Розділ VII. Війна з совітською росією

1. Зрадницький патріотизм.

І коли підходити до історії нашої боротьби з большевиками, до цеї сумної й тяжкої смуги в нашій боротьбі за національне відродження, то насамперед треба чесно, щиро й отверто, як перед самими собою, так і перед нашими працюючими клясами пригадати отой наш блуд, оту нашу зраду народніх інтересів. Бо в ній, тільки в ній є корінь усіх наших неудач!

Розуміється, з погляду людей, які не хотять знищення буржуазного ладу з усіма його прівілеями й зручностями для заможних і багатих, таке признання неможливе. Вони, натурально, на тих, що знайдуть у собі мужність признати свої помилки й гріхи, зразу ж почнуть сипати цілі помийниці наклепів і брехень, прокричать їх зрадниками, запроданцями й т. п. Вони будуть бити себе в патріотичному запалі в груди й кричати, що для них насамперед є нація, є наша держава, а не якісь партії.

Неправда: два роки я чув круг себе такі гупання в груди патріотичних кулаків і лемент „безпартійних” лицарів. Глибока, свідома або наївно-несвідома неправда, їхній патріотизм любить не нашу працюючу, експлуатовану, соціально-забиту, задурену націю, їхній патріотизм хоче не нашої державности, не національно-української, не тої, яка тільки можлива для нашої селянсько-робітничої нації, а чужої нам, ворожої до нашої нації, з чужими нашій нації панами, попами, бюрократами, з усіма орґанами й апаратами пануючих кляс, які ворожі до нашої нації, їхній патріотизм є зрадницький, руйнуючий наше національне відродження, клясово-еґоїстичннй, жорстокий і злочинний патріотизм.

І тим людям, які дійсно хотять національного відродження нашого народу, треба тільки з огидою одвернутись від такого патріотизму. Тим, що називають себе соціалістами й які щиро хотять зрозуміти історію нашого руху, треба такий патріотизм одшпурнути від себе й з погляду инчого, суто-українського патріотизму розглядати весь хід подій.

2. Причина й приводи війни.

І коли з цього погляду дивитись на початок нашого конфлікту з большевиками, то треба признати, що перші винні були українські „соціалісти”, які керували всім нашим рухом. І не большевики, а тим паче не наші народні маси, яких ми так безсовісно, так дурновато й несправедливо обвинувачували в недостачи національної свідомости, патріотизму, любови до рідного краю й т. п. Вони, ці маси, мали дійсну любов до свого краю, й дійсний український патріотизм. А він, отой патріотизм, ота дійсна суть характеру української непанської нації, одвертав їх від нашої панської державности, від тої держави, яка охороняла прівілеї й панування паразітарних неукраїнських кляс на Україні.

І от це наше оберігання й було основною причиною нашої ворожнечи з большевиками, а не тільки їхній імперіалізм, націоналізм і шовінізм, як ми це любили поясняти.

Розуміється, й большевики не були бездоганні в своєму відношенню до справи національного визволення пригнічених націй у Росії, а особливо українців. Вони так само, як меньшевики й есери, в своїх емоціях і в випливаючих з цих емоцій учинках були в протиріччю з своїми теоретичними заявами й виводами. Вони також мали в собі давнє, застаріле почуття пануючої, командуючої нації й з внутрішньою ворожостю ставились до прагнень українців до свого національного визволення. Вони це потім доказали на ділі, не мавши в собі досить сили в національній справі на Україні бути такими ж послідовними, рішучими й непохитними, як були в соціальній.

Але кажу ще раз, конфлікт виник не з їхньої вини, а з нашої. Вони з самого початку затвердження своєї влади в Росії устами Ради Народніх Комісарів заявили про своє признання Української Народньої Республіки, про стан федерації, про право кожної нації самоозначатись так, як вона вважає для себе найкращим. На знак такого прихильного відношення до Української Республіки, як до свого рівного члена по федерації, Рада Народніх Комісарів навіть збіралась урочисто видати українцям усі старі українські клейноди, які з часів московських царів однімались в українців і зберігались по руських церквах та музеях.

Але, на жаль, до цього не дійшло, бо відносини стали псуватися й незабаром прийшло до лютої боротьби.

Приводом до того послужали такі факти.

Після перемоги над військами Тимчасового Правительства в Київі залишились деякі большевицькі військові частини. Складались вони переважно з руських, але були деякі з них і українські. Спочатку вони виявляли прихильність і лояльність до української влади. Але де далі, то ця прихильність почала зникати й змінилась на глибоке недовірря й ворожнечу. Большевицькі київські орґанізації також спочатку ставились досить лояльно, але ще швидче, ніж їхні військові частини побачили ґрунтовну ріжницю між своєю позіцією й позіцією Центральної Ради та Ґенерального Секретаріату, їм стало ставати ясним, що вони нічого не виграли в соціальному відношенню від зміни влади Тимчасового Правительства на владу Ґенерального Секретаріату, а в національному тільки програвали. І всяка лояльність зникла. Почалась аґітація проти Центральної Ради в пресі, на мітінґах, у казармах, у відозвах.

Намагаючись з усіх сил бути строго-демократичною, українська влада спочатку не вживала ніяких репресій проти цього. Але українські орґанізації відповіли контраґітаціею. Ґрунтом її було національне питання: большевики, мовляв, тільки через те так аґітують проти Центральної Ради та Ґенерального Секретаріату, що це — чисто-національна, українська влада, що большевики по суті, такі ж самі руські шовіністи й імперіалісти, як і меньшевики чи чорносотенці, й що їм ходить тільки о те, щоб зкинути на Україні українську владу й поставити свою, руську, централістичну.

І спочатку, коли соціальна позіція української влади ще не викреслилась до кінця, коли українські маси були ще повні довірря й поєднаности з нею, аґітація большевиків не мала великого успіху. Але все ж таки дещо вже робила, — роз'ясняла перед масами внутрішнє значіння кожного нашого вчинку, зрівнювала з позіцією в аналоґічних випадках большевиків, викривала перед ними основу таких учинків, — і тим примушувала чисто-українські військові частини придивлятись уважніше до політики Центральної Ради.

Розуміється, українській владі така ворожа крітика була не бажана й небезпечна. Але, не маючи одваги силою заборонити й припинити аґітацію, особливо аґітацію салдатів-большевиків, вона почала вживати всяких заходів, щоб розпустити большевицькі військові частини, або примусити їх розлізтися на всі боки. Для цього тим частинам почали неакуратно видавати харч, одежу, платню; їм робились ріжні дрібні прикрости й труднощі. Крім того видано було спеціального військового циркуляра, який було складено так, що він давав змогу більшости салдатів покинути свою частину й їхати додому.

Але ці заходи противною стороною вгадувались і роз'яснялись перед своїми частинами, чим викликалось гостре роздратовання, ще більша ворожнеча й ще дужча аґітація проти Центральної Ради.

Тоді постановлено було вжити рішучих заходів: обеззброїти большевицькі частини й вислати їх за межі України.

Постанову цю вдалося перевести дуже легко, швидко, майже без пролиття крови й опору з боку большевиків, — вони були тоді занадто слабі в Київі.

Але це справи не поправило. Навпаки цей вчинок тільки дав у руки большевикам ще гострішу зброю.

Другим приводом до боротьби з Совітською Росією послужило відношення Українського Уряду до донських козаків.

Донське козацтво, темне, політично й соціально мало розвинене, під той час було ще досить дісціпліноване й слухалось своїх ґенералів. Ґенерали ж, розуміється, до робітниче-селянського Петроградського Правительства зразу ж поставились з непримиреною ворожостю. Почалася боротьба між совітською владою й донцями. Донці збірали всі свої сили на Дону й через те зтягали свої військові частини з усіх фронтів туди. Там зосереджувалась контрреволюція, туди ще в більшій мірі, ніж на Україну, стікались усі чорні, реакційні, викинені з Росії елементи. Натуральна річ, що большевикам треба було за всяку ціну перебити це накопичування контрреволюційних сил на Дону. І вони робили все, що могли для цього.

Але тут, хоч і не по своїй волі, втрутилась у справу Україна. Донські козаки мали найближчий і найкращий шлях з фронту додому через українську теріторію. Отже виникло питання про пропуск донських військових частин українською владою. Инчими словами: виникло питання, хто українській владі ближчий: большевики, совітська влада, чи донська козацька „демократія”.

Коли підходити до справи з чисто формального боку, то ми немов були бездоганні. Бо ми говорили так: донці оповістили свою область федеративною частиною Росії. Росія розпалась на ряд окремих, рівних між собою державних формацій. Кожна така формація у своєму внутрішньому життю є суверенна й друга частина бувшої централістичної Росії не має права втручатись у те внутрішнє життя.

Отже, виходячи з цього погляду, ми не мали права ставати на той чи инчий бік, на бік Великоросії чи на бік Дону. А через те не мали права не пропускать ні донців, ні великоросів через нашу теріторію, коли вони хотіли їхати до себе додому.

Формально, я кажу, ми мали повну рацію так міркувати й так поводитись. Але по суті ми таким відношенням, таким своїм ніби строгим нейтралітетом ставали в дійсности на бік донців. Бо ясно, що, коли б ми поділяли стремління й цілі большевиків, коли б ми також мали на меті творити свою робітниче-селянську державність, то ми, виходячи з цих своїх власних інтересів, повинні були б, мусіли б боятись донців і тих сил, що гуртувались на Дону. І через те ніяким способом не могли б виявити такого шкодливого для своєї державности нейтралітету.

Але в тому й річ, що та державність, яку ми творили, була ближча до державности донців, рідніща до них, а через те ми й не боялися пропускати донців.

Це одна причина нашого нейтралітету, головна й основна.

Друга ж та, що ми бачили в донцях спільників по боротьбі за федерацію. З цього погляду Дон нам був також ближчий, ніж Петроград, хоча останній і висловив своє признання Української Народньої Республіки.

(Власне, ця так би сказати, „федералістична прихильність” до Дону була тільки послідовним переведенням у життя постанов з'їзду народів у Київі, (21-28 вересня н. ст.), завданням якого було об'єднати федералістичні течії всієї Росії.)

А третя причина нашого нейтралітету було — наше безсилля. Ми хоч і удавали, що маємо змогу так чи инакше поводитись, але в дійсности ту змогу не завсігди мали. Для того, щоб не пропустити озброєні, досить добре дісціпліновані козачі частини, треба було мати відповідні сили на своїх кордонах, треба було на випадок настійности донців вступити з ними до рішучого бою. А цього всього у нас не було в відповідній мірі, — ні таких військових сил, ні необхідности битися з донцями.