р. склала 30—35 %, в 2004 р. — 18 % а у 2007 р. вже 14,4 %, що стимулює інвестиційні процеси.

Важливим напрямком здійснення антиінфляційної політики мають стати операції центрального банку на ринку цінних папе­рів. Активний продаж цінних паперів і реанімація цього ринку в Україні — необхідна передумова зменшення інфляційних нас­лідків від збільшення заробітної плати, пенсій, стипендій тощо. Нині цей ринок в Україні малоефективний і слабкий. Посилення його роботи стає неодмінною умовою як розвитку економіки в цілому, так і вдосконалення системи антиінфляційних заходів держави.

Суттєве місце в Україні щодо стримування інфляційних про­цесів має зайняти і організація державного управління. Як відо­мо, на сьогодні маємо великий і обтяжливий для країни управ­лінський апарат. І якщо його скорочення в більш-менш помітних масштабах на даному етапі малореальне, то треба хоч би підви­щити ефективність використання коштів, які виділяються на цей апарат з державного бюджету. Великий резерв ще є і в царині функціонування всієї бюджетної сфери, де проблема не тільки в оптимізації витрат бюджетних коштів, але й в удосконаленні її організаційної структури.

У країнах з перехідною економікою, а саме такою є економіка нашої держави, важливий антиінфляційний захід — це контроль за рухом іноземної валюти. Справа в тому, що перехідна еконо­міка характеризується, як правило, високим рівнем доларизації. А це робить грошовий обіг дуже чутливим до всіляких зовнішніх і внутрішніх змін в економіці, і за певних умов може стати чин­ником посилення інфляції. Принаймні вітчизняні фахівці дово­дять, що, наприклад, між курсом гривні до долара і рівнем ін­фляції є досить тісний зв'язок, який відбивається у високому значенні коефіцієнта кореляції.

З огляду на це слід дуже ретельно розробляти і реалізовувати валютну політику в усьому різноманітті її напрямків. Політика в галузі курсоутворення, організації руху іноземної валюти, її за­лучення до інвестиційного процесу, способи та організація її кон­вертації у вітчизняну грошову одиницю і т. ін. — усе це має ве­лике значення як для всього процесу відтворення, так і для стану й динаміки інфляційних процесів.

т

Наша молода незалежна держава робить ще тільки перші кро-ки в напрямку розробки антиінфляційних програм. Але вже пер­ші заходи в цій площині показують, що при концентрації зусиль науковців у поєднанні з дією владних структур можна, дійсно досить швидко набути гарного досвіду в боротьбі з таким гріз-ним явищем, як інфляція.

Нові категорії та понятія

Інфляція

, Чвень інфляції

Повзуча інфляція

Галопуюча інфляція

Гіперінфляція

Збалансована інфляція

Незбалансована інфляція Крива Філіпса Грошова реформа Деномінація Дефляція Антиінфляційні заходи

Питання для самоконтролю

1. Дайте визначення інфляції і охарактеризуйте її зовнішній прояв

1. Поясніть, у чому причини інфляції, яка мала місце в умовах ме^_ талевих грошових систем.

2. Розкрийте суть поняття «інфляція попиту».

3. Охарактеризуйте таке явище, як інфляція витрат.

4. У чому суть монетаристського підходу до інфляції?

5. Назвіть найбільш типові причини інфляції.

2. Які причини інфляції можна визначити як внутрішні, а які як зо­внішні?

6. Розкрийте способи визначення рівня інфляції.

7. Як розрахувати індекс інфляції за формулою Ласпейреса?

10. Поясніть, як можна визначити показник рівня інфляції викорис­товуючи індекси цін на окремі групи товарів?

11. Як можна визначити термін (кількість років) подвоєння цін (пра-вило 70)?

12. Як класифікують інфляцію за рівнем динаміки зростання цін?

13. Охарактеризуйте повзучу інфляцію.

із⁴*

14. Що таке галопуюча інфляція, до яких наслідків вона веде?

15. Дайте стислу характеристику гіперінфляції.

16. Поясніть, що означають терміни «збалансована» і «незбалансо-вана» інфляція?

17. Чому значна емісія грошей на першому етапі не супроводжуєть­ся пропорційним знецінюванням грошей?

18. Наведіть приклади значного відставання динаміки росту цін від динаміки зростання випуску (емісії) грошей?

19. Поясніть, за яких умов можлива ситуація, коли темп знеціню­вання грошей перевищує темп їх емісії?

20. Поясніть, чому інфляція у відносно невеликих розмірах сприяє розвитку виробництва?

21. Чому інфляція в певних розмірах може бути вигідною уряду?

22. Поясніть, за яких умов інфляція може бути вигідною підпри­ємцям?

23. Чому при певних масштабах інфляції від неї може виграти екс­портер і землевласник?

24. Які верстви населення програють від інфляції навіть в умовах її відносно невеликих розмірів?

25. Назвіть основні негативні наслідки інфляції.

26. Розкрийте взаємозв'язок між інфляцією і безробіттям і поясніть, чому залежність, що отримала назву кривої Філіпса діє тільки в корот­костроковому періоді?

27. Дайте кількісну характеристику інфляційному процесу в Украї­ні починаючи з 1991 р.

28. Розкрийте основні причини інфляції в Україні.

29. Поясніть, що розуміють під поняттям «грошова реформа»?

30. Яка різниця між формальною, деномінаційною і конфіскацій-ною грошовими реформами?

31. Розкрийте суть такого методу здійснення грошової реформи, як реставрація.

32. Що означає термін дефляція?

33. Поясніть механізм здійснення грошової реформи методом уве­дення паралельних валют.

34. Розкрийте історію реформування (створення) власної грошової системи України в період існування Української Народної Республіки.

35. Коли і як в Україні була здійснена грошова реформа, внаслідок якої була введена сучасна гривня?

36. Розкрийте основні позитивні наслідки грошової реформи 1990-х років в Україні.

37. У чому суть антиінфляційної політики держави?

38. Які цілі має за мету держава розробляючи антиінфляційні заходи?

39. Розкрийте можливі антиінфляційні заходи, які мають монетари-стське підґрунтя.

40. Охарактеризуйте такі антиінфляційні заходи, як заморожування заробітної плати і реформування цін.

14. Перелічіть адміністративні методи здійснення антиінфляційної політики.

14. Розкрийте особливості проведення антиінфляційних заходів, які здійснювались у США в період президенства Р. Рейгана.

15. Розкрийте досвід боротьби з інфляцією в Бразилії (уряд Ф. Кол-лора) та в Польщі.

16. Охарактеризуйте антиінфляційні заходи в Україні в період з 1991 р. по 1993 р.

17. Розкрийте характер і особливості боротьби з інфляцією в Украї­ні в період з 1993 по 1996 р.

18. Які особливості антиінфляційної політики України в період з 1996 по 2000 p.?

19. Розкрийте специфіку сучасної (після 2000 р.) антиінфляційної політики в Україні.

20. Які проблеми слід вирішити в Україні для здійснення активної і високоефективної антиінфляційної політики?

ВАЛЮТНИЙ РИНОК І ВАЛЮТНІ СИСТЕМИ

РОЗДІЛ

Розвиток міжнародних економічних відносин, що ви­ступає наслідком подальшого поглиблення міжнародно­го поділу праці і викликаної цим явищем інтернаціоналі­зації виробництва, спричиняє посилення і ускладнення міжнародних валютних відносин. Ці відносини є не­від'ємною складовою міжнародних економічних відно­син і формуються на основі постійно зростаючого між­народного обміну. Останній вимагає визначення вартості товарів, які надходять в обмін, і розрахунків за обмінни­ми операціями. В умовах, коли кожна держава має влас­ну валюту, складно визначати співвідношення окремих валют і забезпечити еквівалентний обмін товарів та по­слуг на світовому ринку.

У період існування золотомонетного стандарту фор­мування валютних відносин мало свою основу і не ви­магало якихось спеціальних механізмів. Кожна валюта мала золоте визначення, паперові гроші вільно обміню­вались на золото, а останнє, у свою чергу, вільно пере­міщувалося з однієї країни в іншу. За цих обставин то­вар, який виходив на світовий ринок і ставав об'єктом обміну, маючи вираження своєї вартості в національній грошовій одиниці, мав і інтернаціональну оцінку в золо­ті. Отже, саме золото ставало основою визначення спів­відношення валют, або валютного курсу. Він установ­лювався на основі золотого паритету, а це забезпечувало досить чітке визначення вартості однієї валюти щодо іншої, а зміну курсу робило прогнозованою.

З крахом золотого стандарту у визначенні валютно­го курсу і загалом в організації і здійсненні міжнарод­ного товарного обміну виникли великі труднощі. З розвитком міжнародних економічних відносин вони посилювались і вимагали пошуку шляхів вирішення.

Ш

Розв'язання складних питань, які ставило життя, врешті-решт призвело до формування регіональних та міжнародних валютних систем і становлення світового валютного ринку. Саме ці явища допомагають у розвитку економічних стосунків між державами і вирішенні проблем посилення взаємовигідних економічних від­носин між ними.

Проте об'єктивна закономірність розвитку міжнародних еко­номічних відносин не знімає з порядку денного ті суперечності, які виникають між країнами в процесі товарного обміну. Вони реалізуються через валютні відносини, і за певних обставин саме валютні відносини дають змогу перерозподіляти частину націо­нального багатства однієї країни на користь іншої. Це свідчить про велике теоретичне і практичне значення аналізу та вирішен­ня проблем, які виникають на валютному ринку.

Для України становлення й розвиток валютних відносин з ін­шими країнами набуває особливого значення. Воно пов'язане з новизною цих відносин для молодої незалежної держави, з величезною відкритістю нашої економіки, а також дуже сильною залежністю нашої держави від поставок енергоносіїв із сусідніх країн.