89. Власні й загальні іменники як стилістичний засіб.

Великі стилістичні можливості мають власні назви, перехід їх у загальні і навпаки: «І постають великі імені Гомера, Данте, Шекспіра, Рабле, Сервантеса, Пушкіна, Шевченка,Толстого, що справді височать над світовою літературою, мов джомолунгми й монблани над гірськими пасмами».

Виразним стилістичним засобом виступають особові імена людей старшого покоління, якими їх наділили батьки в період захоплення «інтернаціоналізмом». У 20-ті й 30-ті роки дітей називали іменами поширеними і в інших народів (Адольф, Жозефіна), абстрактними поняттями (Поема, Ер, Революція, навіть Анархія й Утопія), утвореннями на основі абревіації (Кім – Комуністичний інтернаціонал молоді, Мюда – Міжнародний юнацький день) і под. Особливо кумедний вигляд мали такі антропоніми в поєднанні з українськими іменами по батькові та прізвищами: Альварес Гарбуз, Матильда Харитонівна. Протягом тривалого часу ці імена живили грунт дотепності майстрів сатири та гумору.

Недоречне називання виробів, установ, організацій також висміюють гумористи: «Ще вам один приклад – літак «Антей». Я схиляю свою передчасно посивілу голову перед технічним талантом його творців, але признаючи чесно – я б не одважився сісти в цей літак. Хто хоч трошки обізнаний міфологією, зрозуміє мене. А хто не обізнаний, для тих я зроблю невелику виписку із «Словника іншомовних слів»: «Антей у старогрецькій міфології – знаменитий герой, син Посейдона, бога морів, та Геї, богині Землі; за переказом, Антей був непереможним у боротьбі, поки він торкався Землі – своєї матері; був переможений Гераклом, який одірвав його від Землі і задушив у повітрі».

90. Стилістичні фігури як засіб логізації тексту.

Стилістичними засобами організації тексту в синтаксичному плані є стилістичні фігури. Це особливі синтаксичні конструкції, що відзначаються оригінальністю форми. Використовуються як засіб логічного виділення і впорядкування тексту. Така функція властива, насамперед, у науковому та офіційно-діловому. У художніх текстах ,у розмовній мові ,ці фігури сприяють увиразненню лексичних засобів, посилюють їхні емоційно-експресивні можливості. Функції стилістичних фігур залежать від уживаної в них лексики та інтонаційних видозмін.

Еліпс – стилістична фігура, побудова на пропуску слова чи словосполучення. Вживаються для відтворення енергійності, схвильованості, розгубленості. Використовуються в публіцистиці та художній літературі.

Приклад: оригінально застосував цю фігуру в новелі «Парубоцька справа» Марко Черемшина. Тут довго не називається персонаж твору; це збуджує уяву читача: «Такий, гей ясінь, високий та кучерявий.

А бгичкий , гей жереповий прут.

Лице, гей зарукою мальоване, на бачках обертається, під шовковим вусом замикається, як братчиків цвіт».

Замовчування як стилістична фігура являє собою обірване речення. Автор свідомо не закінчує думки, залишаючи читачеві можливість здогадатися, домислити, про що йдеться. Цією фігурою послуговуються для передачі напруженого психологічного стану мовця: «А там… а там…сину, сину! Та й не доказала».

Повтор – це нагромадження однотипних мовних елементів (звуків, складів, слів, словосполучень) у певній синтаксичній одиниці:

Моє, моєньке миле ясне-м!

Спи золотаво вовно,

Летить-леліє літень в ви-со-ті,

• Кімната весен повна.

З-поміж повторів виділяється посилювальний повтор. Суть цієї фігури в тому, що повторюється та сама лексема, але в супроводі інших слів, котрі посилюють її виразові якості:

Дерева мене чекають,

І падає листя на стежку,

І падають зорі в долоні,

І падає сон у траву.

Анафора – будується на повторюваних початках суміжних уривків мовлення: «Небо, гей на морі піна. А з тої піни срібна роса паде на ліси, на гори. А з того неба Купало любість по землі сіє… А де тота любість упаде, там білий вогонь з землі виростає. А за тим білим вогнем темна хмарка тінь розстелює. Бо любість одно крило біле, а друге темне має».

Епіфора – щодо синтаксичної будови протилежна анафорі, утворюється повторенняс мовних елементів наприкінці синтаксичних одиниць:

Шкода й розмови: святої любови

Силою в серце не можна вложить.

Поки шовкові чорнітимуть брови, -

Дайте-бо жить мені, дайте-бо жить!..

Серденько б’ється ,і ниє, і рветься,

В грудях гарячих пала і дрижить…

Поки аж молодість красна минеться,

Дайте-бо жить мені, дайте-бо жить!..

Анепіфора, або кільце строфи – стилістична фігура ,в якій певна синтаксична одиниця (речення, абзац, строфа) має однаковий початок і кінець:

На Аскольдовій могилі

Поховали їх –

Тридцять мучнів українців,

Славних молодих…

…………………….

Вмерли в Новім Заповіті

З славою святих –

На Аскольдовій могилі

Поховали їх .

Епанафора, інакше – композиційний стик являє собою конструкцію, в якій наступний уривок синтаксичної одиниці починається тим, чим закінчується попередній:

І поки ви дізнаєтесь,

Що ще є країна,

Неполита сльозами ,кров”ю

То я одпочину

Одпочину…аж слухаю –

Загули кайдани…

Ампліфікація – стилістична фігура, в основі якої нагромадження синонімічних або однотипних мовних одиниць, які сприяють висвітленню зображуваного явища в усіх аспектах:

Красо моя! Вкраїночко моя!..

Тебе люблю я всесвітом і людством,

І соняхом у золотому сні,

І сивиною вченого-мислителя,

І на стерні горошком польовим.

Градація – ґрунтується на розташуванні слів а бо висловів у міру наростання чи спаду їхніх семантичних та емоційно-експресивних якостей. З огляду на це розрізняють градацію висхідну та спадну.

Приклади висхідної градації:

Доми, давно порівняні до скринь,

Людські слова з їх розмохом несмілим…

Дай, серце, волю нетерплячим крилам,

Затріпочи, розвійся і полинь!

Спадна градація поширена менше:

І знов нічна дорога серед довгих

Червонуватих тіней, мов між трав…

І лиш попереду червоний вогник,

Мов поклик, блимав, танув і мовчав…

Плеоназм являє собою подвоєння близькозначних лексичних одиниць: тишком-нишком, ждати-чекати, люба-мила, братик-голубчик, цілющий-живущий.

Тавтологія – поєднання однокореневих слів для посилення експресивних відтінків позначуваних ними понять. Здебільшого це словосполучення фразеологічного типу тьма-тьменна, з діда-прадіда. Багато таких лексичних одиниць знаходимо в народній творчості, а під її впливом і в красному письменстві.

Тавтологічні звороти можуть бути не лише стилістичним засобом, а й вадою тексту. Наприклад, у поширених в усному мовленні, а часом і в ЗМІ висловах вільна вакансія, глухий тупик, захисний імунітет прикметники зайві, бо подають ознаки, наявні в характеризованих ними іменниках.

Антитеза – стилістична фігура, побудована на підкресленому протиставленні протилежних явищ, понять, думок, почуттів, образів. Сприяє змалюванню картин, у яких зіставляються прямі й переносні значення слів, використовується різке й несподіване зіткнення різнорідних понять: чиста сорочка приємніша за стріпане ганчір’я, сонце й повітря спортивного майданчика веселіше за морок підворіття.

Риторичне питання – це стилістична фігура в формі запитання, яке не потребує відповіді. Відзначається великим зарядом експресії ,тому широко вживається в усіх стилях мовлення::

Хто може випити Дніпро?

Хто властен виплескати море,

Хто наше золото-серебро

Плугами кривди переоре,

Хто серця чистого добро

Злобою чорною поборе?

Запитання й відповідь використовується для загострення уваги на певному поняті чи явищі: «Коли ж оселився Гомер на Україні? На території сучасної України Гомерову «Іліаду» переказували напам’ять уже в першому сторіччі н.е. Про це є прямі свідчення одного з авторитетних грекомовних риторів і філософів-стоїків».

Асиндетон – стилістична фігура, що будується на пропускові сполучників між окремими складниками тексту. Безсполучниковий виклад сприяє стислості мовлення, надає йому виразності й стрімкості: «Сонце сідало. Глядачі поволі потягли додому, молодь теж розсипалась. Майдан пустів, тихшав. Музики останніми звуками попрощалися з днем; тільки курява якийсь час крутилася ще у червоному промітні».

Полісиндетон – являє собою нагромадження сполучників та інших службових частин мови для логічного й емоційного виділення кожного із складників висловлювання: « Ні, коли ти, перевертню, зрадив рідну матір, зрадив і зневажив та ще й намагався забути рідну мову, що всмоктав з молоком матері; коли ти зрадив народ, зрадив Україну, споживаючи український хліб, то все життя висітиме над тобою прокляття… Щастя вже не матимеш, зраднику, і тебе се життя гризтиме хробак сумління і справедливої кари, і станеш ти нещасливим і невеселим, і мстивим та заздрісним, і знервованим та лютим…і не стане від тебе знаку на землі».

Парцеляція – поділ речень на самостійні компоненти (одне речення розбивається на кілька части), що посилює й увиразнює кожен відособлений компонент: «Зранку рушився вітер. Як чабан овець, гнав прудко кудись отару сірих хмар. Розпатлав верби в березі й зашелестів очеретами. Холодно було. В обід пустився дощ. Дрібний, холодний, як восени».

Рефрен – уривок тексту, який час від часу повторюється, допомагаючи тіснішому об’єднанню його компонентів і наголошуючи на певному аспекті думки:

Підкидайте хмизу, підкидайте хмизу!

Гей, роздмухуй полум”я сторабський гнів!

Я згорю, не бійтесь, я не із заліза,

Я згорю на тисячі вогнів.

Підкидайте хмизу, підкидайте хмизу!

Кардинали, папи, королі!

Дим устане сивий, дим устане сизий

І осяде потім на землі.

Лейтмотив – головна думка, що проходить через увесь твір або через якусь його частину. Виражається текстовою одиницею від слова до кількох речень: «Завжди в всюди чую її любимий приспів:

• А ти самотній!..

• І ніщо не заглушить – я се знаю – ніщо не заглушить тихого співу: крізь стогін хуги, крізь сміх весни, крізь регіт грому і плюскіт зливи – я все вчуваю:

• - Самотність!.. Самотність!..

• …І тоді навіть чорним клубком котиться і грудях моїх болісний і гордий покрик:

• - А я …самотній!..»