3. Проблема відчуження і шляхи його подолання

в філософії марксизму

Проблема людини у марксизмі органічно пов'язана з теоретичним осмисленням такого суспільного феномена як відчуження.

Під останнім розуміється складне явище, змістом якого є перетворення самого процесу людської діяльності і її результатів (творів, соціальних інститутів і організацій, грошей, духовних цінностей та ін.) в силу, що панує над людиною, тисне на неї, диктує певні вимоги, силу, протилежну її бажанням та прагненням.

Основоположники марксистської філософії прийшли до висновку, що причиною відчуження є експлуатація людини людиною, в основі якої лежить приватна власність на засоби виробництва. Вони запропонували і конкретний шлях виходу з ситуації, що склалася, — знищення приватної власності на засоби виробництва.

Це можна здійснити, на їхню думку, через утвердження нового типу власності — власності всіх і кожного водночас на ті засоби, якими створюються матеріальні цінності, власності, суспільної за своїм характером. Ідея знищення приватної власності та подолання відчуження проходить червоною ниткою через увесь марксизм.

Суспільством вільної праці, соціальної рівності, справедливості та гуманізму проголошується комунізм. У творах К.Маркса і Ф.Енгельса комунізм виступає у двох аспектах: як світле суспільство майбутнього, мета пригноблених і як дійсний, реальний рух, що послаблює стан відчуження. Вказується і соціальна сила, здатна кардинально змінити суспільні відносини, забезпечити перехід від приватної до суспільної власності. Такою силою у вченні марксизму виступає робітничий клас, пролетаріат.

Сьогодні можна сказати, що комуністичний суспільний ідеал так і не знайшов адекватної реалізації на практиці ні за життя фундаторів марксизму, ні після їхньої смерті, хоча спроб було немало. Теорія виявилась безсилою матеріалізуватись у реальних суспільних відносинах, а ті форми, в яких вона втілювалась, наприклад у СРСР, Болгарії, НДР, Угорщині та інших країнах, не відповідали її основним положенням. Причини цього потребують спеціального і неупередженого аналізу.

Однією з характерних рис марксистської філософії є її безпосередня спрямованість на захист потреб та інтересів пролетаріату. К.Маркс писав у 1844 p.: "Подібно до того, як філософія знаходить у 109 пролетаріаті свою матеріальну зброю, так і пролетаріат знаходить у філософії свою духовну зброю..." (В дійсності ця філософська теорія мала своєю соціальною базою не лише пролетаріат, а й більш широкий загал трудящого люду, який зазнавав експлуатації з боку буржуазії.) При цьому творці марксизму вважали, що їхній філософській теорії властиві також ознаки науки, оскільки вона, з їхньої точки зору, об'єктивно, істинно відображає тенденції розвитку дійсності. Важливим кроком у розвитку світової філософської думки стала розробка в рамках філософії марксизму проблеми практики. У цьому вченні практика займає одне з центральних місць і трактується як матеріальна предметно-чуттєва, цілеспрямована діяльність людини, завдяки якій змінюються природний і суспільний світ, у тому числі і сама людина. Вищим рівнем практики К.Маркс і Ф.Енгельс вважали революційну зміну суспільних відносин. Революційна практика пролетаріату і широких народних мас вважалася тим важелем, за допомогою якого ця філософська теорія могла реалізуватись. К.Маркс зазначав у "Тезах про Фейербаха": "Філософи лише по-різному пояснювали світ, а справа полягає в тому, щоб змінити його". По суті вся марксистська філософія — це спроба раціонально обґрунтувати шляхи зміни світу на кращий. Цій ідеї підпорядковані всі її складові — онтологія, гносеологія, діалектика та ін. Вона стала духовною зброєю в руках тих, хто бажав кардинальної зміни суспільного ладу. Але результати застосування цієї зброї виявились трагічними. Важлива характеристика марксистської філософії — її атеїзм. У цьому вченні релігія піддається нищівній критиці з використанням досягнень науки та надбань попередньої філософії, насамперед французьких просвітителів XVIII ст. та вчення Л.Фейєрбаха.

Як уже зазначалось, марксизм було створено в Німеччині. Але поступово він виходить за її межі, поширюється в інших країнах. Свій внесок в розробку та пропаганду марксистської філософії зробила плеяда політичних діячів, учених, теоретиків, які жили і творили у період активної діяльності К.Маркса та Ф.Енгельса або відразу після їх смерті. У Німеччині - це Й.Діцген (1828-1888 pp.), К.Шорлеммер (1834-1892 pp.), А.Бебель (1840—1913 pp.), Ф.Мерінг (1846—1919 pp.), у Франції — П.Лафарг (1842—1911 pp.), в Італії — А.Лабріола (1843—1904 pp.), у Болгарії — Д.Благоєв (1855—1924 pp.), у Росії — Г.В.Плеханов (1856— 1918pp.).

Виникнення і розвиток марксистської філософії, без сумніву, є якісним стрибком в історико-філософському процесі. Багато складних проблем буття людини, суспільства, природи, розвитку науки, методології пізнання і практики набули в ній принципово нової інтерпретації. В рамках самого марксизму поява цього вчення розглядається як революційний переворот у філософії. Але нерозумною є як абсолютизація даної філософської теорії, що мала місце в СРСР та 110 інших країнах соціалістичного табору, так і її огульна, поверхова і неконструктивна критика. До марксистської філософії потрібно підходити, як і до інших філософських вчень, виважено і неупереджено. В ході подальшого суспільного розвитку одні її ідеї збереглися і розвивалися, інші піддані критиці та запереченню. Нові соціальні умови потребують нових підходів, нового філософського осмислення.

Мабуть, лише історія зможе дати цій філософії неупереджену оцінку. Серед послідовників вчення К. Маркса і Ф.Енгельса особливе місце належить В.І.Леніну (1870—1924 pp.). Філософські ідеї марксизму дістали в ленінських працях подальший розвиток. Розглядати і оцінювати його необхідно, беручи до уваги щонайменше дві групи чинників. Перша група пов'язана з соціально-економічним розвитком капіталізму, у тому числі в Росії наприкінці XIX — початку XX ст., і духовно-політичними процесами, що мали місце на той час в суспільстві. Друга — має свої корені в науці. Кінець XIX — початок XX ст. — це час наукових відкриттів у фізиці, що не вписувались у традиційну наукову картину світу, суперечили принципам класичної механіки, на засадах якої ця картина базувалась, і потребували нового філософського бачення. Йдеться насамперед про відкриття радіоактивності і електрона. Якщо завдяки відкриттю радіоактивності була відкинута ідея про неперетворюваність і незмінність хімічних елементів, то відкриття електрона показало, що атоми мають складну структуру і не є, як це вважалося, починаючи з античності, неподільними і кінечними частками, з яких складається матеріальний світ. Такі відкриття не могли залишитись поза увагою філософів. Ленін намагається максимально використати філософію марксизму для створення теорії боротьби робітничого класу. Так, діалектика цікавить його у двох аспектах: як філософський метод, що адекватно відповідає матеріалістичній філософії, і як метод, що може і повинен використовуватися в політичній діяльності, практиці боротьби з царизмом, при здійсненні соціалістичної революції і вирішенні завдань соціалістичного будівництва. Роздуми з приводу діалектики у найбільш сконцентрованому вигляді знайшли втілення у праці В.І.Леніна "Філософські зошити". Змістом діалектики для В.І.Леніна є розвиток, який виявляє себе через взаємозв'язки, взаємодію, взаємопереходи явищ і процесів дійсності. Згідно з його вченням, діалектика виявляється удвох формах: об'єктивній і суб'єктивній. Під об'єктивною діалектикою розуміється розвиток дійсності, навколишнього світу в тому вигляді, як він відбувається сам по собі, незалежно від впливу людей, тобто об'єктивно. Суб'єктивна діалектика — це відображення, відтворення реального процесу розвитку (об'єктивної діалектики) в свідомості людей, це, по суті, знання про цей розвиток. Фіксуються вони і функціонують у людському мисленні у вигляді системи принципів, законів і категорій. Розвиток виступає предметом суб'єктивної діалектики. Ленін називає діалектику теорією розвитку, найповнішим і всестороннім знанням про нього. Чільне місце у ленінській філософській спадщині посідають питання теорії пізнання. В своїй основній філософській праці "Матеріалізм і емпіріокритицизм" (1908 p.) він робить ряд принципових висновків гносеологічного характеру. Обґрунтовує ідею, що в основі матерії лежить така властивість як відображення. Відображення — це атрибут матерії, одна з її найзагальніших і суттєвих характеристик. Залежно від рівня організації, розвитку матеріальних систем змінюється і його специфіка. У найзагальнішому випадку можна розрізняти відображення на рівні неживої, живої природи і на рівні свідомості, суспільства. Пізнання світу, за В.І.Леніним, — це теж процес відображення, відтворення властивостей об'єкта пізнання у свідомості людини.

Тому відображення — висхідний, фундаментальний принцип теорії пізнання, її стержень, ядро.

З іншого боку, В.І.Ленін трактує пізнання як складний, суперечливий процес, що функціонує за законами діалектики. Діалектичними є і процес пізнання, і його результат — знання, яке з певною мірою істинності чи хибності відображає реальну дійсність. Ленін формулює принцип єдності діалектики, теорії пізнання та логіки і проводить думку, що діалектика є водночас теорією пізнання і логікою. На багатому природознавчому матеріалі В.І.Ленін показує внутрішній взаємозв'язок філософії і конкретних наук, їх взаємозацікавленість та взаємопотребу.

Роберт Манделл. Економічні погляди.

Манделл, РОБЕРТ (Mundell, Robert) (1932), лауреат Нобелівської премії з економіки 1999, професор економіки Колумбійського університету (Нью-Йорк). Відомий як творець теорії оптимальних валютних зон. Отримав заслужене визнання за внесок в розвиток світової економіки, показавши, яким чином міжнародні фінансові потоки можуть впливати на здатність країн управляти економікою шляхом зміни процентних ставок податкової і бюджетної політики. Свої думки про це Манделл виклав в роботі, опублікованій ще на початку 1960-х років.

Манделл одним з перших висловив ідею про різке скорочення податків як стимул розвитку економіки. Його погляди привернули увагу політиків-консерваторів в кінці 1970-х років, і вчений опинився на передньому краї боротьби в адміністрації США між тими, хто побоювався, що внаслідок величезного дефіциту бюджету вибухне економічна криза, і тими, хто вважав, що зменшення податків стане ліками , яке оздоровить економіку. Багато колег Манделла і видні політики вважають, що його робота стала фундаментом, на якому базувалося рух за зменшення податкових ставок. А 1980 Рональд Рейган став переконаним прихильником поглядів Манделла, що істотним чином позначилося на економічній політиці його адміністрації в роки, коли він був президентом.

Манделл народився в 1932 в Кінгстоні (провінція Онтаріо, Канада). У 1953 отримав ступінь бакалавра з економіки в Університеті провінції Британська Колумбія. У 1956 закінчив Лондонську школу економіки, отримав ступінь доктора філософії в Массачусетському технологічному інституті. У 1956-1957 проходив стажування з політичної економіки в Чиказькому університеті. Викладав в Станфордском університеті та Болонському Центрі розвитку міжнародних досліджень Джонса Хопкінса. У 1961 перейшов на роботу в Міжнародний валютний фонд. З 1966 по 1971 був професором економіки в університеті Чикаго і редактором журналу «Journal of Political Economy». З 1965 по 1975 працював в якості запрошеного професора в Центрі міжнародних досліджень у Женеві, в 1997-1998 - в Болонському Центрі Джонса Хопкінса при Школі розвитку міжнародних досліджень Пола Х. Ніці.

Манделл - автор понад 100 статей, опублікованих у наукових журналах, восьми монографій, серед них - Борг, дефіцит і ефективність економіки (Debt, Deficits and Economic Performance, 1991); Побудова нової Європи (Building the New Europe, 1992); Китай: інфляція і підйом (Inflation and Growth in China, 1996). Удостоєний багатьох нагород, найостанніша - премія Американської економічної асоціації за видатні досягнення 1997. У 1998 був обраний членом Американської академії мистецтв і наук.

Відомий як творець теорії оптимальних валютних зон. Отримав заслужене визнання за внесок в розвиток світової економіки, показавши, яким чином міжнародні фінансові потоки можуть впливати на здатність країн управляти економікою шляхом зміни процентних ставок податкової і бюджетної політики. Свої думки про це Манделл виклав в роботі, опублікованій ще на початку 1960-х років.

Нинішні процеси формування валютних зон та об'єднань знаходяться в руслі теорії оптимального валютного простору, яку створив відомий економіст, лауреат Нобелівської премії Роберт Манделл. У 1961 р. він теоретично обгрунтував можливість і доцільність відмови групи країн від національних грошових знаків на користь єдиної валюти. Ця теорія стала основою створеного в 1999 р. Європейського економічного і валютного союзу.

У 1961 р. Роберт Манделл працював економістом в спеціальному дослідницькому підрозділі Міжнародного валютного фонду. У статті, де він сформулював свою теорію, Манделл цитував знаменитого економіста XIX в. Джона Стюарта Мілля, який називав варварством бажання країн зберігати власну валюту: «Балканізація валютних систем заважає грошам виконати свою головну функцію - зробити торговельні відносини, весь товарообіг зручним». (Mundell R. The - ry - f - ptimum Currency Areas / / American Ec-n-mic Review. 1961. Qu-ted fr-m "- ptimum Currency Areas." IMF. Washingt-n (DC), 1997. P . 24.) У статті Р. Манделла, опублікованій в 1961 р., є посилання на роботи восьми авторів (одним з яких був він сам). Ці посилання говорять про те, що можливість створення спільної європейської валюти обговорювалася ще на початку 50-х. У своєму виступі в Тель-Авіві в 1996 р. Р. Манделл розповів, що ще під час навчання в аспірантурі в Массачусетському технологічному інституті він вперше задумався про створення оптимальних валютних зон. Його дисертація була присвячена руху капіталу, і він продовжив роботу над нею в Лондонській школі економіки, де гнучкі курси обміну валют в той час перебували в центрі уваги. Це був час підписання Римського договору про Європейський Союз вугілля і сталі. Манделл продовжував дослідження в 1956-1957 рр.. в університеті Чикаго поруч зі знаменитим Мілтоном Фрідманом, потім у Канаді, а пізніше в Стенфордському університеті. Цікаво, що стала тепер класичною стаття Роберта Манделла кілька разів відкидалася різними економічними журналами, перш ніж була опублікована в «Американському економічному огляді» в 1961 р. Його ідеї втілилися в життя без малого через 40 років. Будемо сподіватися, що в СНД ідея єдиного валютного простору буде реалізована протягом життя одного покоління.

Що являє собою оптимальне валютний простір? Під ним розуміється група держав, які домовилися шляхом координації дій своїх центральних банків проводити узгоджену курсову політику з метою обмежити взаємні коливання курсів національних валют. Мета такої курсової політики - зменшення залежності від негативних наслідків глобалізації валютного ринку, ефективне використання національної валюти в інтересах національної економіки, розвиток взаємних торгових і економічних відносин, сприяння пересуванню капіталу між країнами, забезпечення економічного розвитку.

Згідно теорії, умовами створення оптимального валютного простору є наступні фактори.

- Наявність політичної волі. У країн Західної Європи така воля була. У 1950 р. вони уклали угоду про Європейський платіжному союзі, у 1957 р. був підписаний Римський договір про створення Європейського економічного співтовариства (Спільного ринку), а укладений в 1991 р. Маастрихтський договір дав початок Європейського Союзу. За півстоліття країни ЄС виконали в області валютно-фінансового співробітництва многотрудний шлях від замкнутих неконвертованих національних грошових одиниць до єдиної валюти, здатної оскаржити на світових ринках позиції долара.

Політична воля до об'єднання присутня і в країнах СНД. Це проявляється в діях як уряду, так і бізнесу, в першу чергу, в особі бірж.

- Мобільність факторів виробництва (товарів, послуг, капіталів та робочої сили) між країнами. У країнах Західної Європи уряди приділяли особливу увагу підтримці високої динаміки взаємного торгово-економічного співробітництва, проводячи політику лібералізації торговельних відносин, створюючи сприятливі умови для переливу капіталів і взаємовигідного пересування робочої сили. Проте до цих пір із-за мовних бар'єрів мобільність робочої сили в країнах ЄС залишається невисокою.

У країнах СНД фактор мови, навпаки, має яскраво виражений позитивний дію: поки що російською говорить значна частина населення Співдружності і переважна більшість осіб з високим рівнем освіти. Заходи, що проводяться в руслі формування Митного союзу, сприяють усуненню і зниження бар'єрів на шляху руху товарів і послуг. Багато країн СНД мають дуже ліберальне законодавство щодо руху капіталів.

- Активне використання національних валют в обслуговуванні взаємних торговельно-економічних зв'язків та наявність розвинених ліквідних валютних ринків. У країнах Західної Європи взаємний товарообіг в основному здійснювався в національних валютах, в них же проводилася істотна частка зовнішньоторговельних операцій. Досить сказати, що в середині 90-х років найбільші країни ЄС (Німеччина, Великобританія, Франція, Італія та Нідерланди) оцінювали в національних валютах від 40 до 75% національного експорту і 40-50% імпорту.

У СНД ситуація, на жаль, інша: взаємна торгівля обслуговується переважно у вільно конвертованих іноземних валютах, головним чином у доларах США.

Забезпечення довгострокової стабільності курсів національних валют по відношенню один до одного, у тому числі за допомогою механізмів обмеження взаємних коливань курсів. Країни Західної Європи просувалися до вирішення цього завдання протягом 25 років: спочатку в рамках «валютної змії», потім за допомогою механізму обмінних курсів Європейської валютної системи і, нарешті, у форматі валютного союзу.

Країнам СНД належить знайти способи, які дозволять мінімізувати коливання співвідношення курсів їхніх національних валют.

Єдиний валютний простір істотно відрізняється від валютного союзу з єдиною валютою. У порівнянні з валютним союзом, єдиний валютний простір володіє значно більшою гнучкістю, його легше створити і воно вимагає менших попередніх умов. По-перше, в рамках єдиного валютного простору одночасно діє кілька сильних валютних центрів, які координують свою діяльність. По-друге, в рамках єдиного валютного простору створюються спільні механізми і програми, спрямовані на подолання кризових явищ і загальні для країн, що входять в такий простір. Тут буде використаний накопичився національний і світовий досвід своєчасного проведення антикризових заходів. Завдяки цьому держави-учасники отримують можливість спільно протистояти фінансовим кризам, викликаним зовнішніми причинами. По-третє, всередині єдиного валютного простору відбувається зближення систем торгівлі валютою (при існуванні кількох центрів торгівлі, діяльність яких постійно координується), що дозволяє значно поліпшити умови для розвитку взаємної торгівлі.

У березні 2000 р. під час візиту до Москви Роберт Манделл висловив думку, що закономірності інтеграційних процесів у валютній області в принципі можна й до СНД.

У країн Співдружності немає 30 або 40 років, щоб налагодити фінансову взаємодію один з одним. Створення єдиного валютного простору не має розтягнутися на десятиліття. Воно може бути створено за 5-10 років напруженої, цілеспрямованої роботи. Починати її треба вже зараз. Альтернативою для всіх країн СНД, включаючи Росію, стане перетворення в «валютну колонію» і третьорозрядної економіку на багато десятиліть або століть. Крім того, координація валютної політики (або її відсутність) покажуть, чим є СНД: прощанням з СРСР або, навпаки, моделлю майбутнього геоекономічного простору.