30. Охарактеризувати енергетичне господарство на підприємстві.

З удосконаленням техніко-технологічної бази виробництва, збільшенням потужності устаткування збільшується і споживання всіх видів енергії. Будь-які порушення в енергопостачанні можуть завдавати підприємству значних збитків. Для забезпечення безперешкодного енергопостачання на підприємстві функціонує енергетичне господарство.

Енергетичне господарство підприємства постачає його виробничі і господарсько-побутові служби усіма видами енергії (електроенергія, теплова енергія палива, пари, гарячої води) і енергоносіями (пара, стиснене повітря, гаряча вода).

Склад і структура енергетичного господарства залежать від обсягів основного виробництва, його енергоємності, географічного розміщення підприємства й ін. У його склад входять: теплосилове господарство (котельні, бойлерні); водопостачання і каналізація (насосні станції); газове господарство (газогенераторні, компресорні, кисневі й ацетиленові станції; промислова вентиляція; холодильні установки, кондиціонери); електросилове господарство (заводська ТЕЦ; понижуючі і підвищувальні трансформаторні підстанції і розподільні пункти; акумуляторні станції); слабкострумове господарство (АТС, комутаторні установки; радіотрансляційна мережа з відповідною апаратурою; установки промислового телебачення; зарядні станції); паро-, водо-, повітропровідні і газові мережі; електричні і слабкострумові мережі і лінії, що доводять усі види енергії до місця їхнього споживання; цехові і загальнозаводські споживачі енергії; ділянка контрольно-вимірювальних приладів і автоматики; електроремонтний цех і ділянки в основних цехах; складське господарство.

Планування, організацію і керування енергогосподарством на великих підприємствах здійснює служба головного енергетика. На невеликих підприємствах енергетичне господарство значно спрощується і перебуває у підпорядкуванні головного механіка. Усі фахівці системи енергетичного господарства в залежності від напрямків діяльності групуються у виробничі підрозділи — цехи, ділянки, лабораторії, групи і т.п.

Основні задачі енергетичного господарства визначаються специфічністю енергопостачання, безперебійністю процесу, обмеженими можливостями збереження енергії, одночасністю її виробництва і споживання і зводяться до наступного:

• одержання з боку основних видів енергії загальпромислового призначення (електроенергія, пара й ін.);

• організація виробництва власними силами тих видів енергоресурсів, передача яких на великі відстані нераціональна або недостатня для задоволення потреб підприємства (стиснене повітря й ін.);

• перетворення енергії і підготовка її до використання (зміна напруги, тиску, насиченості);

• своєчасний і правильний розподіл енергії між підрозділами і подача її до робочих місць тощо.

30Характеристика техніко-технологічної бази підприємства.

Техніко-технологічна база (ТТБ) підприємства виробничої сфери — системна сукупність найбільш активних елементів виробництва, яка визначає технологічний спосіб одержання продукції, здійснюваний за допомогою машинної техніки, різноманітних транспортних, передавальних, діагностичних та інформаційних засобів, організованих у технологічні системи виробничих підрозділів і підприємства в цілому.

ТТБ кількісно та якісно відрізняється від основних виробничих фондів підприємства. До складу технічної компоненти бази входять лише ті види знарядь і засобів праці, які беруть безпосередню участь у реалізації виробничих технологій.

Структурними складовими ТТБ підприємства є:

1. Технологічна складова: операції видобутку, обробки, переміщення, складування, контролю та інших складових частин виробничого процесу; сукупність способів і прийомів переробки ресурсів та одержання готової продукції; комплекс технологічної документації загального і спеціального призначення.

2. Технічна складова: енергетична база (сукупність установок і мереж для забезпечення виробництва всіма видами енергії); виробничі машини та устаткування, транспортно - переміщувальні машини й засоби; технічна база інформаційних процесів.

На сучасному етапі трансформації суспільного виробництв, об'єктивно існують певні тенденції поступального розвитку ТТБ підприємств виробничої сфери:

1) підвищення наукомісткості засобів праці, рівня фундаментальності втілюваних у них знань;

2) зростання масштабів і розширення спектра застосування сучасного мікроелектронного устаткування;

3) перетворення засобів праці на технічну цілісність більш високого порядку;

4) трансформація техніко-технологічних засобів у все більш універсальні системи;

5) поглиблення інтеграції окремих елементів ТТБ та організаційно-управлінських компонентів виробництва;

6) підвищення ступеня автоматизації техніки й технічних систем, поступовий перехід до гнучкої автоматизації виробництва.

31Розкрити сутність виробничої потужності підприємства та охарактеризувати її види.

Виробнича потужність підприємства характеризує максимально можливий річний обсяг випуску продукції визначених номенклатури, ассортименту та якості за умови найбільш повного використання прогресивної технології та орг-ції вир-ва. Одиниці виміру виробничої потужності підприємств застосовуються різні залежно від характеру виробництва та галузевої підпорядкованості. Виробнича потужність визначається в тих самих одиницях виміру, в яких планується та здійснюється облік продукції, що виготовляється (послуг, що надаються). Здебільшого це натуральні або умовно натуральні вимірники за видами продукції (послуг).

Для багато номенклатурних виробництв потужність може визначатися також вартісним показником усього обсягу продукції (послуг). На підприємствах окремих галузей (наприклад цукрової та молочної промисловості) виробнича потужність характеризується кількістю сировини, що переробляється за добу.

Наука та практика господарювання виокремлюють три види потужності підприємства: проектну, поточну (фактично досягнуту), резервну.

Проектною є потужність, яка визначається в процесі проектування, реконструкції (розширення) діючого або будівництва нового підприємства: вона вважається оптимальною, оскільки склад і структура устаткування відповідають структурі трудомісткості запроектованої номенклатури продукції, і має бути досягнута протягом нормативного терміну її освоєння.

Поточна (фактично досягнута) виробнича потужність визначається періодично у зв'язку зі зміною умов виробництва (номенклатури і структури трудомісткості продукції) або перевищенням проектних показників. При цьому обчислюють вхідну (на початок року), вихідну (на кінець року) та середньорічну потужність підприємства.

Резервна потужність повинна формуватись і постійно існувати в певних галузях національної економіки: електроенергетиці і газовій промисловості — для покриття так званих пікових навантажень в електро та газових мережах, надійного забезпечення енергоресурсами споживачів на період виконання ремонтно-аварійних робіт; харчовій індустрії — для переробки істотно збільшеного обсягу сільськогосподарської сировини, що швидко псується, у високоврожайні роки; на транспорті — для перевезення збільшеної кількості пасажирів у літні місяці; в машинобудуванні та інших галузях — для підготовки виробництва та освоєння випуску нових видів устаткування (агрегатів, приладів) і конструкційних матеріалів тощо.

Величина виробничої потужності підприємства формується під впливомбагатьох чинників. Головними з них є:

*номенклатура, асортимент та якість продукції, що виготовляється;

*кількість встановленого устаткування, розміри і склад виробничих площ, можливий фонд часу роботи устаткування та використання площ протягом року;

*прогресивні техніко-економічні норми продуктивності й використання устаткування, зняття продукції з виробничих площ, нормативи тривалості виробничого циклу та трудомісткості продукції, що виробляється (послуг, що надаються).

32Характеристика показників використання виробничої потужності.

Виробнича потужність підприємства – це максимально можливий випуск продукції при наявному рівні техніки, технології, організації виробництва. Ступінь використання виробничих потужностей аналізується на основі таких показників:

1) загального коефіцієнта використання виробничих потужностей

2) інтенсивного коефіцієнта використання виробничих потужностей

3) екстенсивного коефіцієнта використання виробничих потужностей

Досліджується динаміка цих показників та виконання плану з їх рівня. Якщо сумарна середньорічна потужність недостатньо використовується, то необхідно встановити, випуск яких саме видів виробів негативно впливає на загальний рівень використання потужностей.

Основними задачами аналізу виробничої потужності є:

*оцінка кількісних змін, що характеризують виробничу потужність і використання устаткування;

*оцінка виконання плану нарощування виробничих потужностей;

*виявлення фактичних причин змін потужності по величині і за рівнем використання;

*виявлення структурних змін у потужностях, порушень спряже-ності взаємозалежних виробництв, в тому числі основного і допоміжного виробництва;

*виявлення ступеня недовикористання і недозавантаження потужностей і причини;

*оцінка обґрунтованості планів виробництва продукції по показниках використання виробничих потужностей.

Аналіз доцільно починати з вивчення зміни величини виробничої потужності в залежності від змін кількості засобів праці, їх продуктивності, ступеня погодженості в пропускній здатності устат-кування, виробничих потужностей підрозділів.

Рівень використання виробничої потужності визначається такими показниками:

1. Коефіцієнт використання середньорічної виробничої потужності:

де Вф – фактичний річний випуск товарної продукції,

Пф – середньорічна виробнича потужність.

По Кн визначається рівень використання і наявності резервів виробничої потужності, а також рівень напруженості планового завдання. Чим ближче цей показник до 1, тим ліпше використовується виробнича потужність.

2. Коефіцієнт екстенсивного навантаження визначається за формулою:

де Фф – фактичний час роботи обладнання за зміну, день, місяць, рік.

Фм – максимально можливий фонд роботи обладнання за цей же термін.

3. Екстенсивним показником використання обладнання є також коефіцієнт змінності, який визначається за формулою:

tфакт. стан/год – фактично вироблений час в ст/год за добу,

tмож. стан/год – максимально можливе число стангодин при роботі в 1 зміну.

Коефіцієнт інтенсивного навантаження.

де Вф – фактичний обсяг продукції (робіт) в од. часу,

Впл – планова норма виробітку за цей час.

Інтегральний коефіцієнт навантаження.

Визначається як добуток коефіцієнтів інтенсивного та екстенсивного навантаження:

Кінт = Кін · Ке.н.

Цей коефіцієнт характеризує рівень використання обладнання як по продуктивності, так і по часу.

Загальними вартісними показниками використання основних фондів є:

1) Фондовіддача – отримання продукції з 1 грн. основних виробничих фондів:

2) Фондомісткість – частка вартості основних фондів, яка припадає на 1 грн. виготовленої продукції:

З метою пошуків резервів збільшення та поліпшення використання виробничої потужності діючого підприємства виникає необхідність класифікації факторів, які визначають виробничу потужність.

Фактори, які визначають ВП:

1) номенклатура, асортимент і якість продукції,

2) кількість встановленого устаткування,

3) розміри і склад виробничих площ,

4) фонд часу роботи устаткування,

5) прогресивні норми використання устаткування.

Величина виробничої потужності залежить:

1) від структури основних виробничих фондів, питомої ваги їх активної частини. При розрахунку потужності враховується все закріплене за цехами обладнання незалежно від його стану, а також обладнання, яке вводиться в експлуатацію відповідно з планами капітального будівництва;

2. від якісного складу машин і обладнання, чим досконаліші машини і обладнання, тим вища їх продуктивність за одиницю часу роботи;

33Характеристика лізингу як форми оновлення технічної бази підприємства

Розвиток техніко-технологічної бази виробництва (діяльності), який за

належних умов господарювання має супроводжуватися систематичним її

оновленням, потребує значних інвестиційних ресурсів. Проте сучасний етап господарювання для переважної більшості його суб’єктів позначено різким спадом або цілковитим припиненням інвестування виробництва (діяльності) за рахунок власних коштів. Ось чому в разі тимчасового браку чи нестачі власних інвестицій і сучасних засобів праці підприємства та організації можуть скористатися для оновлення й розвитку своєї технічної бази таким поширеним у світі методом фінансування, як лізинг (оренда на тривалий термін рухомого й нерухомого майна).

Лізинг — це господарча операція, за якою суб'єкт підприємницької діяльності (лізингодавець) передає матеріальні цінності іншому суб'єктові підприємницької діяльності (лізингоодержувачеві) в користування за плату для підприємницької діяльності.

Нині лізингові операції розглядаються як новий вид фінансування. Цьому сприяють загальні тенденції економічного розвитку країн та інші вигоди, до яких належать:

1) зменшений обсяг ліквідних засобів у зв'язку з труднощами, що постійно створюються на грошовому ринку;

2) загострення конкуренції, що потребує оптимізації інвестицій, які дають можливість суттєво розширити ринок збуту за рахунок залучення в господарчий оборот малих і середніх фірм;

3) підтримка розвитку лізингових операцій з боку державних органів влади і фінансових ділових кіл у цілому, що стимулює зростання інвестиційної діяльності;

4) зменшення прибутку підприємств, що обмежує їхні можливості виділення необхідних коштів для відтворення розширеного виробництва;

5) загальне збереження ліквідності підприємств;

6) сприяння підвищенню швидкості обігу власного капіталу;

7) створення міцної основи для здійснення розрахунків, що надає балансові переваги та страхові вигоди[16, c. 10-12].

На ринку країн світу лізингові операції здійснює значне число фірм, різних за формою власності, за правовим статусом, характером контролю і сферою діяльності. В класичній лізинговій угоді беруть участь три суб'єкти: лізингода-вець (власник предмета лізингу), лізингоодержувач (суб'єкт, що користується предметом лізингу), постачальник (продавець, виробник об'єкта лізингу).

Лізингодавцем може бути будь-який суб'єкт підприємницької діяльності, котрий здійснює лізингову діяльність, тобто передає в користування майно за договором лізингу. Лізингодавцями можуть бути:

— банки та їхні філії, фінансові компанії, кредитні установи, в яких передбачений цей вид діяльності;

— лізингові компанії: фінансові, що спеціалізуються тільки на фінансуванні угоди (оплата майна), або універсальні, що надають не тільки фінансові, а й інші види послуг, які пов'язані з реалізацією лізингових операцій (технічне обслуговування, навчання, консультації і т.ін.). їхні переваги — оперативність, мобільність, хороше знання ринку і ситуації на місцях;

— брокерські лізингові фірми;

— будь-яка виробнича або торгівельна фірма (товариство), для якої лізингова діяльність передбачена в установчих документах і яка має достатню кількість фінансових засобів;

— страхові та пенсійні фонди.

Другим учасником лізингової угоди, як уже зазначалося, є будь-який суб'єкт підприємницької діяльності, котрий одержує у використання майно за договором лізингу, — лізингоодержувач.

Об'єктом (предметом) лізингу може бути будь-яке май-но, що належить до основних фондів (засобів) і яке не заборонене до вільного обігу на ринку, а також нематеріальні активи. З урахуванням цього можна виділити наступні групи об'єктів (предметів) лізингу:

а) рухоме майно:

б) нерухоме майно:

Таким чином, у лізинг може передаватися будь-яке май-но, що не заборонене до вільного обігу на ринку і не знищується в процесі виробничого циклу

В залежності від тривалості розрізняють лізинги: короткостроковий (до 1 року), середньостроковий (від 1 до 3 років), довгостроковий (більше З років).

Оскільки лізинг можна розглядати як особливу форму довгострокової оренди, то при встановленні строку лізингового договору лізингодавець і лізингоодержувач враховують:

— термін служби устаткування, що визначається його техніко-економічними даними.

— період амортизації устаткування, який, як правило, встановлюється державними органами

— динаміку інфляційних процесів

— цикл появи продуктивнішого або дешевшого аналога об'єкта угоди;

— кон'юнктуру ринку позичкового капіталу і тенденції його розвитку

35. Розкрити сутність політики оплати праці.

Оплата праці — це будь-який заробіток, обчислений, як правило, у грошовому виразі, що його за трудовим договором власник або вповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги.

Оплата праці складається з основної заробітної плати й додаткової оплати праці. Розміри оплати найманого працівника залежать від результатів його праці з урахуванням наслідків господарської діяльності підприємства.

Основна заробітна плата працівника залежить від результатів і його праці й визначається тарифними ставками, відрядними розцінками, посадовими окладами, а також надбавками й доплатами в розмірах, не вищих за встановлені чинним законодавством.

Рівень додаткової оплати праці здебільшого залежить від кінцевих результатів діяльності підприємства (премії, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, а також надбавки й доплати, не передбачені чинним законодавством або встановлені понад розміри). За розрахунками середньої структури середньомісячного заробітку персоналу на виробничих підприємствах України протягом кількох останніх років, основна заробітна плата й додаткова оплата праці становлять відповідно 70—80 і 20—30% від загальної величини цього заробітку.

Дійовість оплати праці визначається тим, наскільки повно вона виконує свої основні функції — відтворювальну, стимулюючу, регулюючу й соціальну

Реалізація відтворювальної функції заробітної плати передбачає встановлення норм оплати праці на такому рівні, який забезпечує нормальне відтворення робочої сили відповідної кваліфікації та водночас дає змогу застосовувати обґрунтовані норми праці, що гарантують власнику отримання необхідного результату господарської діяльності.

Функція стимулювання зводиться до того, що можливий рівень оплати праці має спонукати кожного працівника до найефективніших дій на своєму робочому місці. Регулююча функція оплати праці реалізує загальновживаний принцип диференціації рівня заробітку за фахом і кваліфікацією відповідної категорії персоналу, важливістю та складністю трудових завдань. Соціальну функцію заробітної плати спрямовано на забезпечення однакової оплати за однакову роботу; вона має поєднувати державне й договірне її регулювання, а також реалізовувати принцип соціальної справедливості щодо одержання власного доходу.

Повна та ефективна реалізація цих головних функцій оплати праці можлива за умови формування й послідовного здійснення науково обґрунтованої и політики як на макрорівні (держава, галузь, регіон), так і на мікрорівні (підприємство, організація, їхні підрозділи).

Державна політика оплати праці практично реалізується через механізм її регулювання. Останній є складовою частиною загального механізму реалізації соціально-економічної політики держави.

Використання конкретних важелів механізму державного регулювання оплати праці залежить від впливу різноманітних чинників.

Зокрема мінімальна заробітна плата регулюється з урахуванням рівнів економічного розвитку країни, продуктивності праці, середньої заробітної плати, а також вартісної величини мінімального споживчого бюджету («кошика»).

Політика оплати праці підприємств, організацій та інших первинних суб'єктів господарювання формується й реалізується в межах чинного законодавства, передусім закону України «Про оплату праці» (1995 р.). Вона має враховувати стратегічні та тактичні цілі діяльності конкретних суб'єктів господарювання, їхню галузеву специфіку, абсолютні розміри, географічне розміщення, ступінь міжнародної інтеграції, рівень соціального розвитку трудового колективу тощо.

Конкретна реалізація політики заробітної плати здійснюється на підставі договірного регулювання оплати праці найманих працівників підприємств, тобто на підставі укладання системи тарифних.

Оплата праці керівників, спеціалістів і службовців конкретних суб'єктів господарювання (колективної діяльності) здійснюється за встановленими державою посадовими окладами з урахуванням застосовуваної системи стимулювання високоефективної роботи чи за контрактною (договірною) системою роздержавлених підприємств (організацій) та інших підприємницько-комерційних структур.