73. Новаторські пошуки в галузі українського театрального мистецтва.

За роки незалежності в Україні з'явилося багато нових театрів, зростає інтерес до народного та вуличного театру. Українське драматичне мистецтво дедалі активніше інтегрується в європейський культурний простір. Світове визнання здобув театральний режисер Роман Віктюк, творчість якого стала вагомим внеском у світову театральну естетику кінця 20 століття. Відомий далеко за межами України й інший український режисер — Андрій Жолдак. Низка талановитих акторів українського театру, Богдан Ступка, Ада Роговцева, Анатолій Хостікоєв та інші, з великим успіхом знялися у вітчизняних і зарубіжних кінострічках.

Нині в Україні щорічно відбувається низка міжнародних театральних фестивалів, що засвідчили свій авторитет у Європі: «Київ травневий» у Києві, «Золотий Лев» та «Драбина» у Львові, «Тернопільські театральні вечори. Дебют» у Тернополі, «Херсонеські ігри» у Севастополі, «Мельпомена Таврії» у Херсоні, «Різдвяна містерія» в Луцьку, «Інтерлялька» в Ужгороді.

Водночас, попри явні творчі успіхи та деяке поліпшення в останні роки фінансового стану театрів, за сучасних економічних умов основною гарантією оновлення репертуару та гастрольної діяльності державних театрів України залишається бюджетне фінансування. Також, на думку багатьох мистецтвознавців, сьогодні театр, з одного боку, не є осереддям громадянської думки, естетичною чи моральною домінантою, а з іншого – не відчуває на собі пріоритетної уваги суспільства як такого та державних установ [1 5].

Але проблеми українського театру не вичерпуються тільки фінансовими питаннями. У конкуренції з іншими видовищами – а межа ХХ і ХХІ століть вперше за всю історію людства так широко оперує саме зоровими, а не вербальними образами, – театру варто відшукати свою естетичну нішу. Бо він ніколи не виграє боротьбу за глядача ні у грандіозних спортивних матчів, ні у галасливої велелюдності естрадних шоу, ні у технічних трюків кінематографа. Зате театр має унікальну і неперевершену зброю – безпосередній енергетично-смисловий обмін між індивідуумом у залі і особою на сцені

Нові соціально-культурні умови функціонування театру вимагають його включення в соціально-культурну і соціально-художню реальність. За словами доктора мистецтвознавства Н. Корнієнко, на принципово нових засадах, з опорою на фундаментальну теорію, треба скласти стратегію культурної політики, де театр буде одним із головних елементів у діалозі "держава – культура", "традиція – експеримент" [12].

74. Характерні риси імпресіонізму.

Імпресіонізм (фр. impressionnisme, от impression – враження), напрям у мистецтві останньої третини XIX – початку XX ст. Сфор­мувався у французькому живописі наприкінці 1860-х – на почат­ку 1870-х pp. Назва "імпресіонізм" виникла після виставки 1874 p., на якій експонувалась картина К. Моне "Враження. Схід сонця" Імпресіоністи намагаються у своїх творах відтворити шляхетні, витончені особисті враження та спостереження мінливих миттєвих відчуттів та переживань, природу, схопити мінливі ефекти світла — проте на відміну від неокласицизму не зобов'язувалися об'єктивно відображати реальність, а натомість поділитися власними почуттями з спостерігачем твору, вплинути на нього.

Імпресіонізм продовжує розпочате реалістичним мистецтвом 40-х – 60-х pp. звільнення від умовностей класицизму, романтизму і академізму, стверджує красу буденного життя, простих демократич­них мотивів, досягає правдивості зображення. Твори імпресіоністів відрізняються життєрадісністю, захопленістю чуттє­вою красою світу.

Живописна манера імпресіонізму справила великий вплив на французький живопис. Відповідні його риси були запозичені салонно-академічним живописом. Вивчення методу імпресіонізму стало початковим етапом на шляху вироблення власної художньої системи П.Сезанна, П.Гогена, В.Ван Гога, Ж.Сера). Творче звер­нення до імпресіонізму, вивчення його принципів було важливою віхою в розвитку багатьох національних художніх шкіл. Під впли­вом французького імпресіонізму склалась творчість М.Лібермана, Л.Корінта в Німеччині, К.Коровіна, В.Серова, І.Грабаря та ран­нього М.Ларіонова у Росії, М. Прендергаста і М.Кассатт у США, Л.Вичулковського у Польщі та ін.

Окремі прийоми імпресіоністів збереглись у багатьох ре­алістичних течіях мистецтва XX ст. Імпресіонізм у образотво­рчому мистецтві справив вплив на розвиток виразних засобів у літературі (Г.Мопассан, К.Гамсун, Г.Келлерман, А.Шніцлер, О.Уайльд, А.Саймоне, І.Анненський), музиці (К.Дебюссі, М.Ра­вель, О.Скрябін), театрі.

Великий вплив на імпресіоністів мав винахід і поширення фотографії. Оглядаючи фотознімки, вони почали подібно компонувати свої малюнки: їх композиції були відкритими, часто справляли враження випадкових фрагментів цілості. Люди чи дерева, усічені посередині, викликали справжню революцію на салонах. Цей новаторський прорив можна було також приписати впливом японського мистецтва, яке раніше зважилося на такий прорив. З'явившись в образотворчому мистецтві, імпресіонізм заклав фундамент і для аналогічних течій в інших видах мистецтв — музиці, літературі.

До переваг імпресіонізму як течії відноситься і демократизм. За інерцією, мистецтво і в 19 столітті вважалося монополією аристократів, вищих веств населення. Саме вони виступали головними замовниками на стінописи, монументи, саме вони — головні покупці картин і скульптур. Сюжети з важкою працею селян, трагічні сторінки сучасності, ганебні сторони воен, бідності, суспільних негараздів засуджувались,не схвалювались, не купувались.

Найяскравіше музичний імпресіонізм знайшов своє втілення у творчості К. Дебюcсі та М. Равеля. Музику імпресіонізму зближує з імпресіонізмом у живописі барвистість, прагнення до втілення швидкоплинних вражень, до одухотвореної пейзажності (наприклад «Післяполуденний відпочинок фавна», «Море» для оркестру, «Острів радості» для фортепіано К. Дебюссі, «Гра води», «Відображення» для фортепіано М. Равеля й ін.), до створення колоритних жанрових замальовок і музичних портретів («Перервана серенада», «Менестрелі», «Дівчина з волоссям кольору льону» для фортепіано Дебюссі).

До початку 20 в. виникло кілька стильових різновидів імпресіонізму на загальній реалістичній основі. Родоначальниками «психологічного імпресіонізму» вважають братів Ж. й Е. Гонкурів («поети нервів», «цінителі непомітних відчуттів»), цей напрямок продовжений у творчості К. Гамсуна («Голод»), раннього Т. Манна (у новелах), С. Цвейга, Ф. Анненського. Трепетні мальовничі описи зустрічаються в творчості Е.Золя («Сторінка любові»), Е. П. Якобсена (у новелі «Могенс»), у російській літературі — в творчості А.Чехова та Буніна. Екзотичні барвисті особливості імпресіонізму проступають у творчості Р. Л. Стівенсона і Дж. Конрад, пізніше у С. Моема і Поля Верлена, його вірш «Поетичне мистецтво» (1874, опубліковано 1882) звучить одночасно і як маніфест поетичний імпресіонізму, і як передвістя поетики символізму.

В українській літературі поетика імпресіонізму відбилася у творчості М.Коцюбинського, B.Стефаника, М.Черемшини, частково О.Кобилянської, а також Г.Михайличенка, М.Хвильового, Є.Плужника, М.Яцківа, Н.Кобринської та ін.