1.2. Історичне коріння міжнародної стандартизації

Ключові слова та поняття: директиви ЄС, Євро-Азіатська Рада з ста­ндартизації, Європейський комітет з стандартизації (СЕН), історичні пе­ріоди розвитку світової стандартизації, Комітет ІЗО з оцінки відповіднос­ті продукції вимогам стандартів (СА5СО), Конвенція по організації Міжна­родної комісії мір і ваг, Міжнародна електротехнічна комісія (ІЕС), Міжнаро­дна конференція мір і ваг, Міжнародна організація законодавчої метрології (ОІМІ), Міжнародна організація з стандартизації (ІЗО), Міжнародна органі­зація з стандартизації тестування (І8ТО), Міжнародна спілка електро­зв'язку (ІТСІ), Міжнародна федерація національних асоціацій з стандартиза­ції (І8А), Міжнародне бюро мір і ваг, модернізації капіталістичних відносин, Світова організація торгівлі (уУТО), стандарти ІЗО, технічний комітет, членство в ІЗО

Багатовікова історія стандартизації дуже цікава та корисна для суспільства, хоча її зародження та становлення відображають лише розрізнені дані. Роботи зі стандартизації аж до 1901 р. здійснювались в основному шляхом приватної ініціативи на території окремої країни, міста підприємства. Основні історичні періоди розвитку світової станда­ртизації представлені на рис. 1.2.1.

Стандартизація виникла у глибокій давнині, розвивалася поступово, її успіхи сприяли культурному, науково-технічному та економічному прогресу на усіх ступенях цивілізації. Динаміка розвитку суспільства свідчить про удосконалення трудової діяль­ності людей, створення нових знарядь праці та різних виробів, освоєння нових методів і навичок їх застосування. Тому з'явилась потреба у відборі та фіксуванні найбільш вдалих результатів трудової діяльності з метою їх повторного використання. Письмен­ність, система лічення, грошові одиниці, одиниці міри і ваги, архітектурні стилі, різні гіпотези та теорії, взагалі всі закони і моральні норми — все це прояви фактичної стан­дартизації. Ще на зорі свого розвитку суспільство зрозуміло переваги спрямованого обмеження, яке забезпечує єдність методів, і зручність виготовлення та використання виробів.

Елементи стандартизації з'явилися тоді, коли ше не існувало поняття про цей тер­мін. Вже за 2400 років до н. е. у Китаї було впроваджено єдину систему п'яти мір. За одиницю цієї системи мір була прийнята відстань між двома вузлами бамбукової жерди­ни, які давали звуковий тон.

14

Рис. 1.2.1.

Основні історичні періоди розвитку світової стандартизації

Історичні факти підтверджують гіпотезу про те, що історія стандартизації переду­сім почалася з нормування і контролю розмірних параметрів та уніфікації виробів. Так, протягом тисячоліть людство не мало жодної будівлі, яка б могла порівнятися з грандіо­зністю пам'ятників єгипетської культури — пірамід у Гізі. Секрет незламності пірамід простий: їх складено зі стандартних, рівномірних, точно підібраних блоків розміром 410 х 200 х 130 мм. Історики стверджують, що багато років до нашої ери у стародавньо­му Єгипті існував інститут чиновників, які контролювали дотримання розмірів виготов-люваної цегли. Завдяки дотриманню стандартизованих розмірних параметрів єгиптянам вдалося побудувати дивовижні витвори мистецтва.

Як і єгипетські, унікальні пам'ятки грецької архітектури. Достатньо сказати, що ви­датні храми, їхні колони та портики — зібрано з невеликої кількості стандартних дета­лей. З історії Стародавнього Риму відомо, що тут також використовували цеглу стандар­тних розмірів. Під час будівництва водогону використовували труби єдиних діаметрів (5 пальців). Труби інших діаметрів до міського водогону підключати було заборонено. Для вибору розмірів водяних коліс римляни застосовували метод пропорційних чисел. Зведення архітектурних споруд в античну добу свідчить про існування розгалуженої бу­дівельної індустрії. Очевидно, вже годі масово виробляли збірно-розбірні конструкції з каміння, а технологічний рівень будівництва був досить високим.

Єгипетські воїни були озброєні однаковими, «стандартними» луками, стрілами, римські легіонери також мали уніфіковане озброєння і таке ін.

15

У стародавні часи на лісових складах Японії продавали різні будівельні деталі стан­дартних розмірів, що були готові до використання. Як будівельний стандарт для вимірю­вання площі забудови використовували спеціальну циновку (татамі), довжина якої від­повідала росту самого високого японця.

У Середньовіччі з розвитком ремесел методи стандартизації запроваджуються все частіше і знаходять все більш широке застосування. Скажімо, було встановлено єдині розміри ширини тканини, єдина кількість ниток в її основі, а також єдині вимоги до си­ровини, яку використовували у ткацькому виробництві.

У XV ст. в епоху Відродження з розвитком торгово-економічних зв'язків між країнами виникла потреба у будівництві великої кількості кораблів, для чого необ­хідно було по-новому організовувати їх виробництво. У Венеції, великої на той час морської держави, будували дерев'яні кораблі з уніфікованих деталей. Це робилося для того, щоб кожен корабель в одних і тих умовах міг пливти з однаковою швидкіс­тю і стріляти на однакову відстань. Тому під час бою всі кораблі ескадри трималися гуртом, їх було практично неможливо перемогти. А на складах венеційських кон­сульств зберігалися стандартизовані вузли та деталі: однотипні вітрила, весла щогли, керма тощо.

Широкого розвитку стандартизація набуває в Новітній час з переходом до машин­ного виробництва. Так, у 1785 р. французький інженер Леблан виготовив партію (50 шт.) замків для рушниць, які були придатні для будь-якої із виготовлених рушниць і мали ва­жливу якість — взаємозамінність. Ця ідея привертає увагу військових і в 1793 р. амери­канський фабрикант Є. Вітней укладає з урядом США угоду щодо постачання великої партії рушниць із взаємозамінними частинами. Виготовлення таких рушниць відкрило шлях до їх масового виробництва, але при цьому виникла потреба у стандартизації ос­новних параметрів. Тому в Німеччині на королівському збройному заводі «Оберндорф» прийняли стандарт на рушниці, згідно з яким їхній калібр повинен був становити 13,9 мм.

Слід зауважити, що ідеї, закладені в основу сучасної стандартизації, одержали свій розвиток з виникненням крупної промисловості, тобто за капіталістичного сус­пільного устрою. В Європі та США у другій половині XIX ст. роботи зі стандартиза­ції здійснюються майже на всіх промислових підприємствах. Слід зазначити, що в умовах жорсткої конкуренції, виробники не могли випускати продукцію погоджено, і були вимушені це робити ізольовано один від одного. Тому на кожному підприємстві використовувалися свої стандарти. Внаслідок внутрішньозаводської стандартизації стала можливою раціоналізація процесів виробництва. Основна мета, про яку дбали підприємці під час впровадження стандартизації виробів — отримання більш висо­ких прибутків.

Проте, наприкінці XIX ст. — на початку XX ст. активізувався процес модернізації капіталістичних відносин, розвитку суспільного розподілу праці та торгівлі, концентра­ції виробництва. Людство досягло великих успіхів у розвитку науки і техніки, промисло­вості та транспорту. Все це поставило на порядок денний об'єктивну вимогу суспільного поділу праці в національному та міжнародному масштабі. Найбільшого значення набу­ває національна та міжнародна стандартизація.

16

Значною подією стало введення в Англії у 1891 р., а потім і в інших країнах, єдиної системи гвинтових нарізей з дюймовими розмірами (розробленої Джоном Вітвортом), використовуваних і сьогодні в ряді країн поряд з метричною наріззю. У 1846 р. у Німеч­чині уніфіковано ширину залізничної колії та розміри зчепів для вагонів. У 1869 р. упер­ше видано довідник, в якому надано розміри стандартних профілів катаного заліза. 1870 р. у деяких країнах Європи було встановлено стандарти на розміри цегли.

Початок міжнародної стандартизації припадає на кінець XIX ст., коли у 1875 р. в Парижі була підписана Конвенція по організації Міжнародної комісії мір і ваг. Міжнаро­дного бюро мір і ваг, Міжнародної конференції мір і ваг. Це стало значною подією для того часу і подальшого розвитку суспільства та науково-технічного прогресу. Створення метричної системи пов'язано з підвищенням вимог до точності вимірювань та можливіс­тю покласти край невиправданому розмаїттю, непостійності мір і ваги, що значно зава­жало розвитку промисловості та торгівлі.

В 1886 р. у Дрездені (Німеччина) відбувся перший конгрес з стандартизації, на яко­му обговорювалися питання міжнародної координації в галузі випробування матеріалів. У конгресі брали участь представники 10 промислово розвинених країн світу, в тому чи­слі російські інженери. Конгрес сприяв створенню Міжнародної асоціації з випробуван­ня матеріалів, що стала своєрідним форумом для обговорення завдань, що виникнули на національному рівні. Слід зазначити, що в рамках асоціації не ставилося завдань шодо розробки міжнародних норм і правил а галузі випробувань матеріалів.

Ці перші результати національної і міжнародної стандартизації мали велике прак­тичне значення для розвитку продуктивних сил і призвели до створення національних організацій зі стандартизації. Першу національну інституцію з стандартизації — Комі­тет технічної стандартизації (пізніше перетворений на Британську асоціацію стандар­тизації') — було організовано в 1901 р. у Великобританії. Головним завданням Комітету стало розроблення та впровадження стандартів на сировину, промислові вироби, війсь­кову техніку. Опублікування стандартів на продукцію було спрямовано на підсилення економічної могутності Британської імперії.

Економічне розділення світу між великими західними країнами призвело до пере­розподілу територій. Посилена мілітаризація вимагала великого виробництва озброєння з обов'язковим дотриманням принципу взаємозамінності. Стандартизація якнайкраще задовольнила ці вимоги часу і стала сприйматися як об'єктивна економічна необхід­ність. Тому не дивно, що під час Першої світової війни слідом за Великобританією ідею стандартизації підхопили й інші промислово розвинені країни, створивши національні організацій зі стандартизації: у Голландії (1916 р.), Німеччині (1917 р.), Франції, Швей­царії, США (1918 р.). Одразу ж після війни організації зі стандартизації було створено в Бельгії та Канаді (1919 р.), Австрії (1920 р.), Італії, Японії та Угорщині (1921 р.), Австра­лії, Швеції, Чехословаччині (1922 р.), Норвегії (1923 р.), Фінляндії, Польщі (1924 р.), Данії (1926 р.), Румунії (1928 р.).

З 1920-х рр. визнаним авторитетом у царині стандартизації було визнано Німеччи­ну, яка завжди приділяла велику увага науковому обгрунтуванню стандартів. В Америці переважали стандарти, які закріплювали досягнутий рівень виробництва конкретних виробів. Такий підхід не вимагав спеціальних наукових досліджень, а припускав лише

17

узагальнення наявного досвіду та узгодження інтересів зацікавлених сторін. У Європі переважала стандартизація, заснована на результатах наукових досліджень. Стандартизація розвивалася в напрямі вдосконалення форм, розмірів і споживчих властивостей виробів. Така робота пов'язана з довготривалими теоретичними дослідженнями і не менш трива­лим впровадженням розроблюваних стандартів.¹

Наступним кроком на шляху втілення ідеї міжнародної стандартизації стало прове­дення у 1921 р. першої конференції секретарів семи національних комітетів з стандарти­зації. Ця конференція виробила організаційні принципи, на основі яких у 1926 р. у Нью-Йорку було створено Міжнародну федерацію національних асоціацій зі стандартиза­ції яка стала прототипом майбутньої Зокрема, багато правил і процедур сучасної ISO являють собою модернізовані процедури колишньої ІЗА. Більша частина тих 67 технічних комітетів ISO. які були сформовані в 1947 р., існувала ше у структурі ISO.

Хоча ІЗА і не видавала міжнародних стандартів, її діяльність вплинула на міжнаро­дну консолідацію в галузі стандартизації. ТК, що входили до складу ІЗА розробляли ре­комендації зі стандартизації та розсилали їх 20 країнам-членам асоціації, у тому числі СРСР. Було розроблено майже ISO міжнародних рекомендацій з стандартизації. ІЗА та­кож забезпечувала систематичний обмін інформацією в галузі стандартизації між країна­ми. У рамках ІЗА були також закладені методичні підходи до розробки міжнародних стандартів.

Розвиток міжнародної стандартизації було призупинено в період Другої світової війни. Роботи було відновлено у 1945 р.. коли в рамках Організацій Об'єднаних Націй було створено Координаційний комітет з питань стандартизації з бюро в Лондоні та Нью-Йорку, до складу якого увійшли 18 країн антигітлерівської коаліції. Основним за­вданням Комітету було збереження досвіду міжнародної стандартизації та координація діяльності країн у галузі стандартизації у воєнний час.

У жовтні 1946 р. у Лондоні, на базі існуючого Координаційного Комітету за­сновано Міжнародну організацію зі стандартизації до складу якої увійшли 33 країни. ISO офіційно вступила в права у 1947 г. У Статуті ISO, затвердженому на Генеральній Асамблеї 00Н. наголо­шено на неурядовому статусі цієї організації, а також записано, що «метою організа­ції є сприяння розвиткові стандартизації у всесвітньому масштабі для полегшення міжнародного товарообміну та взаємодопомоги, а також для розширення співробіт­ництва в галузі інтелектуальної, технічної та економічної діяльності». Структуру ISO показано на рис. 1.2.2.

Усупереч загальноприйнятій уяві американські компанії досить неохоче опікуються нововведеннями у виробництво. На думку німецьких стандартизаторів, що вивчали стан стандартизації в Америці, американці починають цікавитися новим винаходом лише після того, як у Європі закінчується все науко­ве опрацювання його. Американці чекають, щоб Європа обгрунтувала проблему теоретично, щоб новий продукт було випробувано на практиці. Після цього вони впроваджують його у своїй країні, швидко випереджаючи Європу завдяки більш розвинутому рівню техніки і прогресивним виробничим методам.

18

Рис. 1.2.2.

Організаційна структура 150

ISO сьогодні - це 160 країн-учасниць. близько 3000 структурних підрозділів - 190 технічних комітетів (ТК); 650 підкомітетів; 2188 робочих груп; це _ понад 15 000 опублікованих стандартів

ISO як неурядова організація користується консультативним статусом ООН і є най­більшою міжнародною організацією в галузі стандартизації і сертифікації з широкого кола питань. До основних пріоритетів діяльності 180, передусім, належать:

• заходи, які сприяють координації та уніфікації національних стандартів;

• розроблення та затвердження міжнародних стандартів:

• обмін інформацією з проблем стандартизації;

• співробітництво з іншими міжнародними організаціями, які зацікавлені у вирішенні суміжних проблем, і на їх прохання, вивчає проблеми стандартизації та ін.

19

Членами ISO с не уряди, а національні організації з стандартизації і сертифікації (комітети-члени) з правом одного голосу (рис. 1.2.3). У складі ISO працюють понад 80 комітетів-членів, опорою яких с сильні національні організації з стандартизації роз­винених держав, які сплачують пільгові внески і мають доступ до всіх доробків міжна­родної стандартизації. Крім комітетів-членів, до ISO введено статус членів-кореспонден-тів, якими є оранізації з стандартизації країн, шо розвиваються (близько 25). Останні об­межені у доступі до інформації про стандарти, які розробляються. Національні організа­ції — це провідники всіх досягнень ISO, а також — виразники національної точки зору у відповідних технічних комітетах організації.

Повноправний член оріанізації мас право брати учасгь в усіх робочих оріанах. бути обраним до керівних органів, отримувати копії всіх робочих документів, представляти на розгляд зауважен­ня щодо них. Для цього виду членсгва встановлена шкала щорічних внесків до бюджету ISO.

Члени-коресионденти за рахунок сплати незначної© внеску до бюджету ISO мають право отримувати комплект всіх міжнародних стандартів, шо видаються, інших інфор­маційних видань. Членами-коресиондентами с країни, що розвиваються. їх економічний стан не дозволяє стати повноправними членами.

Члени-абоненти сплачують пільгові внески і мають можливість отримувати інфор­мацію щодо міжнародної стандартизації.

Сьогодні органи цієї організації дислокуються у Женеві (Швейцарія). Офіційні мови ISO — англійська, французька, російська. На цих мовах видаються усі матеріали та документи ISO.

ISO складається із керівних і робочих технічних органів. Вищим органом ІЗО є Ге­неральна Асамблея, яка скликається один раз на три роки. Генеральна Асамблея — це збори посадових осіб і делегатів, призначених комітетами-членами. Кожний комітет— член має право представляти не більше трьох делегатів, але їх можуть супроводжувати наглядачі. Члени-коресионденти та члени-абоненти беруть участь як наглядачі.

До керівних органів належать Рада, Технічне бюро та Центральний секретаріат. Вищими керівними особами є Президент, який обирається на три роки, і Центральний секретаріат. Рада керує роботою 180 в перервах між сесіями Генеральної Асамблеї. На засіданнях Ради рішення приймаються більшістю голосів присутніх на засіданні коміте­тів-членів Ради. У період між засіданнями і за потребою Рада може приймати рішення шляхом переписки. Поточну адміністративно-технічну роботу здійснює Центральний се­кретаріат. Технічне бюро з питань управління готує пропозиції щодо планування, орга­нізації та координації роботи комітетів. До сфери роботи Бюро входить розгляд пропози­цій щодо створення та розпуску технічних комітетів (ТК); визначення галузі стандарти­зації і сертифікації, якими повинні займатися комітети.

Види членства в ISO--- повноправний член організації; член-кореспондент; член-абонент.

20

Технічними органами Ради ISO є Комітети, що розробляють питання міжнародної стандартизації. Так, Комітет з принципів стандартизації (SТАК0) надає методичну та інформаційну допомогу по принципам і методикам розробки міжнародних стандартів. Комітет здійснює вивчення наукових принципів стандартизації і сертифікації та підготов­ку рекомендацій по досягненню оптимальних результатів у даній області, займається пи­таннями термінології й організацією семінарів по використанню міжнародних стандартів.

На початку 1970-х рр., у зв'язку з бурхливим розвитком сертифікації в усіх країнах світу, створено Комітет з оцінки відповідності продукції вимогам стандартів. STAKO розгля­дає питання відповідності продукції, послуг, процесів і систем якості вимогам нормативних доку­ментів. Вивчає практику діяльності в іалузі відповідності, здійснює аналіз отриманої інформації. Комітет розробляє міжнародні рекомендації з сертифікації, створює методологічну базу для розро­бки й акредитації національних систем сертифікації по взаємному визнанню результатів випробу­вань. STAKO періодично проводить аналіз усіх чинних національних, регіональних і міжнародних систем сертифікації з метою своєчасного прийняття заходів з організації міжнародних систем сер­тифікації продукції на відповідність вимогам ISO.

Результати роботи Комітету з оцінки відповідності набувають особливого значення для країн, де створюються національні системи сертифікації. STAKO спільно з ISO під­готував ряд керівних рекомендацій з основних аспектів сертифікації. Ці документи на­йшли широке визнання у країнах-членах 180 і ІЕС. У ряді країн вони покладені в основу національних систем сертифікації.

До компетенції Комітету з інформації (INFСО) входить координація та гармоніза­ція діяльності в галузі інформаційних послуг, банків, даних маркетингу, продажу стан­дартів і технічних регламентів. INFСО тісно співпрацює з Комітетом з питань інформа­ційних мереж (ISONET).

Комітет з допомоги країнам, що розвиваються (DEVCO), здійснює обслуговуван­ня цих країн по усіх питаннях міжнародної стандартизації та метрології, створює умови для обміну досвідом з розвиненими країнами та підготовки спеціалістів тощо. DEVCO тісно співпрацює з цих напрямів з 00Н. Результатом їх спільних зусиль стало створення та функціонування міжнародних центрів навчання.

Як видно, в структурі 180 є спеціалізований Комітет по захисту інтересів спожи­вачів (СОРОLСО), створений у 1977 р. з метою стандартизації в галузі інформації спо­живача та забезпечення зв'язку між 180 та міжнародними організаціями, які займаються питаннями споживчої політики. До завдань цього Комітету входить:

• визначення шляхів сприяння споживачам в отриманні максимального ефекту від стандартизації продукції;

• розроблення рекомендацій шодо забезпечення інформацією споживачів, захист їх інтересів;

• узагальнення досвіду участі споживачів у роботах зі стандартизації, використанню стандартів на споживчі товари;

• підтримування зв'язків з різними органами ISO, діяльність яких зачіпає інтереси споживачів.

СОРОLСО проводить щорічні практикуми для представників споживачів, органів державної влади, виробників та експертів товарів з таких проблем, як безпека товарів.

21

інформування споживачів, упакування, економія енергії, безпека товарів для дітей, пере­ваги застосування міжнародних стандартів тощо. Результатом діяльності САРОЬСО є періодичне видання переліку національних і міжнародних стандартів, які становлять ін­терес для організацій споживачів, а також підготовка Настанов з питань товарів народ­ного споживання. Наприклад: Настанова 12 «Порівняльні випробування споживчих то­варів». Настанова 14 «Інформація про товари для споживачів».

Комітет зі стандартних зразків (RЕМСО) займається питаннями методичної до­помоги та розробки настанов по стандартних зразках. RЕМСО, координатор робіт зі ста­ндартних зразків, тісно співпрацює з міжнародними метрологічними організаціями.

Робоча сфера діяльності 130 розподілена між ТК. Основним видом роботи ТК є розробка, погодження та подання на затвердження Ради проектів міжнародних стандар­тів. Кожний ТК має затверджену Радою 180 конкретну сферу діяльності, наприклад: ТК 10 «Технічні креслення», ТК 12 «Одиниці вимірювання», ТК 22 «Автомобілі». ТК 37 «Технологія», ТК 176 «Управління якістю та збереження якості». ТК поділяються на за-гальнотехнічні та на комітети, які працюють в конкретних галузях техніки. Діяльність загальнотехнічних комітетів спрямована на вирішення загальнотехнічних і міжгалузевих проблем. Решта комітетів здійснюють свою діяльність в конкретних галузях техніки.

Особлива увага в роботі ТК приділяється проблемам якості. До речі, у 1979 р. було створено ТК 176 «Забезпечення якості», який у 1987 р. перейменовують в «Управління якістю та забезпечення якості». Цей ТК був створений з метою розробки однакового під­ходу до вирішення питань якості продукції на підприємствах та у сфері обігу. У 1987 р. Комітет опублікував 4 стандарти ISO серії 9000, що стало початком впровадження сис­тем якості в різних країнах світу.

Для безпосередньої розробки проектів міжнародних стандартів у межах ТК створю­ються підкомітети (ПК) і робочі групи (РГ). Сьогодні налічується близько 650 підкомі­тетів, 2188 робочих груп.

За ініціативи колишнього Президента ISO пана Лью Ман Леонга була підготовлена «Біла книга 180», яка являє собою стисле, але важливе звернення до високих посадових осіб країн стосовно міжнародних стандартів та інших технічних регламентів з визначенням їх ролі у між­народній торгівлі, в усуненні технічних перешкод в торгівлі, використання міжнародних стан­дартів для покращання системи управління якістю та збереження навколишнього середовища.

ISO визначила «Довгострокові стратегії технічного регулювання на 1999-2001 рр.», а згодом — Стратегічний план ISO на 2005-2010 роки «Стандарти для стабільного сві­ту», метою якого є розроблення узгодженого та багатосекторного фонду міжнародних стандартів, що відповідають глобальним потребам та залучення всіх заінтересованих сторін до цього процесу. Пріоритетами тут є:

• Стандарти ISO повинні зробити виробництво й торгівлю більш ефективними;

• Стандарти ISO мають бути придатні для використання під час оцінки відповідності мають сприяти якості та надійності на всіх рівнях виробництва і торгівлі за умови конкурентоспроможних цін та для кінцевого задоволення споживача;

• Стандарти ISO, коли і де б вони не застосовувалися, мають сприяти задоволенню людських та суспільних потреб з точки зору безпеки, охорони здоров'я й навколишнього середовища, а також в аспекті ринкових та всезростаючих торговельних вимог;

22

• Стандарти ISO мають діяти як еталони під час регуляційної та контрольної діяльності федеральних, державних та місцевих органів влади;

• Стандарти ISO в країнах, шо розвиваються або знаходяться на стадії перехідної економіки, мають відігравати роль стратегічного знаряддя сприяння національному економічному розвитку і торгівлі.

Досить широкими є ділові контакти ISO: з нею підтримують зв'язки понад 500 міжнародних організацій, в тому числі всі спеціалізовані агентства ООН, шо працю­ють у суміжних напрямах. ISO співпрацює з усіма регіональними організаціями з стан­дартизації, члени яких одночасно є членами ISO. Тому під час розробки регіональних стандартів за основу приймається стандарт ISO часто на стадії проекту. Найбільш тісні робочі стосунки підтримуються 150 з Міжнародною електротехнічною комісією (IEC). Європейським комітетом з стандартизації (СЕN), Міжнародною організацією з стан­дартизації тестування (ІSТ0).

150 сприяє розробці міжнародних стандартів у всіх галузях, за винятком станда­ртів у електротехнічній та електронній промисловості, які відносяться до сфери ком­петенції Міжнародної електротехнічної комісії (ІЕС, 1906 р.). Доцільно зазначити, що початок міжнародного співробітництва в галузі електрики і електротехніки було покладено у 1881 р. Міжнародним конгресом з електрики, коли бурхливий розвиток цієї нової галузі потребував встановлення уніфікованих у міжнародному масштабі одиниць. На Міжнародному електротехнічному конгресі в 1904 р. було прийнято рі­шення щодо створення з метою технічного співробітництва Комісії для розгляду пи­тань стандартизації, термінології в галузі електротехніки і номінальних параметрів електричних машин. ІЕС було засновано на конференції в Лондоні в 1906 р. представ­никами 13 країн.

Структура ІЕС (Рада, технічні комітети, підкомітети, робочі групи) аналогічна структурі ISO. Вишим керівним органом ІЕС є Рада, в якій представлені національні ко­мітети країн. Очолює ІЕС Президент, який обирається на 3 роки. При Раді ІЕС створено Комітет дії, який підпорядкований Раді та надає їй свої рішення на затвердження. Комі­тет дії розглядає питання з координації роботи окремих технічних комітетів ІЕС або за­гальні питання щодо діяльності всієї організації.

У 1947 р. ІЕС приєдналась до ISO на автономних правах як її електротехнічний відділ, при цьому вона повністю зберегла свою фінансову й організаційну самостій­ність. У 1993 р. прийнято новий Статут цієї організації. Нині ІЕС об'єднує 60 країн. Майже 200 робочих органів ІЕС розробили понад 2,5 тис. стандартів. Серед пріорите­тів діяльності ІЕС — сприяння координації і уніфікації національних стандартів в галузі електротехніки, радіоелектроніки та зв'язку; створення міжнародних систем сертифікації у цій галузі; вивчення, пропаганда і обмін передовим досвідом різних країн і таке ін.

Особливістю діяльності ІЕС в сфері якості продукції є створення міжнародних сис­тем сертифікації. На початку 1970-х років вона перша з міжнародних організацій почала створювати під своєю егідою системи сертифікації. Першою з міжнародних систем сер­тифікації була створена система виробів електричної техніки, на відповідність вимогам

23

стандартів ІЕС. Другою системою сертифікації, створеною в рамках ІЕС, є система сертифікації електротехнічних виробів. З 1984 р. діє система з випробувань електрично­го обладнання на відповідність стандартів безпеки (ІЕСЕЕ). У 1986 р. створена система з сертифікації виробів електронної техніки (ІЕСО) і таке ін.

У 1976 р. між ІЕС і ISO була підписана Угода про сумісну діяльність і створен­ня єдиної системи міжнародної стандартизації. Сфери впливу цих організацій розме­жовані галузями техніки, які входять до їх компетенції. З загальних питань стандар­тизації ISO та ІЕС виступають узгоджено. Вони видають спільні рекомендації та нор­мативні документи. Співробітництво ІЕС та ISO здійснюється шляхом встановлення безпосередніх зв'язків між ТК і робочими групами цих організацій у системі ISO /ІЕС, а також поза нею утворюються тимчасові та постійно діючі робочі органи, які здійснюють серйозні наукові дослідження, аналіз, розробку прогнозів, змісту, форм і методів роботи з стандартизації в умовах безперервного розвитку науки і техніки.

Ці дві організації, ISO та ІЕС, разом з Міжнародною організацією законодавчої метрології (OIML), Міжнародною спілкою електрозв'язку (ITU) та Міжнародною конференцією з вимірювальної техніки та приладобудуванню (IIЕСО) створюють найкрупнішу в світі неурядову систему для здійснення добровільного промислово-тех­нічного співробітництва на міжнародному рівні, вирішення проблем міжнародної стан­дартизації. Створені ними стандарти, незалежно від того, стосуються вони товарів або послуг, являють собою колективні знання та досвід сторін, які беруть участь в їхньому розробленні — виробників, урядових органів, науково-дослідних інститутів, випробу­вальних лабораторій, організацій споживачів тощо. Загалом, у світі існує понад 350 різних міжнародних організацій, які займаються проблемами технічного регулю­вання та управління якістю.

2001 року ISO, ІЕС та ІТІІ створили Всесвітнє співробітництво щодо стандартів з метою:

• посилення ропі та поширення системи добровільних міжнародних стандартів;

• забезпечення прозорості міжнародної стандартизації на основі консенсусу в усьому світі;

• координації питань технічного характеру з метою усунення дублювання та більш ефективної співпраці у сфері конвергентних (взаємно проникних) технологій. Міжнародна, регіональна та національна стандартизація складають систему глоба­льної стандартизації, яка охоплює практично всі сфери економічного та суспільного життя (рис. 1.2.4).

У цілому глобальна система стандартизації базується на угодах про співпрацю:

• між ISO, ІЕС і ІТU) на міжнародному рівні;

• між організаціями зі стандартизації на регіональному рівні, наприклад, СEN, CTNTLEC та ЕТСІ в Європі;

• двосторонніх між національними органами стандартизації.

24

Рис. 1.2.4.

Система глобальної стандартизації

Крім вищеназваних міжнародних організацій з технічного регулювання стандарти­зація впроваджується багатьма регіональними організаціями. (Перелік міжнародних і ре­гіональних організацій з стандартизації надано у табл. 1.2.1).

Так, у межах ЄС система стандартизації та підтвердження відповідності пройшла два етапи формування. Чинна практика веде свій відлік від 1985 р., коли було прийнято директиви «нового», а потім і «глобального підходу» до технічної гармонізації. Раніше в країнах ЄС діяли системи національних стандартів, обов'язкових до застосування. Згід­но з «новим підходом» вимоги до продукції та послуг установлюють на основі таких принципів:

• обов'язкові вимоги зазначають не в стандартах, а в директивах ЄС, що їх прийма­ють на законодавчому рівні, та в технічних регламентах;

• обов'язкові вимоги до продукції суворо обмежено лише її безпечністю;

• стандарти не є обов'язковими, вони лише визначають шляхи досягнення обов'язко­вих вимог директив;

• уведено категорію «гармонізований стандарт», виконання якого не є обов'язковим; він передбачає презумпцію відповідності директивам, тому застосування таких ста­ндартів звільняє виробників і постачальників від необхідності звертатися до орга­нів сертифікації;

• наявність переліку добровільних стандартів, які в директивах розглядають як основу презумпції відповідності.

25

Таблиця 1.2.1

Міжнародні і регіональні організації із стандартизації та оцінки відповідності

26

Європейська економічна комісія ООН є форумом для урядів з метою розширення їхньої співпраці у питаннях політики у сфері стандартизації та більш ефективного залу­чення неурядових організацій до процесу прийняття міжнародно узгоджених стандартів. Робоча група ЄЕК ООН з політики в галузі технічного узгодження і стандартизації є міжурядовою групою експертів, які вивчають пов'язані зі стандартизацією проблеми на міжнародному, регіональному і національному рівнях. У рамках своєї діяльності Робоча група, починаючи з 1970 р., розробила 12 рекомендацій щодо стимулювання і здійснен­ня процесів стандартизації, які сприяють торгівлі. Остання з них стосується механізмів і принципів міжнародного узгодження національних технічних правил. ЄЕК ООН складає з урахуванням пропозицій урядів «Перелік ЄЕК зі стандартизації», в якому зазначено пріоритетні галузі та сфери розроблення НД. Цей перелік використовують міжнародні та регіональні організації зі стандартизації у процесі планування робіт

1953 року було створено Координаційну комісію зі сталі, що уповноважена розроб­ляти Європейські стандарти для шести країн — Франції, Бельгії, Нідерландів, ФРН, Італії, Люксембурга, які входили до Європейського об'єднання вугілля. У 1961 р. на на­раді в Парижі представники національних організацій зі стандартизації різних країн, шо входять до складу Європейського економічного товариства, Європейського ювариства вільної торгівлі. Комітету з загального ринку, утворили Комітет європейської коорди­нації стандартів: нині — Європейський комітет з стандартизації (СЕN) — з вели­кою кількістю робочих груп, головним чином, таких галузей промисловості, як металур­гія, будівництво, суднобудування, текстильна та нафтова промисловості тощо. Основне завдання Комітету — розробка загальних стандартів для країн, які входять до складу Європейської співдружності (ЄС) й Європейського товариства вільної торгівлі.

СЕN займається питаннями усунення технічних бар'єрів, які пов'язані з відмінніс­тю у національних стандартах на продукцію, суперечливими правилами щодо її експлуа­тації, з різними нормами по техніці безпеки, охорони здоров'я і природи, визначає поря­док використання національних і міжнародних стандартів при розробці Європейських стандартів. Велику роботу здійснює СЕN стосовно виявлення національних стандартів країн-учасниць та міжнародних стандартів, які можна застосовувати як єдині стандарти без їх переробки в європейський стандарт. Комітет контролює виконання європейських стандартів країнами-учасницями організації.

Оновлена стратегія СЕN до 2010 року визначає такі ключові цілі:

• сприяння розвитку гармонічної системи європейської стандартизації;

• забезпечення ділового підходу разом з ефективною маркетинговою стратегією в ме­жах СЕІЧІ;

• забезпечення споживачів своєчасними та відповідними до їхніх вимог виробами і послугами за умови дотримання принципів відкритості, прозорості та консенсусу;

• забезпечення стабільного фінансування системи стандартизації СЕН;

• створення ефективних стосунків з ЄС та Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЕFТА) заради посилення ролі європейської стандартизації як інструмента для під­тримання європейської політики та спрощення законодавства в Європі;

• здійснення ролі провідного провайдера європейських стандартів з оцінювання від­повідності та розповсюдження знака відповідності;

27

• перегляд корпоративної керівної структури з метою спрощення процесів прийняття рішень та забезпечення політики у межах СЕN;

• відкритість до партнерства для ефективного розроблення європейських стандартів, що забезпечує тісну співпрацю з міжнародними партнерськими організаціями

До складу СЕN входить і Асоціація з сертифікації (СЕНСЕP), яка об'єднує націона­льні органи з стандартизації Європейського економічного товариства й Європейської асоціації вільної торгівлі. Діяльність (СЕМСЕР) здійснюється під загальним керівницт­вом СЕN.

Велику роботу з стандартизації та оцінення відповідності на регіональному рівні проводять також Європейська організацією з якості (ЕOQ, 1956 р., до складу входять понад 100 країн), Європейський фонд управління якістю (ЕFQM, 1988 р.). Європейський комітет зі стандартизації в електротехніці (CENELEC, 1972 р.) та ін.

В рамках пострадянського простору активно працює Міждержавна Рада зі стан­дартизації, метрології та сертифікації (МДР)¹ Так, 13 березня 1992 р. 11 країн Спів­дружності незалежних держав (СНД) підписали «Угоду про проведення узгодженої полі­тики у галузі стандартизації, метрології та сертифікації». У цьому ж році була створена Міждержавна Рада, членами якої є керівники національних органів стандартизації, мет­рології та сертифікації. Засідання Міждержавної ради відбуваються двічі на рік. Як між­державний орган МДР бере участь в роботі Міжпарламентської Асамблеї держав-членів СНД з розробки модельних законодавчих актів і рекомендацій в сфері стандартизації, метрології й сертифікації та акредитації в цих галузях діяльності. Була визначена «Прог­рами робіт з міждержавної стандартизації на 2007-2009 роки». Укладені та діють в межах СНД двосторонні міжурядові та міжвідомчі угоди в сфері стандартизації, метро­логії й сертифікації. У складі МДР працюють понад 300 міждержавних технічних комі­тетів з стандартизації. Сьогодні ними розроблено, а МДР прийнято близько 1500 міждержавних стандартів, порядків та рекомендацій у сфері міждержавної стандар­тизації. Важливим є рішення МДР щодо визначення діючих раніше в СРСР стандартів «ТОСТ» як міждержавних в рамках СНД. Це надало можливість використання як міжде­ржавних понад 20 тис. державних стандартів колишнього Радянського Союзу. На XXXIV засіданні МДР (10-12 грудня 2008 р.) країнами-учасницями було узгоджено «Стратегію розвитку МДР на період до 2020 року».

Важливо зазначити, що на національні системи стандартизації мас вплив політич­ний та економічний вибір, зроблений суспільством. Незважаючи на швидкий розвиток міжнародної стандартизації та застосування єдиних загальноприйнятих принципів орга­нізації робіт, у сучасному світі є відмінні системи стандартизації. Виокремлюють три ос­новні моделі: північноамериканську, японську та європейську.

Північноамериканську модель базовано на ринку та конкуренції як основі його ефективного існування. Головне завдання держави — забезпечити стабільні умови функ-ціювання ринку без прямого втручання. Це обумовило принципи організації системи стандартизації: добровільні стандарти, які розробляють науково-технічні чи професійні

В жовтні 1995 р. ISO визнала МДР як міждержавну регіональну організацію з стандартизації і МДР зареєстрована в рамках 180 як регіональна Євро-Азійська Рада зі стандартизації (ЕАSС).

28

товариства, і технічні регламенти, прийняті органами державного управління. Систему характеризує велика кількість стандартів, дублювання та неузгодженість вимог. Прикла­дом такої моделі є система стандартизації США.

Японську модель базовано на тісній співпраці економічних кіл та органів державно­го управління. Стандарти розробляють промисловці в рамках професійних об'єднань у співробітництві з відповідним міністерством, шо затверджує стандарти. Особливістю системи є спрямованість на внутрішній японський ринок, який створена система ефекти­вно захищає, оскільки заінтересовані зарубіжні сторони позбавлено прав участі в стан­дартизації.

Європейська модель підтримує загальну для всіх країн Західної Європи концепцію розвинутої держави, зобов'язаної узгоджувати демократичні, соціальні та культурні ін­тереси суспільства з ринковою економікою. Національні органи є асоціаціями, з якими уряди укладають угоди шодо виконання окремих державних управлінських функцій.

Для організації та координації стандартизації та суміжних видів діяльності в кож­ній країні створюють спеціальний орган — національний орган стандартизації, основ­ною функцією якого, за визначенням 180. є розроблення та прийняття національних ста­ндартів, доступних широкому колу користувачів. Національний орган має право бути членом міжнародних і регіональних організацій зі стандартизації та представляти інте­реси країни в цих організаціях. Державна політика у сфері стандартизації базується на концептуальних принципах, які представлені на рис. 1.2.4.

Концептуальні принципи державної політики у сфері стандартизації

• відкритість та прозорість процедур стандартизації: доступність інформації шодо плану стандартизації; забезпечення участі заінтересованих юридичних та фізичних осіб у розробленні стандартів;

• доступності стандартів та інформації щодо них для користувачів; відповідність стандартів законодавству;

• адаптація до сучасних досягнень науки і техніки з урахуванням стану національної економіки;

• пріоритетність прямого впровадження міжнародних та регіональних стандартів;

• дотримання міжнародних та європейських правил і процедур стандартизації; участь у міжнародній (регіональній) стандартизації; усунення технічних бар'єрів у торгівлі;

• сприяння міжнародному науково-технічному співробітництву в галузі стандартизації

29

Узагальнюючи тенденції у глобальній системі стандартизації, можна виділити такі особливості:

• на міжнародному рівні діяльність зі стандартизації спрямовано на забезпечення узго­дженої політики розроблення та використання міжнародних стандартів з метою усу­нення технічних бар'єрів та підвищення ефективності стандартизації в усьому світі: крім того, об'єктом стандартизації стають не лише продукція та послуги, але й соціа­льно-економічні системи, що забезпечують сталий розвиток, якість життя тощо;

• на регіональному рівні діяльність зі стандартизації спрямовано на урахування потреб певного географічного, політичного чи економічного регіону, на прискорення проце­су входження товарів на ринок регіону та на забезпечення конкурентоспроможності товарів;

• на національному рівні діяльність зі стандартизації мас два спрямування: перше — це активне поширення та використання міжнародних і регіональних стандартів відповід­но до вимог СОТ, друге — це запровадження інновацій, новітніх технологій з метою підвищення конкурентоспроможності продукції та зростання економіки країни. Отже, міжнародна стандартизація з кожним роком набуває все більшого значення.

Вона є одночасно і наслідком, і інструментом ефективного управління суспільно-політи­чними, науково-технічними та торговельно-економічним процесами у світі. Вона сфор­мувалась на базі міжнародного розподілу праці, поглиблення на цій основі процесів спе­ціалізації та кооперації виробництва. Міжнародний розподіл праці у сфері стандартиза­ції сприяє підвищенню ефективності суспільного виробництва та якості суспільного життя. Починаючи з 1989 р., щорічно 14 жовтня на честь дня створення 150 відзначаєть­ся Міжнародний день стандартизації.

1.3. Історія становлення вітчизняної стандартизації

Ключові слова та поняття: Головна палата мір і вагів Росії, Головний ін­формативний фонд стандартів України, ГОСТ СРСР, Громадська рада Держ-споживстандарту України, Двінська грамота» Івана Грозного, Державна про­грама стандартизації на 2006-2010 роки, Державна програма розвитку ета­лонної бази на 2006-2010 роки, Державна система стандартизації СРСР, Дер­жавна система стандартизації України (ДСТУ), Держстандарт СРСР, Держ­стандарт України, Держспоживстандарт України, директиви ЄС, законо­давство в галузі технічного регулювання, інформаційний фонд стандартів, Комісії вагів та мір Росії, Комітет зі стандартизації при Раді праці і оборони СРСР, Комітет стандартів, мір та вимірювальних приладів СРСР, Концепція розвитку технічного регулювання та споживчої політики на 2006-2010 роки, міждержавні стандарти (ГОСТ), міжурядові угоди, Московська держава, національна система стандартизації України, національна систе­ма технічного регулювання, національне законодавство з технічного регулю­вання, Національний фонд стандартів України, Помірна ізба, промислова стандартизація, Рада стандартизації та технічного регулювання України,

30

ринкова економіка. Російська імперія, Сенат, СРСР, стандарти ДСТУ 150, Статут князя Володимира 996 р., технічний регламент, «Торговий устав», Укази царя Петра І, центральний орган виконавчої влади з питань технічно­го регулювання

В Україні, як і в Росії, елементи стандартизації зароджуються ше в Середньовіччя. Так, у Київській Русі перші з відомих історикам писемних свідчень про уніфікацію мір і вагів Русі містить Статут князя Володимира (996 р.). В ньому серед обов'язків єпископа, зокрема, відображено: «Поручено святьім пискупьям городськьія и торговьіе мерила и спудьі, извесьі, ставила блюсти без пакости, ни умалити, ни умножити». По суті Статут князя Володимира 996 р. є документальним підтвердженням того, шо понад тисячі років існує вітчизняна стандартизація і метрологія.

Довгі роки хранителями торгових мір і ваі ів були монастирі та церкви. Церковні старости й виборні від купецтва стежили за правильністю вимірювань, за збереженням та правильністю мір. На вагах для надання їм законності позначалися імена князів, назви міст.

Будівельники на Русі використовували цеглу «стандартної» форми, створюючи при цьому із обмеженої кількості цегляних профілів, безліч різних сполучень.

З кінця XV — початку XVI ст. починається тенденція щодо прилучення україн­ських земель до Московської держави, згодом — Російської імперії. Як відомо, вона завершується в кінці XVIII ст. абсолютно новою геополітичною конфігурацією: пе­реважна частина етнічних українських земель (до 80 %) увійшла до складу Російсь­кої імперії. На українських землях поступово поширюються всі суспільно-економічні трансформації, характерні для Росії. У тому числі запроваджуються елементи стан­дартизації.

Із створенням централізованої Московської держави великі князі намагалися вста­новити загальнодержавні міри, що були обов'язковими для використання по всій країні. Зокрема, відомий спеціальний Указ Івана Грозного — так звана «Двінська грамота». У грудні 1550 р. цар відправив старостам, сотським та целовальникам на Північну Двину мідну осьмину (міра для сипучих речовин), наказавши зробити з неї «запятнані» (тобто клеймовані) дерев'яні копії для міських вимірників. З цих копій, у свою чергу, знімалися інші, а зразок, що було надіслано з Москви, залишався як контрольний еталон. Подібні еталони розсилалися й по інших містах. Відзначаються також конкретні стандарти з ме­тою підвищення якості продукції, засновані на єдності величин. Зокрема, були запрова­джені стандартні калібри — кружала — для вимірювання гарматних ядер з метою підви­щення їх якості і таке інше.

На початку XVII ст. в Росії приймається «Торговий устав», який потребував «хлеб-ньгм мерам и всяким весам, и саженям, и аршинам на Москве и в городах бьіти равньїми и уточнить весьі иротив фунтов, а хлебньїе мерьі учинить в одно кружало с железньїми обручами и мерить всякий хлеб с верхом. А сажени бьпи мерой трех аршин, и мерити той саженью виредь...». Хоч й епізодично, але проводилася перевірка мір та вагів. про що вказувалось, зокрема, у наказі 1681 р. так званій «Померной избе» (спеціальній уста­нові, що контролювала стан мір у торгівлі).

31

Промислова стандартизація в Росії почалася з часів правління Петра І. Вже в пер­шому зібранні законів Російської імперії був умішений Указ, який свідчив про запрова­дження в Росії елементів стандартизації та взаємозамінності. Стандартизацію використо­вували при виробництві військової техніки, сільськогосподарської сировини, продуктів харчування, зведенні будинків, а також у будівництві флоту. Так, під час створення фло­ту для Азовського походу як зразок була використана галера, за якою були виготовлені ще 22 галери. У 1694 р. галеру-еталон було доставлено до села Преображенське під Мос­квою, і там на лісопильному заводі було вироблено окремі частини для усієї серії суден. Готові частини транспортувалися до Вороніжу на корабельню, де з них складали судна. Водночас із будівництвом суден було уведено єдину термінологію їхніх частин. Це уні­кальне на той час будівництво тривало протягом двох років.

Якщо прокоментувати цю подію в сучасній інтерпретації, то це був типовий випа­док серійного виробництва стандартних суден, виготовлених за контрольним зразком.

У петровські часи деякі елементи стандартизації виявилися й в архітектурі. Коли будували солдатські слободи, було наказано розташовувати будинки за однією лінією

32

для того, щоб вулиці пересікали одна одну під прямим кутом. Креслення, шо збереглися, свідчать, що солдатські двори були типовими будівлями. Особливої ваги Петро І надавав якості та стандартизації зброї. В Указі царя від 15 лютого 1712 р. сказано: «А ружье драгунское, так и солдатское, также и пистолетьі, когда будет повелено, делать одним кали-бером». Укази, згідно з якими слід було виробляти різні вироби за точними зразками, можна вважати за прототипи сучасних стандартів.

У 1736 р. Сенат дійшов висновку щодо утворення Комісії вагів та мір. яка визначи­ла нормальну довжину аршину та рекомендувала згідно з нею виготовляти по всій росій­ській імперії інші аршини. Серед сипучих речовин зразком став четверик московської великої митниці. А для рідин — відро московського Каменомостського пітейного двору. Одинадцять років працювали майстри Петербурзького монетного двору над виготовлен­ням бронзової золоченої фунтової гирі, що в єдиному екземплярі протягом майже ста ро­ків була державним еталоном російських мір ваги. На Сестрорецькому заводі за вказів­кою Комісії були виконані еталонні ваги.

Розвиток промисловості й транспорту в Російській імперії сприяв розширенню робіт щодо стандартизації у XIX ст. Зокрема, в 1860 р. було встановлено єдиний розмір залізничної колії (1524 мм) і затверджені габаритні норми наближення будівель та рухомого складу. В 1889 р. були затверджені перші технічні умови шодо проектування та спорудження залізниць, а в 1898 р. — єдині технічні вимоги до постачання основних матеріалів і виробів для потреб залізниці. В 1899 р. був визначений єдиний сортамент профілів металопрокату. А в 1900 р. було прийнято низку правил та норм шодо проектування та експлуатації електротехнічних пристроїв тощо.

В Росії Національне товариство з стандартизації було організовано в 1911 р. — Головна палата мір і вагів Росії, першим керівником якої став Д.І. Менделєєв (правона­ступником якої у подальшому став Держстандарт СРСР).

Впровадження національних стандартів та єдиних вимог до якості продукції в Ро­сійській імперії ускладнювалося через велику кількість іноземних концесій, власники яких, як правило, запроваджували свої стандарти. Зокрема, таке положення справ при­звело до розповсюдження в країні трьох систем вимірювання: старовинної російської (аршин, фунт), британської (дюйм) і метричної (метр), що перешкоджало розвитку стан­дартизації. Це, зрозуміло, ускладнювало виробництво продукції та контролю її якості.

Одним з перших після революції 1917 р. був прийнятий декрет «Про введення між­народної метричної системи мір та важелів» (14 вересня 1918 р.). Офіційною датою ви­никнення стандартизації в колишньому СРСР офіційно вважається 15 вересня 1925 р., коли був створений Комітет зі стандартизації при Раді праці і оборони. Комітетом запроваджено перші обов'язкові стандарти, які одержали силу державного закону. Пер­ший радянський загальносоюзний стандарт — «Борошно. Селекційні сорти зерна. Номе­нклатура» — було затверджено у 1926 р. В тому ж році були прийняті стандарти на но­вий сортамент металопрокату, шо дозволив скоротити кількість типорозмірів у 6 разів, а також стандарти на метричне та дюймове різьблення, на допуски та посадки тощо. Вони стали базою для оволодіння методами передових зарубіжних фірм, таких як Форд. Тей-лор стосовно контролю якості продукції на основі допусків та посадок. Як бачимо, одні­єю з перших форм управління якістю в Радянському Союзі стала перевірка виробів методом сортування та розбраковки на придатні та непридатні.

33

Згодом радянська наука у сфері стандартизації стала займати домінуючі позиції в сві­ті. Публікації показували реальну користь стандартів і популярно розкривали їхню сут­ність. Проводилася роз'яснювальна робота серед працівників. До обговорення стандартів та їх проектів широко залучалися робітники. Це були аналоги сучасних гуртків якості.

У роки Другої світової війни пропагандистську діяльність у сфері стандартизації було згорнуто, але це аж ніяк не означало, шо знизилася творча активність робітників та інженерно-технічного персоналу підприємств. Навпаки, завдяки ініціативам знизу воєн­на промисловість країни спромоглася забезпечити перевагу військової техніки у бага­тьох видах озброєння не тільки у кількісному, але й у якісному відношеннях. Достатньо сказати, що на початок Великої Вітчизняної війни в СРСР діяло понад 6000 стандартів, з яких 35 % належало до машинобудівельної та металургійної промисловості. За роки вій­ни затверджено біля 2000 нових стандартів і понад 1000 стандартів набули змін, шо було обумовлено умовами воєнного часу та необхідністю економії матеріальних ресурсів, за­міною дефіцитних матеріалів на менш дефіцитні.

У післявоєнні роки у СРСР ретельно вивчався світовий досвід стандартизації. Пе­рекладалися книги і статті, у журналах друкувалися анотації закордонних публікацій, видавалися їх бібліографії. Вражає кількість популярних видань і доступність матеріалу як із загальних питань стандартизації, так і з стандартів спеціального призначення. В Радянському Союзі в умовах централізованої системи управління народним господарст­вом, мінімальною самостійністю підприємств діяла відповідна система нормативно-тех­нічної документації, згідно з якою існували три категорії стандартів (державні, республі­канські, галузеві), а також технічні умови, які були обов'язкові для відповідних підпри­ємств, оскільки затверджувалися державними органами. Особливого розвитку стандар­тизація набула в галузях машинобудування, металургії, хімії. Одночасно з державною розвивалась галузева та заводська стандартизація. У 1947 р. країна вступає до ISO.

Зазнала деяких змін система управління державної стандартизації У 1954 р. створе­но Комітет стандартів, мір та вимірювальних приладів для координації роботи зі стандартизації в галузях народного господарства країни. Зростає роль стандартизації як засобу прискорення технічного прогресу, поліпшення якості продукції і створення ос­нови для поширеної спеціалізації виробництва. Розробляються єдині системи норматив­но-технічної, проектно-конструкторської і технологічної документації, міжгалузеві сис­теми, Державна система стандартизації тощо.

Швидкий розвиток народного господарства в країні, бурхливий темп технічного прогресу в усіх галузях промисловості викликали нові, більш високі вимоги до організації роботи зі стандартизації. В 1965 р. впроваджується державна атестація якості продукції. У 1970 р. Комітет стандартів, мір і вимірювальних приладів перетворено у Державний комітет зі стандартизації' (Держстандарт). Період 1970—1980-х pp. характеризує і ь-ся тісним зв'язком робіт зі стандартизації з розв'язанням важливих завдань розвитку на­родного господарства. Вперше застосовуються економічні санкції за випуск продукції, яка не відповідає вимогам стандартів і технічних умов. Відбувається перетворення набу­того досвіду в галузі стандартизації, удосконалюється Державна система стандартизації, яка визначає правила проведення робіт зі стандартизації в країні та прогресивні вимоги до якості продукції.

34

Фактично в СРСР у 1970 р. в умовах централізованої системи управління народним господарством, мінімальною самостійністю підприємств було запроваджено Державну систему стандартизації, яка об'єднала роботи зі стандартизації на усіх рівнях управлін­ня народним господарством (у 1985 р. було прийнято її нову редакцію). Діяла відповідна система нормативно-технічної документації, згідно з якою існували три категорії станда­ртів (державні, республіканські, галузеві), а також технічні умови, які були обов'язкові для відповідних підприємств, оскільки затверджувалися державними органами. Підпри­ємства могли встановлювати вимоги до якості продукції, що випускається ними, лише тоді, коли вони не були встановлені вищими структурами.

До Державної системи стандартизації було залучено через посилання в стандартах на них більше тисячі документів з питань охорони праці, санітарної гігієни, охорони здоров'я, органів влади з наглядовими функціями (будівельні норми і правила, правила конструювання, виготовлення та (чи) безпечної експлуатації, санітарні та ветеринарно--санітарні правила, санітарні норми і правила, гранично допустимі концентрації чи рівні, мікробіологічні нормативи, медикобіологічні вимоги тощо).

В окремих галузях (озброєння та військова техніка, авіаційно-космічна техніка, суднобудування, залізничний транспорт, атомна енергетика) визначальною була галузе­ва стандартизація. Були чинні система повноважних представників чи державне при­ймання продукції на заводах-виробниках; існували класифікаційні товариства (морсь­кий, річковий та авіаційний регістри), які затверджували правила безпечності техніки на всіх етапах її життєвого циклу. Транспортні засоби, як правило, відповідали міжнародно визнаним вимогам, адже вони виконували транскордонні перевезення і страхувалися великими страховими компаніями.

З подальшим розвитком економіки змінюється законодавство і в цій сфері. Постановою Ради Міністрів СРСР від 21 квітня 1988 р. (№ 489) «Про перебудову дія­льності та організаційної структури Державного Комітету СРСР по стандартах» було ліквідовано галузеві нормативно-технічні документи і встановлено два рівні норма­тивно-технічної документації: державні (республіканські) стандарти та технічні умо­ви. При цьому підкреслювалась необхідність забезпечити на практиці право підпри­ємств самостійно затверджувати після погодження із споживачем технічні умови, технічні описи, зразки-еталони та іншу аналогічну документацію, що необхідна для випуску продукції.

Наступний крок в цьому напрямі було зроблено Постановою Ради Міністрів СРСР від 25 грудня 1990 р. (№ 1340) «Про удосконалення організації робіт по стандартизації в СРСР». Було передбачено, що державні й республіканські стандарти повинні мати обо­в'язкові та рекомендовані вимоги щодо якості продукції, її безпеки для життя і здоров'я населення, охорони навколишнього середовища, сумісності та взаємозамінюваності. Од­ночасно промисловим структурам було надано право затверджувати стандарти підпри­ємства на продукцію, шо випускається. Основні положення цієї Постанови були закріп­лені згодом Законом РФ «Про стандартизацію». (Сам факт закріплення в Законі переліку нормативних документів означав, по-перше, що цей перелік може бути змінений лише законом; по-друге, інші документи, що встановлюють обов'язкові вимоги до продукції, не є документами з стандартизації).

35

Усі роботи зі стандартизації здійснювались згідно з річними планами та фінансувались з державного бюджету. ГОСТ затверджував Держстандарт СРСР за винятком стандартів у сфері будівництва, які разом з будівельними нормами та правилами затверджував Держбуд СРСР.

Система стандартизації відзначалася детальною регламентацією робіт на всіх ета­пах: проектування, виготовлення та експлуатації продукції, у тому числі аспектів безпе­ки, захисту природного довкілля, маркування, пакування, зберігання, транспортування тощо. Стандарти мали обов'язковий статус: в ГОСТах на продукцію навіть було введено запис «Несоблюдение стандарта преследуется по закону».

Проте, доречно відмітити, шо визначені стандарти та відповідні нормативні рішен­ня щодо якості продукції та послуг в СРСР були розкидані по багатьох законодавчих актах, і окремі, туманні, нечіткі рішення з цього питання тільки підкреслювали значну відмінність між метою та реальністю. До того ж Держстандарту СРСР самому було важ­ко керувати вищеназваними системами якості. Інші ж відомства (Держплан, Держкомпраця тощо) не вбачали в цьому нагальної необхідності.

Безумовною заслугою Держстандарту СРСР в кінці 1980-х — на початку 1090-х рр.. у перехідний до ринкових відносин період, стала робота по гармонізації вітчизняних стандартів з міжнародними, в яких знайшов своє відображення й радянський досвід управління якістю продукції.

Накопичений науковий заділ і високий професіоналізм радянських стандартизато­рів, у тому числі й українських, у подальшому став основою для успішного розвитку те­орії та методології національної системи стандартизації та дозволив браги активну участь у розробленні міжнародних стандартів.

Національна система стандартизації України практично створювалась з момен­ту проголошення незалежності. Становлення національної системи стандартизації Украї­ни та системи сертифікації УкрСЕПРО значно активізувалось з прийняттям Декрету Кабінету Міністрів України «Про стандартизацію і сертифікацію» від 10.05.93 № 46-93.

Національні стандарти є одним з атрибутів державності та віддзеркалюють специ­фіку розвитку національної економіки залежно від історичних, географічних та соціаль­них умов.

У цілому, становлення та розвиток вітчизняної стандартизації відбувається в за­гальному контексті світових тенденцій, але він мас і свої особливості. Так, Націона­льна система стандартизації Україні створювалась в умовах переходу до ринкової економіки, нестабільної економічної та фінансової ситуації. Вона формувалась на розгалуженій системі стандартизації колишнього СРСР, яка провадилась на всіх рів­нях: державному (загальносоюзному), республіканському, галузевому, на рівні під­приємств чи установ. За техніко-економічним потенціалом Україна посідала друге місце в Союзі, а тому практично весь фонд державних (понад 20 тис. ГОСТ) та галу­зевих (монад 43 тис. ОСТ, РТМ, РД) документів застосовували підприємства та орга­нізації України.

Фактично до 2001 р. (до прийняття Закону України «Про стандартизацію» від 17.05.2001 №2408-111.) в Україні існувала система стандартизації, шо залишилась у спадщину від колишнього СРСР. В її основу було покладено жорсткий централізований

36

принцип керування господарським комплексом, що забезпечувало стабільність фінансування, налагодження стійких зв'язків між виробниками та постачальниками, передбачало обо­в'язковість застосування наведених у стандартах норм і вимог. Тобто, стандартизація дбала лише про інтереси держави (виконувала функції основного інструменту державно­го регулювання), і фінансувала її лише держава.

У 1992 р. було створено Державний комітет стандартизації, метрології та сер­тифікації (Держстандарт України), який став національним органом державного управління, що забезпечував реалізацію державної політики в галузі стандартизації, єд­ності вимірювань, акредитації органів і випробувальних лабораторій, сертифікації і дер­жавного нагляду, створює сприятливі умови для економічного розвитку країни, підви­щення конкурентоспроможності українських виробів на світовому ринку, представляє інтереси держави в міжнародних організаціях. З 1993 р. Україна є членом Міжнародної організації зі стандартизації (150).

Доцільно зазначити, що на початковому етапі становлення ринкової економіки за відсутності дієвого нагляду ринок України заполонила неякісна і фальшива вітчи­зняна та імпортна продукція. Це стало однією з причин розширення переліку продук­ції, що підлягає обов'язковій сертифікації в Україні, і виникненню розгалуженої мережі органів сертифікації системи УкрСЕПРО. Процедура оцінення відповідності оплачувалась виробником (постачальником) і збільшувала собівартість продукції чи послуг.

Відсутність чіткого розмежування компетенції та повноважень центральних органів виконавчої влади, нестабільне бюджетне фінансування сприяло комерціалізації наглядо­вих функцій. Починають створюватись госпрозрахункові структури, які оцінюють стан обладнання, проводять експертизу та регламентацію нових речовин, матеріалів, продук­ції, що надходять на ринок.

Така ситуація викликала критичні зауваження з боку наших закордонних торгових партнерів, а також експертів країн-членів Світової організації торгівлі (СОТ) чи Євро­пейського Союзу (ЄС) на переговорах щодо вступу до цих організацій. Заява Держстан­дарту України в грудні 1996 року щодо приєднання до Кодексу усталеної практики роз­роблення, прийняття і застосування стандартів Угоди про технічні бар'єри в торгівлі СОТ (Угода ТБТ) не була підтверджена дотриманням цього Кодексу всіма суб'єктами, що розробляють та приймають нормативні документи.

Указами Президента України розпочато реформу системи центральних органів ви­конавчої влади. У результаті реформи до Держстандарту приєднали Державний комітет у справах захисту прав споживачів.

Отже, з 1 жовтня 2002 р. Центральним органом виконавчої влади у сфері стандар­тизації, метрології, підтвердження відповідності та захисту прав споживачів є Держав­ний Комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики (Держспоживстандарт) та його територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Держспоживстандарт є центральним органом ви­конавчої влади зі спеціальним статусом, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України (структура Держспоживстандарту України представлена на рис. 1.3.2).

37

Рис. 1.3.2.

Структура Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики (затверджена Наказом Наказ Міністерства економіки України від 29 вересня 2008 р. № 513)

Головна мета Держспоживстандарту вдосконалення технічного регулювання та реалізація споживчої політики відповідно до вимог СОТ та ЄС, сприяння сталому зростанню економіки, створення більш сприятливих умов для розвитку підприємництва.

38

добросовісної конкуренції, поліпшення захисту життя, здоров'я людей, навколишнього середовища, прав споживачів, усунення технічних бар'єрів у торгівлі (ТБТ). Серед основних пріоритетів діяльності Держсиоживстандарту є:

• вдосконалення національної системи технічного регулювання та споживчої політи­ки й адаптація законодавства відповідно до практики країн-членів СОТ, Євросоюзу. Єдиного економічного простору (ЄЕП) з метою усунення ТБТ. Створення системи ринкового нагляду, такої як в Євросоюзі;

• забезпечення розвитку національної системи стандартизації, її відповідності вимо­гам Угоди з технічних бар'єрів в торгівлі та гармонізації з європейською моделлю стандартизації ЄС та ЄЕП;

• забезпечення розвитку національної еталонної бази;

• підвищення якості та конкурентоспроможності вітчизняної продукції (товарів, робіт, послуг);

• розвиток міжнародного співробітництва у сфері захисту прав споживачів, стандар­тизації, метрології, якості та оцінки відповідності з країнами-торговельними парт­нерами України. Участь у формуванні європейського економічного простору;

• підвищення рівня захисту прав та інтересів споживачів;

• підвищення дієвості та ефективності державного управління в системі Держспожи-встандарту та забезпечення відкритості в його роботі.

Задекларований в останньому десятиріччі XX ст. перехід на ринкову економіку змусив тодішній уряд розпочати реформу системи стандартизації. Найрадикальнішою була відмова від обов'язковості всіх положень стандартів. Було встановлено, що державні (ГОСТ) та рес­публіканські (РСТ) стандарти містять обов'язкові та рекомендовані вимоги. До обов'язкових віднесено вимоги до якості продукції, які гарантують її безпеку для життя і здоров'я насе­лення, захист довкілля, сумісність та взаємозамінність. Втратив чинність згаданий запис у стандартах на продукцію щодо покарання за недотримання вимог стандартів.

Описана ситуація зумовила конкретні заходи на початковому етапі становлення української стандартизації: адаптацію існуючої системи та залучення її до створюваної, адже в стандартах накопичено значний науковий потенціал, в тому числі організацій України. Завдання було складним, оскільки наукові установи в сфері стандартизації, спеціалізоване видавництво та фонд чинних нормативних документів залишились за ме­жами України. Труднощі завдавала і неузгодженість положень нормативних документів щодо технічного регулювання в певних сферах. Так, встановлення в них організаційних засад, досвіду управління, базованого на адміністративно-командній системі, обумовили появу низки систем нормативних документів загальнодержавного рівня (Міністерства охорони здоров'я. Міністерства внутрішніх справ, Мінбудархітектури, Держнаглядохо-ронпраці, Держатомнагляд та ін.). Це — санітарні, будівельні, ветеринарно-санітарні, мікробіологічні нормативи, норми і правила, чинність яких на території України підтве­рджено відповідним центральним органом виконавчої влади (ЦОВВ). Зазвичай ці систе­ми мають відмінності як у термінології, позначеннях та класифікації, так і в правилах їх розроблення, викладу, оформлення і прийняття.

Нагадаємо, шо лише Держстандарт з моменту створення організував систему оперативного та доступного інформаційного забезпечення користувачів, налагодивши

39

публікування і розповсюдження офіційних видань щорічних каталогів та щомісячних до­датків до них. З 1997 р. каталоги українських нормативних документів укладаються за Міжнародною класифікацією стандартів (ІЗО), що забезпечило інформаційну сумісність і спростило пошук потрібного стандарту.

Важливо зробити аналіз процесу створення національного законодавства з техні­чного регулювання. Адже сьогодні в Україні діяльність в галузі технічного регулювання регламентується майже 100 законами та декретами України, постановами та розпоря­дженнями президента та Кабінету Міністрів України.

Якщо аналізувати віхи розвитку української стандартизації, то можна з певністю стверджувати, що правові засади вітчизняної стандартизації заклали у 1993 р. Декрет Кабінету Міністрів України «Про стандартизацію і сертифікацію» від 10.05.93 №46-93 та і комплекс основоположних стандартів Державної системи стандартизації України (ДСТУ 1-93), у яких:

йдеться про систему нормативних документів (НД), адресованих користувачам не­залежно від їхньої форми власності;

уперше встановлено дві категорії стандартизованих положень — обов'язкові та ре­комендовані;

передбачено поступову заміну чинних радянських НД всіх рівнів національними з можливим використанням міжнародних стандартів;

доручено розроблення НД уперше створюваним технічним комітетам зі стандарти­зації (як неприбутковим організаціям);

запроваджено двомовне викладення тексту НД — українською та російською мовами. Наступним кроком удосконалення правової основи стандартизації став Закон Укра­їни «Про стандартизацію» від 17.05.2001 №2408-111. Ситуація суттєво змінилась — розпочалась активна перебудова національної стандартизації відповідно до принципів, прийнятих у розвинених країнах світу з ринковою економікою, хоча вади колишньої си­стеми значною мірою залишаються невикоріненими і досі.

У Законі України «Про стандартизацію» від 17.05.2001 № 2408-111:

• уточнено функції Держстандарту та запроваджено Раду із стандартизації як консу-льтативно-дорадчий орган при Уряді;

• сформульовано вимоги до стандартів, які, зокрема, повинні відповідати ринковим потребам і запобігати введенню в оману споживачів;

• відповідно до практики європейського законодавства (директив ЄС) акцент зробле­но на добровільності застосування стандартів та розмежування положень стандар­тів і законодавчих нормативно-правових актів (технічних регламентів). Іншими словами, були виокремлені законодавчо регульована та нерегульована сфери вико­ристання нормативних документів і запроваджено упорядкування першої з цих сфер документами нового типу — технічними регламентами (ТР). ТР визначено як нормативно-правовий акт, прийнятий органом державної влади, що встановлює технічні вимоги до продукції, процесів та послуг.

Тепер національні стандарти України покликані на добровільних засадах забезпе­чити підвищення конкурентоспроможності та безпечності продукції, робіт і послуг, а як гармонізовані бути доказовою базою дотримання обов'язкових вимог технічних регламентів.

40

тобто реалізовувати «презумпцію відповідності» основним (суттєвим) вимогам техніч­них регламентів, шо їх стосуються.

В одночасно прийнятому Законі України «Про підтвердження відповідності» від 17.05.2001 №2406-111 такий документ,названо «технічний регламент з підтвердження відповідності» і йому надано статус урядового нормативно-правового акту. Тут встанов­лено, що цей ТР має містити: опис видів продукції, що підлягає обов'язковому підтвер­дженню відповідності; вимоги до такої продукції, які мають убезпечувати людей, тва­рин, рослини, майно і довкілля; процедури підтвердження відповідності таким вимогам.

2002 р. в Указі Президента України «Про Державний комітет України ї питань технічного регулювання та споживчої політики» від 01.10.2002 № 887/2002 запроваджено (хоч і без конкре­тизації його змісту) нове поняття «технічнерегулювання». Пізніше Постановою Кабінету Мініст­рів України «Про делеіування Держспоживстандарту повноважень на затвердження норматив­но-правових акті» від 26 ірудня 2003 № 2002 Держспоживстандарту було доручено затверджен­ня ТР, шо суттєво принижувало рівень таких документів.

У 2005 р. наявні засади доповнено Законом України «Про стандарти, технічні рег­ламенти та процедури оцінки відповідності» від 01.12.2005 №3164-ІУ (нову редакцію прийнято 31.05.2007 р.), в якому нарешті, визначено поняття «технічне регулювання». Постановою Кабінету Міністрів України «Про делегування Держспоживстандарту пов-новажень на затвердження нормативно-правових актів» від 26 грудня 2003 № 2002 установлено нове визначення ТР, яке позбавило легітимності доручення, а також підкреслено необхідність оприлюднення проектів НД та ТР, шо створить можливість ві­льного обговорення їх заінтересованими сторонами. Постанова закріпила викладення НД та ТР лише національною мовою, і лише у разі потреби додатково названо мови між­народних та регіональних організацій. Було узаконено вимоги враховувати конкретні ри­зики для споживачів, довкілля та природних ресурсів, що спричиняють дійсну потребу прийняття ТР, та встановлювати процедури оцінки відповідності, які досі (у сфері давно запровадженої сертифікації) залишаються ігнорованими.

Водночас було внесено зміни до Закону України «Про стандартизацію» від 17.05.2001 № 2408-111, але чомусь не скасовано залишки раніше скоригованого Декрету Кабінету Міністрів України «Про стандартизацію і сертифікацію» від 10.05.93 № 46-93.

Отже, на сучасному етапі правові основи технічного регулювання (стандартизації та сертифікації) в Україні визначають Закони України: «Про стандартизацію і сертифі­кацію» від 10.05.93 р. №46-93; «Про Державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення» від 08.04.93 р. № 30-93; «Про метро­логію та метрологічну діяльність» від 11.02.98 р. №113/98-ВР (в редакції від 15.06. 2004 р. № 1765-1У); «Про підтвердження відповідності» від 17.05.2001 р. № 2406-111: «Про акредитацію органів з оцінки відповідності» від 17.05.2001 р. № 2407-111; «Про ста­ндартизацію» від 17.05.2001 р. № 2408-111; «Про стандарти, технічні регламенти та про­цедури оцінки відповідності» від 01.12.2005 р. №3164-ІУ (в редакції від 31.05.2007 р. № 1107-У (1107-16) та ін.

Політика в сфері технічного регулювання віддзеркалена також у визначених правових нор­мах щодо якості продукції, які містяться в нормативних актах з широкого кола питань. До при­кладу. Закони України: «Про охорону навколишнього природного середовища» від 26.06.91 р.

41

№ 1264-ХІІ; «Про захист прав споживачів» від 15.12.93 р. № 1023-ХП (в редакції від 01.12 2005 р. №3161-ІУ); «Про забезпечення санітарного й епідеміологічного благополуччя насе­лення» від 24.02.94 р. № 4004-ХІ1;«Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої си­ровини від 23.12.97 р. № 771/97-ВР; «Про безпечність та якість харчових продуктів» від 06.09.20-05 р. № 2809-ІУ; «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспорту­ванні та використанні генетично модифікованих організмів» від 31.05.2007 р. № 1103-У, та ін.

Закони запровадили новації, які наближують національну систему технічного регу­лювання до міжнародної. Найважливіші з них:

• добровільність застосування стандартів;

• впровадження нової категорії нормативних документів — «технічного регламенту» для встановлення обов'язкових вимог;

• створення колегіального консультативно-дорадчого органу — Ради стандартизації;

• встановлення та застосування знака відповідності національним стандартам як добровільної процедури;

• можливість вибору процедури оцінення відповідності в законодавчо регульованій сфері;

• впровадження поняття «центральний орган виконавчої влади» (ЦОВВ). на які пок­ладено функції технічного регулювання у визначених сферах діяльності»;

• розмежування повноважень ЦОВВ, на які покладено функції оцінення від­повідності, та органів, які надають уповноваження на проведення робіт з оцінення відповідності.

Закони встановлюють такі основні принципи державної політики у сфері те­хнічного регулювання:

• забезпечення участі фізичних та юридичних осіб у розробленні нормативних до­кументів та вільного вибору ними стандартів, якщо інше не передбачено за­конодавством;

• відкритість, прозорість та доступність процедур стандартизації та оцінення від­повідності;

• дотримання міжнародних та європейських правил і процедур у сферах стан­дартизації та оцінення відповідності, пріоритетність прямого впровадження між­народних та регіональних стандартів;

• забезпечення повного та всебічного інформування всіх заінтересованих сторін за рівних умов;

• координація дій органів виконавчої влади, розмежування повноважень та уникнен­ня дублювання.

Окремі аспекти технічного регулювання регламентовано декретами та постано­вами Уряду України («Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення» від 08.05.93 р. № 30-93; «Про стандартизацію і сертифікацію» від 10.05.93 р. №46-93; «Про заходи щодо поетапного впровадження в Україні вимог Директив Європейського Союзу, санітарних, екологічних, ветеринарних, фінансових норм та міжнародних і європейських стандартів» від 19.03.97 р. №244; «Державна програма розвитку еталонної бази на 2006-2010 роки» від 1.03.2006 р. №228; «Державна програма стандартизації на 2006-2010 роки» від 1.03.2006 р. № 229; «Про затвердження Програми запровадження системи управління якістю в органах

42

виконавчої влади» від 1 1.05.2006 р. № 614; «Про схвалення Концепції розвитку техніч­ного регулювання та споживчої політики на 2006-2010 роки» від 11.05.2006 р. № 267-р.; «Питання Ради стандартизації та технічного регулювання» від 26.07.2006 р. №1016. «Порядок координації робіт із стандартизації, які виконуються центральними органами виконавчої влади за кошти державного бюджету» від 04.02.2009 р. № 77 та ін.), а також указами Президента України («Про вдосконалення державного контролю за якістю та безпекою продуктів харчування, лікарських засобів та виробів медичного призначення» 01.02.99 р. № 109/99; «Про заходи щодо підвищення якості вітчизняної продукції» від 23.02.2000 р.; «Про заходи щодо вдосконалення діяльності у сфері регулювання та спо­живчої політики» від 13.07.2005 р. № 105 та ін.).

Важливі пріоритети технічного регулювання регламентовано також міжурядовими угодами. Зокрема, Угодою про проведення узгодженої політики в галузі стандартизації, метрології та сертифікації (далі — Угода), підписаної на міжурядовому рівні країн-чле-нів Союзу незалежних держав (СНД) у березні 1992 р.. згідно якої започатковано нову регіональну систему стандартизації. Відповідно до Угоди державні стандарти колишньо­го СРСР (ГОСТи) набули статусу міждержавних, що стало правовою основою їх застосу­вання на території України. Подальші рішення Міждержавної Ради стандартизації, мет­рології та сертифікації країн СНД (МДР) — головного органу євразійської регіональної системи стандартизації — надали право державам-членам МДР застосовувати галузеві нормативні документи, прийняті органами влади СРСР до 1 січня 1992 р.

Як вже відзначено, нормативно-правові акти було доповнено комплексом осново­положних стандартів — «Державна система стандартизації» (ДСТУ 1-93), шо встанов­лювали правила розроблення, затвердження та застосування нормативних документів, їхні структуру, виклад та оформлення. Положення нормативно-правових та нормативних документів базувались на досягнутому міжнародному рівні цієї діяльності з урахуванням тодішніх реалій: прийнятої адміністративної схеми управління економікою та соціаль­ною політикою, набутого досвіду та існуючої практики. У 2001-2007 рр. на заміну Дер­жавної системи стандартизації України (ДСТУ 1-93) було прийнято комплекс правил і положень системи ДСТУ «Національна стандартизація...».

З метою подальшого поліпшення вітчизняної системи технічного регулювання у 2006 р. згідно з постановами уряду України схвалено Концепцію розвитку технічного регулювання та споживчої політики на 2006-2010 роки, а також започатковано здійс­нення цільових державних програм: «Державної програми стандартизації на 2006-2010роки» та «Державної програми розвитку еталонної бази на 2006-2010 роки».

Зокрема, в Концепції зазначалося, що технічне регулювання та захист прав спожи­вачів повинні здійснюватися за такими принципами:

• відкритість і прозорість процесу розроблення та прийняття технічних регламентів і застосування процедур оцінки відповідності;

• застосування інноваційних підходів до розв'язання проблем;

• забезпечення рівності щодо захисту прав вітчизняних та іноземних виробників;

• адаптація національного законодавства до вимог законодавства ЄС, Угоди про тех­нічні бар'єри в торгівлі Світової організації торгівлі, запровадження міжнародних і європейських стандартів.

43

У тому ж році постановою уряду було створено Раду стандартизації та технічного регулювання.

Крім цього, у рамках проекту «Створення груп аналізу політики в центральних ор­ганах виконавчої влади» було сформовано групу аналізу з метою адаптації вітчизняного законодавства в галузі норм і стандартів до європейських вимог. Результатом роботи групи, стала підготовка відповідно до існуючої європейської практики так званих Зеле­ної та Білої книг:

• Зелена книга «Про політику адаптації національного законодавства у сфері техніч­ного регулювання та споживчої політики до європейських вимог»;

• Біла книга «Про політику адаптації вітчизняного законодавства в галузі норм і стандартів до європейських вимог».

З метою створення системи постійно діючого діалогу та взаємодії інститутів громадського суспільства і влади у сфері технічного регулювання та захисту прав споживачів при Держспоживстандарті створено консультативно-дорадчий орган — Громадську раду. До її складу входять 46 членів, які представляють інтереси підпри­ємців, виробників, наукової еліти, споживачів, професійних спілок та роботодавців. Створено 4 робочі групи за напрямками роботи (Стандартизація, метрологія; Стратегія розвитку технічного регулювання; Сертифікація; Захист прав споживачів), які очолю­ють заступники Голови Ради.

В Україні створено Національний фонд стандартів, до складу якого входить Головний інформативний фонд стандартів, а також Національний інформаційний центр міжнародної інформаційної мережі (ІЗОМЕТ).

Сьогодні Національний фонд стандартів містить майже 1 ЗО тис. одиниць збереження, у тому числі міжнародних і національних стандартів інших країн

Удосконалення національної системи стандартизації України нині спрямовано на підвищення якості вітчизняної продукції та досягнення нею конкурентоспроможності як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках і забезпечення на цій основі стійкого роз­витку економіки країни та інтеграції її до світової економіки. Першочергово якість і кон­курентоспроможність треба досягти у визначених державною політикою пріоритетних секторах економіки, які мають бути забезпечені необхідними науковими, технологічни­ми, фінансовими та кадровими ресурсами для здійснення інноваційного розвитку.