§2. Даосизм

Верхи китайського суспільства жили за конфуціанськими нормами, виконували обряди і ритуали на честь предків, неба і землі згідно з вимогами Л ицзі. Будь-хто з тих, що стояв вище простолюдина або намагався висунутися з його середовища, повинен був підкорити своє життя дотриманню цих норм і церемоній; без знання і дотримання їх ніхто не міг розраховувати на повагу, престиж, успіх у житті. Але ні суспільство в цілому, ні людина окремо, як би вони не були скуті офіційними догмами конфуціанства, не могли завжди керуватися тільки ними. Треба було мати можливість хоч іноді ковтнути повітря, віддихатись. Роль духовно-ідеологічної віддушини відігравав у Китаї даосизм.

Конфуцій не визнавав духів і скептично ставився до марновірства та метафізичних спекуляцій: "Ми не знаємо, що таке життя, - - говорив він, — як можемо ми знати, що таке смерть?" (Луньюн, Гл.ХІ, 11). Не дивно, що все сумнівне, підсвідоме, що належало до сфери непідконтрольних розуму почуттів, конфуціанство залишало осторонь. Але все це продовжувало існувати і у вірі простого народу, і у філософських пошуках творчо мислячих і допитливих індивідів. У передханські часи, і особливо на початку Хань (II ст. до н.е.), дуже насиченої для історії Китаю ери, коли складалося й набирало свого остаточного вигляду вже реформоване ханське конфуціанство, всі ці вірування й обряди були об'єднані в рамках релігії даосів — релігійного даосизму, що сформувався паралельно з конфуціанством.

Філософія даосизму

Даосизм виник у Чжоуському Китаї одночасно з ученням Конфуція у вигляді самостійної філософської доктрини. Засновником філософії даосів вважається давньокитайський філософ Лао-цзи. Старшого сучасника Конфуція Лао-цзи, про якого в джерелах немає достовірних відомостей ні історичного, ні біографічного характеру, сучасні дослідники вважають фігурою легендарною. Легенди розповідають про його дивне народження: мати носила його кілька десятків років і народила старим —- звідки й походить його ім'я Стара дитина, хоч той же знак "цзи" одночасно і поняття "філософ".

Отже, ім'я його можна перекласти як старий філософ. Існує легенда що, залишаючи Китай, йдучи на Захід, Лао-цзи люб'язно погодився віддати служителю прикордонної застави свій твір Дао де цзин.

У трактаті Дао де цзин (IV—III ст. до н.е.) викладені основи даосизму, філософії Лао-цзи. В центрі доктрини — вчення про великого Дао, про загальний Закон і Абсолют. Дао панує всюди і в усьому беззастережно. Його ніхто не створив, але все походить від нього. Невидиме і нечуване, недосяжне для органів чуття, постійне й невичерпне, безіменне і безформене — воно дає початок, ім'я і форму всьому на світі. Навіть велике Небо наслідує Дао. Пізмати Дао, йти за ним, злитися з ним — у цьому зміст, мета і щастя життя. Проявляється Дао через свою еманацію — через Де, і якщо Дао породжує все, то Де все годує.

У лаоському трактаті говорилося про те, що життя і смерть — поняття відносні, і акцент був зроблений на життя, на тому, як його організувати (Чжуан-цзи IV—III ст. до н.е.). Містичний ухил у цьому трактаті, який виявлявся, зокрема, у нагадуваннях про фантастичне довголіття (800—1200 років) і навіть безсмертя, яких можуть досягти праведні аскети, що приєдналися до Дао, відігравали значну роль у трансформації філософського даосизму в даосизм релігії. Пропагування довголіття і безсмертя забезлечили лаоським проповідникам популярність у народів й прихильність імператорів. Офіційна підтримка допомогла даосизму вижити й зміцніти в умовах панування конфуціанства, але, вистоявши, даосизм дуже змінився. Облишивши метафізичні спекуляції на тему Дао і Де, відмовившись від ототожнення з ідеєю у-вей (недіяння), даоські проповідники і маги активізували свою діяльність серед народу, вміло синтезували філософські ідеї Дао де цзин з примітивними віруваннями і пересудами селянських мас, а також потурбувались про те, щоб ці ідеї у вигляді міфів і легенд почали широко популяризуватися. Так, даосистами було створено міф про богиню безсмертя Сиванму, в саду якої квітнуть раз у три тисячі років персики безсмертя. Створили вони міф про першолюдину Пань гу.

Джайнізм — релігія, що виникла в Індії в VI ст. до н.е. одночасно з буддизмом як опозиція брахманізму, що освячував кастовий лад. Джайнізм виражав інтереси прогресивних верств індійського рабовласницького суспільства. Послідовники джайнізму (нині їх близько 2 млн. чоловік, в основному з буржуазного середовища) поклоняються 24 пророкам, останнім з яких був нібито легендарний засновник джайнізму Вардхамана, за прізвиськом Джина (санскр. — переможець): звідси назва джайнізму. Розповіді про Джина і його учнів склали канонічну релігійну літературу джайнізму (сіддханта). Згідно з джайнізмом Джина проповідував п'ять істин: не убий, не говори неправди, не кради, не прив'язуйся до земних речей, будь непорочним (для монахів). Джайнізм зберіг ряд елементів брахманізму — віру у перевтілення душ, вчення про карму, про періодичну появу пророків.

Джайнізм і буддизм заперечують кастовий лад, вчення про індивідуальне позбавлення від страждань, святість Вед, брахманістські обряди. Обряди джайнізму передбачають поклоніння Джину як божеству, а також його учням, читання священних текстів, прилюдні сповіді. В наші дні робляться спроби модернізувати джайнізм, що проявляється в русі ануварт (моральне відродження суспільства), яке ставить за мету звільнити людину від вад виховання.

Ануварти проповідують, по суті, реформістські ідеї класового миру, виступають проти накопичення багатства і насильницької експлуатації багачами.