Твой сон недобрий очень рано

Тебе приснился... (Т. Шевченко).

Для кличного відмінка, як і для називного, характерні осо­бові відношення. Наприклад, у рядку з поезії І. Франка «Не по­кидай мене, пекучий болю» та у видозміненому варіанті «Не по­кидає мене пекучий біль» іменник біль у кличному й називному відмінках відіграє роль виконавця дії, тобто особи. У будь-яко­му з непрямих відмінків цей іменник відтворює об'єктні відно­шення, тобто править за об'єкт дії: Я не відчуваю пекучого болю (род. відм.); Я лишився на самоті зі своїм пекучим болем (ор. відм.) і под. За відношенням до особи кличний відмінок, виражаючи значення другої особи, протистоїть і називному, що передає зна­чення 3-ї особи: «Ви збираєтесь далі воювати, пане гетьмане» (Р. Іваничук) — Пан гетьман збирається далі воювати.

На стосунки звертання з іншими членами речення існують два погляди. Одні мовознавці, серед яких О. Пєшковський та О. Шахматов, категорично стверджують, що звертання стоїть поза реченням і не є його членом, оскільки не підпадає під жо­ден із типів граматичного зв'язку — узгодження, керування чи прилягання. Надмірна категоричність такого погляду очевид­на. Адже як член речення, хоч і своєрідний, звертання має пря­мий стосунок до висловлення думки.

Щоб з'ясувати роль звертання в реченні, слід, напевне, спря­мувати увагу на взаємозв'язок частини мови і члена речення, оскільки перебування слова в ролі певного складника речення є «показником належності його до якоїсь із частин мови»¹. Як пра­вило, звертання виражається іменником: «Слухай, Якове, — ска­зав він по хвилі мовчання, — ворожі сили надто міцні, щоб я міг удержати тебе від згубних кроків» (Б. Антоненко-Давидович);

Прийми мене, весно рожева,

Слугою твоєї краси.

Візьміть мене братом, дерева,

Візьміть мене в прийми, ліси (О. Олесь).

Будь-яка інша частина мови може вживатися в ролі звер­тання тільки тоді, коли вона субстантивується:

Кохайтеся, чорнобриві,

¹ Синтаксична будова української мови. С. 85.

293

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде, *

Роблять лихо з вами (Т. Шевченко);

Кохана, ось плече моє зіпертись,

Солодкий твій тягар, що вмерти можна (і. Калинець).

Отже, основним засобом вираження звертання є іменник або наділена його властивостями інша частина мови. Іменник, як відомо, найчастіше виступає також у ролі підмета, за відсут­ності якого функцію суб'єкта дії виконує звертання. Це дало підстави О. Потебні дійти висновку, що звертання, «маючи пев­ну діяльність у реченні, стоїть не поза ним, а в ньому»'. Звертан­ня, таким чином, можна вважати членом речення, своєрідність якого полягає в його граматичній незалежності.

Розрізняють власне звертання і риторичні звертання. Вла­сне звертання позначає конкретну особу, до якої спря­моване мовлення, і розраховане на реакцію цієї особи. Викорис­товується здебільшого в діалогах та полілогах: Дзвінка.

Ви звідкіля прийшли до нас, ватажку? Довбу ш.

Звідкіля прийшли?.. Молодице! Для опришка немає хати, Це вітра питати.

Звідкіля прилітає... (Б.-і. Антонич).

«Василина ввійшла в хату й не знала, де стати, де сісти, —

— Здорова була, чорнобрива! — гукнув з-за стола мірошник,— А ходи до нас, та сідай коло нас, та випий з нами по чарці...

Василина сіла коло стола й не знала, чи їсти, чи не їсти. Пи­сар накидав вареників у тарілку й поставив перед Василиною.

— Постривай-бо, пане писарю! Треба ж почастувати дівчи­ну...» (І. Нечуй-Левицький).

* Сучасна норма — люди.

¹ Потебня А.А.Из записок по русской грамматике. Т. 1—2. X., 1888. С. 94.

Широко вживаються власне звертання в діловому та при­ватному листуванні: «Дорогий пане Володимире! Ви, певно, ді­стали вже мого листа, посланого сими днями. В додаток пишу цю картку, бо забув попрохати Вас ось що: українці з Праги, ба­жаючи робити переклади на чеське моїх оповідань, прохали мене прислати їм щось з своїх книжок, але я такий звичайно бідний на це, що нічого не маю. Дуже Вас прохаю, пошліть, коли це мож­ливо, один примірник книги "У грішний світ"...» (з листа М. Ко­цюбинського до В. Гратюка від 25 грудня 1908 р.); «Слава Ук-раїні! Дорогий Іване! Чому цілісіньке літо не чути твоїх позив' них?.. За все літо я бачив дуже мало живих людей, найяскравіши­ми серед них були панянки Зубченко та Горська. В останню я майже закохався. І никаючи по Каневу, ми зголосилися на тому,

#0 слід ввести таке вітання: — Слава Україні! — Навіки слава! Агітую тебе приставати до нашого тріумвірату і пропагувати нові радянські обряди та звичаї...» (з листа Василя Симоненка до Івана Світличного від 27 серпня 1963 р.).

Риторичні звертання формально нічим не відрізняються від власне звертань. Однак щодо змісту й призначення вони (рито­ричні звертання) не являють собою засіб спонукати співрозмов­ника до відповіді, а використовуються як стилістичний прийом, як спосіб відтворити стан мовця, його вподобання, думки, почуття. Крім загальних та власних назв людей, у ролі рито­ричних звертань можуть виступати найменування речей, рос­лин і тварин, абстрактних понять, імена міфічних персонажів та історичних осіб. Основне поле поширення таких звертань — художні, публіцистичні, ораторські тексти:

Я не тебе люблю, о ні.

Моя хистка лілеє.

Не оченька твої ясні,

Не личенько блідеє... (І. Франко);

«Дивне почуття обхопило Остапові груди: замість радості — сильне обурення стрепенуло його істоту. В один мент відчув він усі кривди й знущання, яких зазнав у покинутому краї, і, твердо упираючись ногами в нову, не панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки.— Бодай ти запалася, треклята краї­но, з твоїми порядками!..— закляв він наголос» (М. Коцюбинсь­кий); «Я кажу тобі, сивий: ой хатонько моя, голубонько, спасибі тобі — прощай. Мені жаль розлучатися з тобою. В тобі так гарно пахло давниною,рутою-м'ятою, любистком, і добра щедра піч твоя пахла стравами, печеним хлібом, печеними й сушеними яблуками і сухим насінням, зіллям, корінням...» (О. Довженко);

А ти, Бетховене, прости мене за те,

Що я не мав часу прийти до тебе,

Що знаю я симфонії полів,

Але твоєї жодної не знаю.

Прости мені, Бетховене, за це..,

Простіть, Родени, Моцарти, Ейнштейни (І. Драч).

Риси власне звертань і риторичних звертань поєднують у собі напівриторичні конструкції. Такі звертання спрямовані до Конкретних осіб, розраховані на реакцію, хоч і не безпосеред­ню, і водночас передають емоційний стан мовця:

Милі друзі літ моїх дитячих, Щирі і незлобні диваки!

Ви од кривд людських, недобрих мачух, На луги втікали, на річки (М. Рильський);

«Дорогий мій сучаснику! Як же нам треба плекати кожне сло­вечко рідної мови, передане у спадок нам від багатьох-багатьох по­передніх поколінь! У ньому зберігається тепло їхнього дихання. Хай же й наше тепло його зігріє. Прийдуть генії і зберуть те теп­ло в снопи могутніх гарячих променів людяності і переломлять їх через свою індивідуальність дивовижно-прекрасними, невідомими світові тональностями спектрального сяйва» (М. Шумило).

Звертання при підметі, вираженому особовим займенником, як правило, інтимізує мовлення, надає йому пестливих відтінків:

Се ти_у єдиная моя?

Се ти, моя царице?

З-за моря припливла сюди.

Кохана чарівнице? (Леся Українка).

Таке саме забарвлення мають і звертання, в ролі яких ви­ступають прикметники з суфіксами пестливості: «Не бійся, дур­ненька. Нас вони ніколи не зачеплять» (Б. Антоненко-Давидович). Звертання, яке відтворюється несубстантивованим прикметни­ком, може бути прикладкою до звертання-іменника, коли між ни­ми стоїть повторюваний присудок:

Ой не сійтесь, сніги, ой не сійтесь, рясні, Згиньте в темній безодні навіки! Хоча пізно, а все ж діждемось ми весни, — Свята волі, і світла, і втіхи (О. Олесь).

Якщо присудок у реченні виражається дієсловом не в нака­зовому, а в дійсному способі, звертання здебільшого є емоційно насиченими, оцінними прикладками при особових займенниках:

А ви, що звикли продавати слова і славу, хром і храм,— мої діла ревидувати

не вам, паскудники, не вам! (Л. Костенко).

Мені ти всюди помагала, Мене ти всюди доглядала... І я живу, і надо мною З своєю Божою красою Гориш ти, зоренько моя, Моя порадонько святая!

Моя ти доле молодая! (Т. Шевченко).

Крім розглянутих типів звертань, для яких характерна звер­тально-спонукальна інтонація, є звертання-речення (вокативні речення). Такі речення нерозчленовано відтворюють якусь дум­ку і характеризуються звертальною (а не звертально-спону­кальною) інтонацією. Залежно від контексту, а також міміки, жестів та інших позамовних засобів речення-звертання можуть передавати захоплення, відчай, гнів, радість, прохання, заклик, заборону, пересторогу тощо: «Ось воно, його довгождане щас­тя, стоїть перед ним. Він тільки бачить гнучкий стан, пишний закучерявлений волос, сороміиве лице, тремпииві ямки на щоках, тепло чистого дівочого тіла. — Югино! — задихаючись, дивить­ся на задумане обличчя і нічого від хвилювання не може сказати» (М. Стельмах); «Дівчина кинулась до батька й припала до його грудей. Порфирій Іванович схопив її скроні, наче хотів остаточно переконатись, і, вдивляючись у дівочі очі, з яких рясно лилися сльо­зи, шепотів: —Донечко! Марусько!.. — але далі говорити не міг, бо сльози бризнули і з його очей» (Б. Антоненко-Давидович)%

Уживані часом в усному мовленні «усічені» звертання типу мам, ба, дя, Микит, Галь замість мамо, бабо (бабусю), дядьку, Микито, Галю мають просторічне забарвлення і, отже, супере­чать нормам літературної мови.