35. Визначення та особливості композиції журналістського твору

Слово «композиція» походить від лат. з ompositio - складання, зв'язування. У журналістському творі можуть зв'язуватися події, розділені в часі і просторі; смислові блоки, що розкривають суть того чи іншого явища; різнорідні факти і спостереження, думки і оцінки людей і т. д. Однак мається на увазі не просте їх «скріплення», а таке поєднання різних змістовних компонентів, яке сприяло б створенню цілісного твору. Цілісність досягається єдністю художньої форми і змісту.

Будь-яка композиційна форма - це відображення динаміки розвитку

І становлення головної ідеї твору, заради якої воно пишеться. Тому всі його частини, їх кількісний і якісний баланс певним чином підпорядковуються логічному розкриттю основної авторської думки. «Композиція, - пише Є.П. Прохоров, - виявляється, перш за все, розташуванням у просторі твори осмислених автором подій, ситуацій та осіб в характерності їх взаємовідносин і руху ».

Композиційна гармонія частин може бути досягнута через принципи монтажного побудови тексту. Даний підхід був вироблений в практиці кіномистецтва та, по суті, означає відбір за монтажним столом найбільш вдалих епізодів з метою їх зчеплення в єдину цілісну картину. Журналісти охоче використовують цей принцип у своїй роботі. Наприклад, журналіст А. Васінскій говорить, що йому в побудові композиції допомагає сценарний досвід: «Весь час переставляю абзаци, міняю початок, кінець, намагаюся добитися динаміки, ритму».

Можна використовувати такий прийом як поділ великого тексту на окремі главки, що сприяє концентрації уваги читача. Також цей підхід дозволяє:

Розбити весь твір на тематичні блоки

У кожному розділі розглянути той чи інший конкретний питання

Вибудувати всі частини за принципом сюжетного розвитку: від зав'язки до кульмінації

За допомогою логічних містків надати тексту цілісність.

Матеріал, побудований за таким принципом, рівномірно розподіляє увагу читача в просторі твору.

Як зазначає Л.М. Майданова, «членування на главки нерідко прямо відображає специфіку життєвого матеріалу, використаного журналістом ... Частини з допомогою заголовків фіксують або хід події, або хід авторської думки».

Наступний спосіб композиційної побудови тексту можна позначити як прийом «розробки мотиву». У даному випадку автор висуває «ударний епізод» або ж шукає цікавий сюжетний хід. В якості «ударного епізоду» може виступити цікавий випадок, зустріч, історія, подія, відштовхнувшись від якого автор динамічно розгортає дію, розкриваючи заявлену тему. Висування «ударного епізоду» завжди пов'язане з акцентуванням читацької уваги на темі журналістського виступу, викликаючи інтерес і бажання ознайомитися з подальшими подіями.

Початок праці над твором нелегкий ще й тому, що відразу доводиться розв’язувати ряд найважливіших завдань: шукати основну думку, щоб виразити її у назві, знайти сюжетно-композиційний хід, підібрати відповідний тон і ритм розповіді, продумати першу фразу, від якої так багато залежить.

Більшість журналістських виступів має власну назву. На нашу думку, не варто сідати за стіл, не маючи хоча б приблизної назви майбутнього виступу. Відсутність назви, коли йдеться про твір аналітичний, публіцистичний, означає, що невизріла основна думка або її загалом у творі немає. Здебільшого може бути чимало варіантів заголовків. Один і той самий матеріал можна назвати по-різному. Поступово кількість варіантів зменшується. Зрештою, всі вони можуть бути відкинуті, забраковані самим автором чи редакцією. Натомість буде знайдений інший варіант. Тим паче, що навіть вдалий заголовок може бути змінений на газетній полосі чи у процесі верстки передач. Адже журналістська праця в кінцевому результаті є колективною. Навіть вдала сама по собі назва матеріалу може не підходити до певної добірки або не “ставати” на газетну полосу з найрізноманітніших причин (невідповідність задумові номера, повторення слів на сторінці чи розвороті, розмір заголовка тощо). Тут професіоналізм окремого автора мусить поступитися професіоналізму режисера у найширшому значенні цього слова.

І все-таки ми за формулювання заголовка чи його варіантів ще до написання самого твору, тому що навіть “робочий” варіант назви, який опісля може зазнати змін чи бути відкинутим, дисциплінує автора. В ньому не тільки закладена головна ідея виступу, вказано на предмет розмови, а й нерідко образний ключ, підхід автора виступу, дається присуд явищу. Придумувати назву важко. Заголовок певною мірою може виступати мірилом літературного вміння, таланту, культури. Він надзвичайно важливий для читача, оскільки для дуже значної частини читачів (за деякими даними до 80%) читання газети обмежується знайомством із заголовками, підзаголовками, а також для того, щоб матеріал потрапив на газетну полосу.

Які типи, функції заголовка та тенденції його розвитку в сучасній журналістиці? Із зародженням журналістики заголовок лише виділяв певну публікацію з-поміж інших. Згодом утвердились називна або номінаційна функція, коли називається предмет розповіді. Інформаційна функція заголовка виявляється в тому, що він відображує більшою чи меншою мірою зміст названого твору чи рубрики. Апеляційна функція заголовка лежить у площині агітаційно-пропагандистській, з допомогою такого заголовка редакція і автор, зрозуміло, прагнуть певним чином вплинути на читача. Нарешті, заголовок може бути рекламним і служити приверненню уваги читацької чи глядацької аудиторії.

Сьогодні функції і типи заголовків значно урізноманітнились. Насамперед під впливом практики західних мас-медій загаловки у газетах, тижневиках стають більш інформативними, довшими, нерідко практикуються ще й підзаголовки.

На основі спостережень за практикою умовно можна виділити такі сучасні типи заголовків:

Інформаційний, який найчастіше використовується у подіє* вій інформації. У згадуваній уже газеті «Факты» всі заголовки повідомлень під відповідною рубрикою є фактично стислим викладом їх змісту. Ось деякі приклади: “У Києві у два рази підвищений тариф на водокористування”, “Симферополець, який дожив до 101 року, загинув, потрапивши під машину”, “Невелике село у Хмельницькій області взяте під контроль у зв’язку з випадком захворювання на дифтерію”.

Спонукально-наказовий. Досить поширений у тоталітарній і журналістиці з її директивним характером, хоча трапляється і у| сьогоднішній практиці. Наприклад: “Нашим берегиням – увагу і; любов” (“Молода Галичина”).

Проблемний найбільше, зрозуміло, поширений у відповідного виду публікаціях. Стилістично він може бути виражений уз формі питального речення: “Забракло “пороху” в порохівницях ?” і (“Молодь України”), зіставленні двох явищ, наприклад, “Інститут] президентства і нові політичні технології” (“Зеркало недели”) тощо.

Констатуючо-описовий трапляється теж часто як у назвах певних публікацій, так і телепередач, наприклад, “За двома тендітними студентками полювало 40 офіцерів держбезпеки…”, “Мер вирушає на війну” (“Молодь України”), “Діловий канал” (УТН-І), “Світ єдиноборств” (ЛТБ).

Рекламно-інтригуючий заголовок завжди має певний елемент загадковості, несподіваності, навіть сенсаційності. Характерний приклад із “Комсомольской правдьі”, яка відзначається вишуканістю, несподіваністю заголовків. “Стюардеса влетіла. В літературу…” названа замітка про те, як американська стюардеса стала автором популярних романів.

Журналісти вдаються також до широкої гами засобів і стилістичних прийомів побудови заголовків. Це можуть бути вдалі вислови із тексту статті чи інтерв’ю, заголовок може будуватись на руйнуванні стійких словосполучень або їх розширенні двозначності слів тощо. Всіляко заохочуючи розширення й урізноманітнення поетики заголовка, треба застерегти від все частіших випадків порушення етики у надмірно вільному поводженні із заголовками у популярних, але бульварних за характером виданнях. У погоні за сенсацією заголовки викривлено трактують інформацію, яка наявна у тексті. Ще гірше, зокрема газети “Московский комсомолец” чи “Бульвар”, колекціонуючи певні звироднілі явища, добирають до них відповідні чорні назви, для порівняння “У підмосковних лісах стали знаходити труни з дітьми”. Трапляється, коли заголовки ображають гідність читача, містять вульгаризми, двозначні натяки та інші відхилення від елементарної пристойності1.

Пошуки назви, продумування плану, способу викладу матеріалу, формування першої фрази – це уже процес творення. Відбувається остаточна переплавка окремих фрагментів, фактів, думок у своєрідний моноліт. Розмови, вивчення рукописів письменників, спогади відомих літераторів свідчать, що саме цей етап особливо відповідальний у» роботі. У психології літературної творчості його прийнято називати концентрацією. З певними поправками на специфіку цей термін можна застосувати і до публіцистики. У свідомості автора народжуються не окремі зв’язки, асоціації, зіставлення, виникає ще чітко словесно не оформлений стовбур оповіді з її розгалуженнями. Якщо в художньому творі це перехід від задуму в сюжет, систему образів, то в журналістиці – пошуки прийому розповіді, відбір найсуттєвішого матеріалу, продумування композиційно-сюжетних поворотів, того провідного стержня, який зцементує увесь твір.

Для того, щоб така переплавка окремих фактів, думок, вражень відбулась, потрібна одна універсальна передумова. Як уже наголошувалось, для цього автор повинен ніби стати над матеріалом, щоб вільно осягнути його. З цього приводу дивовижно збігаються думки вчених, досвідчених літераторів, і, як не дивно, до подібного висновку самотужки доходять… навіть початкуючі журналісти. Згадуваний уже тут Г.Гельмгольц зазначав: “Завжди слід було вивчити всебічно дану проблему такою мірою, щоб тримати всі гострі кути і складні сторони у пам’яті, щоб можна було пробігти по них вільно, без записок”. Досвідчені у літературному відношенні журналісти наголошують, що починають писати лише тоді, коли всі факти і деталі із записок перекочують у голову. А ось вияв “творчих мук” початкуючого журналіста-практиканта. взятий із щоденника: “З’явились нові труднощі – осмислення зібраного матеріалу і вичленування головної ідеї… Я не вмію знайти внутрішнього логічного зв’язку подій…, вдалого ходу порівняння…”.

І тут органічно постає питання про план твору. Одні літератори після виникнення задуму твору, особливо значного, накреслюють план, детально продумуючи його структуру. Більшість журналістів, як і багато письменників, письмово планів не фіксують. Це не означає, що такий план відсутній у голові. Невеликі журналістські виступи пишуться з ходу. Поважніші, солідні за обсягом твори писати, не продумавши структури, не можна.

Це зовсім не означає, що продуманий чи навіть написаний план реалізується буквально. У викладі думки є своя внутрішня логіка. Навіть найдетальніший план може бути порушений відповідно до тієї внутрішньої логіки думки. Думка письменника, слушно наголошує Роман Іваничук, – “на кінчику його пера”. Оте “мислення пером” диктує свої вимоги. Здається, все продумано, відібрані факти і деталі, накреслені переходи і повороти думки, а перо диктує дещо іншу логіку, інший хід думок, безжально відсікає непотрібне, породжує нові асоціативні зв’язки тощо. Тому написання твору – не тільки завершальний, але й вирішальний етап творчого мислення.

І вслід за назвою йде нелегкий перший абзац або зачин твору. Його обминути неможливо. Крім того, перший абзац, навіть перша фраза повинні читача або глядача зацікавити, злегка заінтригувати, ввести в курс справи. Перша фраза, перший абзац задають тон, ритм усьому матеріалу. Тут сфальшувати, відбутись загальником не можна. Доведеться втрачати більше – переписувати сторінку, а то й увесь твір. Тому майже всі літератори говорять про відповідальність зачину.

До того ж, сучасна журналістика широко практикує лід. Під терміном лід (від англ. Іісіег – вести) прийнято розуміти графічно або інтонаційно виділений перший провідний абзац журналістського матеріалу. Як і заголовок, ця частина журналістського твору повинна концентрувати інформацію, вводити реципієнта у курс справи. привертати увагу, зацікавлювати, інтригувати. Газети і журнали й раніше намагалися супроводжувати важливі публікації певною інформацією від редакції. В них говорилось щось про автора, могла наголошуватись актуальність публікації, її зв’язок з іншими тощо. На газетному жаргоні такий інформаційний супровід найчастіше іменувався врізкою, втяжкою. оскільки заверстувався у текст публікації.

Лід має особливе значення, він багатофункціональний, як правило, супроводжує не тільки аналітичні, але й інформаційні матеріали, є, як дізнаємося згодом, їх органічною, при чому, найголовнішою частиною.

За характером і змістом лід багатоманітний. Найпоширенішими його видами є насамперед інформаційний, тобто такий, який вводить читача або слухача у курс справи, повідомляє про що йтиме мова. Варіанти такого типу ліду можуть бути найрізноманітніші – від простого повідомлення, скажімо, про ювілей героя розповіді до ширшої довідки. Довідково-історичний лід створює відповідний фон для наступної розповіді. Лід також може бути фабульно-інтригуючим. Він, як звичайно, супроводжує гострі за фабулою розповіді. Лід може мати образний характер, починати майбутню розповідь з картини, сцени, епізоду. Трапляються резюмуючі чи тезисні види ліду. Вони стисло викладають суть матеріалу, який супроводжують. Як лід може виступати цитата із тексту самої публікації.

Лід органічно,переходить у серцевину розповіді. Досвідчений автор, як уже наголошувалось, шукає певний стержень, композиційний прийом, сюжетно-фабульний хід, які дають йому змогу сфокусувати фактичний матеріал, інформацію, розподілити думки, діалоги, епізоди. Якщо інформаційно-подієві матеріали грунтуються на факті, фабулі, події, аналітичний твір повинен мати інше цементуюче начало. Нерідко вдало знайдений композиційний хід означає, що автор, принаймні у голові, написав свій твір.

Щаслива знахідка, асоціативний образ, побудований на контрасті, парадоксальна думка, судження когось із персонажів, доречно вжиті думки знаменитих людей, афоризми, крилаті слова, образи класичної літератури і фольклору – все це лише дещиця можливих варіантів знаходження того чарівного творчого кристалика, через який проглядається зміст пропонованої автором інформації. Вдало знайдений стержень набуває властивостей своєрідного літературного магніту, до якого притягається лише те, що має магнітну природу і відпадає все несуттєве, непотрібне.

Знайдений композиційний хід, стержень починає діяти ніби за зворотною інерцією: якщо спочатку важко було взятись за написання першого абзацу, то тепер важко відірватись від роботи. І тут , найперша турбота автора – аргументи. Писати добре – значить І вміло аргументувати, доводити, обґрунтовувати ідею, думку, не-_ нав’язливо переконувати співрозмовника в її правильності. Багато залежить від фактажу, а ще більше – від вміння його викласти. Але мистецтво аргументації – тема наступного розділу. Зараз же про інші аспекти процесу викладу інформації у журналістському виступі.

Викладаючи думки,, журналіст повинен пам’ятати про те, що факт як уже зазначалось, багатозначніший, красномовніший, ніж абстрактне судження. І, як наголошують досвідчені публіцисти, добра стаття відрізняється від поганої тим, що вона, як правило, складена із вміло підібраних, незвичних і несподіваних фактів та, спостережень.

Майстерність написання – це і вміння укладати окремі факти, образи, враження, пов’язувати їх думками, небанальними судженнями. Говорячи про багатозначність факту, вправне їх монтування, здатність “пригнати” факт до факту і виокремити з них оригінальне судження, ми маємо на увазі так бажану сьогодні в журналістиці інформаційну насиченість тексту, тобто розміщення на відповідній площі чи у відповідному часі передачі якомога більшої кількості інформації. Сьогодні журналіст вчиться писати і говорити не тільки дохідливе, яскраво, але й “густо”, що означає нетерпиме ставлення до загальної фрази, штампа, повторення загальновідомих істин.

Муки творчості – це муки пошуку свіжої думки, а відтак і свіжого слова. Вивчення мови, вміння користуватися словниками не можуть врятувати від мук пошуків потрібного слова, потрібної фрази. Вони лише полегшують їх, роблять ці пошуки більш результативними. Йдеться не тільки про елементарне дотримання норм мови, що само собою дуже важливе, а про мовну творчість, оригінальне мислення і втілення його у свіже слово.

У процесі викладу думки молодий журналіст повинен уявляти собі майбутнього читача чи слухача. Досвідчені автори досить зримо бачать того, до кого звертаються. Адже кожен відомий автор має свого читача, про якого може судити на основі відгуків, листів, розмов. Дехто слушно радить будувати розповідь так, ніби ти ділишся своїми враженнями, думками із знайомою, цілком конкретною людиною. Інші пропонують сповідальну (перед самим собою) манеру розповіді, яка сприяє щирості, інтимності тону. Таке самонавіювання нерідко допомагає уникати високопарності, зайвої ускладненості мови, а найперше – шаблону, трафарету.

Природа, різновиди штампа різноманітні. Вирізняють композиційні трафарети, трафарети у розкритті теми, характеристиці персонажів. Та все ж найживучіший словесний штамп. У його основі лежить повторення, і то багаторазове, уже кимось знайденого, відкритого, навіть у свій час оригінального. Першопричина штампа – невміння або небажання мислити, шукати.

Необхідно також звернути увагу на Кінцівку твору, завершальний акорд, від якого залежить найтривкіше враження в аудиторії. Вона містить, як правило, загальний підсумок розмови. Завершальна частина, крім того, може мати прямий чи опосередкований рекомендаційний характер, а тому важко уникнути елемента наказовості чи моралізаторства.

Але й тут маємо немало справжніх знахідок. Ось, скажімо, як лаконічно і як дотепно, несподівано закінчується стаття відомої у свій час, талановитої журналістки Галини Ковтун “Повторіть себе тричі…” У статті піднімається і сьогодні винятково актуальне питання багатодітної сім’ї: “… Даємо життя нашим маленьким задля життя. Щоб у них продовжувались і ми самі, і рід наш великий людський. Бо передаємо їм у спадок все здійснене і заповідаємо омріяне. Щоб повторилось, збагатилось, примножилось. Бо мати дітей – щастя. Мати трьох – потрійне. У мене-троє.

І, нарешті, техніка писання. Саме слово “написання” звучить сьогодні у журналістиці навіть певним анахронізмом. Адже значна, якщо не більша, частина журналістів не так пише, як говорить, надиктовує, записує, передає з допомогою електронної пошти. Розповідь одного нашого відомого журналіста десятирічної давності про те, що у потужному американському інформаційному агентстві не знайшлось шматка паперу, щоб записати якісь дані, сьогодні уже нікого не шокує. Відходить у небуття друкарська машинка. Комп’ютер, хоч і повільно, входить у журналістську практику, атрибутами журналістської праці стають інші сучасні технічні засоби.

Та попри всі досягнення техніки, яка зберігає колосальну інформацію і допомагає нею оперувати з неймовірною оперативністю, головною для журналіста залишиться здатність мислити і викладати думки за допомогою свіжого, слова, якого нам сьогодні так бракує.

Залишиться, мабуть, два типи літераторів. Одні продовжать мислити, якщо не на папері, то на дисплеї комп’ютера. Для них важливо спочатку викласти суть, накидати загальні контури твору, не вдаючись до деталізації, до удосконалення фрази. Такий автор може мислити окремими фрагментами, переписувати деякі місця; робити вставки і поправки. Нерідко буває так, що рука не встигає за думкою. Автор прагне її зафіксувати, не думаючи про деталі! про викінченість тексту. Зрештою, шліфувати такий текст н комп’ютері, здається, навіть легше тому, хто опанував цю техніку.

Інші і надалі будуть настільки продумувати власні твори, що писатимуть їх начисто. Не досягнувши певного рівня досконалості, такі автори не зможуть писати далі. Найчастіше невдалі варіанти вони відкидатимуть і починатимуть працю спочатку. Цей метод має безсумнівні переваги, коли журналіст власний текст надиктовує.

Перехід від кулькової ручки до комп’ютера – болісний процес. Ліпше, якщо він відбувається у ранньому віці. Не є винятком, щ частина журналістів, письменників, і то не найгірших, і подалі під час написання найважливіших і найвідповідальніших виступів користуватимуться таким анахронізмом, як перо.

Написаний твір, у який би спосіб він не фіксувався, потребує авторської правки, саморедагування, а головне – переписування, шліфування. Щоб стати пристойним журналістом, молодій людині треба навчитись по декілька разів переробляти, вдосконалювати власні матеріали. Досвідчений літератор може дійти такого рівня культури викладу думки, що писатиме відразу начисто. Але й тоді рукопис має пройти етап авторського редагування, який включає перевірку цифр, назв, цитат, прізвищ, стилістичну правку. Щодо початкуючого журналіста, то шліфування, переписування твору повинно стати нормою.

На жаль, буває навпаки. Молодий журналіст сподівається на те, що в редакції його опус “дотягнуть”, “причешуть” і навіть допишуть. Можна навести чимало випадків, коли початкуючі журналісти, зокрема студенти, виявляють елементарну невимогливість: пропонують працівникам редакції чи своїм наставникам-викладачам чернетки, заготовки, в яких не тільки не розставлені розділові знаки, немає заголовка, підпису, а іноді й цілих абзаців. Така невимогливість не сприяє творчому зростанню журналіста. Це, зрештою, неповага до колег, до майбутнього читача. Професійний літератор не має права з’являтись на людях в неохайному вигляді. Це професійна вимога й етична норма журналістики.

Складний завершальний етап роботи над журналістським твором. Це підсумковий, завершальний результат його праці. Він у всіх на виду. Його оцінюють колеги, а головне – споживач. Успіх тут немислимий без літературного обдарування автора, його творчих задатків. Найменше у цьому таємничому і суто індивідуальному акті можуть допомогти поради стороннього. Проте існують якісь загальні тенденції цього процесу, знання яких, звичайно, не зробить з людини талановитого журналіста, але вбереже його від елементарних помилок, допоможе свідоміше ставитись до оволодіння навиками літературної роботи.

36) Метод спостереження в журналістиці.

Спостереження — пасивний метод збирання інформації. Сутність його полягає в тому, щоб, дивлячись, помічати кого- чи що-не-будь, звертати увагу на когось, щось. Кожен журналіст мусить бути пильним, уважним до деталей спостерігачем. У багатьох випадках спостереження є початковим етапом підготовки матеріалу, є поштовхом, який народжує потім обширнииза-дум статті чи нарису, призводить до журналістського розслідування. Але, як правило, завжди в значному журналістському матеріалі наявні елементи, джерелом яким є метод спостереження. Це все те, що побачене власними очима журналіста: портрети, інтер'єри, пейзажі тощо. А відтак, спостереження, відіграючи ніби другорядну роль у збиранні інформації, займає значне місце в журналістській творчості, наявне в кожному розлогому матеріалі. Журналістика знає такі типи спостережень, як відкрите і приховане, включене і невключене. Сутність їх полягає в тому, що журналіст (а часто до такого вдаються й письменники) стає на певний час членом якого-небудь колективу, організації, закладу, установи, щоб досконало, впритул, з близької відстані вивчити їх діяльність, настрої людей, умови праці, механізми здійснення фінансових чи бартерних операцій. Відкрите спостереження передбачає обізнаність навколишніх з тим, що їх вивчають, приховане — відсутність такої обізнаності. Приховане спостереження дає авторові майбутнього журналістського твору більше можливостей для ознайомлення з дійсним станом справ, гарантує неупереджене ставлення до нього членів колективу. Включене спостереження передбачає зарахування журналіста на штатну посаду й виконання ним самим певних службових обов'язків. Невключене дає можливість вивчення ситуації іззовні, але забезпечує більш широке ознайомлення журналіста з об'єктом вивчення, можливість побувати в різних структурних підрозділах великої фірми чи установи. Кожний тип спостереження має свої переваги в певних умовах. Для вивчення праці великого підприємства чи навчального закладу більш зручним буде відкрите невключене спостереження, яке дасть можливість журналістові скласти стереоскопічну картину діяльності установи. Якщо ж іде мова про вивчення прихованих механізмів руху товарів чи капіталу, з'ясування того, що є таємницею й приховується установою, найкраще використати метод прихованого, включеного спостереження.

37)Головні етапи роботи над журналістським твором: виникнення задуму, процес збору й осмислення матеріалу, написання твору, остаточне опрацювання тексту, монтаж плівки.

можна назвати такі умовні етапи роботи над журналістським твором:виникнем задуму, процес збору, вивчення і систематизації матеріалу (його, ще відповідно, можна умовно поділити на формування теми, створення концепції,попереднє ознайомлення із життєвим явищем, зустрічі з людьми то ця реалізація творчого задуму, втілення його у слово, а на телебаченні це зняті кадри, картини, що неможливе без режисерського бачення, роботі оператора тощо.Дехто з дослідників журналістики виокремлює і такий кроки творчого процесу, як соціальна дія твору, тобто практичні і політичні результати того чи іншого виступу.Найпершим живильним джерелом будь-якої журналістики, її першоосновою є, зрозуміло, реальне життя у всій його багатоманітності й невичерпності. Тому безпосередні враження від життя є напершим джерелом як інформації, так і задумів, тем.

38)Особливості роботи у прямому ефірі.

Прямий ефір— це процес безпосередньої передачі телевізійного чи радіосигналу з місця проведення запису в ефір, тобто безпосередня трансляція сигналу у реальному часі. Внаслідок технічних можливостей технічної апаратури що здійснює прямий ефір, і множинних точок переходу сигналу (камера-центр обробки сигналу-антена-супутник-супутник-приймальна антена-телевізор), прямий ефір ніколи не буває в прямому сенсі «прямим» — завжди буде затримка в декілька секунд.Прямий ефір використовувався в перші роки зародження телебачення, так як ще не були впроваджені технології запису.Зараз частіше за все в прямому ефірі транслюються спортивні змагання або нагородження (на кшталт Оскару, MTV MusicAwards і т.н.). Також трансляцію використовують при показі новин, коли ведучі презентують в прямому ефірі підготовлені та записані сюжети.

39) Журналістський задум і шляхи його зародження. Джерела тем і задумів.

Незалежно від способу зародження задуму, у журналіста має бути своє, особисте зацікавлення відповідною темою. Публіцистичний виступ тоді цікавий, коли запропонована чи знайдена тема збігається і пов'язується з тим, що болить самого автора як людину, як громадянина. Не випадково журналісти з більшим задоволенням працюють над близькими їм задумами й темами, які народжуються з особистого інтересу, часто несподіваного імпульсу. І, навпаки, однією з причин появи посередніх, сірих і нудних творів є те, що їхні автори є байдужими до важливих, потрібних редакції тем і проблем.Початок праці над твором нелегкий ще й тому, що відразу доводиться розв'язувати кілька найважливіших завдань: шукати головну думку, щоб виразити її у назві, знайти сюжетно-композиційний хід, підібрати відповідний тон і ритм розповіді, продумати першу фразу, від якої так багато залежить. Хоча якими б важливими не були всі етапи творчого процесу від зародження задуму до обдумування і систематизації зібраного матеріалу, хоч як багато не важили продумування, "заготовки" для майбутнього твору, обов'язково настає момент, коли автор залишається сам на сам із чистим аркушем, дисплеєм комп'ютера чи перед мікрофоном, телекамерою. У його голові роїться чимало фактів, епізодів, думок. Але як про все це сказати просто, переконливо, цікаво? Ще недавно, під час збору інформації, розмови з людьми, згадування різних моментів все видавалося простішим. У голові чи навіть на папері був гостроцікавий початок, виплекане в уяві образне закінчення

40) Від задуму до теми твору. Факт і тема. Визначення теми.

Концепція є своєрідною гіпотезою, припущенням, версією можливого тлумачення фактів і явищ. Відповідна концепція зароджується в автора, зазвичай, ще до детального ознайомлення з фактами, їх докладного вивчення. Іноді редакції навіть практикують колективне обговорення можливого трактування теми, тобто спільно обмірковують концепцію майбутнього виступу. Тему можна сформулювати без доказів, а концепція неодмінно містить обгрунтування, докази, резони. Від задуму до теми півкроку, до концепції - повний крок"'.Кожен задум – найперший щабель творчого процесу. Це ще не цілком усвідомлений намір щось сказати публіці, перша стадія народження теми. Він виникає як своєрідний поштовх, як певне передчуття теми, загальне прагнення поділитись з іншими людьми новиною, думкою, ідеєю.“Питання задуму не є настільки гострим, щоб його можна було раз і назавжди однозначно розв’язати, – слушно зазначає Володимир Різун. – Але в ідеалі написанню твору має передувати процес формування задуму, в якому в чіткій формі розкладені по полицях усі композиційні елементи майбутнього твору. Чим чіткіший задум, тим він старанніше розроблений, зафіксований на папері, тим легше авторові перетворити його у твір”‘.Тема виростає із задуму як процес його глибшого осмислення, заповнення додатковою інформацією, фактами, думками. Вона може бути чітко сформульована у замовленні редакції. Але в авторській свідомості, якщо йдеться про твір складний, навіть чітко сформульована, задана тема обов’язково “переварюється”, трансформується, освоюється індивідуально.І тут постає одне з постійних питань літератури, журналістики зокрема, що вважати темою твору. Одні трактують тему як те, про що написаний твір. Зрозуміло, що така фраза жодним визначенням бути не може. Мало що дає визначення теми, яке зводиться до відображення явища, якого торкається автор. Дехто з публіцистів вважає темою головну думку, суму думок твору, у яких виражається ставлення автора до явища. При цьому посилаються на М.Горького, який у свій час доводив, що тема – це ідея, яка зародилась у досвіді автора, підказана йому життям, але гніздиться у вмістилищі його вражень ще не оформленою і, вимагаючи втілення в образах, збуджує прагнення до праці над її реалізацією.Таке визначення теми, коли під нею розуміють те, що болить автора, не дає йому спокою, цілком правильне стосовно переважної більшості творів художніх, публіцистичних, не може бути застосоване до журналістики в цілому, а отже, є однобічним, не універсальним. Зайвим буде доводити, що переважна більшість журналістської інформації – насамперед фіксація певних подій, фактів, повідомлення про певне коло явищ» ідей, суджень. То хіба повідомлення, для прикладу, що відбулась отака подія, засідала комісія і прийняла таке ось рішення, один політик чи вчений сказав щось повчальне, інший йому заперечив, -це виступи без теми, бо в них відсутня постановка проблеми? Звичайно, ні. Просто треба шукати універсальну формулу, яка б підходила для роману, ліричної мініатюри і звичайнісінької замітки чи репортажу. А значить, треба враховувати як предмет відображення, так і питання, яке автор ставить на підставі конкретного життєвого матеріалу. Тому тема літературного твору – це певне коло життєвих явищ і пов’язаних з ними проблем. У творах інформаційних повідомляються, менше чи більше пояснюється певна система новин. У цьому випадку факт і тема збігаються повністю. В аналітичних текстах, окрім цієї подієвої інформації, ставиться певна проблема, робиться спроба дати відповідь на питання, які хвилюють громадськість.Логіка і послідовність взаємодії між задумом, темою, фактом та явищем не завжди однакові. Вони можуть мінятися місцями: факт, навіть штришок, подробиця наштовхують на задум і, навпаки, задум, тема, замовлена авторові, примушує вивчати, шукати факти, аналізувати їх.

41)Визрівання концепції і процес збору матеріалу. Подолання суперечності між первинною концепцією й об'єктивною реальністю.

Факт (від лат. Factum - зроблене) - дійснаподія, явище, випадок .Об'єктомжурналістськоговідображенняможе бути як сама дійсність, так і соціальніявища, і процеси, і людина. Словом, у полізоружурналістівзнаходитьсярізноманітнийсвіт у всіхйогопроявах. Включаючись в процеспізнаннядійсності, журналістфокусуєувагу на суспільно-значущихподіях. У самому актівиборуоб'єктапізнання, в специфіційогосприйняття, різних форм відображення, в оцінці та інтерпретаціїжиттєвоїситуаціївиявляєтьсяавторськапозиція[1]. Тому, говорячи про співвідношенняоб'єктивного і суб'єктивного у факті, багатоавторівсходяться на тому, щозміст факту - цеоб'єктивневідображенняподії, щознаходиться поза людськоюсвідомістю, а форма, в якійздійснюєтьсяцевідображення, суб'єктивна. Отже факт, як явищедійсності, можнакласифікуватинаступним чином:

1. Факт як елементдійсності.

2. Факт як елементсвідомості.

3. Факт як елемент тексту.

Для журналістівоб'єктивневисвітленняподійозначаєсуворедотриманняфактів. А як же бути з авторськимикоментарями, міркуваннями, думками? Якщо у хронікальнійінформаціїнеобхіднообходитися без оціночнихсуджень, то в аналітичних та художньо-публіцистичнихтворахфактивиступаютьабо в якостіілюстративногоматеріалу, або у виглядіопорнихаргументів, щопідтверджують ту чиіншу тезу. При цьомужурналіст не тількипіддаєфактивсебічномуаналізу, але і даєїмвласнетрактування і оцінку. Чиможна в журналістськомуматеріалідосягтиоб'єктивноговисвітленняподії, з огляду на складну природу факту? Для журналістівоб'єктивність не означаєматематичнуабонауковуточність, а, швидше, такевисвітлення новин, яке виключаєемоції і відділяєфактивід думок . Для багатьохоб'єктивністьозначаєточнеосвітленняфактів і подій у формінеупередженогоопису. Останнім часом, однак, теоріяоб'єктивності стала допускатианалітичнеосвітленняподій, яке далеко виходить за рамки неупередженогоопису. Прагнучи до об'єктивноговисвітленняподій, журналістові треба пам'ятати, що не можнапідміняти факт власноюдумкою, оцінкою, трактуванням, інтерпретацією.

42)Публіцистична ідея та засоби її втілення у журналістиці.

Ідея - це, як відомо, головна думка літературного, мистецькогочипубліцистичноготвору. Залежновідприродитворуідеямаєсвій характер, своїспособивираження.Ідеяпубліцистичноготвору, абоідеяпубліцистична, маєпевніособливості. Цетакожвисновоктвору, поданий у понятійній, а іноді й в образ-чо-понятійнійформі. Але, на відмінувідтворухудожнього, ідеятвору публіцистичного, зазвичай, формулюєтьсялогічночітко і недвозначно.Навіть у художньо-публіцистичних жанрах, у якихідеявтілюється в конкретнійситуації, системіпевнихобразів, вона переважноформується самим автором. Характерною їїособливістю є також те, що внійненав'язливо, нерідкоопосередкованопідштовхує шляхом формуванняпоглядів, установок до дії, вчинків, соціальноїакції.

43Спілкування як взаємопізнання, обмін інформацією і діяльністю між людьми.

)Спілкування - цеживийпроцесобмінуінформацією. У процесіспілкування з іншими людьми, довколишнімсвітом, світомрізнихпред¬метів і речей особистістьчерпаєнеобхіднуїйінформацію. Для журна¬лістаспілкування - чи не найголовніша сфера професійноїдіяльності. Журналістпостійноспілкується з іншими людьми, іззафіксованоюінформацією у вигляді книг, досліджень, публікацій у періодиці, офіцій¬нихдокументівтощо.Іншими словами, спілкування - ценасамперед феномен, якиймаєінформаційний характер. Інформаційніпроцеси у масштабах суспільства-цепостійнациркуляціяповідомлень, знань. "Інформаційніпроцесиохоп¬люють увесь суспільнийорганізм, пронизуютьвсісоціальніпідсистеми, вони наявні у будь-якому, навітьнайменшомуфрагментісуспільногожиття. Не завждиінформаційнийпроцесвтілюється у форму слова, мови, писемності. Навпаки, є підставистверджувати, щоповідомлення у вербальному (словесному) виді є лишевідноснонезначною і особливою частиноюінформаційногообміну у суспільстві. В іншихвипадкахвоновідбувається у немовленнєвих формах (цестосується, наприклад, "матеріальногоспілкування" з допомогою речей, предметів, а такожекономічної, заліково-статистичної, почасти - науковоїінформації, спілкуваннялюдини з машиною, таких сфер невербальноїкомунікації, як, скажімо, міміка, семантика поведінки, жести тощо)