37. Випадок (казус). Його відміна від злочинної недбалості.

Від злочинної недбалості треба відрізняти „випадок” („казус”). Особливе розповсюдження має „випадок” у справах із заподіяння шкоди життю та здоров’ю людини, виробничого травматизму, порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту.

„Випадок” - це такий психічний стан особи, коли вона не перед­бачає настання суспільно небезпечних наслідків, не повинна була або (і) не могла їх передбачити. Випадок виключає вину в поведінці особи.

У визначенні злочинної недбалості в поведінці особи важливе місце посідає встановлення обов’язку і можливості особи передбачити суспільно небезпечні наслідки. Обов’язок чи повинність передбачити наслідки („повинна була”) в теорії кримінального права називають об’єктивним критерієм злочинної недбалості; можливість передбачення („могла”) - суб’єктивним критерієм. Для констатації злочинної недбалості необхідно сполучення об’єктивного і суб’єктивного критеріїв.

Обов’язок бути уважним і обачливим під час здійснення певних дій, передбачити настання їх небезпечних наслідків може виходити із вимог законів, спеціальних правил (інструкцій, положень), які регулюють ту чи іншу службову або професійну діяльність, а також із загальновизначених норм людського спілкування. Вирішальне значення має встановлення фактичної можливості особи передбачити вказані в законі наслідки. Ця можливість пов’язується: по-перше, з індивідуальними якостями особи (вік, освіта, ступінь підготовленості й кваліфікації, знання загальних і спеціальних правил обережності, наявність життєвого та професійного досвіду, стан здоров’я і т. ін.); по-друге, з тією конкретною ситуацією, в якій діяла дана особа.

На відміну від необережності, „випадок” характеризується відсутністю об’єктивного чи суб’єктивного критеріїв, які визначають необережність як вид вини, або одночасною відсутністю цих критеріїв.

Так, поняттям „випадок” охоплюється ситуація, коли, незважаючи на наявність у особи обов’язку передбачити суспільно небезпечні наслідки (об’єктивного критерію), вона, внаслідок конкретних обставин, не має реальної можливості їх передбачити (відсутній суб’єктив­ний критерій). Випадкове спричинення суспільно небезпечних наслідків може бути обумовлено також відсутністю тільки об’єктивного критерію необережності - обов’язку передбачити суспільно небезпеч­ні наслідки. Наприклад, завідуючу магазином Н. було віддано під суд за службову недбалість, яка полягала в тому, що вона не перевірила якість ремонту печі, внаслідок чого виникла пожежа. Судова колегія з кримінальних справ Верховного Суду України закрила справу відносно Н. за відсутністю складу злочину, вказавши, що Н. не зобов’язана була передбачити можливість неякісного ремонту печі, оскільки вирішення цього питання не входило до її службових обов’язків.

Отже, „випадок” виключає кримінальну відповідальність за відсутністю ознак складу злочину.

38. Подвійна (складна чи змішана) форма вини. Її значення для кваліфікації.

В юридичній науці значного поширення набула концепція подвійної (змішаної, складної) вини, яка розглядає окремо психічне ставлення особи до діяння та її психічне ставлення до його наслідків. При цьому усвідомленість скоєння діяння ототожнюється з умисністю. Відповідно психічне ставлення до порушення тих чи інших правил перестороги визнається умисним, оскільки суб’єкт свідомо їх порушує і бажає цього, а ставлення до наслідків - необережним. Подвійна вина виникає й тоді, коли діяння суб’єкта породжує різні наслідки, до одних із яких він ставиться умисно, до інших - необережно (ч. 2ст. 121, ч. 4 ст. 152 та ін.). Теорія подвійної вини знайшла втілення і в новому КК Росії (ст. 27).

Існує і протилежна позиція. Вона базується на уявленнях сучасної психології, що розглядає психічне життя людини як цілісний, інтегративний процес, роздвоєння якого веде до патології. З такого погляду злочин із матеріальним складом - це розтягнутий у часі у часі процес розвитку причинності - від діяння до наслідків, а психічне ставлення суб’єкта до процесу від початку до кінця є єдиним цілісним ставленням.

Психічні процеси, що складають психологічну тканину вини, можуть мати різну природу, але в цілому це не порушує цілісності психічного ставлення особи до злочину. Отож, цілком свідоме порушення певних правил, яке потягло непередбачувані суб’єктом небезпечні наслідки, охоплюється єдиним психічним ставленням, що повністю підпадає під законодавчі ознаки злочинної недбалості, і питання про „змішання” умислу з необережністю у подібних випадках не повинно виникати. Попри всю структурну складність, поведінка людини залишається цілісною, і психічне ставлення суб’єкта до своїх актів і зчеплених з ними причинним зв’язком наслідків також є цілісним ставленням, і залишається таким навіть тоді, коли діяння вчиняється свідомо, але його результати не усвідомлюються (не передбачаються). Під цим кутом зору визнання існування подвійної вини означає визнання штучного розриву єдиного психічного процесу, який складає зміст певної форми вини, адже кримінально-правові категорії умислу і необережності характеризують злочин у цілому. Виходячи з цього, свідомий і вольовий характер дій особи, яка скоїла необережний злочин, ще не дає підстав говорити про умисність її діянь у кримінально-правовому сенсі. За умисного ставлення до одних наслідків діяння і необережного до інших також наявна ідеальна сукупність злочинів, коли однією дією заподіюється різна шкода. У деяких статтях Особливої частини Кодексу подібна ідеальна сукупність виражена в одній нормі. Маються на увазі такі злочини, як, наприклад, умисне тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 та ін.). Така конструкція норми використовується законодавцем, очевидно, з метою підкреслити високу ймовірність заподіяння з необережності конкретних небезпечних наслідків під час скоєння певних умисних злочинних дій і пов’язати з цими наслідками підвищену відповідальність.