3.Види політики. Функції політики

Розрізняють політику внутрішню і зовнішню. Внутрішня політика охоплює основні напрямки діяльності держави, її структур і органів державної влади з регулювання взаємодії людей усередині країни. Залежно від сфери суспільних відносин, яка є об'єктом політичного впливу, внутрішню політику можна класифікувати на:

економічну політику;національну політику;соціальну політику;демографічну політику;

культурну політику;аграрну політику;науково-технічну політику;екологічну політику;

військову політику, або оборонну політику;антропологічну політику.

Національна політика являє собою науково обґрунтовану система заходів, спрямованих на реалізацію національних інтересів, розв'язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин[5].

Зовнішня політика — діяльність держави на міжнародній арені, що регулює її стосунки з іншими суб'єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, зарубіжними партіями, іншими громадськими об'єднаннями, міжнародними організаціями. Зовнішньополітичний курс будь-якої держави визначається, головним чином, характером її внутрішньої політики, і в водночас істотно впливає на внутрішню політику. Зрештою і внутрішня, і зовнішня політика вирішують одну задачу — збереження і зміцнення існуючої в державі системи суспільних відносин.

За пріоритетами політика поділяється на нейтральну, відкритих дверей, національного примирення, компромісів; за змістом і характером — на прогресивну і реакційну, на науково обгрунтовану і волюнтаристичну тощо.

У політології існують різні погляди на функції політики. Толкотт Парсонс відносить до них визначення колективної мети суспільного розвитку, мобілізацію і прийняття рішень, збереження стабільності в суспільстві і розподіл ресурсів. Французький політолог Рене Дебре вбачав функції політики у збереженні цілісності і стабільності суспільства; Девід Істон — в авторитарному привласненні цінностей.

У вітчизняній політології[4] виділяють такі функції політики:

керівництво та управління суспільством, збереження організованості й загального порядку;

забезпечення захисту основних прав людини;

управлінська (політичне керівництво суспільством);

інтегруюча, що забезпечує консолідацію суспільства, досягнення стабільності суспільства в цілому і складових його частин, систем;

регулятивна, що сприяє упорядкуванню, регламентації політичної поведінки та політичних відносин;

теоретико-прогностичну, мета якої — вироблення концепції, курсу розвитку суспільства;

сприяння виявленню інтересів різних груп суспільства;

нормативна, пов'язана з виробленням і затвердженням системи норм і цінностей у суспільстві;

соціалізації особистості — функція залучення, включення індивіда в суспільне життя, певну політичну середу;

забезпечення суспільства дієвим принципом розподільчої справедливості;

забезпечення наступності та інноваційності соціального розвитку як суспільства в цілому, так і окремої особи;

гарантування як усередині самої держави, так і поза її межами безпеки для всіх груп і верств суспільства.

Водночас політиці властиві й латентні функції. Американський соціолог, нобелівський лауреат, Роберт Кінг Мертон вважав, що у конкретному суспільстві окремі функції можуть бути нерозвиненими, за характером здійснення основних функцій можна визначити зрілість політичного життя суспільства і держави.

4. Політична думка Стародавнього світу

Політичні знання зародились в глибокій давнині в країнах Стародавнього Сходу (Єгипет, Іран, Індія, Китай, Вавилон, Ассирія). Формування політичної думки пов’язано з тією стадією розвитку суспільного виробництва, коли виникає приватна власність на знаряддя і засоби виробництва, йде поділ суспільства – родів, племен, общин – на різноманітні соціальні спільності, виникають стани, різноманітні соціальні верстви, утворюються держави. В цей час політична думки ще не виокремилась в самостійну сферу знання, відтворювалась в релігійно-міфологічній формі. Лише у УІІ-УІ ст.. до н.е. відбувається перехід до відносно раціонального погляду на світ в цілому та державу зокрема. Це проявляється у вченнях Конфуція, Мо-цзи, Лао-цзи (Китай), Будди (Індія), Заратустри (Персія). Уже в цей час найінтелектуальніші представники того періоду стали замислюватися над мистецтвом керування державою, сутністю улаштування суспільного співжиття, місцем і призначенням людини у житті, методами і засобами завоювання, збереження і зміцнення державної влади, ефективними застосуванням з цією метою правових настанов, над походженням і значенням право, держави, а згодом і політики у суспільстві.

1.1. Політичні доктрини в Китаї. Конфуціанство. Найвпливовішою доктриною в історії політичної думки Китаю стало конфуціанство. Родоначальником напряму виступив Конфуцій (551-479), основні ідеї якого викладені у творі “Лунь юй” (“Бесіди і висловлювання”). Конфуціанство як теоретико-політична парадигма відтворювало погляди спадкової аристократії, владу імператора вважало священною, яка дарується небом, а розподіл людей на вищих і нижчих – всезагальним законом справедливості. Державу Конфуцій розглядав як велику сім’ю, в якій влада уподібнювалась владі батька, а відносини між володарем і підданими розглядалися як відносини між старшими і молодшими членами сім’ї, тому влада імператора є чимось на зразок влади батька. Квінтесенція політичної філософії Конфуція містилася в тезі “керувати народом за допомогою доброчесності й вносити порядок у народ за допомогою правил поведінки”.

Велике місце у творчості Конфуція посідає проблема державної влади: правителі повинні керуватися довірою народу, виховуватися на основі свого власного прикладу, оскільки форми, в яких здійснюється управління державою, впливають на вдачу людей і суспільства в цілому.

Мислитель виступав за аристократичну форму правління, його ідеалом було керівництво аристократів, яких характеризували знання та доброчесність, а не багатство та соціальне походження. Політична етика Конфуція спрямована на досягнення внутрішнього миру між верхами і низами суспільства: він відкидав війни, бунти, боротьбу за владу, завойовницькі походи.